Книги
Всі
Вірші
Всі
Коротка історія одних ''лютнєвих'' стосунків
Це вже доволі стара історія, стара і мабуть не сильно особлива для більшості, хоча для мене вона була саме такою. Це було коротеньке побачення з малознайомою, але особливою для мене дівчиною. Ми сиділи в цьому ж кафе, на цьому ж місці… і перебуваючи тут, і тепер… я бачу її образ прямо перед собою.
Бачу її милу посмішку, бачу як вона вдавано ображається і непідробно турбується про мене. Пригадую, як звичайні дотики рук та обійми набували такої інтимності, що при згадці перехоплювали подих…
— Ти завжди все так романтизуєш? — з усмішкою запитав друг, та я його проігнорував.
Відмахуючись від трішки набридливого приятеля, інсайтом в моїх думках пронеслися рядки одного старого вірша.
А за вікном мів сніг, тихий та спокійний,
Він холодом збивав думки, заморожував свідомість.
Такий жаданий крок у порожнечу...
Його блокують тихі, одинокі очі і так нестерпно заставляють жити.
“Чому я це згадав? Точно.. тоді ж і мів сніг, це навіть кумедно і..”.
— Я відтворюю ті події в своїй голові і це було чудово, але ще чомусь.. сумно? Думаю цей сум не пов'язаний з нею, просто мені, в цілому, було сумно.
— Це просто припущення, але, чи не шукав ти в тих стосунках вирішення своїх проблем..
— Це не так, я не вимагав від неї нічого!
Співрозмовник зробив ковток чаю щоб зволожити горло.
— Може й так, та ти сподівався що тобі стане легше.
— Але що тут поганого, на неї ж я не впливав?
— Може й так… але в результаті це ж і стало причиною твого розриву з Лізою, чи не так?
Раптом я неначе розрплющив очі. Ще один ковток чаю і я продовжив згадувати.
— А далі… а далі… ми йдемо вечірнім, засніженим містом, довкола немає ні душі, лише ми та автомобілі. Здається тоді сильний снігопад позаганяв людей у свої нірки.
Ми йшли неспішно та безтурботно вели розмови, але щось було не так. Наче на фоні нашого спілкування виднівся якийсь сумний, неприємний епізод. З ним, хвилини мовчання в діалозі хоча й не були незручними, але не були й позитивними. З ним не виходило сконцентруватися один на одному і час-від-часу в розмовах підіймалися дивні теми, такі що псують настрій.
— Гаразд-гаразд, — ввірвався в мій монолог приятель, — як тоді ти себе взагалі почував?
— Може це буде пафосно, але мій настрій можна описати рядками вірша, — легко розсміявся я.
Я з втомою борюся щоденно, мене виснажують думки та образи безпечних днів (минулих вже давно).
А я й надалі так бажаю утекти...
— Якщо так, то можливо ти справді бажав закрити стосунками з нею свої потреби та проблеми.
— Це просто вірш, не перебільшуй.
— Ну гаразд, а чим скінчилося це побачення?
— Чим скінчилося… здається я провів її додому, ми пообіймалися і я пішов в гуртожиток. А потім о п'ятій годині ранку вона написала мені, що не хоче продовжувати стосунки.
Співрозмовник не знав що сказати. Здається, що я його заплутав. Я випив ще трохи чаю, він був просто нескінченним.
— І все-таки, чому?
— Вона сказала, що їй потрібен хтось кого можна використовувати як опору, а я такий ж як і вона, маю купу власних проблем.
Друг допив свій чай, подумав і мовив:
— Чудово!
*** *** ***
А за вікном мів сніг, тихий та спокійний,
Він холодом збивав думки, заморожував свідомість.
Такий жаданий крок у порожнечу...
Його блокують тихі, одинокі очі і так нестерпно заставляють жити.
Я з втомою борюся щоденно, мене виснажують думки та образи безпечних днів (минулих вже давно).
А я й надалі так бажаю утекти...
Я закриваю очі поступово — і більше відчаю не бачу,
Я закриваю вуха, — і тиша знов наповнює свідомість.
Я вириваю серце — я більше не живий.
... лиш тихий сніг спокійно падає на землю.
0
0
140
За кулісами життя
Колись настане мить і ця людина просто перестане існувати.
І якось, доволі давно, це вже і сталося, лишилась тільки оболонка.
Моє життя неначе позбавлене забарвлення кіно.. продовження історії на зміну ''хепі енду''.
Та відчуття складається, що просто розглядаю епілог, написаний автором...
Мною самим, персонажем своєї ж прози.
