Перше випробування сили не забарилося. У лісі неподалік Каел почув звуки — кроки, шелест зброї. Це був загін солдатів, ймовірно, тих самих, хто залишив його вмирати на полі бою. Їх було п'ятеро, вони йшли впевнено, не підозрюючи про небезпеку. Каел відчув, як його кров закипіла, а руки стиснулися в кулаки. Він більше не був людиною, яку можна було зрадити. Тепер він був іншим.

Перший напад був блискавичним. Солдати навіть не встигли підняти зброю. Каел розірвав першого голими руками, його крик розтяв тишу лісу. Інші кинулися в атаку, але марно. З кожним ударом Каел відчував, як сила в ньому зростає. Його кулаки розбивали залізо, немов це була глина. Його рухи були настільки швидкими, що вороги навіть не бачили, звідки приходить смерть.

Коли останній солдат упав, Каел стояв серед їхніх тіл, облитий кров'ю. Але він не відчував огиди. Навпаки, це приносило задоволення. Голос у голові сміявся, задоволений.

— Ось так, — сказав голос. — Тепер ти починаєш розуміти.

Каел дивився на свої руки. Вони тремтіли не від страху чи слабкості, а від ейфорії. Він відчував себе всемогутнім. Але разом із тим у його душі росло відчуття тривоги. Щось було не так. Його очі зупинилися на масці. Вона почала змінюватися. Її чорна поверхня наче оживала, поглинаючи кров, що стікала з його обличчя.

З часом Каел зрозумів, що його сила мала свою ціну. Щоразу, коли він убивав, маска немов оживала. Вона пила кров його ворогів, а разом із нею — і їхні душі. Каел бачив це. Після кожної битви маска ставала більш живою, її чорна поверхня наповнювалася блиском. Але найжахливіше було те, що він почав втрачати себе. Інколи, дивлячись у воду чи інше відображення, він бачив не своє обличчя, а маску. Вона ставала його новим обличчям.

Голос у його голові не замовкав.

— Скільки ти ще витримаєш, Каеле? Ти ж знаєш, що це не закінчиться. Але ж ти не хочеш, щоб закінчилося. Ти хочеш більше сили, більше крові, більше слави.

Каел намагався боротися. Він вирушив до старого монастиря, сподіваючись знайти там відповіді. Але там його зустріли лише тіні. Монахи, які колись молилися в цих стінах, давно залишили це місце. У їхніх кімнатах залишилися тільки книги й записи. Каел шукав, гортав сторінки старих манускриптів. Він знайшов лише уривки інформації про маску. Її називали Прокляттям Крові. Її створили, щоб дарувати неймовірну силу, але ціна була надто високою. Кожен, хто носив маску, зрештою втрачав свою душу.

Каел побачив те, що мав побачити. Його очі закрилися на мить, коли він усвідомив: Прокляття Крові було створено не лише для того, щоб дарувати силу, але й для того, щоб змінити самого носія, поглинувши його душу й волю.

— Але я не втрачу, — сказав собі Каел. — Я зможу перемогти.

Голос у голові сміявся.

— Хіба? Ну, спробуй. Я тут, щоб допомогти.

Каел вирішив використати силу маски, але тільки для досягнення своєї мети. Він вирішив знайти тих, хто зрадив його, і покарати їх. Його шлях привів його до великого міста Малкан. Там, серед величних стін і розкішних палаців, ховалися ті, хто лишив його вмирати. Каел увійшов у місто під покровом ночі. Він став тінню, жахом, що рухався вулицями й знищував своїх ворогів одного за одним. Він був як тінь, і кожна нова смерть приносила йому нову порцію сили.

Але з кожним убивством Каел почувався все гірше. Його руки більше не були людськими. Шкіра на них темнішала, покриваючись чорними тріщинами. Його очі світилися червоним, а голос у голові ставало все важче ігнорувати. Маска майже повністю поглинула його.

Останнім, кого він зустрів, був правитель міста. Це був той самий чоловік, що наказав залишити Каела на полі бою. Каел увірвався до палацу, знищуючи охоронців. Він дійшов до тронної зали та побачив його — свого ворога. Правитель благав про милосердя, але Каел вже не був тим, хто міг його дарувати.

