Анея демонстративно пройшла повз нього, навіть не глянувши у бік, і швидко спустилася на кухню. Там, не кажучи ані слова, відчинила морозильну камеру й почала шукати лід.

Акур зупинився в дверях, спершись плечем об одвірок. Його погляд мимоволі зачепився за вигин її спини, коли піжама з ведмежатами сповзла трохи нижче, ніж мала б, оголивши теплу смужку шкіри. А коли вона присіла навпочіпки, щоб дістати з нижньої полиці контейнер, червоні мереживні стрінги зухвало визирнули з-під тканини.

Вовк усередині нього завив.
Одна… дві… три… десять… двадцять… — лічив подумки Акур, глибоко вдихаючи, бо інстинкт зв’язку намагався вирватися назовні. Його руки мимоволі здригнулись — тіло прагнуло наблизитись, торкнутися, вкрити її запахом. Це не було бажанням. Це було покликом.

Вона різко підвелась і обернулась до нього. Очі — насторожені, губи міцно стиснуті.
— Це не гра, Акуре. Ти пообіцяв не втручатись.

— І я не втручаюсь. Але скажи мені чесно, Анеє… Ти теж це відчуваєш?

— Відчуваю? Крім ненависті ,нічого .І саме тому хочу триматись подалі від тебе.

— Подалі? — він усміхнувся одним кутиком губ, в очах  вогонь. — То чому твоє серце б’ється швидше, коли я поруч? Чому ти забуваєш, як дихати, коли я дивлюся на тебе?

— Бо ти небезпека, — прошепотіла вона, прикладаючи лід до чола, ніби холод міг загасити жар, що підіймався всередині. — І я не хочу знову втратити все.

Вона пройшла повз нього, не глянувши навіть у бік, але відстань між ними вже не мала значення.

— І все ж таки… — кинув він їй услід, дозволивши собі невинний жарт. — Червоний — твій колір.

— А твоє місце — за дверима, — кинула через плече Анея.

Акур завмер.
Вовча сутність у ньому тихо загарчала, змушуючи серце бити швидше. Усього кілька кроків — і ця зухвала, безтурботна дівчина могла опинитися в його обіймах…
Він різко вдихнув, набрав у легені повітря і заплющив очі, рахуючи про себе овечок.
Одна… дві… три…
Лише так він міг не піддатись дикому пориву.
Дівчина повільно йшла додому, намагаючись заспокоїти серце. Осіннє повітря холодило щоки, але думки — палали.

На порозі її вже чекали.
— Анея, нарешті! — мати вискочила з кухні до дверей. — Що сталося, люба? Ти поранена?
— Ні, мамо, — заспокоїла дівчина, торкнувшись чола. — Просто вдарилася необачно .

— Як там наша малеча? Росте? Заходь скоріше в дім ,холодно,— очі матері засвітились теплом.
— Так… я щойно її купала, — відповіла вона, і на її губах мимоволі з’явилася м’яка усмішка.

Батько вже стояв біля плити — аромат чорного чаю з бергамотом розлився кухнею.
— Сідай до столу, доню, — запросив він. — Нам є що розповісти.

Анея послухалась і сіла за стіл. Її батьки переглянулись і ледь стримали радість.
— Люба, — почала мати, — завтра у нас із татом річниця.
— Я так рада за вас! — щиро сказала Анея.

— Ми купили квитки на круїз. Невеличка подорож… на тиждень, — мати аж сяяла. — Так давно не святкували, відтоді як… той клятий альфа роз’єднав нас і життя стало нестерпним. Але тепер він далеко, і ми можемо нарешті трохи розслабитись.

— Далеко… — повторила ледь чутно  Анея . 

Так, далеко. Прямо через дорогу від нашого дому…

— Тож ми вирішили залишити тебе саму. У тебе й так безліч турбот: робота, допомога Лані з Ліссою… Не занудьгуєш, — продовжила мати, не помітивши  внутрішньої реакції доньки . — Правда ж, любий, нічого не станеться за тиждень?

-Звичайно ні ,— підтримав її батько.

— Але є маленьке прохання. Тато хоч  взяв відпустку, та от біда — мої собаки не розуміють відпусток .Їх потрібно вигулювати, а заміни  мене нема ким ...Уся надія на тебе. Тобі ж не буде важко ,справишся ?

— Добре, — зітхнула Анея, намагаючись звучати спокійно. — Потурбуюсь про твоїх псів. Але не довше, ніж на тиждень.

— Домовились, — батько посміхнувся і підняв чашку. — За спокійний тиждень для всіх нас. Гляди ,поки нас не буде ,не вийди заміж , - пошуткував.

Анея мимоволі посміхнулась у відповідь, але всередині її душу роздирала тривога.
Спокійний тиждень? Якби ж то…
Будинок стих.
Лише тікання годинника на кухні вдалося пробратися крізь тишу, що накрила кімнати після того, як батьківська машина зникла за поворотом. Анея зачинила за ними двері й притулилася лобом до холодного дерева — глибоко вдихнула, намагаючись зібрати докупи думки.

"Один тиждень. Усього сім днів— переконувала себе вона."

 Зранку вихідного дня , вона вигуляла собак, приготувала собі бутерброд , почитала кілька сторінок книжки, але спокій не приходив. Було в повітрі щось тривожне …  Анея, загорнувшись у теплий плед, сиділа на дивані з кухлем чаю. І саме тоді почувся звук.

Клац.

Ніби хтось зачепив металеву хвіртку у дворі.

Вона напружилась, намагаючись переконати себе, що це вітер. Та за мить — клац — ще раз. І знову. Наче хтось навмисне відчиняє й зачиняє її.

Серце забилося швидше. Анея обережно підійшла до вікна й відсунула штору . 
Порожньо.