Довкола дощ чи сонце, чи заслужена винагорода, чи напів забуті квітковії парфуми, — я просто йду вперед, неспішно, проте... Невпинно, так само, як і час.
І я проходжу повз місця розлуки, болю, радощів і просто сірих днів.
Спостерігаю пройдений вже шлях; жалію, що нічого не вернути та страждаю, що поступив не так.
І добровільно ставлю своє життя на паузу, і добровільно... Страждаю я від цього.
Просто в голову не можу вкласти: "Для чого закінчив я своє життя свідомістю, а тіло полишивши?"
"Чому не можу я відкинути циклічості думок про все та всіх на світі, яких вже варто... Просто взяти і забути?"
"Чому не можу повернути активності життя?"
"Для чого я брехав тим людям і навіть не заучував слова?"
— Чому за втратою сумую.. людей які уже не бачать нас? Чому, вони не можуть залишитися на день подовше? Чому вони просто не можуть розказати для чого покінчили з життям? Чому вони так просто... Не можуть повернутися до нашого життя?
Навіщо роблять з нас трагедії героїв?
0
0
125
Історія кохання тривала рівно добу
Один романтизований, спекотний вечір.
Теплий вечір, літній вечір; світло вуличних ліхтарів; запах смачної випічки та її обіймів.
Приємна радість та символізуюча її посмішка.
... а далі смачний, червоний поцілунок в шию та феєрверк заповнений до краю сміхом.
Ніжні, тонкі руки, від них так віє приємна прохолода, вони охоплюють моє обличчя, доторкаються душі інтимних почуттів.
І тихий вітер розносить ніжність слів, промовлених на мить раніше, і тихий вітер приносить насолоду у думки.
По вулиці розноситься звучання свята та веселощів, ми наче стоїмо посеред фестивалю старого міста, одного дня, спекотної погоди у Європі.
І вперше за багато часу я насолоджуюся пізнім, літнім вечором, із запаленням чекаю прохолодності нічної.
Я в спостереженні життя людей чужих перебував весь час,
На це раз, я концентруюся чіткіше і так прекрасно бачити одну людину повсякчас.
Неначе я перед собою бачу світ, а не одну дівчинý.
Далі: теплі вітри нічної пори
... а далі, ми сиділи на балкончику одного з майже декоративних будинків.
На нас дивилося безліч: сотні, тисячі нових зірок і наче від очікування мерехтіли.
І теплий, нічний протяг приносив аромати цвіту каштанів та вишень.
І простору неначе стало більше, неначе зайве просто пішло із нашого життя.
... а далі, такі легкі, гарячі доторки пухких, приємних вуст до мого тіла та... навзаєм.
Все відбувалося повільно, обережно, без недомовленостей та зайвих слів.
Читаючи в думках розміщення тремтячих пальців рук.
Здогадуючись про бажання, доповнюючи слова.
Та й нехай без дотику... достатньо просто відчувати існування,
Просто знати, — ти на світі не один, ця ж ніч закінчиться на прикінці наших життів, тоді коли скінчиться останній, ніжний поцілунок.
Коли настане цей чудовий ранок?
Всю ніч ми пили гарячі чай та каву зі смачними цекерками та обіймами.
До втоми рахували зорі, напивалися з бокалів пітьмою нічною та блискітками ліхтарів нічних розкиданих по місту.
А в наступний момент... Блакитне сяйво осенило схід неба.
Прогресивно, різко, інтенсивно, воно заполонило його витісняючи зорі та ніч.
Ознаменувався початок нового дня — світанок.
Ми сиділи на зручному ліжку, під ковдрами з покоєм на душах, але без меланхолії, вона не варта існування тут і зараз.
— І я стомився, а вихідні все ще тривають , ходи сюди, давай просто спати.
Проходила година, друга, третя, ми все ще спали.. розпочався дощ.
Великі, неначе металеві краплі стукали до нас у вікна, тихо та спокійно.
Скло вмивалося слідами зливи, наспівувало пісні...
Сонливі очі привідкрилися на мить.
Одна рука легенько прижимала ніжне тіло,
Струмки повітря з тихим подихом сплячої людини вибиралися із носа пробивали на усмішку.
Керований бажанням, обережно погладив волосся дівчини.
"Аби не розбудити."
За вікном ллє злива і серце затопила радість.
Заплющив очі повертаючись у сон.
Її ж пробудження здалось пухнастим і безшумним, лише на моїй шиї черговий раз лишився теплий слід.
Сьогодні стояв світлий день, не сонячний, та й не похмурий, лиш злива закінчуватися не збиралась, дарувала людям сон.
0
0
151
