Серед густого лісу, де сосни торкалися неба, простягалося поселення людей-вовків. Тут дерев’яні будинки стояли тісними рядами: маленькі одноповерхові хатини зі світлими верандами перемежовувалися з величними триповерховими оселями, обшитими темним брусом. Попри близькість природи, молодь залишалася сучасною — часто виїжджала в місто: хтось за освітою, хтось по новий одяг чи техніку, а хтось просто відчути ритм чужого життя. Але сьогодні все це зникало на другий план.

Бо саме сьогодні настав той особливий день, на який чекали цілий рік.
День, коли народжені в один рік,в один день , дівчата досягали повноліття. У клані існувазла дивна, майже містична особливість: усі дівчата з’являлися на світ в один і той самий день вже протягом століття. І коли приходив їхній вісімнадцятий рік, вони разом святкували велику подію — право стати повноправними членами зграї.

Цього разу свято збіглося з рідкісним явищем — днем Червоного Місяця. Ліс занурювався у темряву, але небо горіло кривавим сяйвом, і від цього навіть звичні стежки здавалися чужими.

Зранку все поселення готувалося до обряду: прикрашали центральну площу гілками ялини, розпалювали вогнище, готували дари для духів. А опівночі юні дівчата, наряджались в дорогі  сукні, збиралися в центрі поселення. Вони стояли пліч-о-пліч, відчуваючи, як серце б’ється швидше, адже попереду чекав момент істини.

За традицією, кожна з них мала вголос оголосити перед усією стаєю:
— Я народжена цієї ночі, і тепер я — повнолітня.

І тоді Альфа, високий, суворий, із темними очима, виходив уперед. Він тримав у руках ритуальний кубок, у якому парувала свіжа кров оленя — здобич, впольована ним власноруч. Кожна дівчина повинна була зробити ковток — і з тієї миті вона вважалася законно дорослою.

Але саме цього разу все  обернулося інакше.
Червоний Місяць приніс не лише зрілість, а й відкривив серця для найсильнішого зв’язку — для пошуку своєї пари. І хоч Альфа не прагнув цього — закон є закон.

Серед юних дівчат, що мали пройти обряд, була й Анея.
Її сім’я давно жила під тінню зганьбленої слави. Колись її батько був Альфою, але все змінилося того дня, коли молодий і честолюбний Акур — син Бети — кинув йому виклик. Бій був чесним, і перемога дісталася новому вождю.

Закон вимагав жорстокості: сім’я переможеного мала стати вигнанцями. Та Акур, молодий і розсудливий, вирішив інакше. Старого Альфу він відправив у заслання — на десять довгих років, аби той спокутував свою поразку серед міських людей. Його дружині наказав  залишитися в зграї разом із маленькою донькою, але позбавили високого статусу. Їм дали дах над головою, не лишивши на вулиці, проте з того часу вони стали майже прозорими. Їх не цькували, але й відмовились . Всі ставилися з відстороненістю, наче до тих, кого торкнулося прокляття. Навіть друзі ,перевірені роками .

Друзі, повага, достаток, великий будинок — усе зникло в одну мить.
День поєдинку розтрощив їхнє життя.

Анея зачалася тоді, коли її мати вже не чекала на чудо. Перша дитина була втрачена трагічно: на одній із полювань молода, вагітна вовчиця помилилася стежкою й потрапила під удар стада розлючених буйволів. Один невірний крок — і гострі роги пройшли крізь тіло. Дитя, що росло під серцем, загинуло ще до народження.

Довгі роки пройшли ,майже двадцять років  і Богиня Місяця дарувала їй другий шанс — крихітну доньку. І це сталося .
Так з’явилася на світ Анея — пізня, але бажана дитина, єдине світло у темряві .

Анея росла ніби промінь сонця, що вперто пробивався крізь туман. Вона сміялася голосно й щиро, жартувала навіть тоді, коли всі відверталися. Але той сміх після приниження сім'ї, вже  чула лише мати. Для інших Анея була невидимкою. Подруг у неї  не було — надто сильний відбиток сімейної поразки  ліг на її ім’я. Вона несла печать дитини вигнанця.Для всієї зграї вона була приводом, чорною міткою, тінню старого поразника.

Мати була їй і другом, і наставником, і таємницею, якої ніхто більше не знав. Вона розуміла доньку з одного погляду. Лише з нею Анея могла бути собою — веселою, кмітливою, впертою.

Дівчина знала історію свого народження до найменшої подробиці. Знала й те, що саме через Акура вони втратили все: дім, повагу, друзів, життя, яке мало бути іншим. Її серце горіло ненавистю до молодого Альфи. 

Анея жила мрією. Вона чекала цієї ночі — ночі Червоного Місяця, коли стане повнолітньою, щоб нарешті зустрітися з батьком. Вирватися з цього задушливого поселення, залишити позаду зграю. Мріяла подорожувати, бачити світ, бути вільною разом із сім’єю.

