Під вечір, коли на небі вже з'явилися перші зірки, герої повернулися до особняку. Джулієт відчувала тепло в серці від примирення з Домініком й від приємного спілкування з Вівьєном. Як тільки вона переступила поріг, натхненням сповнена, вона швидко піднялася до своїх покоїв, бажаючи Меліссі та Домініку спокійної ночі.

   Мелісса теж не могла утримати своїх відчуттів, побажала парубку доброї ночі, після чого вирушила до своєї кімнати.

   Проте хлопець все не міг викинути слова Вівьєна із своєї голови: "Якщо все-таки так станеться, то вона тебе не захоче навіть бачити" – вони вибухнули в його уяві, перетворившися на невловимі сплетіння, які відбивалися у його розгубленому роздумі. Він замислювався, чому ці слова настільки зацікавили його, чому вони звучали так впевнено, і чому вони ставили під сумнів не лише його почуття, а й увесь його світогляд.

   Піднімаючись до своєї кімнати, він чомусь зупинився перед дверима які вели до покоїв принцеси, Домінік прислухався до тиші, що обгорнула особняк. Тільки тихі шорохи нічного повітря долітали до нього через дерев'яні стіни. Можливо, принцеса вже віддавалася сну, поглинаючи його теплу ніжність у своїх мріях.

   В його уяві з'явився вираз обличчя Джулієт коли вона просила в нього пробачення, та з такою реалістичністю, наче він став свідком цього моменту знову. Її чуттєві губи, стиснуті в жалю, її щічки, що вкрилися рум'янцем, а її аметистові очі, що яскраво сяяли, запам'яталися йому на завжди.

- (Яка ж вона красива...) - його серце зробило стрибок. Юнак похитав головою звільняючи себе від цих жахливих думок та вдарив себе рукою по обличчю. - (Забудь про це все, вона ще дитина! Тобі дали роль... І ти маєш її виконувати.) - важко видихнувши, він зайшов до своєї кімнати. Переодягнувшись Домінік ліг на ліжко та провалився у сон...

"Кімната була обійнята полум'ям, яке пестило ноги Джулієт, її руки, обвивало її тіло. Але вона танцювала: так пристрасно, так фривольно. Він не міг поворохнутися, спостерігаючи як зачарований, не в змозі відвести погляду. Вона сміялася йому в обличчя, рухаючи стегнами під музику.
- Ха-ха-ха, дитина! - принцеса дивилася йому в очі, нітрохи не соромлячись.
   Дівчина продовжувала рухатися, йти за ним. Полум'я розгорялося сильніше, але їй було байдуже. Воно мучило його, душило, але найбільше його мучила вона... Джулієт, що підійшла до нього впритул, торкнулася ніжними руками його грудей. Сміялася: так задеркувато, так безтурботно. Обвила його шию хусткою, притягнула до себе.
- Хіба я зараз поводжусь як дитина? Невихована! Така невихована!
- Ні, йди геть від мене, йди!
- Хто переміг тепер? Хто з нас потрапив у пастку?
   Але вона нікуди не зникла, продовжувала мучити його, випробовувати. Зводити з розуму, розчиняючись у танці та полум'ї. Як коштовність, як найяскравіша коштовність зими! Така заборонена та така бажана..."

   Домінік прокинувся у дуже поганому настрої, намагаючись навіть не згадувати свій сон. Він звик контролювати свої почуття, він ніколи ні про що подібне не думав... Можливо і думав, але ж не із шістнадцятирічною дівчиною!

- (Погано! Це дуже погано!) Потрібно зібратись... Я все ще чудово граю свою роль? - він поглянув на себе в дзеркало шукаючи відповіді, але так і не отримав її.

   Домінік намагався відвести свої думки від вразливого сновидіння, яке переслідувало його. Він спустився вниз, дозволяючи ногам безсвідомо вести його в напрямку кухні. За вікном він помітив, як легкий сніг ніжно падав на землю, вкриваючи її своєю білизною.

   Увійшовши на кухню, він побачив принцесу, яка вже сиділа за столом, обгорнута в тепле світло ранкового проміння. Мелісса, зайнята приготуванням сніданку, легко пересувалася між столом та плитою.

   Очі принцеси радісно засяяли, як тільки вона помітила дворецького, і її усмішка стала світлішою, ніж саме сонце, яке пробивалося крізь вікно. Зустрівши її погляд, в його уяві знову виникла картина, яка змушувала його серце шалено битися. Він побачив її образ, майже як у сні, танцюючу перед ним, м'яко та красиво, обіймаючи його в диму вогню.

   Обличчя Домініка вкрилося рум'янцем, коли його очі та серце знову втопилися в світі заборон. Збентежений, він прикрив обличчя рукою, спробовавши затамувати хвилювання, яке захопило його в ту мить.

