Та ні Лісси, ні Лани, ні Даріана не було. Ліжечко було акуратно застелене, і лише один аркуш паперу лежав на ковдрі. Анея розгублено заглянула в спальню подруги — там теж панував ідеальний порядок, постіль застелена, ні натяку на присутність.

Тоді вона повернулась до записки й розгорнула її.

" Люба моя Анея, учора я випадково втопила телефон. Даріан приїхав за нами пізно ввечері — ми за містом, у будиночку біля річки.
Чекаємо тебе на пікнік, відмов не приймаю .
Будь ласка, купи в магазині суміш, яку порадив лікар (дитячу кашу для новонароджених) — вночі все було зачинено, тому я не зможу купити сама.
Акур тебе завезе. Чекаю, люба .

 

Вона ще раз пробіглася очима рядками, але зміст залишався тим самим.

— Я хотів попередити, — озвався за спиною знайомий голос, і Анея завмерла. — Та ти так швидко мене проігнорувала, що я не встиг пояснити.

Вона повільно обернулася. Акур стояв біля дверей, спершись на одвірок, дивився на неї . 

— І що тепер? — холодно промовила вона, тримаючи листа двома пальцями, ніби боялася зім’яти його. — Усі зникли? — її голос був рівним і холодним.

— Вони не хотіли тебе залишати, — тихо відповів Акур. — Просто так сталося… Лана поспішала, Лісса заснула, Даріан приїхав пізно.

— Можна було й коротко сказати, — її голос звучав холодно. — Не обов’язково чекати, поки я знайду записку.

— Не хотів заважати твоєму ранковому настрою, — він широко всміхнувся, ніби все це було дрібницею.- Вони просили передати, що чекатимуть тебе, — не здався . — А ще… Лана дуже просила купити дитячу суміш. Каже, без неї їм буде важко.

Анея зітхнула.  І все ж турбота про малу Ліссу переважила.

— Добре, — промовила вона рівно. — Я вигуляю собак і поїду. Автобусом дістануся, яка адреса ?

На мить на його обличчі промайнула тінь усмішки — чи то полегшення, чи впевненість, що план працює.

— Автобуси туди не ходять, — спокійно відповів Акур. — Це за містом, дорогою через ліс. Там навіть таксі не доїде — не кожен водій погодиться їхати ґрунтівкою. Потрібен позашляховик.

— І вгадай, у кого він є, — крижаним тоном відказала Анея.

— Саме так, — підтвердив він, не приховуючи легкого задоволення. — Я можу відвезти тебе й повернути назад, якщо захочеш. Просто… так буде простіше.

— Як зручно, — її голос був колючим, майже саркастичним.

Акур не зважав на її тон. 

— До речі, — вона перша порушила тишу. — Коли ти збираєшся повертатися у свою зграю? Не дуже гоже так довго залишати своїх людей.

— О, мій бета чудово справляється без мене, — відмахнувся Акур . А я не можу просто так поїхати, не навчившись тримати на руках таку малечу, як наша Лісса. І, якщо чесно… — він раптом потеплішав, і в голосі з’явилися нотки щирості. — Я скучив за сестрою.

Це слово — сестро — зависло між ними. Анея не знала, що відповісти. 

— Я все одно вигуляю собак, — сказала вона після короткої паузи.

— Добре, — кивнув він. — Я зачекаю. 

Анея зітхнула й пішла до виходу. Вона все ще тримала дистанцію, але знала: крок за кроком, як не дивно, Акур знову проникає в її день.

Її погляд залишився байдужим. Вона вийшла з кімнати, відчуваючи, як кожен його крок позаду нагадує про небажану присутність. Усередині жила тільки одна думка: цей день вона проживе на власних умовах.

Після того, як Анея роздала собак по домівках, вона навіть не стала переодягатися — нехай буде так, як є. Її настрій залишався напруженим, а думки крутились навколо маленької Лісси.

Коли вона підійшла до позашляховика, Акур уже стояв поруч у спортивному костюмі, через плече перекинута важка сумка.

— Прошу, — галантно сказав він, відчинив перед нею дверцята і подав руку.

Анея кинула на нього холодний погляд, але не  скористалася його рукою, щоб залізти в машину. Він кинув сумку в багажник і завів мотор. Потужний низький гул двигуна розлився салоном, але Анея залишалася мовчазною, немов проковтнула язик.

— Тиша теж буває корисною, — тихо кинув він, дивлячись на дорогу.