Її справжній день народження припадав на тиждень пізніше, ніж у всіх дівчат, та це не мало значення. Свято було спільним, і вона знову стояла серед інших — не схожа на них, але змушена йти тією ж дорогою.

Сьогодні — її шанс. Її крок у доросле життя. Її остання ніч у зграї.
Анея нервово збиралася в спільному будинку для дівчат. Її тонкі пальці тремтіли, коли вона одягала мамину шовкову сукню — шоколадного кольору, довгу, обтягуючу, з тонкими бретельками. Сукня сиділа ідеально, підкреслюючи її тендітну постать. Вона розпустила густі, каштанові, майже до сідниць коси — природна розкіш, якою могла пишатися. Ледь торкнулася вій тушшю й зупинилася перед дзеркалом: майже готова.

Та ось удар — туфель немає. Тієї самої пари, подарованої батьком матері в день народження Анеї. Символ, пам'ять, оберіг. Інші туфлі не підходили. Без них образ втрачав сенс. І хтось, мабуть, із насмішки, вирішив заховати їх.

— Анеє, доню! Свято почалося, ходімо, — покликала мати.
— Не можу… туфель нема!
— Взуй чорні, не переймайся. Я зараз принесу! — кинулася вовчиця.
— Ні! Вони не підходять під сукню! — з відчаєм вигукнула дівчина.

Внизу лунав гомін — ритуал уже почався . Усе поселення дихало святом. А вона, розгублена, здавалася сама собі приреченою.

Мати повернулася, не слухаючи протестів, швидко взула доньку в чорні туфлі сама й, аби зігріти від осіннього холоду, накинула на плечі блискучу норкову шубу. Потягла її вниз, на свято. Але коли вони дійшли до центру, усе вже добігало кінця. Дівчата, сяючі від радості й нової дорослості, перешіптувалися між собою, сміялися, обговорювали красеня-Альфу, мріяли потрапити в його постіль. І тут хтось помітив Анею та її матір. Глузливі хіхікання прокотилися з натовпу.

— Ми запізнилися… — мати опустила руки.
— Невже всі вже представилися? — прошепотіла Анея.
— Так… — її голос тремтить.
— Що тепер, мамо?
— Ми змушені тікати… без обряду — тихо відповіла жінка так, що почула лише донька.

У цей самий час Акур сидів на другому поверсі тераси. Він спостерігав за натовпом, нудьгуючи. Сигарета тліла в його пальцях, келих віскі ковзав губами. Його тіло в білій футболці й шкіряних штанах випромінювало силу, яку він навіть не намагався приховати. Свято, на щастя, закінчувалося швидко — йому залишалося тільки вибрати, з ким розділити ніч.

Але раптом світ зупинився.
Крізь гул натовпу, крізь музику й сміх, він почув інше. Чіткий, рівний стукіт каблуків по асфальту. ВОНА! — завив його вовк. ІСТИННА.

Акур завмер, легені відмовилися дихати. Серце вибухнуло в грудях. Він озирнувся, шукаючи її очима, але зір зраджував, нюх мовчав. Лише ритм. Лише звук її кроків, змішаний із пришвидшеним, обуреним диханням і скаженим серцебиттям.

— Де ти?.. — подумки прорізав він натовп, ковзаючи поглядом по обличчях, які здавалися непотрібними й чужими.

І ось він побачив її.
Серед строкатого натовпу, серед сміху й чужих голосів вирізнялася лише вона. Шуба з чорного хутра, що занадто важко спадала на тендітні плечі, не могла сховати її тонку, витончену постать. Довге волосся, мов хвиля темного золота, спадало каскадом до талії. А під шубою — шоколадна сукня, така проста і водночас бездоганна.

Анея йшла нервово, губи стиснуті, погляд зосереджений у землю. Вона зовсім не схожа на інших дівчат, які світилися щастям і кокетували поглядами. Вона — чужа серед своїх. Але саме ця чужість різала його серце, мов клинок.

Вона…

Акур відчув, як його вовк завив усередині, зриваючись на лапи. Тепер він чув лише її — прискорене, тривожне серцебиття, запах роздратування й страху, який змішувався з ноткою рішучості. У ньому було щось заборонене, щось таке, чого він давно прагнув, але боявся назвати.

Анея ж відчула погляд. Він обпалював її шкіру, наче полум’я. Вона підняла очі й натрапила на нього. Їхні погляди зустрілися — і світ зник. Ні людей, ні музики, ні криків. Лише він і вона.

Її серце стислося. В очах Альфи, того самого, якого вона ненавиділа всією душею, не було холодної зверхності. Там палахкотів вогонь, який вона не розуміла й не хотіла приймати.

Він підвівся різко, наче хижак, що нарешті побачив здобич. Склянка з віскі лишилася на перилах, сигарета згасла під ногами. Його рухи були небезпечні й водночас невблаганно притягальні.

— Вона… — прошепотів Акур, сам не помічаючи, що говорить уголос.

Анея відчула, як щось невидиме стискає її груди. Паніка й протест змішалися з незрозумілим теплом, яке розлилося по тілу. Вона ненавиділа цього чоловіка. Ненавиділа за зруйноване життя.

