Сніг ніжно прикривав вікна палацу своєю білосніжною завісою, створюючи незабутню атмосферу загадковості та відділеності від зовнішнього світу. Всі гості з нетерпінням слухали оголошення про одруження принца Чарльза із принцесою Валері, і ця новина стала несподіваним сюрпризом для багатьох.

   Серед цієї радості, принцеса Джулієт поклала свою руку на плече брата, намагаючись підтримати його, сподіваючись зняти його гнів та роздратування. Але коли він не відреагував на її дотик, її серце затрепотіло від тривоги. В його очах спалахнув вогонь розчарування.

- Чарльз, тобі треба підійти до батька. Давай, підемо разом... - тихо промовила дівчина.

- Вибач мені Джулієт, але я не можу тут залишатися ні хвилини. - впевнено відповів він.

- Я прошу тебе залишитися заради мене. - вона благально глянула на нього. . - Що подумають інші, якщо ти ось так підеш?

- Вони можуть думати про все, що захочуть. Я хочу робити те, що робить мене щасливим, а не те, що хочуть інші.

   Величний зал відчув звучання важких королівських кроків, коли принц Чарльз рішуче підвівся зі свого місця й, не обертаючись, вирушив у напрямку виходу. Принцеса Джулієт не роздумуючи побігла за ним.

   Усі присутні залишилися з відкритими ротами, шоковані таким несподіваним поворотом подій. Свято відірвалося від свого очікуваного завершення, а король, відчуваючи напругу, виступив перед гостями.

- Мої діти потребують кільках хвилин для розмови. - сказав Вільгельм, звертаючись до гостей з королівського тронну. - Не хвилюйтеся, можете продовжити святкування заручин!

   Коли двері зачинилися за принцем й принцесою, король звернувся до великої аудиторії та спробував відновити атмосферу свята. Але на його обличчі було помітно смуток й невпевненість.

   Джулієт знайшла свого брата в його покоях. Він стояв на балконі, спираючись на перила руками та важко зітхаючи. Вона підійшла до нього і стала поруч.

   Місячне світло облило цей момент ніжним, надприродним сяйвом, кидаючи довгі тіні по кімнаті. Балкон виходив на палацовий сад, де цвіли фіолетові квіти, їх пелюстки блищали як перли в нічному світлі. Легкий шум снігу створював приємний фон для їх розмови.

   Чарльз, вдягнутий у свою візитку фіолетового кольору, виглядав блискуче, але в нього було важке серце. Його вираз обличчя відзеркалював суміш почуттів — гнів, розчарування та глибокий сумнів. Джулієт, у вишуканій королівській сукні, сяяла грацією і елегантністю, яка гостро контрастувала з бурею почуттів її брата.

   Ніч була тихою, окрім рідких виттів сови чи віддалених нот балади, що грав щойно випадковий музикант. Їхні силуети на тлі місячного неба, здається, увібрали в собі вагу їхніх обов'язків, таємниць і невизначеності майбутнього.

   Принцеса витягла руку та поклала її на плече принца, як жест підтримки. Вони стояли поруч у мовчанні, їх серця важкі від невиражених слів, що линули у повітрі.

- Чарльзе, все буде гаразд.  - промовила дівчина, намагаючись підбадьорити брата. -  Дай собі шанс ухвалити рішення батька.

   Парубок зітхнув тяжко, його погляд був наповнений сумом і нерішучістю.

- Я не можу повірити, що це відбувається насправді. Батько одружує мене без мого відома за ту, яку я не кохаю.

   Принцеса Джулієт приголомшена відчуттями свого брата поглянула на нього з турботою.

- Братику, невже хтось уже заполонив твоє серце? - питає вона обережно, здогадуючись про можливу правду.

   Чарльз важко кивнув, його очі були вкриті туманом невизначеності.

- Думаю я знаю, хто є гідним моєї любові. - він вимовив ці слова, здаючись вперше в житті таким вразливим перед сестрою.

   Після цих слів принца Джулієт замислилася і схилила голову.

- Я не знала, що у королівстві є такі кандидатки.

- Так, є...

   Чарльз підійшов до принцеси і ніжно обійняв за плечі. За всім, що відбувалося на балконі, сховавшись у тіні, спостерігав Густав. Його серце було наповнене змішаними почуттями. Слова принца долали відстань між ними, і це боліло. Невже серце Чарльза було вже зайняте? Це було запитання, на яке важко було відповісти.

   Густав був лицарем, який завжди показував свою силу та відвагу, але в цей момент він був наскрізь збентежений. Він не міг повірити в те, що принц може відчувати щось до когось іншого. Його надія на те, що Чарльз може кохати його у відповідь, була майже невідчутною ниткою в його серці. Він почав сумніватися, чи є у нього взагалі шанси, враховуючи свій стан і соціальне походження.

   Для нього це було смішно – думати про те, що принц може віддати перевагу простому лицарю, коли йому доступні всі переваги і вибір у вищому суспільстві. Але, незважаючи на всі ці сумніви, Густав не міг відмовити своєму серцю в надії, що одного дня Чарльз може побачити його так, як він бачить його.