Анея зітхнула й нарешті порушила мовчання:

— Заїдемо ще в магазин, мені потрібна суміш для Лісси, — сказала вона, не дивлячись на нього.

— Я піду з тобою, — відповів Акур, усміхаючись.

— Я сама куплю, — огризнулась вона, відчуваючи, що будь-яка його присутність лише зіпсує її спокій.

— Просто хочу переконатися, що ти все правильно обереш.

Анея лише мовчки кинула на нього погляд.

Ще зовсім недавно сонячний ранок залив усе навколо золотавим світлом, а за кілька хвилин він раптом перетворився на похмурий — густі хмари накрили небо, і почався тихий, ритмічний дощ. Краплі стукотіли по даху позашляховика, створюючи затишний шум, який підсилював відчуття напруженості в салоні.

— Сиди, — тихо наказав Акур, не відводячи очей від дівчини ,як під'їхали на парковочне місце.

Він поспішив вийти з машини і підійшов до дверей, щоб відчинити їх для Анеї.

Дівчина нахмурилася, але від руки знову  відмовилася — машина була доволі висока, і допомога Акура виявилася практичною, хоч вона й не хотіла цього визнавати.

— Не привчай мене до таких жестів, — буркнула вона, нахиляючись, щоб вийти.

— О, ти вже привчена до мого стилю, — посміхнувся він, уважно стежачи, поки вона повністю опинилася на землі.

Дощ лише підкреслював атмосферу.

Вони зайшли до магазину, і дощ тихо стукав по дахах, залишаючи маленькі крапельки на їхніх плечах. Усередині панувала тепла, трохи пахуча атмосфера .

Анея йшла попереду, стежила за полицями, не піднімаючи очей на Акура. Вона хотіла залишатися холодною, не даючи жодного знаку, що його присутність може її зачепити.

Акур же рухався трохи позаду, його очі зацікавлено ковзали по рядках баночок із сумішшю для новонароджених. Він нахилявся над етикетками, тихо порівнював склад, уважно читаючи рекомендації.

— Хм… цікаво, — тихо промовив він сам до себе, — ця для трьох місяців, а ця… може, краще для двох? — і ледь поглянув на Анею.

— Це для Лісси, а не для тебе — холодно відповіла вона, не дивлячись на нього. — Я знаю, що купую.

Але Акур не відводив погляду від полиць, уважно помічав найменші деталі. Кожного разу, коли вона брала баночку, він тихо уточнював:

— Може, ось ця краща? Там склад трохи інший…

Анея  продовжувала шукати потрібну суміш, тримаючи дистанцію.

Навіть у мовчанні він залишався уважним, ловлячи дрібниці її рухів, тон її голосу, будь-який знак нерішучості чи сумніву. Коли вони нарешті підійшли до каси, Акур швидко розрахувався сам, кинувши короткий погляд на Анею, ніби підтверджуючи: «Все під контролем».

Анея лише кинула на нього холодний погляд.

Дівчина  навіть не помітила, як вони вийшли з магазину, дощ посилився . Акур, як завжди уважний, уже тримав у руках парасольку. Він розкрив її, як тільки вони ступили на тротуар, надійно прикривши Анею від дощу.

— Де ти її взяв? — здивовано спитала вона, зупиняючись .

— Ти так злилась, що не помітила її на касі, — усміхнувся він, злегка піднімаючи брови.

Чоловік провів дівчину до авто, відчинив дверцята і допоміг сісти, а сам швиденько зайняв водійське місце. Мотор урочисто заревів, і через двадцять хвилин вони вже виїхали на трасу. Тут, ніби починалося друге життя — дрібні краплинки дощу блищали на листі дерев.

Вони їхали мовчки дві години. Анея спостерігала за навколишнім світом, милуючись зміною пейзажів: темно-зелені листя змінювалися золотавими , світло пробивалося крізь хмари.

Нарешті, дорога вивела їх на околицю, де на невеликому пагорбі стояв будинок. Він був дерев’яний, з широкими вікнами з невеликим ганком і димарем, з якого тихо піднімався дим. Навколо будинку розстилалися луки, а далі виднілися невисокі пагорби. 

Акур загальмував біля будинку і відкрив дверцята для Анеї, як завжди галантно.

— Ось і ми, — тихо промовив він, кинувши погляд на дівчину.

Анея тільки кивнула, милуючись навколишньою тишею і красою, і вийшла з машини.


