Нотатки «НЕ» героя Запис в щоденнику від 7 липня 2022 року Увага! Присутня ненормативна лексика! [9] Сусіди Намет, до якого мене поселили був наметом для контрактників та мобілізованих. Іншими словами, тут мешкали дорослі мужики, середній вік яких становив 40+ З двадцяти мешканців намету, на момент мого прибуття було всього четверо: дядько Андрій - невисокий чолов’яга років 50 з сивою бородою та добрими очами. Він, як і решта мужиків, в перший день війни зібрав речі і пішов до військомату. Я не пам’ятаю жодного дня, щоб він почував себе добре - проте він не жалівся і тримався гідно. Петро - також дорослий мужчина, на вік десь років сорока. Про таких в народі кажуть - «хазяїн». Дуже любив каву: ⁃ Нє, розчинну не лЮблю. Вип’ю чашку - сердце скаче так, аж з грудей вилітає. А от заварна - за*бісь. Можу за день і п’ять чашок в‘є*ать. Як і Андрій, Петро прийшов сам до військомату в перший же день, і самопочуття його так само було далеким від ідеального. Не так як у дядька Андрія, але все таки. Обидва: і Петро і Андрій були звільнені від будь яких занять, чи нарядів через стан здоров’я. Але практично цілий час перебуваючи в наметі, вони займались його тюнінгом. Згодом, коли настане час нам їхати, намет буде майже з люксовими умовами, буде навіть власний маленький льох. Саня. Порівняно з Петром і дядьком Андрієм відносно здоровий мужик, років сорока. Перше враження про Саню - небагатослівний. Я навіть спочатку було подумав, що він чимось засмучений. Данило. Єдиний солдат строковик в наметі, і наймолодший з усіх. В перші дні війни він, в складі варти повертався в розташування частини. Колона потрапила під обстріл. Частина особового складу разом з начальником варти, загинула. Решта, в тому числі Данило, отримали поранення. Найпаршивіше в цій історії те, що колону обстріляли свої ж, помилково прийнявши її за ворожу. Перший день, чи радше, пів дня пішло на вивчення табору, а саме місцеположення найголовніших стратегічних об’єктів: їдальня та душ. День поволі добігав кінця.

Нотатки «НЕ» героя Чорні хустки вже давно стали скорботним «трендом» серед жінок, що втратили на цій війні когось зі своїх близьких. Ці півтора роки змінили людей, суттєво змістивши призму світосприйняття війни з її майже щоденними повітряними тривогами, обстрілами жилих кварталів, втратами цивільного населення та військових. Ми поступово звикаємо до цього божевілля. Відносно русні розмов стало значно менше - принаймні в моєму оточенні. Більшість моїх колег навчились проклинати кацапню, не відволікаючись від робочого процесу. Аналітики ютубу схиляються до висновку, що війна в Україні, вочевидь, не закінчиться ані завтра, ні післязавтра, ні найближчим часом. Бракує техніки, літаків та боєприпасів. А от русня, здається, не закінчиться ніколи. Нещодавно отримав «молодшого сержанта». Якщо чесно - вже і не сподівався. Кожного разу, коли я збирався у чергове відрядження на навчання, знаходився щонайменше один розумник, аби нагадати мені совковий вислів «чисті погони - чиста совість». Як на мене - повна маячня. Як і вислів «краще мати дочку повію, аніж сина єфрейтора». На останній, доречі, я завжди відповідаю «краще мати сина єфрейтора, аніж сина д**байоба» P. S А совість моя і з сержантським погоном лишилася чистою

Нотатки «НЕ» героя Запис в щоденнику від 14 липня 2022 р. Увага! Присутня ненормативна лексика! [10]. Ще трохи про співмешканців і про життя в таборі Добігав кінця перший тиждень червня. В суботу по обіді до табору повертався підрозділ до якого я, був приписаний. Намет з особовим складом, мобілізованим на період воєнного стану - або як нас називали «мобікі», заповнився мешканцями. Я коротко опишу декількох з них «Фінікієць» ( за паспортом Віталік ). Титул «Фінікійця» отримав за те що кожного разу зі звільнення привозив кілотонну фініків найвищого ґатунку. Мене він люб’язно називав тьозкою, а я був не проти Дядя Вітя. Без проблем знаходив спільну мову як з однолітками так і з школотою - вочевидь дядя Вітя міг бути хорошим адвокатом, дипломатом, або баригою. Але дядя Вітя був фахівцем з ножів. Саме тому будь який ніж, який траплявся йому на очі називав ху*овим. Євген. До війни працював директором одного з столичних Макдональдсів. Напередодні війни придбав річний абонемент до спортклубу, бо мріяв схуднути. Євген схуд в збройних силах, бігаючи в бронежилеті мальовничими лісами Київщині. Тепер Євген більш точно формулює свої бажання. Кожного дня ми прокидались о шостій ранку і виходили на зарядку. Особисто я не сприймав це за напряг - навпаки, находив в тому суттєвий плюс. Тому одягав навушники, врубав Дуа Ліпу, і ловив задоволення від фізкультури. Разом з нами на зарядку бігали і місцеві собаки - трійко цуценят, які пробилися до табору. Наші дуже любили тварин, підгодовували і давали ім клички. Одну звали «Гільза» Я помітив як більше почав фокусуватись на простих речах. На тому, що тут і зараз. Водночас те, що там - потім, ставало другорядним. Не те щоб я став жити одним днем. Я перестав бігти за майбутнім. Принаймні так, як робив то раніше. За майже 5 місяців війни я не вбив жодного ворога. Я їх, навіть, не бачив власними очима - ані живих, ані мертвих. Я не знаходжусь на передньому краї. На даний момент загроза моєму життю не більша від будь якому цивільного мешканцю Києва. Разом з тим, фактично весь цей час я в збройних формуваннях, я не ховався від війни, але і не біг їй на зустріч. Варто бути чесним перед собою, та перед людьми які читають ці нотатки.