Зимовий ранок наступив тихо, ніби з неба спустилася казкова чистота. Принцеса Джулієт лежала в своєму ліжку, щойно відкривши свої очі на новий день. За вікном, сніг покривав землю м'яким пухом, виблискував на сонячних променях як розсіяні діаманти.

   У її сонних очах, як перлина, відбивалася зимова ранкова свіжість, а руки лежали на ковдрі, неначе в обіймах самого зимового ранку. Її думки ще лише прокидалися, перелякані сни зникали під впливом нового дня.

   Принцеса мовчки спостерігала за засніженим світом за вікном, відчуваючи, як вдихає холодне повітря. Поруч з нею, чарівний ранок усміхався, а серце її билося у такт з тихим пульсом природи, яка танцювала під білими віями снігу.

   Зимовий ранок оживав на кухні палацу, де запахи смачного сніданку заповнювали повітря, а теплий світанковий промінь проникав крізь вікно, граючи зі срібними відтінками непомітного відбитка снігу на паркеті. Мелісса, з виразом зосередженості, завершувала приготування сніданку, складаючи на столі найсмачніші страви.

   Уже за столом сидів Домінік, розгорнувши газету перед собою, його погляд занурений у літери, але від часу до часу піднімався, ловлячи мить, щоб підіймати погляд на свою принцесу.

   Аж раптом, звук плавних кроків перетнули повітря, й принцеса Джулієт вступила на кухню, свіжа, та як завжди, випромінюючи енергію цього нового ранку. Вона підняла на Домініка свій яскравий погляд, як сонячний промінь, усміхнулася йому. Перший ранок разом. Її образ був наче найпрекрасніше полотно, яке описувало найчарівніше ранкове мистецтво.

   У відповідь на її настрій, юнак відклав газету, промінявши її на вдячну посмішку, яка розцвітає як весняний цвіт під промінням сонця. Їхні погляди співали в ніжних миттєвостях, дозволяючи часу зупинитися, а теплому ранковому подиху доторкнутися їхніх сердець.

- Доброго ранку! - вигукнула дівчина, підійшла до Мелісси та обняла її зі спини. - Що у нас на сніданок?

- Доброго ранку, принцесо! - радісно відповіла жінка. - Як ви любите, вівсянка з чорницею та смажені грінки.

- З чорницею? А вона хіба росте зимою? - запитав здивований Домінік.

- Ще й як! Вівьєн її вирощує у себе в теплиці, дуже смачна! - сказала принцеса сідаючи за стіл.

- До речі, принцесо... - Мелісса почала накладати їжу. - Принц Чарльз разом із лицарем Густавом, хочуть провідати вас, та заодно познайомитися із тобою, Домініку.

- Справді?! - очі парубка збільшилися від шоку.

- О, це чудова новина! - юна принцеса світилася від щастя. - Я впевнена, що ти йому сподобаєшся, Домініку!

- Я би не був настільки впевнений, міледі...

- Не хвилюйся! Мій брат дуже хороший! - вона задумалась. - Хоча Густав звісно може тебе трішки налякати... Але його теж не варто боятися! Ви знайдете спільну мову!

- Якщо ви так думаєте, міледі...

   Незважаючи на впевненість Джулієт у своїх словах, в серці Домініка грали різні ноти почуттів. Сповнений обов'язку й відданості, він не міг просто так не погодитися з її словами. Але те, що він чув про принца Чарльза та лицаря Густава, змушувало його серце битися частіше від страху та тривоги.

   Принц, відомий своєю любов'ю до своєї молодшої сестри, залишав у Делгліша відчуття неспокою. Він усвідомлював, що принц не дозволить нікому зробити Джулієт погано, а його лояльний лицар, Густав, міг би дуже різко реагувати на будь-які сльози принцеси. Така палка оборона її вразливості викликала тривогу в парубка, ставлячи перед ним завдання не тільки заслужити її довіру, але й зберегти її від власного розчарування.

   Тим не менше, незважаючи на ці роздуми та сумніви, Домінік робив усе можливе, щоб не втратити контроль над своїми емоціями та залишатися твердим та впевненим в своїх діях.

- Коли вони мають прибути? - нетерпляче запитала принцеса.

- Після сніданку! - каже Мелісса та розставляє тарілки на столі. - У принца буде кінна прогулянка, під час неї він до вас і завітає!

- Можливо, я нарешті зможу попросити його навчити мене кататись верхи... - сумно промовила вона.