Коли все було скінчено, Каел стояв серед руїн тронної зали. Він знищив свого останнього ворога, але не відчував задоволення. Голос у голові знову засміявся.

— Що тепер, Каеле? Ти отримав усе, чого хотів. Але чи залишився ти самим собою?

Каел поглянув у велике дзеркало, що висіло на стіні. Те, що він побачив, змусило його здригатися. У відображенні він бачив не себе, а своє обличчя, яке майже повністю покрилося чорним, блискучим матеріалом маски. Очі його стали червоними, а губи натягнулися в жорстку, безжальну посмішку. Тіло стало майже неприродно струнким і витягнутим, кожен рух був досконалим і вбивчим.

Каел зрозумів, що він більше не людина. Він був створінням маски, проклятим створенням сили, яке вже не мало нічого спільного з тим, ким він був. Його душа, здається, залишила його, а залишок тіла тепер був лише інструментом Прокляття Крові.

З глибини його свідомості, де ще залишалися відлуння людської частини його я, відгукнувся останній відчайдушний спогад. Це була картинка з його минулого — його рідне село, де він був хлопцем, який мріяв про пригоди і мирне життя. Але ця мрія була похована під величезним тягарем сили і прокляття, що тепер переповнювали його.

— Я... не можу... — прошепотів Каел, його голос звучав чуждо, немов голос іншої істоти.

Але голос у голові не відповів. Він не давав вказівок і не знущався. Він мовчав. Мабуть, вже не було чого сказати.

І тоді Каел зрозумів, що єдине, що залишилося йому — це не зупинятися. Сила, яку він отримав, була його долею, і він повинен був з нею жити. Але в цьому моменті розуміння Каел відчув дивне полегшення. Він перестав битися з собою і прийняв нову реальність.

Він вийшов на вулицю, де міська ніч була освітлена вогнями. Люди проходили повз нього, але не звертали уваги, адже його зміни вже стали частиною цього світу. Він йшов, не знаючи точно куди. Його цілі більше не мали сенсу. Усе стало просто ланцюгом подій, у якому він був лише частиною більшого механізму.

Але перед тим, як він залишив місто, він зупинився на центральній площі, де стояв великий фонтан. Вода текла в ньому тихо, немов символ якогось спокою. Каел подивився на себе у відображенні води і побачив, що навіть фонтан не може заспокоїти його. В його серці залишалася порожнеча. Сила принесла йому багато, але вона не могла забрати біль втрати. І це була його остання битва — не з ворогами, а з самим собою.

— Тепер я розумію, що знову буду проклятий, — подумав Каел, спостерігаючи, як вода несе відбиток його нового обличчя, яке вже не мало нічого людського.

Залишаючи місто, він відчув, що більше не є частиною цього світу. Але як і раніше, його шлях був тільки початком. Сила маски і прокляття стали його долею, і тепер Каел ставав ще більшою тінню цього світу. Тіні, що не мала меж, ані кінця. Тільки нові битви, нові зустрічі з тими, хто буде на його шляху. Тільки тепер він був не просто носієм прокляття — він став самим прокляттям.

І навіть сила, яку він здобув, не змогла заповнити порожнечу в його душі. Сила була лише ілюзією, а істинна боротьба була всередині нього, між темними і світлими сторонами його самого. І він повинен був вирішити, чи продовжувати цей шлях, чи спробувати знайти вихід із власної темряви.

Але в глибині його серця Каел розумів, що відповідь вже була знайдена. Він вибрав цей шлях. І тепер це був його шлях до кінця — шлях прокляття, що не мав ні кінця, ні початку.

Пісок битви був червоним від крові, а повітря тріщало від лязгу металу й криків, що зливалися в хаотичну симфонію війни. Десь серед цього хаосу найманець, на ім'я Рагнар стояв на полі бою, вкрите тілами полеглих. У його руці була маска, знайдена випадково серед уламків зруйнованого храму. На перший погляд, вона здавалася просто старовинним артефактом, але щойно він одягнув її, світ навколо змінився.