Анея ще кілька секунд стояла на ганку, вдихаючи свіже повітря, що пахло землею після дощу. Здалеку вона почула сміх . Серце дівчини стиснулося, і вона швидко рушила до невеликого дерева, під яким на пледі сиділи Лана та Лісса.

— О, ти прийшла! — зраділа Лана, підводячись і розмахуючи руками. — Лісса так чекає!
Дівчинка маленькими ручками потягнулася до Анеї, і Анея відчула, як тепло розлилося по грудях.

— Привіт, солоденька, — тихо сказала вона, беручи Ліссу на руки.  Анея раптом зрозуміла, наскільки сильна ця прив’язаність.

— Я принесла суміш, — сказала Анея, відсуваючи сумку, яку Акур поклав на плед. Лана вже кинулася допомагати.

Акур залишився трохи осторонь, спостерігаючи за ними. Його очі блищали тихою задоволеністю, але він не втручався, дозволяючи Анеї керувати ситуацією.

— Можеш трохи посидіти, — з посмішкою запропонувала Лана брату. — Ми вже накрили все для пікніка.

— Дякую, що ти прийшла, — тихо сказала Лана. — Без тебе нам би не впоратися.

Анея лише кивнула, відчуваючи, що слова зайві. Вона дивилася на Ліссу .

Акур наблизився і тихо підсів поруч, не порушуючи простору Анеї. Вона кинула на нього швидкий погляд — холодний. Він відповів легким кивком і тихим усміхом, який говорив більше, ніж будь-які слова.

— От бачиш, — прошепотів він, ледве чутно, — ось для чого ми тут. Щоб цей світ отримав нову, оновлену епоху — життя.

Анея відчула, як легкий вітер торкається її щоки. І вперше за цей день вона дозволила собі розслабитися. 
Двері будинку відчинилися, і з них вийшов Даріан, закричавши радісно:

— Анея, нарешті! Молодець, що приїхала!

В руках він тримав велику корзину, повну їжі.

— Вибач, я приїхав раптово за своїми дівчатами. Потрібно було завести начальника на дачу, він від нас у трьох кілометрах. І вирішив не втрачати нагоди відпочити родиною.

Анея хотіла заперечити, що вона не їхня родина, але Акур штовхнув її в плече передбачаючи протест .

— Не псуй гарний настрій своєю гордістю, — тихо промовив він.

Дівчина зашипіла до нього невдоволено, але промовчала.

Даріан підійшов ближче, підставляючи корзину:

— Я тут встиг приготувати стільки смакоти. Лана любить, коли я готую, але робота забирає весь час. Та сьогодні особливий день.

— Так, любий, твої кулінарні шедеври я обожнюю, — підхопила Лана, усміхаючись, — але сьогодні Анея — наша почесна дегустаторка.

Анея лише кивнула, відчуваючи, що її серце трохи розм’якло від цього несподіваного тепла. Акур сидів поруч, уважно спостерігаючи за її реакцією, а Даріан вже почав розкладати корзину, дістаючи хліб, сир та свіжі фрукти...

Атмосфера ставала такою домашньою і теплою, що навіть холодна обачність Анеї поступово танула.

— Ось, — Даріан підняв велику миску з салатом, — пробуй, Анея, це особисто від шефа!

Анея злегка усміхнулася, беручи ложку. Смак був насиченим і свіжим.

— Бачиш? Не все так погано, коли дозволяєш собі відпочити.-Прошепотів Акур.

Дівчина кинула на нього короткий погляд, звичний холодний «я сама».

— Подивись, яка тут краса. Часом варто просто зупинитися й помилуватися світом,-продовжив дражнити .

Анея зітхнула, дивлячись на луки та пагорби, на їхній простір, де ніхто не спішив, де ніхто не вимагав рішень чи пояснень. Тут вона могла бути просто собою.

Даріан підсів до них із порцією пирогів:

— Тепер офіційно оголошую наш маленький пікнік відкритим! — весело сказав він. — Їмо, сміємось, відпочиваємо — і ніяких турбот хоча б на годину.

— Дивись, яка вона щаслива, — прошепотіла Лана, схилившись ближче до Анеї. — Ти їй потрібна так само, як і мені.

Анея нічого не відповіла. Усередині її серце ворушилося болючим теплом — чужа дитина, а відчуття, ніби це її частинка.

Акур мовчки простягнув їй дерев’яну кружку з теплим трав’яним настоєм. Вона кинула на нього холодний погляд, не взяла. 