   Вийшовши з братових покоїв, Джулієт ще раз витерла сльози. Скільки б вона не поспішала, їй здавалося, що коридорам немає кінця. А потім побачила добре знайоме обличчя, освітлене усмішкою.

- Батьку! - принцеса підійшла до Вільгельма з тривожним виразом на обличчі.

   Король, у відповідь, виглядав справжньою постаттю влади та гідності. Він спокійно дивився на свою доньку, але його очі віддавали легкою тривогою. Це був батьківський характер, який завжди турбується про благополуччя своєї дитини.

- Доню моя! - він відповів з ніжністю в голосі, обіймаючи її плечі. - А я йшов відвідати Чарльза.

- Не думаю, що він захоче тебе зараз бачити.

- Добре, скоро все стане на свої місця.

- Нічого вже не буде тим самим, як ти цього не розумієш?

- Я все розумію Джулієт і мені цілком зрозуміло невдоволення твого брата. - чоловік намагався виражати спокій та розсудливість.

- Батьку, я турбуюся про нього.

   Король погладив її по плечу і усміхнувся, намагаючись розвіяти її занепокоєння.

– Тобі не варто переживати.

- Коли ми зможемо познайомитись із принцесою Валері? Я нічого не знаю про неї... - дівчина знову виражала своє занепокоєння.

- Добре, що ти згадала про це, я мало не забув... Король і його дочка вже в дорозі і я з нетерпінням чекаю їхнього приїзду.

- Батьку! Ти маєш забезпечити їм охорону. Ситуація може вийти з-під контролю. - схвильовано промовила вона.

- Доню, не треба мене вчити і давати поради. - він відповів їй з піднятою бровою та вираженням суворості на обличчі. - Ти не повинна думати про це, це турбота Густава. Він супроводжуватиме короля.

- Звичайно, батько... - відповіла дівчина з поневоленим виразом, відступаючи перед авторитетом батька.

- Ти ще надто молода, щоб розуміти деякі речі. Сподіваюся ти розумієш, що цим одруженням я покладу край усім розбіжностям і забезпечу мир у всьому королівстві на довгий час.

   Джулієт може і була молода, але вміла читати між рядками. Король Вільгельм бажав більшого авторитету ніж він має зараз.

- Пробач мені, Джулієт, але мені треба йти. Я мушу повернутися до своїх обов'язків.

- Я розумію, батьку...

   Принцеса попрощалася з батьком і продовжила безглуздо продити коридором. Вона ходила безцільно, повністю розчинившись у своїх думках і навіть не помітила, як прийшла до дверей, що ведуть до її покоїв. Вона відчинила двері та увійшла всередину.

- Міледі? - Домінік сидів біля вікна та читав книгу, коли він побачив принцесу то одразу підвівся. - Ви виглядаєте дуже сумною...

- Ох, Домініку я не знаю, що мені робити! - вигукнула вона. - Завтра вже потрібно повертатися назад до особняку, а я не можу залишити Чарльза...

- Думаю, що лицар Густав зможе подбати про принца. - запевнив він.

- Ти маєш рацію... - дівчина сонно потягнулась. - А зараз вже пора спати.

   Поки принцеса Джулієт приймала ванну, Домінік ретельно приготував своє спальне місце. Він покрив диван м'яким простирадлом, взяв запасну подушку та пушисту ковдру, щоб створити комфортну атмосферу.

   Коли дівчина вже вийшла з ванної кімнати, парубок знаходився на своєму місці, готовий провести тут ніч. Вона швидко лягла на своє ліжко, відчувши тепло ковдри, загорнулася в неї. Зимова ніч була на диво спокійною, і тільки віддалені звуки кроків слуг проникали в кімнату, створюючи атмосферу таємничості на королівському дворі.

   Домінік не міг довго заснути. Він все думав про те, що події розвиваються занадто швидко, і оком не моргнеш як король видасть принцесу Джулієт заміж. Тому, йому потрібно швидко придумати новий план.

   Що робити, щоб отримати довіру принцеси Джулієт? Як переконати її у своїй відданості та здібностях? Чи зможе він знайти шлях до її серця і витягнути від неї цінну інформацію? Ці питання кружляли в його голові, і він розумів, що залишилося ще декілька днів, але він мусить знайти відповіді.

  Але він придумав, що міг би зробити саме зараз...

- Міледі, ви заснули? - тихо промовив парубок, намагаючись відчути пульс ситуації і визначити, чи дійсно принцеса спить.

- (Прикинуся сплячою...) - Джулієт намагалася зберегти свою справжню реакцію в таємниці, ледь-ледь тримаючи сміх під контролем. Вона слухала уважно, що далі скаже Домінік.