Сила, що наповнила його тіло, була неймовірною. Уперше в житті він відчув себе нездоланним. Він прорубався через ряди ворогів, його меч рухався так швидко, що здавався розмитим. Рагнар не відчував страху, болю чи виснаження. Кожен його удар був точним і смертельним, а вороги, які колись здавалися могутніми, падали перед ним, як скошені стебла.

Але перемоги давалися не лише силою. Щоразу, коли він знімав маску, його наздоганяли жахливі видіння. Він бачив постаті, яких ніколи раніше не зустрічав, — істоти, що перевершували уяву будь-якої людини. Вони були величезними, з сяючими очима, мов зірки, і тілами, створеними зі світла й тіні. Вони шепотіли йому мовою, яку він не розумів, але яка змушувала його кидатися в холодному поті.

Одного разу, сидячи біля багаття після чергової перемоги, Рагнар побачив у своїх видіннях щось, що змусило його затремтіти. Величезний розрив у самій тканині реальності розривав небо, і з нього виходили ці самі істоти — боги над богами. Вони несли з собою руйнування й хаос, які могли знищити весь Всесвіт. Рагнар зрозумів, що кожна його перемога відкривала нову тріщину в цій реальності. Маска не просто давала йому силу; вона була ключем до пробудження цих істот.

Війна продовжувалася. Армії йшли в наступ, королівства падали, але Рагнар усе частіше помічав, що світ навколо нього змінюється. Зірки на небі ставали тьмянішими, а земля під ногами почала покриватися тріщинами, з яких виривалися тіні. Люди, які були поруч із ним, починали говорити з ним дивними голосами, ніби їхніми тілами керували чужі сутності. Він розумів: маска була причиною всього цього.

Рагнар вирішив зустрітися з мудрецями, які жили далеко в горах, щоб дізнатися правду про цей артефакт. Його шлях був довгим і небезпечним, але коли він нарешті досяг їхнього притулку, старці вже чекали на нього. Вони назвали маску «Даром Темних Вершників» і розповіли, що вона створена не в цьому світі. Вона була частиною іншого виміру, звідки походять ці боги над богами.

— Її не можна знищити, — сказав один із мудреців. — Але її можна запечатати разом із тими тріщинами, що відкрилися через неї. Для цього потрібно викинути її в самий вир розлому. Але це буде твоєю загибеллю.

Рагнар мовчки кивнув. У нього не було вибору.

Остання битва була найжорстокішою. Рагнар разом із залишками своєї армії пробивався до центру розлому, що розрісся в небі, як велетенська рана. Істоти з іншого виміру вже почали проникати в цей світ. Величезні силуети, схожі на тіні гір, ступали по землі, і кожен їхній крок перетворював усе живе на попіл.

Рагнар бився з відчайдушністю приреченого. Він прорубувався крізь тіні, що нападали на нього, немов хвилі. Його люди падали один за одним, але він не звертав уваги на втрати. Його єдиною метою було досягти центру розлому.

Коли він нарешті опинився перед безоднею, то побачив, як із неї витягується щось схоже на руку. Вона була створена з чистого світла й темряви одночасно, а її пальці простягалися до маски на обличчі Рагнара. Він відчув, як маска буквально жадає возз’єднатися зі своїм творцем.

— Ні! — закричав він, зриваючи маску з обличчя. Її поверхня здавалася розпеченою, але він утримував її в руках, піднявши над головою.

Зібравши всі свої сили, Рагнар кинув маску в розлом. На мить світ застиг. Потім вибухнув, що засліплює, що заполонив усе довкола. Рагнар відчув, як його тіло розривається на частини, але водночас він відчував і дивний спокій. Його жертва мала сенс.

Коли світ повернувся до норми, розлом зник, а небо знову стало ясним. Люди, які пережили катастрофу, говорили про героя, що врятував їх ціною власного життя. Але маска не зникла. Її магія перенесла її в інший куточок світу, де вона чекатиме наступного носія.

Рагнара більше не було. Але його ім’я залишилося в легендах. І кожен, хто чув про нього, знав, що сила, яка колись жила в масці, була прокляттям, яке ніколи не мало повернутися в цей світ.