- Міледі... - почав Домінік, адже це був такий вдалий шанс для нього та його місії. - Якщо хочете, то я можу, одного дня, навчити вас кататися верхи!

- О, це було б чудово! - принцеса вмить повеселіла. - Я буду дуже рада, що ти будеш моїм вчителем!

- Я теж! - він "щасливо" посміхнувся. - Для мене честь проводити більше часу із вами, міледі!

- Рада це чути!

- А тепер, давайте нарешті разом поснідаємо! - сказала покоївка.

   Після закінчення готування, Мелісса вклала останні штрихи, накривши стіл стравами, які вона так завзято готувала вранці. Грінки, були покриті хрусткою скоринкою, а чорниця почала зникати з тарілки зі швидкістю світла, як тільки принцеса побачила її. Вони всі сиділи за столом, готові розділити спільний сніданок та миті затишку. Яскраві промені ранкового світла лагідно падали на стіл, створюючи обрамлення для їхнього сніданку.

   Під м'яким промінням світла, Джулієт розповідала історію своєї безмежної любові до чорниці, з кожним словом сміючись та намагаючись поділитися своєю радістю з Домініком. Її сміх віддзеркалювався у вогні його очей, створюючи невимовний внутрішній відгук, коли щастя та мета ожили в глибині його душі.

   Вони розмовляли про прості речі, про щось, що здавалося неважливим, але в той момент було саме тим, що дозволило їм забути про свої ролі та обов'язки. Ця легкість, з якою принцеса відкривалася перед Домініком, приносила йому спокій та релаксацію, яка була такою рідкою в цьому новому житті. Серед всієї цієї веселощі та невимушеної атмосфери, він не міг забути своєї місії – змусити принцесу довіряти йому, та розкрити таємницю про місцезнаходження таємної королівської скарбниці.

- (Як же чудово я граю свою роль!) - подумки промовив дворецький, все ще усміхаючись до принцеси Джулієт.

   Поглядаючи на неї, він відчув, що вона відтворює кожну мить своєї життєрадісної душі на своєму обличчі. Її рухи, слова та безмежне щастя, яке просто випромінювало з неї, вразили його.

   Та проте, всередині нього пульсував суперечливий світ її веселощів та його власного досвіду. Він бачив її як легковажну, навіть занадто балакучу, з особливою здатністю сміятися в обличчя проблемам. Її аметистові очі, що сяяли від щастя, нагадували йому про невинність та безтурботність, яку він більше не міг собі дозволити.

   Для нього життя було іншим. Він виріс у світі, де кожен день був боротьбою за виживання. Він бачив темряву, відчував біль й розчарування, які сформували його сильним та витривалим. Все, що йому вдалося досягти, він здобував завдяки наполегливій роботі та самовдосконаленню.

   Поруч із нею, він відчував контраст свого минулого та її щасливої наївності. Їхні світи здавалися відмінними, як два силуети в різних дзеркалах. Хоча вони стояли поруч, їхній погляд на світ був таким різним... Це його нервувало, але він не знімав своєї маски радості від їхньої розмови.

   За столом час тік повільно, наче кришталевий потік весняної річки. Моменти спільного сніданку стали надзвичайно цінними для принцеси Джулієт, приносячи тепло й спокій до її серця у цьому зимовому дні.

                             💎   💎   💎

   Під покровом зимового сонця, принц Чарльз та його вірний лицар Густав рушили верхи на своїх конях. Засніжена стежка, що пролягала крізь ліс, була простягнута перед ними, наче прокладений білий килим. Вітерець лоскочив їхні обличчя, носив на собі солодкий аромат хвої та зимового морозу.

   Принц Чарльз, з гідністю та гордістю в очах, володів кожним кроком свого коня. Він віддавав гідність королівському роду, розуміючи важливість свого положення. Його фіолетове волосся було зав'язане у хвіст, та спадало на ліве плече, надаючи йому деяку легкість й спонтанність. Його очі, які нагадували танзанітові камені, випромінювали яскраву радість та нетерпіння перед зустріччю зі своєю любою молодшою сестрою.

   Принц був одягнутий у візитку фіолетового кольору, який відображав його королівський статус та вишуканий смак. Його костюм зі струнко звуженими бортами, утворював конусоподібний виріз, який був застібнутий одним ґудзиком. Довжина костюма відштовхувалася від традиційних образів, а брюки в смужку підкреслювали його елегантність.