- Вчора, коли я вперше сказав, що ви мила, це була правда. Вас так розсмішила історія з мого минулого... - юнак зітхнув, спробувавши поділитися своїми почуттями. Він відчував, як страх та напруга відступають, і це дозволило йому бути більш відвертим перед принцесою. - Хоча мені так важко було розповісти про нього. Ваше усміхнене обличчя було милим... - продовжував він, згадуючи момент, коли вона сміялася. Його серце билося швидше, але він намагався залишити це якомога природнішим. - Яке полегшення... Я такий жалюгідний, правда?- парубок намагався пожартувати про себе, але в його голосі прозвучала певна доля смутку та невизначеності.

- Хі-хі... - дівчина не могла утримати сміху перед цією ситуацією, і вона ледь не прокинулася від жарту, але намагалася залишити відображення своїх почуттів у її голосі.

- А, як я й думав, ви не заснули!

- Я сплю!

- Не спите!

   Принцеса не могла утриматися і ще гучніше засміялася. Її сміх наповнив кімнату неймовірною легкістю, і Домінік відчув, як від цього звуку зникли всі його думки та переживання. Він теж голосно засміявся, приєднуючись до цього безтурботного моменту. Хоча день був не дуже легким, для принцеси він завершився з чудовим настроєм, завдяки її щасливому сміху.

- (Як я чудово граю свою роль.)

                             💎   💎   💎

   Ранок наступного зимового дня приніс тихий спокій та свіжість повітря. Коли принцеса Джулієт прокинулася, вона відчула перші проміння сонця, які пробиралися крізь засніжені гілля дерев. Домініка вже не було поруч, і вона подумала, що він напевно готує карету для їх відправлення. Одягнувши витончену зимову сукню та теплу накидку, дівчина вийшла на королівський двір.

   Подвір'я було жвавіше, ніж зазвичай. Сніг лежав на землі, наче покритий білою ковдрою, роблячи краєвид надзвичайно чарівним. Люди в палаці вже прокинулись до життя, слуги розчищали сніг, готуючись до нового дня, принцеса вдихнула свіже холодне повітря. В цьому моменті вона відчула себе частиною природи, спостерігаючи, як сонячні промені зігрівають замерзлу землю. Підготовка до приїзду короля та його дочки, принцеси Валері наближалася до кінця.

- Джулієт! - принцеса обернулася на голос який звертався до неї, на її обличчі вмить розцвіла весела усмішка.

- Ебігейл!

- Я рада тебе бачити. - вони обійнялися.

   Дівчина яка підійшла до Джулієт, Ебігейл Фойл - графиня з роду Фойлів та найкраща подруга принцеси.

   Ебігейл вражала своєю витонченою красою. Її волосся мало м'який відтінок золота, який виграшно обрамлював її обличчя. Очі, ніби золотисті топази, світилися як сонце, яке могло засліпити. Висока та струнка, графиня виглядала майже надземною, немов персоніфікація зимової грації.

   Її пишна біла сукня, нагадувала світанковий туман, який зникає перед першими променями сонця. Золота накидка, вишита блакитними дорогоцінними каменями, сяяла, ніби нічне небо у величі сяйва зірок. Під променями зимового сонця вона переливалася відтінками блакиті та золота, створюючи враження, ніби сама зима розкрила свої найцінніші скарби перед світом. Усе в її зовнішності вражало витонченим смаком і неперевершеною грацією, що надавало їй ауру загадковості та неземної привабливості.

- Чому ти прийшла сюди? - здивувалася Джулієт. - Я думала, ми маємо зустрітися сьогодні пізніше.

- Так, просто я дізналася новину про одруження принца Чарльза... - відповіла вона. - Як він?...

- Не дуже... Вчора він просто пішов з прийому нічого не сказавши.

- Принц не хоче одружуватися? - запитала графиня.

- Ні, але батько схоже вже все вирішив...

   Раптово подруги почули як сторож біля воріт подав сигнал у трубу, всі присутні на подвір'ї зупинилися, дівчата здивовано переглянулися.

- Це король Ризенгасту разом із своєю дочкою прибули?! - схвильовано вигукнула Ебігейл, очі її блищали цікавістю, але Джулієт лише сприйняла цю новину з холодністю.

   Слуги, сторожі і вся решта прислуги вийшли із замку й зайняли свої місця. Охоронці, що знаходяться на стінах палацу, засурмили у фанфари, оголошуючи про прибуття королівської родини. Ворота почали повільно підніматися. Спершу вони побачили лицаря Густава. Він увійшов на своєму бойовому коні, а за ним виїхала карета. На кареті були опущені фіранки, тож ніхто не міг бачити як вони виглядають.

- Невже, це правда вони?

- Мабуть... Батько сказав, що із ними буде можливість познайомитися. Я не очікувала, що це станеться так скоро. - промовила принцеса, не виявляючи жодних видимих емоцій.

- Що ти думаєш... Як виглядає принцеса Валері? - продовжила графиня, збільшуючи свою цікавість.