- Домініку! - почувся жвавий голос принцеси який вивів його з нічних ілюзій.

- Міледі?... - він несміливо глянув на неї намагаючись зі всіх сил більше не згадувати ті образи.

- З тобою все гаразд? Ти весь почервонів... - дівчина підвелась з-за столу, підійшла до нього та доторкнулася своєю долонею до його чола. - Температури ніби не має... Домініку?

- Що?... - хлопець здивовано дивився на неї. - А... Так, зі мною все добре... Не хвилюйтесь...

- Ти впевнений?

- Просто, страшний сон вночі наснився... - можливо, ці слова й не були повністю неправдивими.

- Хм... - дівчина уважно поглянула йому в очі. - Я тобі повірю. - потім вона знову усміхнулася та повернулася на те місце де раніше сиділа.

- Сніданок готовий! - вигукнула покоївка виносячи тарілки з їжею.

- (Меліссо... Ви мене врятували.) - Домінік видихнув, заспокоюючи стук свого серця.

- Як смачно пахне! - Мелісса поклала на стіл тарілку з млинцями, запах яких розповсюджувався по всій кухні.

   Принцеса Джулієт, з очима, які спалахнули від захоплення, взяла в руки ніж та виделку, готова насолоджуватися своїм ранковим сніданком. Кожен шматочок млинця, заздалегідь наповнений сирною начинкою, танув на язиці, залишаючи слід смаку, який змушував її почувати себе щасливою.

   Домінік, нервово й невпевнено, взявся за свою тарілку, коли відчув на собі погляд принцеси. Хоча сніданок був бездоганним та смачним, його думки були далеко від цього. Він не міг знайти спокою, намагаючись відшукати відповіді на питання, що безперервно крутилися в його голові.

                            💎   💎   💎

   Під час тихої ранкової тиші, раптом, здалеку долинули звуки копит, що гриміли на сніжному шляху. Герої зупинились і обережно підняли голови, слухаючи, як звуки наближалися до особняку.

   Мелісса, не втрачаючи часу, підійшла до вікна, щоб побачити, що відбувається зовні. Вона відкрила штори та уважно поглянула на гостей які наближаються.

- Принцесо! - вигукнула жінка. - Це принц Чарльз разом із лицарем Густавом!

- Що?! - дівчина швиденько підійшла до покоївки та теж виглянула у вікно, її очі засяяли. - Це справді вони! - вона побігла до вхідних дверей, щоб першою зустріти їх.

   Домінік важко видихнув втамовуючи свої емоції. Він протер долонею обличчя та пішов за принцесою до дверей. Джулієт виглядала дуже схвильованою, вона нетерпляче підстрибувала на місці чекаючи коли вхідні двері відчиняться. Парубок ще раз видихнув, та нацепив на обличчя свою фірмову посмішку.

   Коли двері особняку відчинилися з гучним скрипом, і як тільки Чарльз переступив поріг, вона миттєво кинулася йому назустріч, він, в свою чергу, обійняв її ніжно, немов оберігаючи її від усього зла світу.

   Позаду Чарльза увійшов Густав, тихо зачинивши двері за собою. Його погляд випадково зустрівся з Меліссою, і він ввічливо кивнув у знак привітання, перед тим як привітатися з принцесою:

- Вітаю, принцесо Джулієт.

- І я рада тебе бачити, Густаве! - сказала дівчина відходячи від брата.

- Ми тільки-но почали снідати, не хоче скласти нам компанію? - промовила Мелісса запрошуючи гостей до столу.

- Дякую, але ми маємо відмовитися. - сказав принц. - Ми приїхали повідомити одну новину.

- Яку саме, братику? Це щодо твого одруження?

- Ні... - він сумно усміхнувся. - Через три дні пройде велике королівське полювання.

– Ах! - вигукнула принцеса. - Це так неочікувано! Я вже й не пам'ятаю, коли його в останній раз проводили.

- Дійсно. Але, найцікавіше, це те, що батько хоче, щоб Домінік також взяв участь.

- Що?! Ти впевнений?

- Він мені сам це сказав.

- А чим особливе, це "велике королівське полювання"? - Домінік розгублено насупився в очікуванні подробиць.

- Точно! Ти ж ніколи не приймав у цьому участі! - дівчина склала руки разом та схвильованою подивилася на парубка.

- Не думаю, що потрібно хвилюватися за це, міледі. - він спробував заспокоїти її, хоча сам навіть не знає, що там буде відбуватися. - Все-таки, я вже колись ходив на полювання, не думаю, що вони можуть чимось відрізнятися.