Вона вже хотіла відійти, коли щось промайнуло біля самого паркану — постать, занадто висока, занадто впевнена у своїх рухах, аби бути злодієм чи випадковим перехожим. Постать завмерла, підняла голову… і погляд, який Анея відчула , впився просто у неї .

Він тут.

Анея поспішила залізти під ковдру, ніби сховалась від світу. Вона точно не хотіла бачити його сьогодні. Не хотіла чути його голос, не хотіла відчувати те, що відчувала щоразу, коли він був поруч.

Дзвінок. Один. Другий. Третій.
Вона навіть не поворухнулась. Притворилась, що в будинку нікого немає.

— Анея! — голос за дверима був спокійний, але напружений. — У Лісси піднялася температура, а твій  телефон не відповідає. Лана в паніці!

Лісса… Телефон розрядився ...
Серце підскочило, а тіло саме зірвалося з місця. За кілька секунд вона вже стояла на порозі, дивлячись прямо в очі альфі.

— Що сталося? — запитала вона швидше, ніж усвідомила, що взагалі вийшла з дому.

Акур стримано зітхнув. Йому навіть не треба було грати — радість спалахнула на обличчі сама. Він знайшов ниточку, яка безвідмовно вела її до нього. Маленька Лісса,до маленької Анеї.

— Якби я знав… 

— Дорогу! — кинула вона і майже збила його з ніг, промчавши повз.

Акур на мить завмер, спантеличений її реакцією… а потім посміхнувся задоволено.

У будинку Лани панувала паніка.
— Анея, нарешті! Ми дзвонили тобі, мабуть, разів сто! — з порога вигукнула подруга, бігаючи з кімнати в кімнату. — Лісса…

Дівчина кинулася до дитячого ліжечка. Маленьке тільце горіло, оченята були заплакані, щічки — палаючі.

— Треба викликати швидку, — сказала Анея, торкаючись гарячого лоба.

— Викликали. Вони кажуть — перевантаження, чекати , — розгублено прошепотіла Лана.

— Як це — перевантаження?! — очі Анеї спалахнули гнівом. — Неси воду і рушник. Швидко!

Лана метнулась на кухню, а Анея тим часом обережно взяла малечу на руки. Лісса стогнала .

— Тихо, сонечко… все буде добре, чуєш? — прошепотіла вона, гойдаючи дитину на руках і намагаючись не показати власної паніки.

— Ось вода, — Лана повернулась із мискою та рушником.

— Добре. Намочи рушник і поклади на лобик. Я спробую трохи охолодити її ніжки. — голос Анеї був спокійний і впевнений, хоч серце калатало, як шалене.

Вона діяла швидко й чітко: холодні компреси, легке обтирання, ковток води . Акур мовчки стояв збоку, спостерігаючи. У його очах більше не було ані зверхності, ані гри — лише справжня тривога.

— Температура дуже висока… — прошепотіла Анея, не зводячи погляду з дитячого обличчя. — Якщо за пів години не знизиться — ми самі поїдемо до лікарні.

— Я вже наказав підготувати машину, — тихо озвався Акур. — Як тільки скажеш.

Її руки трохи здригнулись. 

Минуло хвилин двадцять. Дихання Лісси стало рівнішим, щічки вже не палали так сильно, а сльози висохли. Малеча тихо сопіла, притиснувшись до Анеї.

— Дивись, — усміхнулась Лана крізь сльози, — температура спадає.

Анея нарешті дозволила собі видихнути. Тільки тепер помітила, що коліна тремтять, а долоні спітніли. Вона обережно поклала дитину в ліжечко й застигла поруч.

Акур раптом легко торкнувся її зап’ястка.

— Дякую, — сказав він просто. 

Акур ще тримав її зап’ясток, ніби боявся відпустити.
Анея нахмурилась, але відповісти вона не встигла. У коридорі раптом пролунав дзвінок. Гучний, різкий.

— Це, мабуть, лікарі, — швидко вимовила вона, вириваючи руку з його пальців, ніби обпеклася.
Шкіра на зап’ясті пекла — чи то від його дотику, чи то від того, як різко вона висмикнулася. Дівчина машинально потерла те місце й відступила назад.

— Я піду зустріну їх, — кинула вона через плече й поспішила з кімнати, навіть не озирнувшись.

Сходами вона спустилася майже бігом. 

— Добрий вечір. Де маленька пацієнтка? — двоє медиків увійшли до будинку, несучи сумки з приладами.
— Тут, у спальні, — швидко пояснила Анея й повела їх нагору.

Огляд тривав не більше п’ятнадцяти хвилин. Ліссу послухали, виміряли температуру, перевірили пульс і горлечко. Один з лікарів, сивий чоловік із добрим поглядом, нарешті усміхнувся:
— Усе гаразд. Це класика — прорізується перший зубчик. І ще й ікло… от чому так сильно піднялась температура. Дитина здорова. Просто потрібно трохи терпіння й багато любові.

Лана заплакала вдруге — цього разу від полегшення.
— Дякую вам… дякую!

— Спостерігайте за нею, але причин для паніки немає, — лікар поплескав її по плечу. 

Коли двері за медиками зачинилися, усі видихнули водночас. Напруга, що тримала повітря густим і важким, зникла.

— Ікло… — усміхнулась крізь втому Лана, заглядаючи в маленький ротик доньки. — От і перший зубчик.

— Справжня красуня росте, — додала.
Тепер, коли небезпека минула, сили раптово залишили її. Плечі обм’якли, очі болісно палали від втоми.

— Я піду до себе, — сказала Анея тихо. — Якщо щось — телефонуйте. Відпочивайте. Телефон поставлю на зарядку ,-посміхнулась .

