Джулієт та Чарльз вийшли з тронної зали й одразу зустріли Густава та Домініка. Напруга в повітрі була відчутною, але вони вірили у свою спроможність подолати будь-які труднощі разом.

- Що хотів король Вільгельм, міледі? - занепокоєно запитав дворецький.

- Сьогодні ввечері буде прийом, батько хоче повідомити про щось важливе. - відповіла принцеса.

- Цікаво... - сказав лицар. - Маєте якісь думки, щодо цього, принце?

- Хм... - принц замислився, його вираз обличчя раптом змінився й став серйозним. - У мене є один варіант, але я надіюсь на те, що він не справдиться...

- Чарльзе... - дівчина доторкнулася до його плеча. - Невже ти маєш на увазі, твоє... Одруження?

- Одруження?! - здивовано вигукнув Густав, всі інші обернулись до нього. - Кхм... - він зібрав свої почуття в кулак та заспокоївся. - Чому ви так думаєте?

- Тому що, тільки так я отримаю змогу стати претендентом на трон, тільки якщо одружусь.

- Ні... - Джулієт міцно обійняла брата. - Я не хочу, щоб ти був нещасливий... Буду надіятись на те, що батько не це має на увазі!

- Ох, моя коштовносте... - він ніжно погладив своєю долонею по її голові. - Така моя доля... Ходімо Густаве, у нас справи.

- Так, принце... - ледве вимовив ці слова лицар.

   Принц Чарльз попрощався з принцесою Джулієт, міцно обійнявши її. Потім разом із лицарем Густавом вони залишили її разом із Домініком стояти в пустому коридорі. За вікном падав сніг, а сумна принцеса крокувала коридором до своїх покоїв у палаці. Домінік мовчки йшов за нею, пильно спостерігаючи за її рухами та створюючи у своїй голові план, як правильно заспокоїти її.

- Міледі... Ви засмучені вечірнім прийомом?

- Так, Домініку... Не знаю вже про що думати!

- Я знаю як підняти вам настрій! - парубок схопив її за руку та повернув до себе.

- Що? - юна принцеса здивувалася таким різким рухам.

- Закрийте очі. - наказав юнак, принцеса зацікавилася й зробила так як він сказав.

   Джулієт стояла з закритими очима, й Домінік вийняв з внутрішньої кишені маленьку коробочку. Відкривши її, він взяв намисто та застібнув його на її шиї. Після того, відійшовши на кроки два назад, він зачекав, коли вона відкриє очі. Намисто ідеально пасувало до її фіолетового волосся та підкреслювало її природну вроду.

- Можете відкривати!

   Дівчина повільно розплющила очі, вона не розуміла, що сталося. Дворецький показав їй дорогу до великого дзеркала яке знаходилося в кінці коридору. Вони стояли разом та дивилися на своє віддзеркалення.

- Це ж!... - принцеса торкнулася намиста та подивилася на хлопця. - Коли ти встиг його купити?! - вона радісно усміхалася.

- Вчора, коли ми прогулювались по магазинам. - відповів він. - Я бачив, що вам воно сподобалось, міледі, тому і вирішив купити його для вас!

- Боже мій, Домініку! - вона притулилася до нього. - Дуже дякую тобі! Я одягну його сьогодні ввечері!

- Ви знову посміхаєтесь, міледі... - Делгліш ніби ненароком торкнувся до її щоки, від чого принцеса миттєво почервоніла.

- Мені не подобається бути єдиною, хто все одержує... - промовила Джулієт. - Я маю тобі якось віддячити за подарунок!

- Міледі... - юнак взяв її за руку та поцілував пальці. - Бачити вашу усмішку та розуміти, що я їй причина, це для мене саме важливе...

- Ти мене вже не переконаєш! - принцеса була збуджена своєю ідеєю. - Мене завтра запрошувала графиня Ебігейл на прогулянку, тому чекай на подарунок!

- Як скажете, міледі. - Домінік чемно вклонився, він побачив, що до них наближається якийсь чоловік.