- Мені абсолютно байдуже, як вона виглядає... - її не хвилював вигляд гостей, вона думала про інше. - (Де ж все-таки подівся Домінік? Думала, він готує карету, але на подвір'ї я його не бачу.) - вона обвела довкола поглядом в пошуках свого дворецького, але його ніде не було.

   У цей самий момент, коли Джулієт знаходилася на подвір'ї, Домінік знаходився разом із Габріеллою у її кімнаті. Він подумав, що раз він із принцесою повертаються назад до особняку, то йому варто наостанок ще раз використати тіло своєї напарниці, щоб задовольнити свої потреби. Руда лежала під ним, поки той повільно рухався в ній, з кожним новим поштовхом збільшуючи темп, дівчина стогнала, від чого він був змушений закрити їй рот рукою. Він не цілував її, вони ніколи не цілувалися коли займалися статевим актом. Делгліш не кохав цю дівчину, йому взагалі будь-яка жінка підійде якщо він захоче провести із кимось ніч.

   Тим часом процесія зупинилася, із замку вийшов король Вільгельм та принц Чарльз у супроводі лицарів. Джулієт вирішила приєднатися до них. Вона стала поруч із братом і чекала виходу короля та принцеси.

- Батьку, чому ти мені не сказав, що вони приїжджають сьогодні? - спитала дівчина.

- Їхній шлях становив два дні і я не знав точно, коли вони приїдуть. - відповів чоловік. - Як тільки сторожі побачили вдалині карету, я тут же послав Густава, щоб зустріти їх.

   Принцеса не стала задавати більше питань, її увагу привернув Домінік який тільки вийшов з палацу, вона хотіла його покликати але суворий погляд короля змусив її передумати, та й те, що відбулося далі, змусило всіх присутніх затамувати подих.

   Коли карета прибула сталося щось неймовірне, мало не доведене до справжньої трагедії. Коні заржали і встали дибки, по скакали, тягнучи за собою карету. Лише швидка реакція Делгліша врятувала їх. Він побіг за каретою, спіймав одного коня за гриву і осідлав його. Завдяки йому коні заспокоїлися, а королівська родина була врятована. Принцеса Валері не могла подолати бажання побачити свого рятівника. Вона відсунула фіранку і загадково посміхнулася йому, хлопець усміхнувся у відповідь.

   Тільки завдяки майстерності Домініка вдалося уникнути трагедії, і король з донькою залишилися неушкодженими. Інші німо спостерігали за тим, що відбувається, завмерши від страху. Навіть після того як ситуація заспокоїлася, вони боялися підійти до карети. Всі, окрім Дома, він впевнено підійшов і відчинив двері карети.

- (Що він збирається зробити?!) - Джулієт спостерігала за цим всім дійством і у неї почали прокидатися якісь невідомі їй раніше почуття. Вона хотіла вдарити свого дворецького по рукам за те, що він відчинив дверцята не їй а іншій принцесі!

- Ваша Світлість, вибачте за незручності.

   На превеликий подив усіх присутніх, навіть короля Вільгельма, Валері з усмішкою вийшла з карети і звернулася до юнака.

- Дякую. - лагідно промовила дівчина. - Ви проявили справжню хоробрість і показали свої вміння. Скажіть мені своє ім'я.

– Мене звуть Домінік, я – особистий дворецький принцеси Джулієт. - впевнено відповів він.

- Ох зрозуміло... - Валері трохи розхвилювалась від такої відповіді, але швидко натягнула свою фірмову усмішку.

   Делгліш відійшов у поклоні і повернувся до Джулієт, він помітив незадоволене обличчя принцеси, і сподівався, що це жодним чином не пов'язане з його вчинком.

   За принцесою Валері, з карети вийшов король Рафаель. Разом, вони були чудовими прикладами королівської гідності. Король із його стиглим вишневим волоссям, прикоротко підстриженим із пасмами сивини, виглядав імпозантно та владно. Його шкіра, немов молочний шоколад, виблискувала під сонячними променями. Він обрав фрак білого кольору, що підкреслював його регальність.

   Принцеса Валері, здавалося, була живим втіленням свого батька. Її вишневе довге волосся та шоколадна шкіра підкреслювали її королівське походження. Її очі, сяючі неначе тормалін із внутрішнім вогником, здавалися, ніби були залиті кров'ю королівства. Вишукана сукня червоного кольору разом із білою пуховою накидкою створювали враження іншого світу.

   Ця пара, король та принцеса, із солідною зовнішністю, викликала захват усіх, хто їх бачив.

- Ласкаво просимо! - вигукнув король Вільгельм підходячи до королівської родини, відчуваючи суміш радості й незручності в цій ситуації.

- Дякую, це був чудовий прийом! - Рафаель усміхнувся, спробовавши зняти напругу. - Я мушу визнати, що не чекав нічого меншого.

- Вибачте. Я постараюся знайти винних у цій непристойній пригоді. - Вільгельм намагався приховати свою обуреність, але в його словах чулася роздратованість.

- Батьку, в цьому немає нічієї провини! - Джулієт виступила на захист, виражаючи свою впевненість.