- Відрізняється тільки тим, що там буде набагато більша конкуренція. - відзначив Густав, Чарльз підтверджуюче кивнув головою.

- Переможець полювання, який першим підстрелить кришталевого оленя, отримає золоту стрілу у подарунок, із гербом стародавнього роду де Ґларіон. А також можливість Великого прохання. - добавив принц. - Надіюсь на те, що ти вмієш стріляти з лука.

- Звісно вмію. - впевнено сказав дворецький. Лук, був першою зброєю, з якої його навчили стріляти. - А, що за "велике прохання"?

- Король виконає одне бажання переможця, яке б воно не було, якщо воно не загрожує королівству.

- Ось воно що... - Домінік на секунду замислився, і тут до нього прийшла ідея. - (Якщо я стану переможцем... Я точно зможу переламати сюжет на свою користь.)

   Хлопець відчував, що це його шанс. Виграш у королівському полюванні міг стати його кроком до втілення всіх мрій. Проте, серед радості перемоги він не забував про реалії: дізнатися напряму про королівську скарбницю буде не легко, особливо, колм вона має статус "секретної".

   Від його дій, залежало не лише його майбутнє, але й його власна свобода. Він мусив знайти спосіб дізнатися про неї так, щоб не потрапити під підозру короля та інших дворян.

- (Потрібно, що б там не було, отримати право на прохання. Це вирішить усі мої проблеми.) - так, він був впевнений, що знайде вихід з цієї ситуації, як із багатьох інших у своєму житті.

                           💎   💎   💎

   Після трьох днів очікування настав час для полювання, на яке вирушили Джулієт та Домінік. Вони вийшли з особняку, одягнуті відповідно до погоди, із сумкою, що містила запасний одяг, і прямували до конюшні. Свіже повітря наповнювало їх легким пожвавленням, а очі принцеси блищали в очікуванні пригод. Юнак залишався спокійним, але його серце трохи прискорювалося від хвилювань та можливостей, які принесе цей день.

  Вони прощаються із Меліссою та Вівьєном, які будуть наглядати за особняком до повернення принцеси.

   Після того, як Джулієт та Домінік зникли за поворотом, Мелісса запропонувала Вівьєну зайти на чашку чаю зі своїм відомим чорничним пирогом. Чоловік радо погодився, і разом вони пройшли всередину. Мелісса відразу попрямувала на кухню, щоб поставити чайник, тим часом як Вівьєн відправився до вітальні і зайняв м'яке місце на дивані, очікуючи на чашку ароматного напою та на смачний пиріг.

- Надіюсь, що нічого поганого на полюванні не станеться. - із кухні доносився лагідний голос покоївки. Вівьєн деколи дивувався, як голос може бути такий ніжний.

- Ти себе даремно накручуєш. Ні, щоб про хороше думати, ти як завжди, тільки про погане.

- Ну, а що я можу із цим зробити? - вона невпевнено засміялась. - Життя навчило.

- Ось, скільки тебе знаю, Мелі, ти ніколи не розповідала про своє минуле.

- ... - у відповідь мовчання.

- Мелі?

- А ось і чай. - жінка вийшла з кухні із тацею в руках, як зазвичай, на її обличчі була усмішка. - Пригощайся. - вона поставила перед чоловіком чашку із гарячим лавандовим чаєм.

- Вельми вдячний тобі за гостинність! - взявши виделку до рук він потягнувся до пирога щоб вкласти один шматочок до свого рота. На його обличчі з'явилася блаженна усмішка.

- Смачно?

- Це неперевершено!

- Ти перебільшуєш. - вона по-доброму подивилася на нього. - Але я рада, що тобі смакує.

- Це не перебільшення, ти дійсно чудово готуєш.

- Дякую за приємні слова.

- До речі, ти так і не відповіла...

- Як тобі Домінік? - вона, ніби не звернула уваги на те, що хотів сказати Вівьєн і намагалась перевести розмову на іншу тему.

- Домінік? До чого тут він? - нахмурився чоловік, зовсім не розуміючи її реакції.

- Хотілося б почути твою думку щодо нього.

- Гаразд. - склавши свої руки на колінах та нахилившись вперед. - Я його тоді, добряче так приструнив. - випалив він. - Не сподобався, правду кажу, але я впевнений, що мої слова застрягли в його голові і він, ще багато разів подумає над тим, щоб щось зробити.

- Що ж ти йому тоді сказав?

- Дещо важливе. - Вівьєн поклав до рота новий шматочок пирога і прикрив очі від задоволення. - Як же я давно не їв домашньої випічки... З того часу як... - раптово замовкнувши, він поставив виделку на тарілку та відсунув її убік.

- Як твоя дружина померла?

- Так...