   Невідомий повільно наближався до них, й відразу ж було помітно, що він цілком відповідає статусу цього місця. Його коротке золоте волосся сяяло в зимовий день, привертаючи увагу своєю природною яскравістю. Його турмалінові очі були глибокими, наче кора дерева. Зморшки на його обличчі свідчили про багатий досвід та вік, але нічого не відібрали від його чарівного вигляду. Вбрання було дбайливо підібране до атмосфери цього місця - білий фрак з фіолетовими ґудзиками, що створював враження гідності та вишуканості.

   У його руках були папери, можливо, важливі документи або повідомлення, які принесли його сюди. Чоловік зупинився біля них, та низько вклонився принцесі.

- Ваша Королівська Величносте, принцесо Джулієт, радий бачити вас.

- Я теж рада бачити вас, Антуане. - відгукнулася на його привітання дівчина. - Прошу вас познайомитись із моїм новим особистим дворецьким, Домініком.

- Вітаю. - сказав Антуан та крадькома глянув на юнака, той у відповідь лише кивнув головою. - Принцесо, вам вже повідомили про прийом?

- Так, батько вже все розповів. - її погляд спохмурнів. - Ви не знаєте, про що він хоче заявити?

- Ні. Я якраз зараз прямую до короля, щоб дещо затвердити, можливо дізнаюсь про щось більше.

- Тоді, не буду вас затримувати. - промовила принцеса.

- До зустрічі, принцесо Джулієт. - Антуан зайшов до тронного залу.

- Хто це був, міледі? - поцікавився Делгліш, коли вони вже прямували до покоїв дівчини.

- Це був Антуан Ріхард - права рука короля. - пояснила вона.

- Хм... - парубок замислився, голос цього чоловіка здавався йому якимсь знайомим, але він не міг зрозуміти чому.

   Двері відчинилися, Джулієт з Домініком ступили у середину її покоїв. Перший вражаючий момент був, коли їхні очі опинилися перед величезною, але дуже затишною кімнатою. Завіси фіолетового відтінку м'яко лягли на білі штори, фіолетові квіти прикрашали кожен стіл.

   Великі вікна, від яких світло залізло у кімнату, виходили на балкон із видом на палацовий сад та королівський ставок.

   В центрі кімнати знаходилося велике королівське ліжко з ніжною фіолетовою білизною та великими подушками. Поруч з ліжком стояв великий диван, де можна було відпочити або сидіти вдвох.

- Домініку, ти не проти спати разом? - неочікуване питання від принцеси змусило юнака в страху зупинитись.

- Щ-що?... - він такого точно не очікував, і це точно не входило в його плани. - Міледі... Я не можу... - як би сильно він не хотів добитися її чистої вірності, але це вже було за межею його можливостей.

- Чому не можеш? - вона здивувалась. - Тут є диван, дуже комфортний! Я впевнена, що ти зможеш спокійно заснути!

- Диван?... - розуміння почало з'являтися в його голові. - То, ви маєте на увазі, разом у кімнаті, а не на лі... - юнак зупинився на половині слова.

- Так! - вигукнула дівчина. - А ти про що подумав?

- Ні про що! - тепер була його черга червоніти. - (Як я тільки міг про таке подумати! Їй лише шістнадцять років, а мені на хвилиночку вже двадцять! І те, що я буду спати в одній кімнаті із нею, вже тягне на заяву до суду!) - дворецький відкашлився та повернув назад своє маскування.

- О, Домініку! Це ж таке гарна можливість! - вона почала по-дитячому розмахувати своїми тонкими руками.

- Яка можливість? - перепитав він.

- Ти можеш мене познайомити із своєю сестрою!

- Сестрою?... - на секунду він подумав, про яку це сестру вона говорить, а потім згадав, що вона має на увазі Габріеллу, якій він надіслав листа. - А, сестрою!

- Так! Вона якраз зараз має бути у палаці! Хіба це не чудово?! - принцеса виглядала дуже радісною та схвильованою від майбутньої зустрічі.