Лана вдячно обняла її, Акур зробив крок уперед, ніби хотів щось сказати, але Анея вже вийшла за двері.

Дім знову зустрів її тишею. Цього разу вона не сховалась під ковдрою. Навпаки — хотілося руху, повітря, простору.
Вона швидко перевдяглася: спортивні легінси, худі, кросівки. Телефон — у кишеню, навушники — у вуха.

Музика в навушниках глушила все навколо. Осіннє повітря було прохолодним і свіжим, дихалось легко. Анея бігла знайомою парковою доріжкою, намагаючись очистити голову від усього, що сталося сьогодні.
Крок, ще крок, ще…

Та раптом відчула, як щось м’яко торкнулося щиколотки. Вона глянула вниз — один із шнурків розв’язався, безпорадно волочився асфальтом.

— Супер… — пробурмотіла, зупиняючись і присідаючи просто на узбіччі доріжки, щоб зав’язати його.

Коли пальці торкнулися шнурка, десь поруч різко загуркотіли гальма. Скрип був такий пронизливий, що серце зупинилося. Вона підняла голову — і побачила машину, яка неслась просто на неї. Водій явно втратив контроль: колеса диміли, кузов хитало, а крик перехожого десь збоку розчинився у гулкому ударі серцебиття.

Час сповільнився. Я не встигну… — промайнуло в неї, в  голові.

А далі все сталося за долю секунди: сильні руки схопили її збоку, відриваючи від землі. Вони разом впали в густі кущі обабіч доріжки, перекотившись кілька разів. Дихати було важко, світ хитався…

— Анея! — його голос прорізав тишу. — Анея, ти в порядку? Дивись на мене!

Він був над нею, важко дихаючи. Лице Акура було в кількох сантиметрах від її власного, очі — сповнені страху.

— Скажи хоч слово… болить щось? Руки? Голова? Ноги? — він торкався її обережно, ніби боявся зробити боляче. — Дурненька, якби не той шнурок…

— Я… — губи ледь ворухнулись. — Я… жива.

— Так, жива, — видихнув він і навіть тихо засміявся, але в тому сміху бриніла паніка. — Жива, і я цьому радий більше, ніж чому завгодно.

Тільки тепер вона помітила, як він тримається за бік — там, де вдарила машина.

— Ти… ти поранений… — прошепотіла вона.
— Не має значення, — перебив він тихо. — Головне, що ти ціла.

Він ще раз переконався, що з нею все гаразд, і, не давши їй оговтатися, легко підняв на руки.
— Гей… я можу йти… — спробувала вона заперечити.
— Мовчи. Сьогодні ти вже зробила достатньо, — відповів він так м’яко, що вона замовкла.

Він ніс її мов коштовність — так обережно, ніби боявся, що вона розсиплеться від найменшого поруху. Усе навколо зникло: парк, машина, перелякані крики перехожих. Була лише вона в його руках — тепла, тремтяча, шокована.

— Акур… постав мене… я можу сама… — нарешті спромоглася прошепотіти Анея.
— Ні, — його голос був тихим, але незворушним. — Після того, як тебе ледве не збила машина, ти ні кроку не зробиш сама.

Він не слухав її протестів і за кілька хвилин уже переступав поріг її дому. Акуратно опустив дівчину на диван у вітальні, вкрив її теплим пледом, який лежав на спинці.

— Дихай рівно, — сказав він, нахилившись до неї, — це шок. Нічого дивного, що тіло тремтить.

Анея й справді не могла зупинити легке тремтіння. Все сталося так швидко, що мозок досі відмовлявся вірити: вона могла загинути. Одна секунда — і все б закінчилося.

Вона дивилась, як він пішов на кухню, не питаючи дозволу, ніби цей дім був і його теж. Через кілька хвилин повернувся з чашкою гарячого чаю, став навколішки поруч із диваном і простягнув її їй.

— Пий. Це допоможе.
— Ти… не мав… — почала вона.
— Я мав, — м’яко, але твердо перебив він. — Якби щось сталося з тобою… — він замовк і подивився прямо в очі. — Я б цього не пережив.

Вона мовчала. Її пальці тремтіли, коли вона брала чашку з його рук. Тепло проникло в долоні.

— Чому ти не думаєш про себе? — ледве чутно спитала вона, помічаючи, як він знову торкається ребер, де вдарила машина.
— Бо ти важливіша, — сказав просто.— Я вже сказав: твоє життя для мене — понад усе.

 Вона хотіла сказати щось різке, як завжди, але слова застрягли в горлі. Усе, що вона могла — це дивитися на нього, не в змозі відірвати погляду.

Акур тихо видихнув, торкнувся краєчка пледа, ніби перевіряючи, чи їй достатньо тепло.

Анея зробила кілька ковтків гарячого чаю, але смак не відчувала зовсім. Руки все ще тремтіли, серце билося надто швидко. Усе, чого вона зараз хотіла, — тиші. Без його голосу, без цього погляду, без його близькості.

— Вона різко віддала йому чашку, навіть не допивши.
— Іди.

— Що? — Акур нахилився ближче, ніби не почув.

— Іди, — повторила вона . — Покинь мій будинок.

— Анеє… — він обережно торкнувся її плеча. — Ти вся тремтиш. Тобі треба заспокоїтися, я просто хочу впевнитися, що ти…

— Я сказала: іди! — голос зірвався на крик.

Він мовчки дивився на неї кілька секунд.
— Ти щойно ледь не загинула. І ти хочеш, щоб я просто розвернувся й пішов?

— Так! — вона зірвалась на ноги, плед впав на підлогу. — Саме цього я хочу. Мені не потрібна твоя турбота, твоє співчуття, твої геройства!

— Геройства? — він  засміявся. 