   Під білою сорочкою із коміром-метеликом, через яку просвічувалися тонкі чорні смужки, легко виділявся жилет, який додав образу додатковий вишуканий акцент. Чорні черевики завершували його вишуканий вигляд. Висока та міцна статура говорили про його фізичну витривалість й спортивні досягнення, а його зовнішність відображала всю велич та гідність, що призначалися йому як спадкоємцеві королівського роду.

   Поруч з ним, лицар Густав мовчазно віддавав дань своєму обов'язку та вірності, яка об'єднувала їх унікальним зв'язком. Чоловік вражав своєю могутністю та приголомшливою зовнішністю. Його коротко підстрижене біле волосся нагадувало білосніжний пушок, який створював враження чистоти й сили. Його очі, кольором схожі на гранат, виражали глибоке зосередження та незворушність перед будь-якою небезпекою.

   Високий зріст Густава відзначав його фізичну могутність та витривалість. Сильна статура й рельєфні м'язи говорили про його великий досвід та навички у бойових мистецтвах. Він був вищим за принца, а його сила й вправність придавали йому авторитет лицаря вищого сорту, який завжди готовий захистити свого господаря від будь-якої небезпеки.

   З кожним кроком вперед, їхня постать ставала більш видимою у величі засніженого пейзажу. Принц, одягнутий в морозостійку мантію, та лицар, вишукано прикрашений бронею, разом підкреслювали відмінність своєї позиції в королівському дворі. Чарльз трохи сповільнився, щоб бути на рівні з лицарем, та повернувся до нього.

- Як ти думаєш, Густаве, о цей новий дворецький моєї любої сестрички, може бути кращим за тих попередніх? - запитав він.

- Не знаю, принце Чарльзе. - відповів лицар. - Якщо принцеса сама його обрала, то схоже, що він їй сподобався. Можливо він хороша людина, і не завдасть шкоди для Її Величності.

- Ох, надіюсь ти маєш рацію, Густаве! - вигукнув принц. - Але у мене чомусь погане передчуття!

- Не варто завчасно хвилюватися, принце. Ви ще із ним не знайомі, щоб щось запевняти.

- Ти завжди знаєш як мене заспокоїти, Густаве. - Чарльз щиро усміхнувся до нього. - Тому, ти не тільки мій вірний лицар, але й мій найближчий друг! Гід-ап! - з впевненістю та рішучістю сказав принц додаючи до голосу енергію, потряс батогом вказуючи напрямок руху, й кінь побіг вперед.

- Невже для вас я лише друг?... - тихо промовив йому у слід лицар ховаючи своє розчарування під маскою спокою.

   Їхні коні легко прокладали шлях через сніговий пушок, кожен копитний удар віддзеркалювався в тиші зимового ранку. Вони наближалися до особняка, який служив домівкою принцеси Джулієт.

   Зупинившись перед особняком, принц Чарльз поспішив злізти з коня, та відкрити важкі дерев'яні двері. Але перш ніж він міг доторкнутися до ручки, двері раптово широко розпахнулися вперед, наче відчиняючись самі по собі. Його серце збилось від несподіваності, але найбільше принца вразило те, що з відчинених дверей вибігла його молодша сестра.

   Зупинившись у стані здивування, чоловік не встиг відреагувати, як дівчина уже була біля нього, обгорнула його руками та широко усміхалася від радості. Він, засміявшись, теж обняв її та ніжно погладив по волоссю. В цьому моменті весь його страх та тривога зникли.

- Як я рада тебе бачити, Чарльзе! - ласкаво промовила принцеса.

- Я теж радий бачити тебе, моя коштовносте! - задоволено відповів він.

- Принцесо Джулієт, я щасливий бачити вас з усмішкою на обличчі. - зазначив лицар який підійшов до них.

- Лицарю Густаве! - дівчина пригорнула його до себе. - Я вдячна, що ви теж змогли приїхати до мене!

- З моєї сторони, було б нерозумно впустити шанс, щоб знову вас побачити! - він вклонився та поцілував їй пальці руки.

- Хі-хі... - юна принцеса засміялась. - Дозвольте вас познайомити із моїм особистим дворецьким! - вона вказала на юнака поруч.

- Радий вітати вас, принце Чарльзе та лицарю Густаве. Мене звати - Домінік Делгліш. - він чемно поклонився.

- Приємно нарешті з тобою познайомитись. - відповів принц.

- Давайте вже зайдемо всередину! Мелісса приготувала смачний пиріг із чорницею, а я заварю нам лавандовий чай! - радісно загомоніла принцеса тягнучи брата за собою.