- Гм... Доню, про це ми поговоримо пізніше...

- Я припускаю, що ця прекрасна дівчина – принцеса Джулієт? - Рафаель знову усміхнувся, цього разу з великою теплотою, показуючи ввічливість та зацікавленість до своєї майбутньої родички.

- Так, це принцеса Джулієт – моя улюблена дочка, а це принц Чарльз – мій улюблений син. - Вільгельм почував певну гордість у тому, як він представляє свою родину, виражаючи любов і повагу до них.

- Нарешті, я маю нагоду познайомитися з вами, принце Чарльзе. - принцеса Валері посміхнулася, її очі світилися цікавістю і ввічливістю. - Я так багато чула про вас і хотіла познайомитися з вами ближче.

- Я теж дуже радий... - сказав Чарльз, відчуваючи трішки невпевненості, але спробовав зберегти ввічливість у своїй відповіді.

- Валері, Чарльзе у вас буде достатньо часу, щоб поговорити.

- Звичайно, батько... - принц погодився із батьком, хоча в його очах не було видно тих радісних емоцій, які він хотів показати перед гостями.

- Перед тим, як ми зайдемо у палац, давайте побажаємо принцесі Джулієт та її особистому дворецькому гарної дороги. - наголосив король.

- А хіба принцеса не буде присутня разом із нами за сніданком? - здивувався Рафаель.

- Нажаль ні, їй вже потрібно повертатися до особняку. - відповів Вільгельм. - Це задля її ж безпеки.

- Якщо так, тоді я розумію. Таку красиву дівчину потрібно оберігати як зіницю ока, чи не так? - король Рафаель нахилився до юної принцеси та пильно глянув їй у вічі, від такого погляду, дівчина відступила на один крок назад.

- Оберігати міледі, мій обов'язок. - Домінік заступив принцесу собою, розуміючи, що їй не комфорто білі цього чоловіка.

- Я тобі вірю, хлопче. - Рафаель похлопав його по спині та посміхнувся.

- Що ж... - заговорила Джулієт. - Нам потрібно вже їхати.

- До зустрічі, доню. - батько обійняв її.

- Я ще завітаю до тебе. - промовив Чарльз та теж обійняв дівчину.

   Принцеса Джулієт повільно висушила свої сльози та попрощалася із королем Рафаелем та принцесою Валері. Разом із Домініком, вони попрямували до карети, яка чекала на них біля воріт. Повільно, зі звучанням кінських копит, карета рушила з місця. Зимове сонце швидко сховалося за хмарами, і почав падати сніг.

   Джулієт сиділа в кареті, спостерігаючи за крихтами снігу, які танули на великому вікні. Її очі були повні суму, і в кожному її важкому зітханні лунала відчутна туга. Домінік, сидячи поруч, дивився на неї з непоміченим смутком в очах. Цей погляд її аметистових очей вразив його, змушуючи його серце стискатися від непоміченого болю. Він намагався зрозуміти свої власні почуття, але це було складно та заплутано, і лише біль стискала його серце ще сильніше.

- Все добре, Домініку? - дівчина схвильовано подивилася на нього. - Тобі погано?

- Н-ні, міледі... - його голос помітно тремтів. - Нічого серйозного, не хвилюйтесь...

- Можливо ти сумуєш за сестрою? - він вже встигнув й забути, що Габріелла це його сестра. - Ви не змогли попрощатися?

- Я провідав її сьогодні зранку.

- Хіба це не чудово? - вона ніжно усміхнулася. - Ти такий хороший брат, Домініку!

- (Ну звісно, особливо коли йдеться про задоволення, я дійсно хороший в цьому.) Намагаюсь бути... Ха-ха-ха...

- До речі, забула тобі сказати!

- Про що саме, міледі?

- Після обіду, я збираюсь із своєю подругою Ебігейл, пройтися по крамничкам, щоб обрати подарунок для Жозефіни, їй скоро народжувати, і я би хотіла зробити їй щось приємне. - пояснила принцеса, її настрій вмить змінився коли вона згадала про свою мачуху.

- Ви хочете, щоб я пішов з вами?

- Не варто! - сказала вона. - Ми хочемо прогулятися тільки у двох, я тобі просто пояснила, чому мене не буде.

- Добре, міледі. - промовив парубок. - Тільки на довго не затримуйтесь, щоб я не хвилювався.

- Гаразд! Я не буду довго.

- От і чудово. - вони замовчали.

   Їхній шлях вперед пролягав у тиші, яку порушував лише шерхливий шум кінських копит. Сніг падав неперервно, покриваючи країну ніжним білим ковпаком. Під час подорожі вони проїхали через Кришталевий Ліс, де кожна гілка, кожен кущ був перетворений на справжні дива з білого снігу. Ліс був такий білий, що він переливався фіолетовим відблиском сонця, яке ховалося за хмарами.