— Я не просила тебе мене рятувати! — її голос став різкішим, ніж вона планувала. — Не просила приходити, лізти в моє життя, стояти біля дверей, коли мені хочеться тиші!

— Ти не це хотіла сказати, — тихо промовив він.

— Саме це, у тебе є зграя, є справи. Ти альфа. Поводься як альфа, а не як опікун, якого я не просила.

Він стиснув щелепу.
— Альфа не проходить повз, коли комусь загрожує небезпека. І особливо — коли це ти.

— Не треба, — вона відступила на крок випромінюючи лише ненависть до нього ,-ти забув ,моя сім'я втікачі і ...
— Гаразд, — не дозволив озвучити далі. — Якщо цього хочеш — я піду. 

Він розвернувся до дверей, і вже на порозі додав:
— Я все одно провідаю тебе. 

— Не смій навіть переступати мій поріг, і віддай чашку ,вона моя !-викрикнула в слід .
Вона стояла посеред кімнати ще кілька хвилин, ніби не розуміла, що сталося.

Потім глибоко вдихнула — й пішла у ванну.

Тепла вода лилася на шкіру, змиваючи запах асфальту, пилу й страху. Вона поводилася так, ніби нічого не сталося. Ніби машини не було. Ніби її не штовхнули в кущі в останню секунду. Ніби Акур не стояв над нею, з очима, повними паніки.

Вона витерлася, переодяглася у чистий костюм , підфарбувала губи, ніби збиралася не на роботу, а на свято. І вийшла з дому так, наче він ніколи тут не стояв.

Акур стояв біля вікна другого поверху  будинку, тримаючись рукою за бік. Кожен рух віддавався гострим болем, але він навіть не звертав на це уваги. Його очі були прикуті до неї.

Вона йшла впевненою ходою, з волоссям, зібраним у високий хвіст, у тих самих білих кросівках. У вухах знову грала музика. І знову — повна відсутність обережності.

«Її що, ситуація не навчила?» — подумав він, стискаючи кулак.

Вона відштовхувала його, викидувала з власного життя, і все одно він не міг відвести очей. Не міг не хвилюватися.

«Вона хоче, щоб я зник… але якщо з нею знову щось станеться?»
«А якщо тоді мене не буде поруч?»
— Дурна, вперта вовчиця… — прошепотів він собі під ніс.

І знову погляд ковзнув туди, де її постать уже майже зникла за поворотом.

 

«Моя пара. І вона навіть не здогадується, як сильно я боюся її втратити».

Він відступив від вікна, але думки не полишали. Її обличчя, коли вона кричала. Її руки, що тремтіли. Її серце, яке б’ється так само шалено, як його власне.

— Ненавидиш мене… а я все одно не зможу триматися подалі, — прошепотів він, поклавши долоню на холодне скло. — Не можу і не хочу.


Анея вигулювала собак, і це було справжнє випробування терпіння. Вони весь час кудись бігли, розбігалися, повідки плуталися між собою. Дівчина намагалася втримати їх усіх, вигукуючи команди, але з кожним кроком їй ставало все важче. Коли прогулянка завершилася, вона втомлено роздала тваринок по домівках і лише тоді помітила пропажу — маленької чихуахуа не було.

Схаменувшись, серце калатало, вона миттєво побігла на пошуки, оглядаючи всі місця, де була. Кожен кущ, кожен куток — ні сліду. Перенервувавши, вона зупинилася на лужайці, стискаючи повідок у руках.

І тут Анея помітила його. Акур йшов у її бік, спокійно, впевнено. І вже від самої його присутності, навіть на відстані, вона ледь не вибухнула від злості. Чому він її переслідує? Що він тут робить?

— Потрібна допомога? — майже впритул запитав він, ніби відчуваючи її напруження.

— Обійдусь, — холодно відповіла Анея, не звертаючи на нього уваги.

— Я б міг спробувати знайти малого, — сказав Акур, роблячи крок ближче.

Дівчина сердилася ще більше, крутилася в осторонь, шукаючи собачку. Але з кожним його кроком роздратування лише зростало, і вона ледь не гаркнула:
— Ти мені не потрібен!

Але він не відступав.

— Я розумію, що це твоя справа, але інколи краще об’єднати сили. Можливо, ми знайдемо його швидше.

Анея замовкла на мить, вагаючись. В очах Акура було щось таке, що змусило її трохи розм’якшитися.

— Ти взагалі не розумієш відмови? Я ж сказала, що сама знайду! — гаркнула вона, стискаючи повідок ще міцніше.

Але Акур не здавався. Він йшов поруч, уважно оглядаючи кущі й затінки, заглядаючи у кожну нору, де могла сховатися маленька собачка.

Анея пройшла вже втретє по тих самих місцях, марно. Надія знайти чихуахуа почала відступати, серце стискалося від безпорадності.
 Кожен крок здавався важким . Вона оглядала кущі, заглядала під дерева, прислухалася до найменших звуків, але серце стискалося від безсилля.

— Тут слід, — тихо промовив Акур, нахилившись до землі, вказуючи на маленький слід у траві. — Можливо, він ще близько.

Анея скоса глянула на нього, відчуваючи, як її гордість бурлить від несподіваної допомоги.

— Я сама знайду, — гаркнула вона, але повітря в голосі вже не було таким твердим, як раніше.

Акур не відповів, лише рухався вперед, уважно оглядаючи місця, де могли ховатися маленькі лапки. Вона бачила, як він оглядає кожен кущ, заглядає під дерева.

 І раптом, серед густого куща, почувся ледь чутний писк.

— Малий? — прошепотіла вона, затамувавши подих.

Акур миттєво присів, обережно відсуваючи гілки, і з куща виглянула маленька чихуахуа, злякано озираючись.