   В теплій затишній вітальні особняка, принц Чарльз та принцеса Джулієт зайняли свої м'які крісла, розташовані навколо невеликого столика. На столі була розставлена посуда, а в центрі – смачний пиріг, тільки що вийнятий з печі. Біля дівчини стояв Домінік, дбайливо оберігаючи її, а біля принца стояв лицар Густав, з виглядом завжди готового захистити.

   Ароматом свіжої випічки заполонив оселю, Мелісса ретельно розрізала пиріг та розкладала його смачні шматочки на тарілки. Принцеса Джулієт, з виразом щасливої та радісної особи, заварювала лавандовий чай, аромат якого створював атмосферу відпочинку та спокою. Їхні чашки були вже наповнені теплим ароматним напоєм, готовими зустріти їх насолоду після десерту.

- І так... - Чарльз поклав чашку на столик. - Що ти можеш про себе розповісти, Домініку?

- Ем... Навіть не знаю, що саме ви би хотіли про мене почути... - розгублено відзначив дворецький.

- Для початку, я б хотів знати, чому ти вирішив стати кандидатом на роль дворецького принцеси? - поцікавився принц.

- ...

   Делгліш став безмовним, його вигляд неначе опанував нерішучість. Він натякав на усмішку, але слова застряли на його губах. Його погляд мимоволі зустрівся з принцевими танзанітовими очима, які, здавалося, посміювалися з його збентеженості.

   Парубок швидко подав ознаки приємної необхідності, намагаючись вигадати відмовку, що звучала б близько до правди, але не розкривала б справжніх мотивів його присутності тут. Він же не може сказати, що став дворецьким принцеси для того, щоб знайти королівську скарбницю та обікрасти її.

- Ну так, ти збираєшся відповідати, Домініку? - Чарльз нетерпляче постукував пальцями по кріслу. 

   Серце дворецького билося стрімко, але він зібрався з силами й почав відповідь, обравши слова з обережністю.

- Я, як і багато інших, завжди мріяв служити у палаці. Але коли я почув, що принцеса Джулієт шукає собі дворецького, мені здалося, що я є найкращим варіантом для цієї ролі. - впевнено відповів він. - І якщо, принцеса мене вибрала з п'ятьох обраних, то це означає, що я мав рацію, щодо себе та своїх можливостей. Мені дуже приємно служити та бути корисним для принцеси Джулієт. Моя робота зв'язана з тим, щоб забезпечити їй затишок й підтримку в усьому, що їй може знадобитись.

- Ого, ти це чув, Густаве? - принц спрямував погляд на лицаря який стояв ззаду нього.

- Так, принце Чарльзе. - відповів він. - Самовпевнений дворецький на цей раз. Такого ще не було.

- Дійсно... - погодився Чарльз. - Чи можу я тобі довіряти? - звернувся він до юнака.

- Можете. Я не підведу ні вас, ні в першу чергу саму принцесу.

- Чудова відповідь! - зацікавлено вигукнув принц. - Але подивимось, що принесе нам майбутнє. - він підвівся на ноги.

- Невже ви вже йдете? - засмучено сказала принцеса.

- Так, моя крихітко, на мене чекає батько. - Чарльз підійшов до сестри та поцілував її у скроню. - Не засмучуйся, я ще приїду до тебе.

- А батько? Він зможе прийти з тобою?

- Джулієт... Він дуже зайнятий, тому...

- Я розумію... - її голос розривав серце брата, від чого він міцніше обійняв її.

- Маленька моя сестричко... Твій сумний вигляд змушує мою душу плакати! Я знаю, як розвеселити тебе!

- ? - дівчина підняла на нього зацікавлений погляд.

- Наступного разу, я заберу тебе з собою на полювання! Весь день будемо поруч!

- Справді?! - юна принцеса повеселіла від почутого. - Чесно, чесно?

- Даю слово принца! Я тобі обіцяю, сестричко. Ми весело проведемо день!

- Буду чекати!

   Принцеса Джулієт провела їх до виходу. Принц Чарльз та лицар Густав покинули особняк, обійнялися з принцесою в останній раз, осідлали коней і рушили назад до палацу, перетинаючи Сяйні Гори. Вдалині їхні коні мчали серед засніженого пейзажу.

                             💎   💎   💎

   Принц та лицар увійшли до Кришталевого Лісу верхи на конях. Сяючий сніг відбивав блискучу гру на сонці, неначе сріблясті блискавки розлетілися навколо. Снігури  весело співали свої пісні, й їхні голоси наповнювали повітря чарівною мелодією. Принц Чарльз сповільнив хід свого коня та звернувся до вірного лицаря Густава, насолоджуючись миттєвістю та красою цього моменту.