- Вибач, що зачепила цю тему... - її холодна тремка долоня лягла на його темно-шоколадну руку, ледь стиснула. - Якщо не хочеш про неї говорити, не треба.

- Ха... - чоловік видихнув та стиснув її долоню у відповідь. - А знаєш, коли спитав про твоє минуле і зауважив, що ти мені про нього ніколи не розповідала, згадав, що я нічим не кращий. - він гірко засміявся. - Ти теж, нічого про моє минуле не знаєш...

- ... - вона пару секунд помовчала, дивлячись на їхні стиснуті руки разом. - Цікаво, коли ми нарешті відкриємось один одному. Ніби вже обом за сорок стукнуло, а поводимося як малі діти. - вона підняла на нього свій сяючий моріоновий погляд та дивилася просто йому у вічі. - Я хотіла би стати ближчою до тебе...

- Кхм... - Вівьєн швидко забрав свою руку та прокашлився. - Я напевно, вже піду... У мене ще багато роботи.

- Що?

- Давай, допоможу тобі з посудом. - говорив він не дивлячись на здивовану жінку. - Розрахуюсь з тобою за той раз, коли ти допомогла мені.

- Не потрібно. - відповіла вона спокійно. Підвелася, підійшла до нього, забрала тацю яку він тримав, пройшла на кухню. - Все-таки, як ти сказав, у тебе багато роботи... Не хочу тебе затримувати.

- Ти не подумай, що я злякався твоїх слів чи щось таке... - хотів говорити спокійно, але тремтіння в голосі видавало його, обсидіанові очі бігали по всій кімнаті. - Я просто...

- Забудь. - тихо промовила Мелісса, на її очах вже збиралися сльози.

- Що вибач?

- Просто забудь. - вона не оберталася. - Забудь, що я тільки що сказала... Ніби ніколи цих слів не було. Просто забудь. Я все розумію.

- ... - вони мовчки стояли. Вівьєн дивився як її плечі здригалися від плачу, але він нічого не міг зробити, або не хотів. Скоріше не хотів, чим не міг. - До зустрічі...

- Так, до зустрічі. - Мелісса зупинилася і показала йому своє обличчя.

   Воно було спотворене від болю, усмішка здавалася такою штучною та вимученою, що йому було боляче на неї дивитися. Вона мовчки продовжила мити посуд, поки Вівьєн збирався із духом, щоб все-таки підійти до неї, але цього духу виявилося мало, щоб зробити хоча б маленький крок. Замість цього він розвернувся і вийшов з особняку, залишаючи жінку саму.

- І все, що мені залишається - це зіграти лиходія, чи не так? - чоловік з гіркотою промовив останні два слова й замовк на мить. Він стояв біля відчиненого вікна, сперся об стіну, щоб вона не побачила його.

   В тихім голосі її, він чує як кричать її думки. Заблукавши в куточку серця, хоче відпочити. Крізь щілину тих дверей душі її, знову чує він, її тихий мовчазний плач, що ховала завжди, тихий її плач.

- (Не ховай в долоні сльози, можеш показати їх мені, лиш мені.)

   Мелісса завжди була самотня, але Вівьєн не готовий слухати, що у неї на душі, щоб вона віддала увесь свій біль йому. Він, просто не готовий прийняти його.

                            💎   💎   💎

   Тим часом, Джулієт та Домінік вже прибули на місце. Вони вийшли з карети та оглянулись довкола. Погода в день полювання видалася чудова. Зимовий вітер гнав небом рідкісні хмари. Королівський мисливський табір розбили біля краю величезного лісу. Лаяли собаки, перемовлялися між собою придворні. Усі були в нетерпінні. Не щороку король Вільгельм влаштовував полювання, і не щороку на кону стояло Велике прохання.

- (Потрібно поводитися природньо.) Здається, у мене долоні спітніли. - прошепотів він Джулієт у вухо.

- Не хвилюйся, Домініку. - дівчина тихенько хіхікнула, двічі плеснула в долоні, показала великого пальця. - Ти все зможеш.

- Мене значно більше заспокоює те, що ви будете поряд. - він обережно взяв принцесу за руку, поцілував у зап'ястя й віддано глянув у вічі.

   Джулієт не встигла відповісти, її перервав гучний звук мисливського горна. Усі присутні витяглися і звернули увагу на королівський намет. Коли подол намету розкрився, люди схилили голови, вітаючи короля Вільгельма, який вийшов разом із королем Рафаелем та принцом Чарльзом.