— Малий! — вигукнула Анея і кинулася до нього, підхопивши на руки. Серце її розірвалося від полегшення і радості, а тривога, страх і роздратування розчинилися у цьому маленькому щасливому моменті.

Акур відступив на кілька кроків, дозволяючи їй насолодитися миттю. 

— Дякую… — тихо промовила вона, дивлячись на собаку.

 — Головне, що малий у безпеці,-відповів Акур, усміхаючись.

Анея принесла малого до будинку, і хазяйка неймовірно зраділа:

— Ой, ти врятувала його! Не уявляю, що б я робила без тебе! — вигукувала вона, обережно беручи чихуахуа на руки.

— Тепер усе добре, — сухо відповіла Анея, спостерігаючи за тим, як собачка щасливо верещить.

Акур стояв неподалік, спостерігаючи за сценою.

— Ти зайдеш до Лісси? Перевірити температуру? — запитав він спокійно, як ніби це була буденна справа, як відійшли від будинку.

— Що за маніпуляторство? — підняла брову Анея, відчуваючи, як його спокій і тон викликають у ній легке роздратування.

Він лише посміхнувся і зробив крок ближче.

Невзначай, коли вона робила рух до дверей, Акур торкнувся її спини. Анея спіткнулась, а він міцно, але обережно притримав її, щоб втримати рівновагу.

Анея відчула легке задоволення від його дотику. Серце здригнулося, а всередині щось тихо ворухнулося. Вона знала, що це вовчиця так реагує на альфу — навіть якщо її розум заперечував будь-яку слабкість, тіло відчувало щось інше.

Дівчина  автоматично пішла в напрямку будинку подруги. Зайшла до малечі, переконалася, що та спить і без температури, і зітхнула з полегшенням. Серце трохи заспокоїлося, і дівчина поспішила додому.

— Анея, зачекай! — наздогнала її Лана, всміхаючись. — Залишся на обід, будь ласка. Допоможеш приготувати?

— Обід? — здивовано підняла брову Анея. — Я ж хотіла ще справи доробити…

— Та куди тобі квапитися, — Лана схопила її за руку і злегка підштовхнула в кухню. — Допомога не завадить, та й разом буде веселіше.

Анея відвела погляд, але підкорилася легкому напору подруги.

— Можна я теж допоможу? — спокійно запитав Акур, який стояв неподалік.

Лана усміхнулася:

— Звісно, чому б і ні? Я  пам’ятаю, як смачно в тебе виходить готувати.

Анея не могла заперечити — він був братом Лани. Але відчувала невелике здивування, коли побачила, як вправно він володіє ножем, нарізаючи курочку. Кожен рух був точний і спритний, ніби він робив це постійно.

Лана спостерігала за ними, зауважуючи, як Акур ненавмисно залишався ближче до Анеї. Він наче на відстані торкався її,коли дивися на дівчину .

— Він справді вправний, — тихо сказала Лана, не відводячи погляду. 

Анея тільки підняла брову, намагаючись бути байдужою. Гордість ще тримала її у владі, але тіло відчувало те, що розум заперечував.

Анея стояла біля стола, удаючи, що повністю занурена в нарізання овочів. Але насправді краєм ока вона раз по раз зиркала у бік Акура. Він легко, майже невимушено працював з ножем, ніби кухонна справа була його щоденним ремеслом. Рухи — точні, впевнені, спокійні, і в цьому було щось дивно привабливе.

«Чого я взагалі на нього дивлюся?» — подумала вона з роздратуванням і відвела погляд, різкіше ніж треба вдаривши ножем по огірку.

— Подаси мені спеції? — раптом пролунало зовсім поруч.

Вона навіть здригнулася, не помітивши, коли він підійшов так близько.

— Які саме? — сухо кинула, не відриваючи очей від салату.

— Паприку і сушений часник. Вони біля твоєї руки, — промовив він так спокійно, ніби це був не прохання, а привід підійти ближче.

Анея мовчки подала баночки. Її пальці мимохіть торкнулися його, і це лише посилило роздратування.

— Дякую. Без тебе я б тут пропав, — усміхнувся Акур, змішуючи спеції з олією і соком лимона.

— Сумніваюсь, — пробурмотіла вона, удаючи, що її більше цікавить зелень на дошці.

Він додав у маринад трохи солі, кілька крапель оцту і, обережно перемішавши, занурив у нього шматочки курки. Аромат приправ швидко розійшовся кухнею.

— Дістанеш, будь ласка, ще одну миску? — озвався він знову.

— Там, де завжди, — коротко відповіла вона.

— Не бачу. Ти не подаси? — голос його був занадто спокійний і трохи грайливий.

Анея зітхнула й дістала миску з полиці. Вона зробила це мовчки, але з виразом «я тут не для того, щоб тобі прислуговувати».

— Дякую,  — сказав він, коли їхні пальці знову ледь торкнулися. — Ти маєш талант бути чудовим асистентом.

— А ти маєш талант дратувати, — тихо кинула вона, не стримавшись.

— Це комплімент? — в його очах промайнув веселий вогник.

— Ні, попередження, — відрізала вона, швидко нарізаючи помідори, щоб не бачити його .

— Ще трохи солі, — знову попросив він.

— Сам досоли.

— Та я б і сам… але мені цікаво, чи ти взагалі здатна хоч іноді не бурчати, — тихо сказав він, нахиляючись трохи ближче.

— Якщо поруч зі мною не стоїть нав’язливий кухар — цілком, — не піднімаючи очей, відповіла вона.

Він розсміявся.
— Це вже прогрес. Раніше ти навіть не відповідала. Тільки сперечалась .

-Раніше? Ви що знайомі раніше?- втрутилась Лана .