- Що скажеш про нового дворецького?

- Непоганий. Поки, мені не здається, що він може щось приховувати. - стримано зазначив лицар.

- Але у мене всеодно, якесь погане передчуття! - вибухнув Чарльз. - Не хочу, щоб він зробив боляче моїй любій сестричці! Хоть одна сльозинка впаде через нього, і він заплатить своїм життям!

   Вибух емоцій призвів до того, що кінь принца високо підняв передні копита й зробив різку зупинку, що змусило чоловіка втратити рівновагу та впасти на снігову кучугуру. Густав злякано стрибнув зі свого коня й побіг до принца, що лежав на снігу, адже падіння виглядало досить сильним.

- Принце! З вами все добре?! - лицар налякано подивився на Чарльза.

- Ха-ха-ха! - засміявся той. - Все добре, Густаве, не хвилюйся!

- Ох, але ви знову змусили мене хвилюватися за вас... - він подав йому свою руку для допомоги.

- Не потрібно! - він взявся за руку та піднявся на ноги. - Падіння було м'яким! - Густав очистив його спину від снігу.

- Принце, із вами, мені не запастись терпінням...

- Не бурчи, між друже! Ха-ха, зате весело!

- Справді... Ха-ха...

   Густав не міг відвести очей від танзанітових очей принца, які світилися від усмішки та щасливого настрою. Те сяйво в його очах чарувало лицаря, змушуючи його серце битися швидше. Чарльз був втіленням його мрій, його щиросердечністю та натхненням. Лицар зберігав в собі таємницю свого кохання, віддавши своє серце принцові, але ніколи не зізнався в цьому. Сором та невпевненість у собі, не дозволяли йому виразити свої почуття, сором чоловіку кохати чоловіка, але його душа була наповнена ніжністю та пристрастю, які блимали як зірки на нічному небі.

- Густаве? - принц доторкнувся рукою до його плеча.

- А?! - від неочікуваного дотику, лицаря, ніби блискавкою відштовхнуло від Чарльза.

- Ого! Що таке? - здивувався чоловік.

- Нічого! - його обличчя вмить вкрилось рум'янцем, він швидко помчав до свого коня.

- Ну гаразд... - принц теж підійшов до свого коня.

   Вітерець шепотів по деревах Кришталевого Лісу, розносячи запах свіжого снігу й таємничості. Коні рухалися вперед, створюючи тихий шум копит, що гармонійно додавав звуки до природи навколо. Принц та лицар їхали поруч, їхні думки й почуття плелись мовчазними нитками між ними.

   Вигляд Кришталевого Лісу був неймовірним – сонячні промені відбивалися від кришталевих сніжинок, створюючи море блискіток навколо. Дерева, покриті білим одягом зі снігу, створювали картину миті, наче витягнуту з казки. Шлях перед ними виглядав як стежка, проведена серед уповільненого часу – кроки покривались крихітними сніжинками, засипаючи під ними сліди.

   Вони їхали беззвучно, занурені в свої думки. Принц відчував тепло від зустрічі зі своєю любою принцесою, але Домінік не викликав у нього довіри, хоча, він ще не знає, що буде далі, можливо він занадто хвилюється, а можливо, цей дворецький планує, щось погане.

   Густав, зі свого боку, намагався приховати від принца невпевненість та той сором, що відігравав в його душі. Він був не тільки його лицарем, але й вірним другом, та справжнім хранителем його серця.

   Кожен промінь сонця, що зайшов між гілками, створював магічний малюнок на снігу. Повітря було наповнене тихою гармонією звуків природи – сипучого шурхоту снігу під копитами коней та приголомшливого співу пташок. Серед цього чарівного ландшафту, двоє мужніх душ відправлялись назустріч майбутньому, не випускаючи з поля зору одне одного, як дві зірки на вічному небосхилі.

                             💎   💎   💎

   Принцеса Джулієт, закутана в м'яку шаль, неначе легкий пух морозного вітру, обходила зимовий сад. Очі її загорілися яскравими відблисками радості, коли вона здогадалась, де може перебувати Домінік. Наблизившись до нього, вона раптово підскочила, доторкнувшись до його плеча, мов маленький струмок весняної води, ніжно лоскочучи шкіру.