- Вітаю вас, панове! - заговорив Вільгельм. - Вітаю на великому полюванні! Буквально за десять хвилин я оголошу про початок змагання. Вам дається час до півночі та повна свобода дій. Не можна лише шкодити іншим мисливцям. Залежно від кількості видобутку, який ви принесете з лісу, буде розраховано вашу нагороду. Але головний приз отримає лише той, хто першим підстрелить кришталевого оленя. Готуйтесь, діти мої, і вдалого вам полювання.

- Пройдімо, Ваша Величність, все готове.

- Дякую, Леонарде.

   Високий і широкоплечий чоловік у мундирі супроводжував короля до приготовленого йому почесного місця.

- Хто цей чоловік? - запитав у принцеси Домінік.

- Це голова королівської гвардії, сір Леонард. - відповіла вона. - Його гвардійці наглядатимуть за порядком. Вчора вони, як я чула, прочухали весь ліс. Будь обережніше. - дівчина скривилась. - Капітан Леонард... Він швидкий на розправу. Як і всі його підлеглі.

- Боятися повинні вбивці та зрадники, я тут ні до чого. - ну звісно, таке казати, і не червоніти, це ж треба. Професійний брехун.

   Чарльз підійшов до Джулієт та відвів її до королівського намету, залишаючи дворецького одного. Вона на останок поглянула на нього, її аметистові очі світилися, видно було, що дівчина хотіла підбадьорити його.

   Цієї миті за спиною хлопця пролунав заливистий смішок. Леонард у супроводі придворних стояв віддалік. Біля його ніг вилися мисливські собаки. Він мав блакитне волосся, що здавалось поєднувалося зі сьогоднішнім небом. Сапфірові очі нагадували крижини, що допитливо розглядали оточуючих. Його срібляста шкіра зливалася з мундиром, створюючи враження міці та елегантності.

- Ви, як я розумію, новий особистий дворецький нашої принцеси. - він дивився на хлопця, мов на цілковитого дурня, роблячи акцент на останніх словах.

- (Нашої?) - посмішка, яку видавив із себе Домінік, розлючено смикнулась. - Так, моє ім'я Домінік.

— Про ваш подвиг чув кожен у королівстві, хіба що, тільки глухі про нього не знають.

- Ви перебільшуєте.

- Можливо. Здається, що це ваше перше полювання. Не страшно?

- Не сумнівайтеся, від мого страху не залишилося жодного сліду.

- Приємно чути. Сподіваюся, ви зможете відрізнити дуло від прикладу. - жарт вийшов, якийсь аж надто саркастичний.

- Не хвилюйтеся. - відповів хлопець спокійно, але око все смикалось. - (Як же він мене дратує...)

- Я планую повеселитися сьогодні.

- Не сумніваюся.

- У мене великі плани на Велике прохання.

- Як і в мене.

   Леонард повільно наблизився до суперника, дістався до його вуха і зашепотів:

- Я нарешті знаю, що можу попросити в короля, у разі моєї перемоги. І це все завдяки тобі. - остання ввічливість, яку ці двоє намагалися показувати на людях, швидко покинула їх.

- І що ж це?

   Леонард широко посміхнувся.

- Я хочу, щоб король дав мені дозвіл на одруження з принцесою Джулієт. І тоді, тобі доведеться покинути цей палац, раз і назавжди. - вказівний палець націлився йому в груди.

- (От же... Сраний гівнюк...) - Домінік стиснув кулаки. Тепер він нізащо не може програти. - Що ж, хай усе вирішить полювання.

- Так, полювання все вирішить.

   У голові та плечах оселилася незвичайна легкість. Азарт розбурхував кров. Король Вільгельм вийшов зі свого намету та заговорив:

- Отже, я оголошую полювання...

   Над табором повисла тиша. Не чути було ні зітхання, ні шороху. Хвилювання та передчуття наповнювали морозне повітря. Домінік не смів навіть моргнути.

- Відкритим!

   Звук мисливського горна немов спустив натягнуту тремтячу тятиву.

- Вперед. Зараз або ніколи. - і, не втрачаючи жодної секунди, хлопець кинувся в лісову хащу.

   Старий зимовий ліс, що розкинувся на околицях палацу, був величезний. Він зустрів мисливців своєю величною красою, але водночас уперто оберігав свої таємниці.

- Коли я збирався на полювання, то якось випустив із голови те, що ненавиджу ліс.

   Домінік кружляв у тіні густих крон уже більше години і все безрезультатно. Ні сліду заповітного оленя. Тоді як сили висихали стрімко. Час минав, сонце було вже в зеніті.

- (Від цього полювання залежить моє життя, не можна забувати про це.)

   Хлопець усе глибше заходив у ліс. Він озирнувся у пошуках якихось зачіпок, але навколо видніється лише сніг.

- Я не можу програти цьому Леонарду...