Анея вже майже дорізала останній огірок, коли раптом рука здригнулася — і гостре лезо ковзнуло по пальцю.

— Чорт… — прошипіла вона, коли на шкірі проступила крапля крові.

— Анеє! — вигукнула Лана, але Акур був швидший.

Він миттєво опинився поруч, схопив її за зап’ясток і, перш ніж вона встигла щось сказати чи відсмикнути руку, нахилився й приклав губи до порізу. Тепло його дихання обпекло шкіру, а легкий тиск губ і язика змусив її серце шалено забитися.

— Що ти робиш?! — вирвалося в неї.

— Так швидше загоїться, — відповів він спокійно, навіть не піднімаючи погляду.

Повітря в кухні стало густим і напруженим. Лана  нарешті спромоглася на слова:

— Дідько… Акур! — її очі розширилися. — Не кажи, що вона твоя пара?

Настала тиша. Густіша за будь-яке слово.

Акур підняв очі, і їхні погляди з Анеєю зустрілися — її розгублені, здивовані, трохи перелякані. Її дихання збилося, серце калатало так, ніби хотіло вирватися з грудей. Він не відпускав її руки, ніби не міг цього зробити навіть силою волі.

Анея першою відвела погляд, намагаючись вирвати руку, та його пальці тримали міцно й водночас обережно.

— Це… не те, що ти думаєш, — тихо сказала вона, хоч сама не знала, чи вірить власним словам.

Акур не відповів. Його погляд говорив більше, ніж могли б сказати будь-які пояснення. І в тому погляді було все:  визнання, і той невидимий зв’язок.

— Що? Ні! — вирвалося в Анеї занадто різко. Вона відсмикнула руку, сховавши її за спину, ніби боялася, що ще секунда — і хтось прочитає її думки з доторку. — Це... просто рефлекс, нічого більше.

Лана дивилася то на брата, то на неї, не вірячи жодному слову.

— «Просто рефлекс», — повільно повторила вона, хмикнувши. — Дивні в тебе, брате, рефлекси.

Акур мовчав. Навіть не намагався виправдовуватись. Стояв поруч, занадто близько, спокійний, наче все йшло саме так, як він і хотів. Його очі не відривались від її обличчя — темні, пильні.

— Скажи вже хоч щось! — зірвалась Анея, знервовано . — Поясни їй, що це дурниця.

Та він лише злегка нахилив голову й усміхнувся краєчком губ, мовчки. І в цій тиші було щось гірше за будь-яке зізнання. Наче його мовчання саме було відповіддю — важкою, небезпечною, незворотною.

— Я… я піду  додому перев’яжу палець, — буркнула вона, уникаючи його погляду й роблячи крок назад, та раптом відчула, як його пальці легко торкнулися її ліктя, утримуючи.


Анея завмерла. Його дотик був легким, зовсім не утримуючим — він міг би відпустити її в будь-яку мить. Але не відпускав. І це мовчання, це дивне, тривожне мовчання було гірше за будь-які слова.

— Не треба, — невдоволено  сказала вона, намагаючись вивільнити руку. — Я сама.

Він не рухався. Лише ковзнув поглядом по її обличчю, затримавшись на губах, потім — на очах. Наче хотів переконатися, що вона справді це каже. 

— Акур… Відпусти.

Він повільно забрав руку, але так і не відійшов. 

— Ви двоє зараз виглядаєте так, ніби ось-ось почнете битись або цілуватись, — пробурмотіла Лана, намагаючись розрядити напругу, але усмішка зникла з її обличчя, коли вона побачила, що ніхто навіть не ворухнувся.

Анея різко відвела погляд і відійшла до умивальника. Холодна вода вкусила палець, і біль повернув її на землю.

— Я сказала, що це нічого не означає, — кинула вона не обертаючись. — І так воно й є.

— Справді? —  озвався Акур. Його голос був низьким, тихим, але від нього по спині пробігли мурахи. — Тоді чому тікаєш?

Вона завмерла, тримаючи руку під струменем води.

— Я не тікаю.

— Тікаєш. Від себе. Від мене. Від того, що вже сталося.

— Нічого не сталося, — розсердилась вона .

Анея повільно вимкнула воду, витерла руку рушником і розвернулася різко .

— Ти хоч розумієш, що робиш?! Я сказала, що не хочу цього! Я не просила твоєї уваги, не кликала тебе сюди й не потребую твоїх  натяків!

Акур залишався спокійним, майже непорушним, тільки щелепа сіпнулася, коли вона зробила крок ближче.

— Ти з’являєшся скрізь, куди б я не пішла, дивишся так, ніби маєш на мене право, — її голос став глухішим, але ще гострішим. — А тепер це! — вона підняла поранений палець. — Хто тебе просив торкатися мене? Хто взагалі дав тобі право?!

 Навіть Лана здригнулася від тієї люті, яка прорвалася назовні. 

Акур мовчав. 

— Я жила своїм життям і прекрасно обходилася без тебе, — продовжила вона , але не менш жорстко. 

На кухні запала важка тиша. Лише десь на плиті тихо булькав соус, та навіть цей звук здавався недоречним. Лана стояла з відкритим ротом, не наважуючись ані втрутитися, ані втекти.

Він довго стояв  з Ланою нерухомо посеред кухні, ніби втративли орієнтири. 

- В тебе в  грудях — хаос, у голові — тиша, що оглушила гірше за крик. Її кроки вже давно стихли, але ти ще  до них прислухаєшся ,ніби вона досі  поруч.Дурень… — прошепотіла сестра . Він  гірко посміхнувся. — Ну звісно, вона тебе зненавиділа.

Вовк усередині бився в грудях, рвався назовні. Він не ревів і не лютував — він вив, глухо, протяжно. І це не давало йому спокою.

