Бог-Лицемір стояв на вершині високих руїн, перед ним розстилалася темна, безмежна пустеля, що здавалася живою істотою, готовою поглинути будь-яку душу. Він відчував, як холод проникає у кожну клітину його тіла, і як нестерпно важкими ставали його кроки. Всі навколо нього, хто колись йшов разом з ним у цей проклятий шлях, вже стали частиною піску, забуті й поглинуті безжальними силами пустелі.
Але він залишався. Він все ще дихав, все ще відчував, як зсередини палає вогонь — жагучий, темний вогонь влади, який вів його вперед. Лицемір повернувся до руїн, що колись служили храмом мудрості, і подивився на руїни в тумані, що завівав із далекого горизонту.
Ще кілька днів тому, коли він подорожував через безлюдні місця, його супутники намагалися зберегти віру в те, що вони знайдуть маску, але поодинокі шумні завивання вітру і виснажливі картини приреченості без кінця і краю ставали їхніми останніми спогадами. Один за одним вони зникали, їхні тіла залишалися мовчазними фігурами серед золотистого піску, а всі їхні прагнення і мрії залишалися в тінях цих величезних і порожніх просторів.
Бог-Лицемір не зупинявся. Його мета була вища за будь-яку ціну, за будь-які втрати. Лише одна думка визирала в його серці: «Це моє майбутнє. Це буде моє рятування». Він знав, що після того, як він візьме маску, все зміниться.
Припустимо, що його дух був остаточно зламаний. Він не відчував того, що відчували б нормальні люди, які б вийшли з такої ситуації. Його обличчя стало холодним і безжалісним, як сама маска, яку він так прагнув отримати. І з кожним кроком, з кожним подихом ця істота, яку він став, ставала все далі від його минулого, від того, ким він був колись.
І ось, він підійшов до храму. Маска була вже тут, прихована десь серед уламків, серед розбитих статуй і порожніх каменів. Це був храм, що належав до стародавньої цивілізації, що загинула через власну гординю. І тепер вона служила місцем, де прокляті духи цих колишніх богів і героїв витають серед забутих стін.
Лицемір зупинився перед величезними дверима храму, де тіні темряви та холодні обличчя глянули на нього, немов чекаючи. За дверима він відчував небезпеку, яку навіть не міг зрозуміти. Вхід у храм — це було наче вхід в інший світ, де кордони між реальністю і містикою починали танути.
Він відкрив двері.
Неймовірна темрява обплутала його, коли він переступив поріг храму. Стопи його не видавали жодного звуку, але все навколо наче дихало. Він пройшов через безліч коридорів, схожих на лабіринт, поки не досяг того місця, де лежала маска.
Але це не була звичайна маска. Вона виглядала так, ніби сама темрява, сама смерть була вплетена в її структуру. Вона світилася і водночас поглинала світло, залишаючи лише порожнечу, що здавалась нескінченною.
Лицемір наблизився до неї. Але коли він намагався схопити маску, щось сталося.
Зі стін почали вириватися темні силуети, обличчя яких були сховані в тіні. Їх було багато — їхні обличчя відображали всі ті обмани й гординю, що Лицемір випробовував на своїй дорозі. Він не міг зрозуміти, що це було. Вони наближалися, і з кожним їхнім рухом усе більше тягнуло його в безодню.
Але це було не просто бачення. Це була реальність, в якій все виявилось віддзеркаленням його власної душі, яка давно була поглинута темрявою.
Коли Лицемір нарешті надів маску, він відчув, як вона проникає в його шкіру, наче потік холодного металу, що заповнює його всередині. І коли він заплющив очі, світ перетворився на щось невиразне, нестримне. Але найбільше він відчув, як порожнеча розчиняла його самого.
Раптом він почув кроки. Не свої, а чужі. І це були кроки того, хто наближався.
І коли він повернув голову, його очі зустріли погляд. Але це був погляд не іншої людини. Це був погляд його власного відображення в масці. Відображення, яке він намагався заховати, яким він прагнув стати, але що не могло уникнути його власної істини.
Відображення у масці почало рухатись. Вони почали боротися. І Лицемір зрозумів, що це не буде кінцем. Це був лише початок нової битви. Битви, яку він сам вибрав.
І ось, перед тим як все потьмяніло і занурилось у безодні, він почув останнє шепотіння:
"Ти хочеш правду? Істину?"
Це було питання, яке ніколи не мало відповіді. І не мало бути її. Але Лицемір, навіть перебуваючи в темряві, відчував, як ця відповідь йому вже не потрібна.