   Домініка вразили слова Леонарда, які оберталися у його голові, особливо те, що він мріє одружитися з Джулієт. Це бажання, здавалося, залило його, хоча його головна мета, знайти королівську скарбницю, була на першому місці. Проте думка, що цей чоловік прагне Джулієт, викликала в його душі темні сили. Він зупинився.

   А чому це він так думає? Домінік сам казав, що ця принцеска руйнує його життя, чи це вже не так? Якщо Леонард хоче її зробити своєю, то чому він не відступить? Про скарбницю можна дізнатись і без допомоги цієї дівчини, чи не так? Ні, це не так.

   Якщо це станеться, він більше не зможе бути поруч з Джулієт, чути її сміх і бачити красу її обличчя. Вона перестане співати йому своїм кришталевим голосом. Щоб усе це зберегти, Домініку потрібно перемогти в цьому полюванні, навіть якщо це буде коштувати його дуже дорого.

                            💎   💎   💎

   Чим довше юнак продирався крізь щільні чагарники, тим сильніше відчував втому у всьому тілі. Руки та ноги рухалися все більш неохоче. Очі все менш уважно розглядав околиці.

- Часу все менше, а я так і не просунувся... Прокляття, я не маю права програти! - вигукнув він та пішов далі.

  В цей момент Домінік побачив постать, що мигнула серед дерев. Той впевнено прямував в саму глухість. Він зупинився, щоб витерти піт, що заливав очі. І в цей момент почув якийсь крик, подумав, що це можливо олень.

- (Це мій шанс!)

   Але досить швидко він зрозумів, що помилився. Те, що ломилося крізь гілки, було набагато більше за оленя. На галявину зловісно і повільно вийшов ведмідь. Величезний, з бурою блискучою шерстю та злими очима. Але ведмідь не йшов на нього, він прямував в інший бік. Сфокусувавши свій погляд, хлопець побачив принцесу Валері.

- (Чорт! Та він її зараз зжере!) - він чимдуж помчав їй на допомогу.

   Коли Валері вже готова була зневіритись, що її хтось врятує, як раптом, Домінік з'явився перед нею та витяг з-за спини арбалет. Із завмиранням серця вона спостерігала за тим, як хлопець рушив, щоб зайняти вигідну для стрілянини позицію. О, як він був схожий на вовка в цей момент! Його звірині звички вражали. З ледь чутним клацанням, болт вилетів з арбалета і потрапив ведмедеві прямо у вухо. Тварина навіть не закричала - померла миттєво, коли наконечник поринув у його мозок.

   Привівши своє дихання в порядок, юнак обернувся до принцеси.

- Із вами все гаразд, принцесо Валері?

- Так, все добре... - відповіла дівчина тремким голосом. - Дякую... - в якомусь божевільному пориві вона обійняла його, вчепившись пальцями в його шкіряний обладунок.

   Домінік, вражений і явно розгублений, завмер перед нею.

- Принцесо, що ви робите...

- Що тут відбувається? - за їхніми спинами пролунав дзвінкий дівочий голос. Домінік одразу впізнав його.

   Він різко відступив від принцеси Валері, рушивши до Джулієт, що стояла позаду них, стиснувши руками свою сукню. Вираз її обличчя був розлюченим. Юнак активно жестикулював руками, ніби намагаючись щось пояснити або виправдатися перед нею.

- Все не так як ви подумали, міледі!

- Після того як прозвучав горн, що означав завершення полювання, ти довго не повертався... - почала говорити принцеса перериваючи його. - Гвардійці Леонарда пішли тебе шукати, і я теж викликалась допомогти, а ти... - її голос знизився до шепоту. - А ти тут, смієш обійматися з нареченою мого брата?! Як тобі не соромно!

- Все не так! Я не хотів цього, вона сама мене обійняла!

- Він каже правду, принцесо Джулієт... - заговорила Валері. - Домінік, як справжній лицар, врятував мене від нападу ведмедя! - вона вказала на труп. - Тільки погляньте!

- Ведмедя?... - дівчина поглянула на мертву тварину яка лежала в декількох метрах від них. - І справді...

- Міледі... - парубок доторкнувся до її фіолетового волосся та змусив подивитися на нього. - Повірте мені, я не мав ніяких лихих намірів...

- Добре. - сказала вона. - Вибач, що почала звинувачувати тебе. Давайте повертатися назад.

- Міледі...

   Джулієт втомилася слухати Домініка. В її голові все ще маячила картина, як принцеса Валері обіймає його. Вона відчувала, що в її серці виростає злість. Чи можливо, вона ревнувала? Цей думка не покидала її, навіть коли вона намагалася відвести її від себе.

   Вони повернулися назад до королівського табору. Принцеса Валері ще раз подякувала Домініку за її спасіння та поцілувала у щоку.