-Чому зразу не розповів ?

-Не хотів ,щоб Анея відчували твої погляди .

-А зараз то я тебе уважно слухаю .

Акур повільно вийшов надвір після того ,як розповів усе . Повітря було прохолодним і свіже, та не приносило полегшення. Він глибоко вдихнув — один раз, другий. Затримав подих, заплющив очі.

Спокійно. Візьми себе в руки.

Та тіло не слухалось. Серце билося, як навіжене. Кожен вдих приносив її запах, навіть якщо його тут не було. Він уявляв, як вона йде вулицею — швидко, зціпивши зуби, стискаючи кулаки. Він бачив, як її очі блищать від злості, а губи стискаються в тонку лінію. І попри те, що ця картина мала б його зупинити, усередині щось тільки сильніше тягнулося до неї.

Це не було звичайним бажанням. Не було навіть інстинктом вовка. Це було щось глибше.

— Що ти зі мною робиш, Анеє… — прошепотів він .

Йому хотілося побігти за нею. Схопити, пояснити, довести. Але він не мав права. Не після того, як побачив холод у її очах. Не після того, як вона відштовхнула його так, ніби він був чужим.
Щось між ними прокидається, навіть якщо вона цього не визнає. І це щось уже не зникне, і не просто звичайний зв'язок. Принаймі у нього до неї. 

Анея бігла з дому Лани, грюкнувши дверима. Кроки її розносилися пустою вулицею .

Вона трималася за долоні, щоб не стиснути кулаки, зуби скреготали від роздратування. У голові вирувало: Як він сміє… Як він може так з’являтися скрізь? Чому він взагалі тут, у моєму житті?

Дихання було уривчастим, а гнів змішувався з безсиллям. Вона ненавиділа себе за те, що серце все ще калатало швидше, ніж треба, коли думала про нього, але не могла йому дати жодної влади.

Ні. Ніяких емоцій. Тільки злість. Ніякого страху, ніякого бажання.

Її вовчиця й сама мовчала, сидячи біля ніг, відчуваючи її напруження. Вона знала, що не втратить контроль, не дозволить нікому порушити межі.

— Немає часу на дурниці, — пробурмотіла Анея, відчуваючи, як злість перетворюється на енергію, — є справи важливіші.

Вона крокувала далі, сповнена рішучості, мовчазна, але вся увага була на тому, щоб не дозволити нікому, навіть Акуру, порушити її кордони.

Вовчиця лягла біля ніг і тихо підняла голову, ніби підтримуючи її: “Тримайся, ти сама керуєш собою.”

Анея закрила очі на мить, відчуваючи цю підтримку. Лють перетворювалася на чітке відчуття контролю. Вона не дозволяла собі сумніватися. Ні Акур, ні його присутність не стануть їй владою. Вона сама обирала, що відчувати і як діяти.
Анея закрила за собою двері, кроки її  були тихі, але впевнені.

Вона глибоко вдихнула, щоб заспокоїти дихання, і пішла до кухні.Прибрала залишки їжі та посуд, що залишився ,швидко склала одяг на полиці, перевірила, чи немає сміття. Кожен рух був точним, рішучим — їй було важливо не дати гніву перетворитися на корисну енергію.

Відкривши нотатник, вона склала план прогулянок для собак на наступні дні, помічаючи особливості поведінки . Кожен запис, кожен пункт допомагав їй відчути контроль над власним світом — і над собою.Ніяких емоцій. Лише робота. Лише контроль.

Анея сиділа на підвіконні, спостерігаючи, як сонце опускається за горизонтом, коли у двері постукали.

— Анея, ти вдома? — пролунало знайоме голосне, тепле.

Вона підвела голову й побачила Лану, що стояла на порозі з кошиком .Усмішка Лани була легкою, не нав’язливою, але вона відчувала дисципліновану напругу у подрузі.

— Лана… — тихо промовила Анея, швидко піднімаючись. — Що ти тут робиш?

— Я принесла трохи фруктів ,овочей ,м'яса,рибу і подумала, що можна зробити вечерю разом, — Лана пройшла всередину, ставлячи кошик на стіл.  — Давай хоча б вечерю  приготуємо разом, я хочу трохи допомогти.

Анея не змогла відмовити: така проста пропозиція давала відчуття звичайного життя.

— Добре… — коротко сказала вона, і вони разом почали розкладати продукти.

Лана тихо помічала, як Анея ретельно й точно виконувала кожну справу: нарізала овочі та  підтримувала чистоту на столі. Все було чітко, дисципліновано, без відволікань.

— Ти  така… зосереджена, — промовила Лана, ледь посміхаючись, — навіть коли все навколо може вибухнути хаосом.

Анея усміхнулась  не озираючись. Вона знала, що Лана бачить усе.

Вечеря минала на диво спокійно. Жодних натяків на попередню сцену, жодного напруження у словах чи рухах — лише тихий  дзенькіт посуду та аромат свіжоспечених булочок, який розтікався кімнатою.
— У нас сьогодні подія, — урочисто промовила Лана, відкладаючи виделку. — У Лісси не ма температури цілий день, завдяки тобі . Ох ,цей перший зубчик.

— Справді? — Анея відразу засяяла, нахилившись ближче до дівчинки. — Чудова новина.
— Бачиш? — промовила вона, показуючи фото в телефоні. — Він кусатися буде!

— О, то тепер нам треба остерігатися маленької хижачки, — серйозно кивнула Анея, роблячи вигляд, ніби боїться. Дівчата  розсміялася так щиро.

Розмова плавно перейшла у зовсім буденні теми — про нові рецепти, про сусідського кота, який знову вкрав сосиску, про дрібниці, що не мали жодного значення, але створювали відчуття спокою й дому. Атмосфера легшала з кожною хвилиною.