— Нехай цей день буде мирним, — сказав Даріан, підіймаючи свій кухоль. — За наш дім, за родину, за нове життя.

— За життя, — відгукнулася Лана.

Акур нахилився ближче до неї, його голос лунав майже невидимо, тільки для неї:
— Хочеш ти того чи ні, але ти вже частина цього кола.

Анея різко відвернулася, вдивляючись у далекі пагорби, що розчинялися в осінньому мареві. Вона не дозволить йому вирішувати за неї. Не дозволить затягнути у цю теплу , де кожна посмішка може виявитися пасткою.

— Добре, — несподівано сказала вона, — якщо ми вже тут… давайте просто їсти.

Даріан засміявся, підсунувши їй тарілку з пирогами.
Лана розливала чай.
Акур мовчав, але його усмішка здавалася надто спокійною, ніби він знав більше, ніж казав уголос.
Лана вперше за довгий час сказала, що відчуває себе розслабленою. Тут їй справді подобалося, головне — Лісса спала міцно, і всі могли нарешті трохи відпочити.

— Анея, якщо ти не проти, приглянь за донечкою, — звернулася вона з тихим теплом, — ми з Даріаном прогуляємось. Так давно цього не робили разом.
— Так, звичайно, залюбки, — усміхнулася Анея.

Щаслива парочка залишила місце відпочинку. Анея трохи посиділа мовчки, а потім різко повернулася до Акура.

— Чому б тобі теж не прогулятись і не залишити мене в спокої? — невдоволено кинула вона. — Занадто тебе багато в моєму житті.
— Хм, я б залюбки, — хитро всміхнувся він, — та переживаю, що Лісса прокинеться.
— Я справлюсь, — з сарказмом відрізала вона, звужуючи очі.
— Не можу, — спокійно відповів він. — У мене велика відповідальність перед сестрою.
—  Відповідальність? Та ти просто не знаєш, куди подітися й пристаєш до мене, як реп’ях.
— Можливо, — легко погодився він. — Але мушу визнати: ти дуже цікаво сердишся.
— Що?! — вона ледь не підскочила. — Ти мене дратуєш!
— Дратувати тебе виходить значно легше, ніж веселити, — усміхнувся Акур. — От і користуюсь тим, що добре вдається.
— Тобі, мабуть, нудно жити, якщо найбільше задоволення — доводити мене до білого каління.
— Нудно? — він театрально зітхнув. — З тобою — ніколи.

Анея зціпила зуби й різко відвернулася до колиски, щоб не бачити його нахабної усмішки. Вона відчувала тільки злість і бажання вигнати його, але розуміла: він усе одно не піде.

Їй було прикро, що навіть у хвилину тиші, коли дитина спить, він не дає відпочити. Його слова звучали, мов колючки, і хоч Акур ніби й жартував, їй було не до сміху. Усе, що вона бачила в ньому зараз, — настирливість і самовпевненість.

Навіщо він увесь час поруч? Чому не може лишити мене бодай на кілька хвилин? — думала вона, спостерігаючи, як Лісса тихо сопе уві сні. Від цього образ і роздратування тільки зростали.

— Занадто тебе багато в моєму житті, — повторила вона майже пошепки, вже не дивлячись у його бік.

Акур зробив вигляд, що не почув. Він ніби навмисне, вирішив торкнутися болючого:
— Навіщо ти продовжуєш приймати трави?..

Анея різко підняла голову:
— Не твої справи.

— Чому ж ні, мої, — спокійно відповів він, дивлячись кудись у далечінь. — Якби не приймала їх, зараз була б чудова нагода побігати вовчицею в таких краях. Ти, мабуть, сумуєш за нею.

— Краще так, ніж мати з тобою непотрібний зв'язок, — кинула вона холодно, відчуваючи, як всередині закипає.

— Вважаєш?

— Впевнена, — злісно підкреслила Анея. — Ти небезпека для моєї сім'ї, тож тримайся подалі від нас.

Він трохи нахилив голову, наче намагаючись розібрати, чи це просто злість, чи щось глибше.
— Але ж я нічого вам не зробив, щоб стати загрозою, — тихо сказав він. — Чому така ненависть?

Анея стиснула кулаки. 

Він на мить замовк, ковтаючи слова, що мали б вирватися назовні. Потім скривив губи у своїй звичній напівусмішці:
— От якби я знав, що викликаю в тебе стільки емоцій, то вже давно взяв би це за комплімент. Не кожен день мене називають небезпекою для цілої сім’ї.