- Як ти можеш... - сказала Джулієт дивлячись прямо дворецькому в очі.

- Міледі... Все не так... - хотів би він ще щось сказати, але дівчина залишила його одного.

- Я думав, що вами вже повечеряли звірі, і я більше вас не побачу. Але, на превеликий жаль, навіть звірям ви не цікаві. Як і очікував, у вас нічого не вийшло.

   Здригнувшись, Домінік обернувся. До нього підходив Леонард зі своїми гвардійцями.

- Як бачу, у вас також.

- Чому ж? На ловця і звір біжить, як то кажуть.

- Сір Леонард природжений мисливець! - з тріумфальною посмішкою з мисливської сумки один із гвардійців витягнув цілу зв'язку кроликів та білок.

- Десь там ще пара лисиць завалялася. А як у вас справи зі здобиччю?

   Домінік стиснув зуби, хизуватися йому, дійсно не було чим.

- І не дивно, скажу я вам. Впевнений, що ваші мисливські навички не кращі ніж у будь-якого іншого простолюдина.

- Що ви знаєте про мої мисливські навички?

- Я впевнений в тому, що ви навіть рушниці у житті не тримали! Які у вас можуть бути навички? Та ви в ціль навіть з десяти кроків не потрапите.

- Хочете мене випробувати?

- Що ви маєте на увазі?

- Ваші прийоми примітивні, як у маленької дитини. Я бачу вас наскрізь. Хочете втягнути мене в дуель? Змусите стріляти по мішенях?

   Судячи з червоних плям, що виступили на щоках Леонарда, так воно й було.

- У мене немає причин щось вам доводити. Усі ваші дурні виклики втратять сенс у той момент, коли я у вас виграю. А доти, побережіть повітря. Я на це не поведуся.

- Ти. Як ти смієш так розмовляти зі мною! Я голова королівської гвардії, а ти...

- Хто ж я?

- Простолюдин. Бастард. Звичайний дворецький який не має право голоса...

- І це дає вам право поводитися зі мною так, ніби я бруд під ногами?

- Якщо подумати... Так, саме так.

   Домінік відчував, як у його грудях піднімається злість. Хоч би як він не намагався зберігати спокій, поведінка Леонарда виводила його з себе. З очей були готові посипатися іскри.

                            💎   💎   💎

   Після закінчення полювання, король Вільгельм оголосив, що переможця оберуть завтра зранку, тому всі розійшлися по своїх наметах. Принцеса Джулієт та Домінік спали в різних шатрах — дівчина була ближче до королівської сім'ї, а він опинився одним з кінця.

   Тільки двоє людей зараз не збиралися лягати спати. Принц Чарльз разом із лицарем Густавом прогулювалися біля завмерлого озера.

- На диво, сьогодні був цікавий день. - сказав принц та розсміявся.

- Ви про суперечку між Домініком і Леонардом? - припустив лицар.

- Так, це було необдумане рішення, схоже на те, що вони обоє не вміють тримати язик за зубами.

- Домінік нажив собі ворога, це йому не на користь.

- Погоджуюсь з тобою. - вони крокували далі.   

   Густав не міг відірвати погляду від танзанітових очей принца, в яких відбивався блиск снігу. Чарльз, помітивши погляд друга зупинився.

- Щось не так, Густаве?

- А?... Що? - все ще не вийшовши із своїх думок відповів він.

- Ти якийсь дуже дивний сьогодні. У тебе все гаразд?

- Так... Краще не буває, не хвилюйтеся. - чоловік вимучено посміхнувся, від чого принц тільки більше нахмурився.

- Не хочеш розповідати?

- Я... - від пильного погляду Чарльза, лицар опустив голову.

- Густаве...

   Принц підійшов ближче до нього, торкнувшись своєю рукою до його підборіддя, підняв голову вгору, щоб їхні погляди зустрілися. Серце лицаря загомоніло із неймовірною швидкістю, він рефлекторно відкрив рот, наче готуючись до поцілунку, і протяжно видихнув. Чарльз не очікував такої реакції від друга, миттєво почервонів та швидко відійшов від нього. Потім він відкашлився й продовжив розмову.

- Ти не проти зіграти в одну гру?

- Я її знаю?

- Можливо. - принц повернувся до озера. - Суть гри полягає в тому, щоб розповісти про найкращий вчинок який ти зробив у житті. Або навпаки... Про найжахливіше та ганебне своє діяння.

- Звучить цікаво. Мабуть, добре розкриває людей. Я готовий, можете запитувати мене про, що хочете.

   Очевидно, іншого питання для Чарльза просто не існувало.