— Слухай, — озвалася раптом Лана, витираючи руки серветкою, — а давай подивимось якийсь фільм? Як колись… перед моїми родами. Пам’ятаєш? Ми тоді сміялися півночі.

— Пам’ятаю, — усміхнулася Анея. — Чому б і ні?

І вони  вмостилися на дивані. Лана — з чашкою трав’яного чаю, а Анея — з теплом, що потроху осідало всередині. Цей вечір був саме таким, якого їй давно бракувало: звичайним, домашнім .
На середині фільму, коли на екрані ще лунали голоси героїв, Анея непомітно для себе згорнулася клубочком і заснула . Її дихання стало рівним і спокійним, а на обличчі з’явився такий беззахисний вираз, що Лана мимоволі всміхнулася.

Вона обережно взяла плед і накрила  ним подругу, поправила пасмо волосся, що впало на очі, й тихенько вимкнула фільм. У кімнаті залишився лише приглушений світильник, що розливав тепле світло, ніби охороняючи сон Анеї.

Поглянувши на неї востаннє, Лана безшумно вийшла з будинку. Їй потрібно було переконатися, що все справді позаду — принаймні на сьогодні.

Вона стояла кілька секунд на ґанку, вдихаючи прохолодне нічне повітря, перш ніж помітити постать біля свого будинку . Акур  сидів на сходинках, втупившись у світло у вікні, немов боявся пропустити бодай тінь. 

— Все добре, — тихо сказала Лана, підходячи ближче. — Вона заспокоїлась і спить.

— Дякую, що втішила її, — його голос прозвучав глухо, майже пошепки.

Лана зітхнула, сіля поруч і подивилася на брата з тим самим теплом, що було в її очах, коли вона дивилася на Анею.

— Я зробила це не заради тебе, — відповіла вона після короткої паузи. — Заради неї.

-Без цієї дівчини ми  з Доріаном ніколи б не впоралися з крихітною Ліссою. Анея стала для нас більше, ніж просто подругою — вона стала сім’єю.

Лана повернулася до брата й тихо сказала:
— Ти бачиш? Вона не дає розслабитися нікому. Навіть нам,-посміхнулась.

— Я знаю, — відповів Акур, не відводячи погляду від вікна. — І, здається, мені це подобається. Хочеться, щоб вона відчувала себе безпечно. Навіть якщо вона сама цього не визнає.

Лана кивнула:
— Ми просто повинні бути поряд. І все.

Вони мовчки сиділи  ще кілька хвилин, спостерігаючи, що сьогоднішня ніч — одна з тих рідкісних, коли все можна залишити позаду, хоча б на кілька годин.
— Ти їй розповіси про батька і чому саме ти став альфою, а не її батько продовжив свою справу?

Акур похитав головою, не відводячи очей від вікна:
— Поки ні. Зарано.

— Тоді вона продовжить тебе ненавидіти, а ти страждати, — промовила Лана, трохи суворо, але з теплою тривогою в голосі. — Вона не розуміє зараз… і, можливо, ніколи .

Акур мовчки кивнув. Його щоки трохи напружилися, він стискав кулаки, але всередині вирувала буря. Він хотів бути відвертим, пояснити все, але знав, що це зараз може зруйнувати її внутрішній світ.

— Просто… будь готовий, — тихо додала Лана. — Коли настане час, вона почує все. І тоді, можливо, зможе зрозуміти.
— Я буду готовий, — відповів він тихо, і в його голосі звучала твердість. — Я чекатиму.

Лана зітхнула,  обережно кивнула. 

Анея прокинулася цього ранку з відчуттям дивного спокою, яке не відвідувало її  з появою Акура . У голові вперше за довгий час не гуділо від образ і не крутилися злі думки — навпаки, все виглядало ясним, як осіннє небо за вікном. Учорашній вечір розставив якісь невидимі крапки. Її зв’язок із Ланою залишився незмінним — теплим, довірливим, справжнім. І це стало для неї тихою, але дуже важливою опорою.

Цей ранок вона вирішила почати з малого — з себе. Гарячий душ, що обпікав шкіру майже кип’ятком, ніби змивав залишки учорашньої слабкості. У дзеркалі на неї дивилася не розгублена дівчина, а впевнена дівчина: з червоною помадою на губах, довгими нафарбованими віями й чіткою лінією талії, яку підкреслював обтягуючий спортивний  костюм. Волосся зачесала в довгий хвіст і одягла чорну кепку . Сьогодні вона відчувала себе красивою. Живою.

З цим відчуттям вона вийшла з дому — легка, мов після весняного дощу, йшла знайомою стежкою, підстрибуючи на сходинках і тихенько підспівуючи якусь стару пісню, яку давно не згадувала. Серце билося рівно, кожен крок здавався впевненим. Її чекав маленький промінець щастя — Лісса. Її місячна, найсолодша крихітка, яку вона полюбила як рідну.

Коли двері будинку прочинилися, знайомий запах кави одразу огорнув її, змусивши серце тремтіти від тепла. 

Анея зробила кілька кроків і зупинилася. На кухні, спершись об стіл, стояв Акур. Він підняв голову одразу, ніби чекав саме на неї. 

— Доброго ранку.

Вона зустріла його очі — на мить — і в ту ж секунду відвернулася. Жодного слова, жодного кивка. Байдуже, мов він був просто повітрям.  І вже за мить її кроки луною піднімалися сходами нагору.

Вона мчала до Лісси. До тепла, що не вимагало пояснень. До маленьких рученят, які завжди тяглися до неї без жодних запитань. І саме там, поруч із цією дитиною, вона відчувала себе потрібною .