Я біг як тільки міг. Бенджамін випередив мене, бо коли я прибіг, він розмовляв з нею. Але те, що я побачив мене здивувало. Бенджамін хотів напасти на неї та з неї вилетіли душі, які накинулись на блондина. Але через те, що вони не мали ядра, вони пролітали повз нього, його це лякало. Це вже було добре.
Взагалі це був якийсь старий склад, не знаю як, чи вона мала відношення до цього складу, чи це просто збіг? Я вийшов із-за стіни та направився до неї. Бенджамін не міг піднятись, він вперше бачив привидів і лякався їх як диття. Коли я постав перед нею, брюнетка мені всміхнулась, я також. Та раптом вона промовила:
— Може ходімо звідси?
Я стояв як вкопаний, але:
— А як же Бенджамін? З ним треба, щось робити. Він зайшов занадто далеко.
Дівчина перевела погляд на блондина, який досі лежав на землі, привидів вже не було та Бенджамін щось махав руками — він збожеволів.
— Я думаю, хтось про нього попіклується. То, що ходімо?
Я довго не зводив з її усмехненого обличчя погляду, та коли поглянув на Бенджаміна, кивнув.
Ми разом вийшли зі складу. Я не хотів її питати про привидів, я чув цю історію колись, та я не думав, що це та дівчина.
...Колись вона мала обвінчатись та їй позвонила подруга, що щось сталось і треба її допомога. В той день з нею поїхали: майбутній чоловік, мама і сестра. Вони всі загинули в тій аварії. Але якимсь чином до життя повернулась Емма. Це її ім'я. Всі газети про це писали, що вона саму смерть обдурила.
Я йшов неквапливо. Весь в думках. Та раптом вона промовила:
— Вони мені кажуть, що вони домовились з кимось з тієї сторони, щоб я жила, а вони так і не змогли піти на біле світло. Так і залишились між землею та повітрям. Тепер вони зі мною до кінця.
Емма глянула на мене і знову посміхнулась.
Я їй так хотів розповісти, що я теж з вадами, та не став, не сьогодні.
Так ми дійшли до якогось приміщення, яке мало чотири поверхи. Тут Емма зі мною попращалась. Тепер я її проводжав поглядом, поки вона не зникла за важкими дерев'яними дверима...