   Потім вони минули Сяйні Гори, верхівки яких сягали аж до хмар, немов колони небесної краси. Ці Гори виглядали як величні скульптури, висічені самою природою, заворожуючи своєю величчю та непохитною маєстатичністю. І так, навіть не помітивши, як пройшов час, карета зупинилася біля особняку.

                             💎   💎   💎

   Після повернення до особняку, принцесу Джулієт та Домініка весело зустріла пані Мелісса, яка приготувала для них смачний обід. За вікном сніг перестав падати, а сонце виблискувало на сніжних покривах, створюючи враження, що небо вкрите кришталевими зайчиками. Після ситного обіду, як було домовлено, до Джулієт приїхала графиня Ебігейл. Запрошена гостя зайшла до особняку, де її зустрів Домінік, який провів її до вітальні.

- Зачекайте тут графине, міледі скоро буде. - сказав дворецький та поклонився.

- Я зачекаю. - відповіла вона та почала розглядати його. - А ти, новий особистий дворецький принцеси?

- Так, я Домінік Делгліш.

- Надіюсь, ти оберігаєш принцесу як потрібно, а то я би не хотіла в тобі розчаровуватися. - промовила графиня пильно дивлячись йому в очі.

- Можу запевнити, що зі мною, міледі у повній безпеці, графине. - зазначив він, хоча піт на його чолі міг злегкістю його розсекретити. - (Якщо не брати до уваги, що я виконую накази Покровителя, і мені абсолютно байдуже, що буде із принцесою...) - думав юнак, хоча його серце при згадці про принцесу забилося швидше, чи може це щось означати?

- Пробач, Ебігейл! - почувся веселий голос Джулієт яка спускалася по сходам, Домінік вмить усміхнувся. - Ти не довго мене чекала?

- Ні, я тільки прийшла, тому не хвилюйся.

- Бачу, ти вже познайомилася із Домініком. - усміхнулася Джулієт.

- Так, на перший погляд виглядає дуже серйозним і викликає довіру.

- Дякую вам графине за таку оцінку. - він чемно вклонився їй.

- Думаю, ми готові вже вирушати!

- Звісно Джулієт. - подруги пішли до виходу. - До зустрічі, Домініку.

- Бувай! - вигукнула принцеса.

- Гарної прогулянки. - сказав Делгліш зачиняючи за ними двері.

   Принцеса Джулієт разом із графинею Ебігейл сіли в карету, що була прикрашена вишуканим орнаментом, та поїхали до місцечка, щоб пройтися по крамничкам. Поліровані колеса карети ледь чутно пробиралися по снігу коли вони виїхали з подвір'я особняка. Домінік же, бачачи в цьому чудову можливість, вирішив провести обшук кімнати принцеси, щоб знайти можливі підказки щодо місцезнаходження королівської скарбниці.

   Він тихо відчинив двері до покоїв принцеси та увійшов всередину. Кімната виблискувала теплими тонами світла, що проникало через вікна, окремі сонячні промені грали на візерунках ковдри та подушок. Його погляд пройшов повз рояль, на якому Джулієт грала в перший день їхнього знайомства, але вмить він припинив дихати та зупинився біля арфи, яка стояла біля входу на балкон. Інструмент, вражаючої краси, виглядав так непохитно й недоторкано, наче частка самої принцеси перейшла у нього. Він не міг не уявити те, як дівчина проводить своїми тендітними пальчиками по цих струнах, викликаючи кришталеві вібрації, які ллються навколо, сповіщаючи світ про її внутрішню гармонію. Але він різко стряхнув ці думки від себе.

- (Про що це я таке думаю?! Це вже переходить усі можливі межі!)

   Звісно, навіщо якомусь найманцю думати про принцесу. До того ж, у нього є завдання, і ті почуття які в нього іноді виникають, не грають великої ролі поки він сам не їх не визнає.

- (Які там почуття?! Я просто чудово граю свою роль!) - він повернувся до того, для чого прийшов.

   Домінік стояв перед письмовим столом принцеси, його пальці ледь торкнулися витертого від часу дерев'яного покриття. Він почав обшукувати кожну шухляду, ось одна за одною вони відчинялися під його рукою. Папери, листи, безпорадно розкидані предмети, ніщо не виділялося серед цієї маси нікчемних речей. Його відчай зростав, поки він не відчинив третю шухляду, де йому довелося побачити особистий щоденник.

- Щось цікаве... Там точно має щось бути.

   Цей щоденник, темно фіолетового кольору, виглядав як заплутаний клубок таємниць. Парубок відкрив його обкладинку, відчуваючи напруження у повітрі. Кожна сторінка була сповнена думок, найглибших переживань та таємниць принцеси. Він почав перегортати сторінки, його погляд літає над словами, намагаючись розгадати пазл, що розкривався перед ним. Час сповільнився, серце билось нерівно, коли він зупинився на першій сторінці. Це була відмітка, це могло бути ключем до розгадки королівської скарбниці. І, можливо, до розгадки самої Джулієт. Він почав зачитувати все, що було там записано.