- Так, міледі... - але Домінік не розділяв її радості. - Це просто фантастично...

                           💎   💎   💎

   Настала обідня перерва, Джулієт та Домінік прямували до палацової кухні. Наразі всі слуги палацу мали бути на своїх постах, готуючи королівський обід.

   Коли вони повернули за один із кутів, виходячи на широкий коридор, їхні очі зустріли високу дівчину, яка стояла там, мовляв, на посту. Відразу було видно, що ця дівчина відзначалася серед інших.

   Її високий зріст та витончена постава виділялися серед навколишніх. Волосся в неї було рудого кольору, яке торкалося до плечей. Одиночні прядки збиралася в груди. Її вираз обличчя був серйозним й трохи рішучим, як у когось, хто завжди знає, що робить. Вбрана вона була в простий, але доглянутий костюм, що підкреслював її добре спроектовану фігуру.

- Габріелло! - вигукнув Домінік та підійшов із принцесою ближче до рудої.

- Домініку! - здивувалась вона побачивши його.

- Сестричко моя! - він міцно обійняв її.

- Сестричка? - прошепотіла дівчина. - Що ти твориш?

- Я сказав принцесі, що ти моя сестра. - пояснив юнак. - У мене не було іншого вибору, тому, будь ласка, грай по цьому сценарію. - вона кивнула головою в знак згоди й вони відійшли один від одного.

- Дозвольте вас познайомити. - звернувся він до принцеси. - Це моя молодша сестра, Габріелла.

- Вітаю! - дівчина радісно усміхнулася.

- Мені за честь познайомитися із вами, принцесо Джулієт. - відповіла покоївка.

- Надіюсь колись, ми зможемо познайомитися ближче! - загомоніла Джулієт. - Якщо звісно, ти не проти.

- Я не можу від цього відмовитись, принцесо!

- Як чудово! - вона хлопнула долонями, її очі загорілися від радості. - Вибач, але мені вже потрібно збиратися на прийом! Але Домінік може ще залишитися. - додала вона, подивившись на хлопця.

- Ви дозволяєте, міледі? - відповів він, спробувавши посміхнутися щиро, щоб залишити позитивне враження.

- Звісно! Вона твоя сестра, як я можу не дозволити вам поговорити! - промовила принцеса, усміхаючись, її очі блищали від доброзичливості.

- Дякую вам, міледі!

- Будь ласка, Домініку. Маю надію, що ти не запізнишся на вечерю.

- Я буду вчасно, обіцяю!

- От і добре! - принцеса залишила їх наодинці та пішла до швачки по нову сукню.

   Коли принцеси Джулієт вже не було видно, з облич Домініка та Габріелли зникла маска щирості, замість цього вони виглядали настороженими та напруженими. Вони відійшли трохи далі, в сторону менш зайнятого місця, де ніхто не зміг бачити чи чути їх.

   Їхні обличчя виражали серйозність й обережність, як у будь-якій парі, яка розглядає небезпечний план. Вони обмінювалися невимовними поглядами, які віддзеркалювали стурбованість та важливість завдання, коли перед ними стояла нелегка робота.

- Ти отримала мій лист? - першим заговорив Делгліш. - Знаєш, що нам робити? - його погляд був напруженим й сповненим очікування.

- Так, я не бачу проблеми в тому, що ти живеш десь у біса на пасочках. - Габріелла висловила це з певною насмішкою.

- Що? По-моєму, це велика проблема! - обурився він.

- Ти напевно забув, яку саме роль граєш. - її голос звучав роздратовано. - Ти повинен дізнатися де знаходиться королівська скарбниця, це твоя робота. Моя робота, знайти цю скарбницю, ти мене зрозумів?

- Ха! - саркастично посміхнувся юнак. - Ти думаєш, що ти сама її знайдеш?! Не мели дурниць!

- Ти перше дізнайся де вона, а тоді ми вже поговоримо! Чи, можливо ти ще навіть не згадував про неї?!