   Домінік, втративши деякий ритм своєї думки від несподіваної доторканності, швидко обернувся, його серце легко пробилося від раптового переляку. Та коли його погляд зустрівся з її, він помітив, що вона має вигляд, наче її осяяла якась захоплююча ідея.

   У той момент вона стояла перед ним, мов загадкова діва з казки, її очі яскравішали від захоплення та таємничості. Вираз обличчя Джулієт кристалізував невидимий момент, який тільки вона розуміла. Й хоча Делгліш не знав, що вона задумала, його серце вже відчуло легке пульсування від непередбачуваного спілкування, що розцвіло між ними у цьому зимовому саду.

- Вибач! Я не хотіла тебе налякати! - запанікувала дівчина.

- Нічого міледі! Я просто замислився... - відповів він.

- Якщо ти думав, про те як пройшла зустріч із Чарльзом та Густавом, то я впевнена, що ти їм сподобався! - вона виразно посміхнулася.

- Ви завжди такі впевнені, міледі...

- Звісно! Я відчуваю, що ти хороший!

   Погляд Домініка летів на обличчя принцеси, що відбивало щиру наївність та відкритість. Він не міг не помітити, як її вираз обличчя вражав глибоким довірливим відтінком. Ця наївність здавалася водночас прекрасною й трохи дратуючою. Домінік відчував, що змушує проковтнути своє зауваження про те, що вона може бути легковажною.

   Проте, в той же час, він бачив у цій довірливості та відкритості якусь непересічну привабливість. Це було як прозорий кришталевий келих, в якому під сонячними променями відбивався світ, але його крихкі стінки приховували безмежну чутливість й можливість бути зіпсованим.

- Точно! Я хотіла тебе про дещо попросити! - її дзвінкий голос витягнув його з власних думок.

- Звісно, я слухаю, міледі. - він посміхнувся.

- Сьогодні вечером у містечку відбудеться свято! І я дуже сильно хочу потрапити на нього!

- Міледі... Але ж, що на це скаже король, якщо дізнається?...

- А він не дізнається! - впевнено сказала дівчина.

- Міледі... Я не знаю... - занепокоєно виразив дворецький.

- Батько мене нікуди не відпускає! - викрикнула вона. - Завжди тримає замкнутою у цьому особняку, а я хочу відчути себе вільною хоча б на один вечір! Будь ласка, Домініку! - принцеса дивилася на нього своїми великими аметистовими благальними  очима.

- Ну гаразд! Я здаюсь!

- Ура!

   Джулієт підійшла до нього, і її м'яко обійняла його, тим самим здивувавши Домініка. Він ледь помітно відступив назад, але після короткого моменту коливань, вирішив прийняти її обійми та відповів на них. Вони обіймалися, їхні тіла близько торкалися один одного, й він відчував тепло її обіймів, яке розганяло з нього холод зимового повітря.

   Лавандовий аромат її присутності здавався дещо ніжним та водночас зачаровуючим. Він не міг не помітити, як цей запах наповнював його ніс, надавало сутність його образів й відчуттів. Для Домініка вона стала більш ніж лише принцесою, вона стала індивідуальністю, яка відзначалася серед інших.

   Поглядом на обличчя Джулієт, він бачив не лише принцесу, але й дівчину, чуттєву та вразливу, з її власними бажаннями та мріями. Обіймаючи її, він відчував, як серце б'ється в такт її теплу та ніжності, й він не міг утримати це відчуття.

- Пробач, що так неочікувано обійняла! Я просто дуже рада! - вона підняла голову, щоб подивитися на нього.

- Нічого страшного, міледі.

- Піду візьму все необхідне, і ми можемо вирушати! - вона побігла до особняку, Домінік повільно слідував за нею.

   Він дивився їй у слід, та розумів, що саме ця наївність робить принцесу уразливою, й це може стати його вигідною картою у його складному плані

- (Як же я чудово граю свою роль!)

   Юнак роздумував, розглядаючи цю ситуацію як можливість, що розкриє нові горизонти їхніх стосунків. Йому було зрозуміло, що ця несподівана близькість може стати ключем до розкриття її найглибших почуттів та таємниць. Він відчував в собі відвагу та рішучість підійти ближче до неї, щоб побачити, чи готова вона довіритися йому.

   З упевненістю в тому, що вона не дізнається про його справжні наміри, йому не було соромно в її присутності. Він підтримував в собі впевненість, що його роль - це лише інше обличчя, яке може зіграти у його великому плані. Його мета була чітка: заслужити її довіру та зробити все можливе, щоб здобути доступ до її внутрішнього світу.