"Любий особистий щоденнику,
Сьогодні перший день, коли я вирішила відкрити тобі свою душу. Це порадила мені Ебігейл, і я сподіваюся, що вона мала рацію. Ти став моїм співучасником у цих важких моментах, і можливо, ти зможеш допомогти мені впоратися з моїм смутком.
Після смерті мами я закрилась в собі і вже давно не виходила гуляти. Мені сказали, що мати померла від свого Кришталевого Голосу, і зараз батько хоче відіслати мене до особняка, подалі від палацу. Я розумію його хвилювання та піклування, тому я не ображаюся на нього. Я і не проти пожити окремо від сім'ї, познайомитися із новими людьми та знайти більше друзів! Але деколи мені дуже сумно.
Плачу вночі, коли ніхто не бачить, і мої сльози стають свідками моєї самотності. Мій брат Чарльз дуже любить мене і дбає про мене, але я не можу поділитися з ним своїми відчуттями. Бо я боюся, що він стане ще більше хвилюватися за мене, я не хочу йому завдавати більше горя.
Насправді я збрехала. Я не хочу їхати до особняка. Я хочу залишитися з батьком та братом. Я не хочу жити одна, не хочу знову плакати сама вночі. Я хочу, щоб тато обійняв мене і сказав, що він мене любить і ніколи не покине! Мені страшно, страшно залишатися на самоті. Я хочу назад до своєї мами... Дуже за нею сумую, але скільки б я не плакала, її вже не повернути...
З нетерпінням чекаю, коли ти станеш моїм вірним другом у цьому новому етапі мого життя.
                                        З любов'ю і надією,
                                                        Джулієт..."

- Домініку? Що ти тут робиш? - ззаду нього почувся жіночий голос, він миттєво повернувся ховаючи особистий щоденник за своєю спиною.

- А, це ви Меліссо... - він на хвилину полегшено видихнув. - Я-я... Я просто вирішив... Вирішив... - юнак ніяк не міг вигадати причину того, для чого він зайшов до покоїв принцеси, його голос це видавав.

- Ти хотів пограти на роялі, чи не так? - припустила жінка пильно дивлячись йому в очі.

- Так! - хлопець відразу погодився із цим. - Я хотів би зіграти для міледі, тому вирішив, що мені, для початку, непогано було б звикнути до інструмента, щоб не помилятися перед принцесою... - як же швидко він зміг придумати легенду, і по реакції Мелісси видно, що вона в неї повірила, її обличчя оссяяла усмішка.

- Он воно як! Як це чудово, Домініку! Принцеса точно зрадіє, коли почує як ти граєш!

- Я теж на це сподіваюся...

- Тоді, не буду тобі заважати. - вона вийшла з кімнати та зачинила двері.

- Фух... Це було небезпечно... - дворецький сів на стілець та повністю розслабив своє тіло, в своїй руці він досі тримав щоденник дівчини. - Я не можу його взяти із собою, ця принцеска може швидко виявити пропажу... Що ж у такому випадку робити...

   Делгліш виріш покласти щоденник на своє місце. Коли Джулієт не буде, він обіцяв собі приходити сюди та читати її записи.

   Поклавши щоденник у третю шухляду, Домінік повернувся до роялю, відчуваючи легке хвилювання. Ідея Мелісси виглядала дуже обіцяюче. Можливо, музика допоможе йому завоювати довіру принцеси швидше ніж він це зможе зробити простими словами.

   Сівши за рояль, він лагідно торкався клавіш, викликаючи ніжні звуки. Почав грати мелодію, яку він знав із самого дитинства, коли він знаходився у сиротинці. Його пальці створювали чарівні звуки, які наповнювали кімнату теплом.

- Знов я програв цей двобій-й-й
Лише сум в душі моїй...
Стогін мрій-й-й та надій.
Ледь чутно фальш увертюр
Крізь ридання пружних стру-у-ун.

   Пісня почала линути, ніжна й плавна, як весняний вітерець, приносячи з собою надію та спокій.

- Мій талант - зайвий шум...
Гнів й усі страхи-и-и дисонують в крові.
Крик лишить сліди на ліричному тлі
І та-а-ак в кожну мить...

   І коли він співав ці слова, голос, здавалося міг доторкнутися до найглибших частин душі, будучи його внутрішнім голосом.

                             💎   💎   💎

   В той день, коли сонце вже почало нахилятися на західному небосхилі, Джулієт та її подруга Ебігейл прибули до маленького містечка. Вони крокували по вуличках, обходячи крамнички, які виглядали як казкові сховища моди та елегантності.

   Ебігейл, завжди модно вдягнута, обрала для себе декілька нових суконь, розкішних та ефектних. Її вибір був завжди неперевершений, і вона знала, як зробити себе ще більш вишуканою.

   Тим часом Джулієт, з великою ніжністю у серці, замовила вбрання для майбутнього малятка Жозефіни. Не знаючи, чи це буде хлопчик або дівчинка, вона обрала білий костюмчик, символізуючи чистоту та невинність. Її очі блищали від щастя, уявляючи, як ця нова маленька душа згодом розцвітатиме в їхньому житті.