- Я думав! - виправдовувався він.

- Тоді де твої дії?! - розлютилась дівчина. - Чи ти тільки думаєш?!

- Я ще не здобув чистої довіри принцеси! Потрібно трохи часу!

- Знай, що Покровитель придумав план "б" вразі твого провалу.

- Який ще план? - здивовано перепитав Домінік.

- Я тебе попереджаю, якщо ти не виконаєш свою частину роботи, він готовий використати грубу силу по здобутті інформації.

   Домінік стояв в затишному коридорі палацу, думаючи про те, що Габріелла сказала. Її слова лунали в його голові, й тут він осяявся страшним розумінням: грубу силу можуть застосувати до юної принцеси. Ця думка викликала у нього внутрішню тривогу та відчуття обов'язку. Він розумів, що повинен був знайти шлях до отримання довіри Джулієт й виконати свою місію, аби захистити її від потенційної небезпеки.

- Грубу силу? До принцеси Джулієт, я правильно зрозумів?

- Так, до цієї принцески. І якщо тобі скажуть це виконати, то ти не будеш сумніватися у тому, щоб вбити її!

- ...

   Парубок починає розуміти, що його власні почуття починають прориватися через лід страху та безжалісністю, який вони відповідно вважали захистом. Сумніви викликали питання його власної моралі та життєвих цінностей, але він не міг дозволити собі проявляти ці сумніви перед Габріеллою, тому залишив їх у собі, не відповівши на її останнє запитання.

- Не сміши мене, Доме. Невже ти із нею подружився?

   В цей момент Делгліш відчув, як його серце б'ється швидше, а розум заповнюється сумнівами. Це був незвичайний момент для нього. Він завжди без роздумів виконував всі накази Покровителя, незалежно від того, наскільки жорсткими вони були. Проте тепер у його думках виникає образ щасливої принцеси, і це викликає в нього сумніви.

- Ні... Я зроблю все, що мені накаже Покровитель. - запевнив її хлопець.

- О, це Дом якого я знаю. Всеодно, тобі нічого не світить, враховуючи те, що ти сирота... - Габріелла підійшла до нього ближче та доторкнулась своєю рукою до його грудей.

- Габі, що ти... - вона щільніше притулилася та прошепотіла спокусливим голосом.

- Я знаю, чого ти зараз хочеш... Я теж цього хочу... - дівчина провела долонею вниз по паху.

- Зупинись... - його дихання почало збиватися, він прикрив свої очі.

- По твоєму тілу не скажеш, що ти прагнеш зупинитись...

- Не тут. - Домінік різко схопив її руку та притягнув до грубого поцілунку.

- Ха... Тоді пішли до моєї кімнати... - вона повела хлопця в крило палацу де знаходяться кімнати слуг.

   У маленькій, затишній кімнаті Габріелла закрила за собою двері на ключ, створюючи атмосферу інтимності та конфіденційності. Відчуття, які обгортали Домініка, були такі ж напружені, як кімната навколо нього. Він побачив, що в кімнаті було ліжко, маленький стіл та стілець, все це нагадувало його про те, що вони тут знаходяться не для розмов про їхні почуття чи плани на майбутнє.

   Дівчина підходила ближче до нього, відчуваючи його сумніви та напругу, це її лише ще більше підштовхувало.

- Не стримуй себе... Візьми мене настільки грубо, наскільки ти можеш...

- Сама попросила...

   Він притиснув її до стіни та почав знімати із неї її одяг. Потім, він грубо кинув її на ліжко та забрався на неї зверху.

   За мить хлопець уже без сорочки нависає над Габріеллою, залишаючи по тілу розсип синіх поцілунків та ні краплі ніжних, а навіщо?