Анея закотила очі й відвернулась, щоб не бачити його «безтурботності».

Акур же вдав, ніби й справді розважився власним жартом, але всередині його з’їдала гіркота. Її слова боляче різали, і скільки б він не ховався за іронією, думка залишалася одна: вона ніколи не бачить у мені нічого, крім загрози.
У цей момент Лісса тихенько заворушилася й скривила личко, ще мить, і заплаче.

Анея миттєво підскочила до колиски. Та, на її лихо, в ту ж секунду й Акур рвонувся вперед — і вони одночасно нахилилися до дитини. Результат був передбачуваний: їхні лоби з глухим стуком зустрілися посередині.

— Щоб тебе! — скривилася Анея, тримаючись за чоло. — Ти навмисно це робиш?!
— Авжеж, — удавано серйозно відповів він, потираючи свій лоб. — Інакше як нам підтримувати нашу… традицію?
— Я тобі зараз таку традицію влаштую… — прошипіла вона.
— Тсс, — прошепотів Акур, киваючи на малечу. — Дивись, вона вже знову спокійна.

Справді, Лісса лише трохи поворушила губками й, ніби задоволена їхнім безглуздим ритуалом, знову солодко засопіла уві сні.

Акур розвів руками, іронічно всміхаючись:
— Бачиш? Навіть доля хоче, щоб ми зіштовхувались.

Анея з такою злістю зиркнула на нього, що будь-який інший давно б відступив. Але він стояв поруч, удаючи безневинність.

Маленька заворушилася, сонно запхикала. Анея одразу схилилася, узяла дівчинку на руки й ніжно пригорнула до себе.
— Тихо-тихо, зірочко моя… я тут, не плач, — прошепотіла вона, лагідно погладжуючи крихітну спинку. — Ти ж така хоробра, моя крихітко. Зараз ми підемо до Лани, правда?

У голосі її бриніло тепло, якого Акур ніколи не чув ані від матері, ані від жінок навколо себе. У нього стислося серце — від спогадів про холодні руки, суворі погляди й порожні ночі, де не було ніжності, лише потреба та розрахунок.

Він дивився на Анею, і слова самі зірвалися з його вуст:
— Тобі личить… бути мамою.

Жодна вовчиця, що липла до нього, не мала в очах такої щирості. Вони прагнули його тіла й статусу, та ніхто — душі. А ця дівчина була зовсім іншою: ніжна й водночас зухвала, тендітна, але вперта, зваблива й горда.

Він відчував, як серце відтануло, хоч би й не хотів цього визнавати. Настраждавшись без відчуття пари, тепер він не збирався відпускати її. Ніколи.

Вона готова стати мамою — так природно вона тримала дитину, немов робила це завжди.
Вона готова стати дружиною — бо вже зараз справлялася з усім, що випадало на її долю.

Анея здригнулася й на мить зніяковіла, щоки налилися теплом. Вона відвела погляд, наче шукала прихистку в дитячих очах, і тихо відповіла:
— Ти вигадуєш. Можливо… хоч ця крихітка буде щасливою. Хоч її батьків ніхто не роз’єднував… — тихо мовила Анея, не піднімаючи очей.

Акур відчув, як слова вдарили його, мов гострий ніж.
Акур на мить замовк, потім посміхнувся криво:
— Ого… Так ти про мене знову серйозно? Я вже починаю відчувати себе головним лиходієм у твоїй історії.

— Бо ти ним і є, — тихо, але гостро відрізала Анея. — Ти роз’єднав мою родину.

— Головне, щоб ніхто не постраждав ,чи не так…? Ну, окрім мене, коли ти сердита.


— Була б рада ,якщо постраждав би ...

Акур скоса поглянув на неї, і на його обличчі промайнув легкий, ледве помітний усміх:
— Ого, ти навіть у погрозі знаходиш жарти… Мабуть, мені варто вже ховатися за дитячим плащиком?

Анея лише злегка підняла брову, тримаючи Ліссу на руках:
— Може, й варто… Хоч би не за твоєю «захисною стіною» сміху.

— О, я ж майстер створювати «стіну», — підморгнув він, нахиляючись ближче, — але тільки там, де дозволяють, — і кинув швидкий погляд на Ліссу, ніби підкреслюючи, що тепер він під контролем.