   Прогулюючись далі, принцеса раптово зупинилася перед вітриною, яка була наповнена прикрасами. Блискучі намиста, вишукані сережки та величезні каблучки переливалися у сонячних промінях.

- Ти хочеш собі щось купити? - графиня підійшла до неї ближче.

- Я би хотіла зробити подарунок для Домініка... - ніяково промовила дівчина.

- О, невже? Хочеш йому подякувати? Чи він тобі просто подобається? - єхидно запитала Ебігейл.

- Ебі... Що ти таке кажеш...

- Не хвилюйся, Джулі, я нікому не скажу. - вона підморгнула їй. - То, ти вже знаєш, що ти хочеш йому подарувати?

- Так... Я помітила, що у Дома пробиті вуха, і я би хотіла купити ці сережки для нього. - принцеса вказала на маленькі круглі сережки з чорними діамантами.

- Красиві, думаю, він їм зрадіє! Давай вже, заходимо!

   У цю темну годину, коли надворі вже настав вечір, Ебігейл схопила Джулієт за руку. Вони крокували всередину крамниці прикрас, де кожен предмет сяяв як оксамитова ніч. Зорі на небі, як світильники в особняку, мовчазно світили, граючи свою вічну пісню краси та таємничості.

   Серце Мелісси хвилювалося за долю принцеси. Домінік, намагаючись приховати своє хвилювання, спостерігав за жінкою з невпевненістю в очах. Раптом в його думках виникла тривога: якщо щось сталося з Джулієт? Може, Покровитель втратив терпіння і почав втручатися у його справи, перевертаючи плани? Серце юнака билося швидше, і він відчував, як холодний піт стікає по його спині.

- Я йду на пошуки міледі. - він миттєво опинився біля дверей поспішно накидаючи на себе тепле пальто.

- Так, так буде краще. - відповіла покоївка.

   Але ніхто з них не знав, що принцеса вже повернулася, вона попрощалася з подругою, вийшла з карети та підійшла до дверей, як раптом вони різко відчинилися.

- Домініку... Ти кудись поспішаєш? - перед нею стояв дворецький, весь схвильований.

- Я вже збирався йти шукати вас, міледі! - вигукнув він та опустився на коліна від полегшення.

- А? - здивувалась вона.

- Вас довго не було, я почав думати, що з вами щось трапилося! - парубок підвівся та почав нависати над нею.

- Я переживала через подарунок... А потім мені захотілося щось купити і для тебе... - пояснила Джулієт. - Я шкодую.

- Вам не потрібно робити щось подібне для мене. - грубо промовив він. - Я просто виконую свою роботу.

- Вже темно, але... Не так вже й пізно. - схвильовано промовила принцеса, стидливо опустивши голову, її очі яскраво світилися у вигадливому відблиску свічок.

- Ви повернулися додому пізніше, ніж зазвичай. - Домінік трохи розізлився на неї, його брови стиснулися у сердитому жесті. - Цілком природно, що я хвилювався. - він дивився на неї з невдоволенням.

- Вибач, я була надто захоплена пошуком подарунка...

- Що за дитяча відмовка? - промовив юнак з ноткою сарказму, не стримуючи свого роздратування перед поясненням дівчини.

- Та мені ж лише шістнадцять, що ти хочеш від мене?! - викрикнула принцеса та насупила брови, відчуваючи, як її власні слова можуть видавати її справжні почуття, що в цей момент були далекі від дорослої жінки.

   Розгнівана Джулієт відштовхнула Домініка, відчуваючи велику образу, яка бурхає всередині неї. Її кроки відбивалися від стін, коли вона швидко піднялась по сходах, наполегливо рухаючись до своєї кімнати. При вході в кімнату вона сильно хлопнула дверима, показуючи своє невдоволення в тихих стінах особняку. Її серце гриміло як грозова хмара, і в її очах було палке роздратування.

- Вона образилась. - зазначила Мелісса. - Думаю, тобі варто вибачитись перед нею.

- Я не буду вибачатись! - вигукнув юнак. - (Ця принцеска... Лише діє мені на нерви!)

- Ну, як знаєш. - жінка попрямувала до своєї кімнати залишаючи Домініка одного.

- (Ще мені не вистачало вибачатись! Це не моя провина, що вона прийшла пізно!)

   Велике розлючення та напруга витають в повітрі, мов густий туман. Особняк, який ще декілька годин тому був сповнений світла та веселощів, тепер занурений у темряву, і тільки ледь видимі промені місяця освічують його величні коридори. Глибокі тіні кутають кожен куток, атмосфера насичена невизначеністю та розчаруванням. У цій мовчазній драмі відбувається щось більше, ніж просто конфлікт - це відгомін неспокою, який керує душами героїв, змушуючи їх перевертати в уяві кожну подію цього складного дня, шукати відповіді та розв'язання внутрішніх конфліктів.