   Вона намагається торкнутися до нього, що їй до речі не вдається й вона залишається з притиснутими над головою руками. Ще пару хвилин й дівчина цілковито гола, в принципі, як й сам Домінік, але в очах дворецького немає нічого, окрім холоду та бажання. Він входить у дівчину відразу двома пальцями, не бажаючи довго розтягувати. У відповідь на цей жест чується больовий та блаженний крик рудої, але кого це зупиняє? Точно не Делгліша. Він починає рухатися у ній в манері ножиць, навіть не даючи звикнути. Через хвилину він вводить третій палець й починає рухати ними, у відповідь на що отримує болючі крики зі стогонами. Через пару хвилин він входить у дівчину на половину, виймаючи пальці, чуючи болісний крик та вереск.

- Не кричи. - холодно сказав він.

- Як я обожнюю коли ти такий...

   Дівчина усміхалася, тоді відгукнувся хлопець й увійшов повністю, починаючи повільно рухатись у ній. Але не витримавши довго, він почав втовкмачувати дівчину в ліжко.

   Тим часом, думаючи, що її дворецький проводить час із своєю сестрою, принцеса Джулієт все більше була стурбована приводом, які новини повідомить її батько.

                           💎   💎   💎

   Домінік стояв перед дзеркалом, одягаючи свою сорочку та штани з особливою ретельністю. Він намагався утримати свої емоції під контролем, але відчуття напруги та сумніву все ще перепліталися у його думках.

   Габріелла лежала на ліжку, спостерігаючи за ним заворожено. Її вираз був спокійним й впевненим, але відзначалася певне нетерпіння, яке чулося в її погляді та жестикуляції.

- Надіюсь, що ти розумний, і не посмієш перечити Покровителю. - останнє слово вона промовила із певною ретельністю, ніби нагадуючи йому, що може бути за непослух.

   Поки юнак накидав фрак, він знову глянув на неї, намагаючись відчути впевненість.

- Звісно, я зроблю все, що він скаже...

   Хлопець вийшов з кімнати покоївки та, рішуче крокуючи коридором, направився до покоїв принцеси Джулієт. Його кроки були впевненими, але серце билось нерівномірно від сумнівів й турбот.

   Відчинивши двері, він майже втратив подих від виду, що розкрилася перед ним.

- О, Домініку! Як я тобі?! - радісно кружляла принцеса.

   Принцеса Джулієт стояла перед ним у величній пишній сукні, яка була всіх кольорів, що можуть існувати у світі. Сукня сяяла як сніг на сонці, й кожен колір на ній переливався та грав у своїй власній гамі. Вона була, без сумніву, найяскравішим квітучим квітом на світі.

   Дівчина виглядала, наче принцеса з мрій, її фіолетове волосся було акуратно вкладене, та прикрашене кришталевими прикрасами, що віддзеркалювали весь її блискучий вигляд. Її очі сяяли від радості та захоплення, коли вона побачила свого дворецького.

   Це був момент, коли весь світ зупинився для хлопця, й він не міг відвести погляд від цієї зачарованої краси, яка стояла перед ним.

- Ви прекрасно виглядаєте, міледі... - захоплено виразив парубок.

- Хі-хі... - зарум'янилась дівчина. -  Як поговорив із сестрою? - поцікавилась вона.

- Все чудово, дякую, що дали таку можливість. - він вклонився все ще не відводячи від неї погляду.

- Мені тільки приємно! - усміхнулась вона. - По твоїй розповіді про сім'ю, я тепер розумію наскільки вона тобі важлива!

- І справді... - йому не було дуже соромно за те, що він брехав їй, але якесь ніякове відчуття повністю ним заволоділо. - Мені проводжати вас на прийом, міледі?

- Не потрібно! За мною зайде Чарльз, ми разом підемо.

- В такому випадку, я можу йти першим?

- Так, звичайно!

   Домінік вийшов із покоїв принцеси та рушив до тронного залу. Вже настав час вечору, й палац готувався до прийому гостей.

   Зал був величезним та розкішно прикрашеним. Величні трони стояли на підніжках, вкритих червоними дорогими килимами. Стелю прикрашали кришталеві люстри, які віддзеркалювали світло мільйонами іскристих блискавок. Поруч зі стінами стояли столи, накриті білими скатертинами та сервізами із золотом та фарфору.