- Мені цікаво, який зі своїх вчинків ти, Густаве, вважаєш найнижчим та огидним. Може, чорну невдячність? Коли людина, подібно до вовка, кусає руку, що її вигодувала? Чи егоїзм? Коли закоханий герой готовий тягнути "кохану" людину в болото невлаштованого, небезпечного життя. Аби не одному там захлинатися...

- Ні. Навпаки. Я надто боявся бути егоїстом і дуже старався бути вдячним... Це й спричинило крах. - із смутком в голосі відповів Густав. - Найгіршим своїм вчинком я вважаю один вибір. Коли, погнавшись за важливим, я втратив найважливіше.

- Я так розумію, про більше ти мені не розкажеш?

- Вибачте, принце...

- Не хвилюйся, я тобі довіряю. - Чарльз поклав свою руку йому на плече та легенько стиснув його.

- А якщо, я зруйную вашу довіру одного дня?

- Довіряти тобі - це моє рішення, скористатися цим - це твій вибір. Але тоді, я тобі не пробачу.

   Густав мовчки кивнув, відчуваючи важкість цих слів. Він зрозумів, що довіра це не просто слова, а велика відповідальність, яку він не може підтримувати. Але тепер він відчував, що став найгіршою версією себе, надія втрачалася із кожним словом. На його душі лежав важкий камінь невпевненості, а він не міг знайти шляху, щоб його позбутися.

   Вони мовчки повернулися назад до табору.
                            💎   💎   💎

   Принцеса Джулієт не могла заснути. Вона прокручувала в голові всі події які відбулися за цей день. Її думки оберталися навколо зустрічі Домініка з Валері, його виразу обличчя під час полювання. Їй здавалося, що кожен погляд, кожен жест, навіть кожен подих мав своє значення. Серце билося все швидше, коли вона намагалася знайти відповіді на свої питання, але спокій не настав. Тоді, вона вирішила зробити те, що її заспокоює.

   Джулієт скинула з себе верхній одяг, залишаючись лише в легкій сукні і почала наспівувати. Вона танцювала, уявляючи, що зараз на неї дивиться одна людина. Той, хто останнім часом зовсім не виходив із її думок. Домінік. Вона кружляла, рухаючи стегнами в такт мелодії. Їй хотілося, щоб він дивився на неї і захоплювався нею так само, як сьогодні дивився на принцесу Валері.

   Дівчина привідкрила намет, сама не знаючи навіщо. В цей самий час, похмурий парубок вийшов подихати морозним повітрям. Тягучі дивні думки не давали йому спокою. Як зачарований, він ходив туди-сюди біля одного з наметів. Не в силах піти і, само собою, не сміючи зазирнути всередину. Ноги понесли його. Він намагався боротися із собою, розуміючи, що не можна, але нічого не міг вдіяти.

   Намет освітлювався зсередини, тінь яка манить, що рухається, кликала його за собою. Домінік завмер, дякуючи небеса за те, що Джулієт не зможе помітити його. А ось він дуже добре її бачив...

- (Що відбувається?)

   Домінік то відвертався, то знову звертав погляд на все, що міг побачити. Це було божевіллям, боротьбою розуму та бажань. Але бажань не зрадливих, ні... У всьому цьому ховалося щось більше. Юнак спробував відкинути марево, але не вийшло.

   Однак, він все ж таки знайшов у собі сили, щоб більше не дивитися. Відчайдушно намагався викинути з думок те, що встиг розгледіти. Помітив, як хустка змією опустилася її тілом. Стегна дівчини зводили його з розуму, окреслюючи півколо. Її густе фіолетове волосся розкинулося на всі боки. Вона підняла руку, і хустка пішла за нею. Парубок завмер, вражений.

- (Я не мав права бачити це! Не смію думати про таке! Ця принцеска руйнує мої принципи, крутить голову, переслідує уві сні. Вона не належить мені, я не можу навіть думати про те, щоб спостерігати за її танцем. Навіщо вона взагалі відкрила намет? А якби це побачив не я? Безсоромна! Невихована!) - він аплодував, сховавшись за одним із дерев. - (Відреагує та прикриється.) - потім пішов геть, мало не видавши себе. Але Джулієт, здається, щось усвідомила.

- (Невже це він?) - збентеження кудись поділося, а натомість на обличчі виникла задоволена усмішка. За яку, втім, вона вмить вилаяла себе. Серце шалено калатало ніби святкуючи перемогу, насолоджуючись тріумфом. Чи це й був тріумф серця над розумом?

   Лежачи у своєму наметі, Домінік дивився в полотняну стелю, не розуміючи, що відбувається.

- (Ця дівчина зведе мене з розуму, мені потрібно триматися від неї подалі!)

   Джулієт засинала задоволеною. Вона його занапастить, чи не так?