   Перед входом до залу стояли швейцари, приймаючи гостей та вітаючи їх з посмішками на обличчях. Звучала класична музика, аромати квітів наповнювали повітря. Гості вже почали прибувати, в їх вбраннях та прикрасах блищали дорогоцінні камені та шовки.

   Делгліш відчував напругу, оскільки це був важливий момент у його місії. Та водночас він не міг відмовити собі в задоволенні спостерігати за величністю й розкішшю цієї події.

   Король Вільгельм, обрамлений розкішною фіолетовою мантією , засідав на своєму масивному троні. Його вишуканий образ відзначався майстерністю, й королівська корона на його голові блищала світлом кришталевих дорогоцінних каменів. За ним на срібно-фіолетовому фоні розцвітали величні герби родини.

   Зал наповнився мелодіями музики, гравці оркестру виконували урочисті ноти. Свічки розкішної кришталевої люстри мерехтіли віддзеркалюючи зимові блискавки, що освітлювали зал. Аромати свіжих квітів та ароматні смаколики робили повітря сповненим чарами.

   Саме в той момент, коли таємничі великі двері зали відчинилися, тронний зал ожив та наповнився очікуванням. У дверях стояли принцеса Джулієт й принц Чарльз. Принцеса виглядала як справжня казкова красуня, в її розкішній сукні були використані всі можливі кольори, вона сяяла немовби власноруч створена із кришталю й снігового світла. Принц Чарльз виглядав солідно та благородно, у його піднесеному вигляді було відчуття відповідальності.

   Весь зал, включаючи самого короля, піднявся на ніг, щоб привітати цей величний момент.

- Мої хоробрі лицарі та вірні піддані, привітайте принца та принцесу! - гордовито виголосив Вільгельм.

   У той момент, коли Джулієт й Чарльз увійшли до тронного залу, усі гості встали, тягнучи повні чаші до неба. Шелест чаш, що співзвучав з музикою, наповнив зал. У цьому урочистому моменті навіть король Вільгельм підвівся й уважно придивився до своїх дітей.

   Принцеса Джулієт відчувала на собі погляди усіх присутніх. Вона крокувала поруч із своїм братом, стискаючи його руку з усієї сили, ніби ця дія мала захистити її від цього світу. В її очах бул суміш нервовості та пишності, але вона гідно дивилася перед собою. Її сукня світила якісь магічними вогнями, в цій миті вона була як справжня казкова принцеса.

- Я знаю, що ти хвилюєшся, сестричко, так само як і я. - він заспокоюючи усміхнувся до неї.

- Чарльзе, ми можемо поквапитися і сісти на свої місця? - вона не змогла відповісти на його усмішку.

- Хочеш заборонити гостям насолоджуватися твоєю красою? - принц намагався підняти їй настрій, але це було марно.

- Мені не комфортно і я дуже нервуюсь...

– Твоє бажання для мене закон. А найменше я бажаю, щоб ти в моєму оточенні почувала себе погано. Це розбило б мені серце.

- Джулієт, Чарльзе приєднуйтесь до нас. - сказав король перериваючи їхню розмову.

   Коли вони сіли за стіл, гості, здається, повернулися до трапези. Знову розпочалися приємні бесіди, сміх, та запахи смачної їжі заповнили зал. Ніхто більше не звертав на них особливої уваги, й це дозволило принцесі трохи розслабитися.

   Але незважаючи на це, над її душею лежала невідомість.

- Ох... Це буде довгий вечір...

   Джулієт дуже тихо сказала ці слова та сподівалася, що ніхто їх не почує через музику та шум. Вона поклала руки на коліна та опустила погляд.

- Я не сказав би, що це буде довгий вечір. - тихо заговорив до неї Домінік який підійшов ззаду. - Половина гостей вже випила річний запас пива, а друга половина піде, як тільки це виявить.

- У всякому разі, я не можу звідси піти... - сумно відповіла вона.

- Скажіть, міледі, що мені зробити, щоб ваш вечір став веселіше?

- Ти міг би заспівати пісню. - запропонувала дівчина. - Мене це дуже розвеселило б.

- Це досить тяжке завдання для такого дворецького, як я. Подивимося...

   Домінік стояв перед гостями, піднімаючи руку, надав знак музикантам. Вони розпочали грати легку мелодію, а потім юнак заспівав перші ноти пісні. Його голос пролунав у залі, наповнюючи його ніжною музикою.

- Слова-а-а, які ти говориш,
Солодші за ме-е-ед,
Й нема-а-ає красивішої дівчини
На всьому білому сві-і-іті...

   Пісня, яку він обрав, була про кохання та надію. Слова текли з його губ, мов струмок води, й переносили всіх присутніх в інший світ, де кожен ранок народжується з променями сонця, де кохання завжди перемагає. Його голос був як чарівний спів, й він залучав увагу кожного, хто був у залі.

   Хлопець не просто співав, він віддавався музиці, його вираз обличчя віддзеркалював усю глибину почуттів, які виражаються у цій пісні. Усі гості слухали його з захопленням, а його голос здавався легким вітром, що несе їх у світ мрій та сподівань.

   Після того, як Делгліш закінчив своє виконання, великий зал наповнився аплодисментами й вигуками вдячності за його виступ. Усі присутні були вражені його чудовим голосом та виразною виконавською майстерністю.

   Згодом, він направився до принцеси Джулієт, яка сиділа за столом, й взяв її руку. З ніжністю та повагою він поцілував її пальці, показуючи велику глибину своїх почуттів. Спостерігачі могли помітити, як їхні очі зустрілись, й в цьому моменті було ясно, що між ними виникло щось більше, ніж просто виконання музики на вечірці.

- (Як я чудово граю свою роль!...) - пролетіло у думках дворецького, займаючи своє місце біля юної принцеси.

   Раптом Джулієт подивилася на нього іншими очима.

- Браво! Браво! - радісно вигукнув Вільгельм аплодуючи. - Дивлячись, як ви радієте та святкуєте на мою честь, я повинен запитати вас: як король, я зробив усе для блага свого королівства?

   Шум у залі потроху стих, всі гості уважно спостерігали за королем. Принцеса Джулієт відчувала, як її серце б'ється швидше, коли король звернувся до людей. Її очі миттєво зустрілися із злегка холодними очима брата. Він тільки мовчки дивився на батька, так, ніби був вже далеко від цього місця, десь у власних думках й планах.

   Король Вільгельм, сидячи на троні, виглядав мудро та суворо. Його слова лунали велично й завжди були наказом для всього королівства. Але зараз вони були адресовані конкретно Чарльзу, й принцеса відчувала, як піднімається її хвилювання.

- І так, мої дорогі друзі та вірні лицарі. - продовжував правитель. - З такої нагоди я хочу поділитися з вами радісною звісткою, яку чекали багато років!

- Прошу тебе батько, не треба... - занепокоєно промовила принцеса, розуміючи, що зараз може бути.

- Принц Чарльз - одружується! - заявив він.

- !...

   Після заяви короля, тривалі секунди мовчання навколо просто прорізали повітря. Велике оголошення про одруження принца Чарльза викликало велике здивування у всіх присутніх. Ніхто не очікував такого несподіваного повороту подій. Шок був відчутний в повітрі, й погляди всіх спрямовувалися на принца та принцесу.

   Серце принцеси Джулієт перестало битися на мить, а потім знову забилось із збільшеною швидкістю. Вона підійшла до свого брата, спробувавши підтримати його, але він не відреагував на її дотики. Він мовчки та з незрозумілим виразом дивився на короля, а його холодні очі не відходили від батькового обличчя.

- А його нареченою стане, принцеса королівства Різенгастес - Валері Ронапарт-Рюксе! - добавив Вільгельм. - Це буде чудовий союз двох королівств, щоб запобігти виникненню війни!