Акур не йшов — він спускався, мов хижак, що вже вирішив: ця здобич буде його. Одним стрибком перелетів через дерев’яну балюстраду, м’яко приземлившись на  землю . Його рухи були плавні. Люди розступалися самі собою — не через наказ, не через страх, а тому що вся зграя відчула: сталося щось незворотне.

Він ішов повільно. Кожен крок був спокійним, впевненим, наче він боявся злякати те диво, яке несподівано подарувала доля. Його темні очі не відводилися від неї ні на мить — глибокі, як ніч, і гарячі, як вогонь.

Анея стояла нерухомо. Її легені відмовилися слухатися, пальці тремтіли, а серце гупало так сильно, що вона боялася, ніби всі навколо його чують.

— Не смій, — прошепотіла вона собі під ніс, та голос прозвучав надто тихо, щоб хтось почув.

Акур наблизився ще на кілька кроків, і тепер між ними залишалося не більше двох метрів. Повітря раптом стало густим, важким. Вона відчула запах його шкіри, змішаний із димом сигарет і чимось первісним, хижим .

— Не підходь, — вирвалося в неї голосніше, ніж вона планувала.

Він зупинився. Просто стояв і дивився. Погляд ковзнув з її обличчя вниз — по тонкій шиї, по вигинах сукні, що підкреслювала її тремтливу тендітність, — і знову повернувся до очей.

— Це ти, — сказав він нарешті хрипло, майже з благоговінням.

— Ні, — відрізала Анея, роблячи крок назад. — Ні, не я.

— Ти відчуваєш це так само, як і я, — його голос зривався на тихе гарчання, і в очах з’явився золотавий відблиск вовка. — Не бреши собі.

— Я ненавиджу тебе, — її голос затремтів від гніву. — Через тебе ми втратили все. Через тебе мій батько…

— Через мене, — спокійно погодився він, роблячи ще один крок уперед. — Але тепер усе буде інакше.

— Ні! — крикнула вона й кинулася вбік, намагаючись утекти, але Акур був швидший. Він схопив її за зап’ястя — не грубо, не боляче, а так, ніби боявся зламати щось крихке.

— Не тіка́й, — прошепотів він зовсім близько, і їхні обличчя тепер розділяло кілька сантиметрів. — Місяць не помиляється. Ми — одне ціле.

— Тоді я зруйную це ціле, — прошепотіла вона крізь зуби, намагаючись вирвати руку. — Як ти зруйнував мою родину.

Їхні погляди знову зчепилися — ненависть і невблаганний потя. А довкола, під червоним сяйвом місяця, зграя мовчки спостерігала, розуміючи: сьогоднішня ніч змінить усе.

— Я ще неповнолітня! — дівчина підняла підборіддя, ніби готова кинути виклик цілому світу. — По закону ви не маєте права мене присвоювати чи вимагати від моєї самки покори. Я лиш хочу воз’єднатись із батьком, а не одружуватись, особливо з вами. Ви можете вибрати будь-яку «мамочку» для забави. Чи вам мало позору на нашу сім’ю? Треба ще й розтоптати?

Акур не відреагував одразу. У грудях загуркотів глухий звук — то стримуваний рик. Він нахилився ближче. В його очах спалахнув крижаний вогонь стриманості.

— Ти гадаєш, я потребую «мамочок для забави»? — його голос був низьким, загрозливо тихим. — Я не розважаюся тими, хто нижчий від мене. Я не граюся з кров’ю, яку поважаю.Твої слова — ніж у мою честь, але я не відповім тобі так само, бо ти ще дитя. І саме це врятувало тебе від того, щоб моє терпіння обернулося на вогонь, сьогодні.

Акур обернувся, немов відгородивши себе від її зухвалості стіною власної волі.

— Я не потребую покори від тих, хто не здатний її дати свідомо. Пам’ятай це. І не плутай гордість із безкарністю.

Анея відчувала, як її самка рветься назовні — хижачка готова була впитися кігтями й вирвати свободу. Але людська подоба стискала всередині, немов залізна клітка. Вона стояла, втиснута в куток, проте очі горіли викликом.

— Цей день мав подарувати нам із мамою свободу, — голос зривався, та слова звучали твердо. — Ми хочемо покинути цей клан. Так було домовлено десять років тому. Тож тримайте своє слово, якщо ви справді Альфа слова.

— Дерзиш? — його голос загуркотів, наче грім. — Думаєш, маєш право мені перечити?

— Ви не мій закон! — крикнула вона, і в цю мить людська іскра в ній перемогла тваринний страх. — І ніколи ним не станете!

Альфа напружився, готовий вибухнути люттю, та раптом щось у його погляді змінилося. Гнів розтанув, а на обличчі проступила майже ніжність. Голос став м’яким, дивно тихим.

— Ти вже стала  моєю маленькою крихіткою… — прошепотів він.

Він нахилив голову, ніби визнаючи її, і від того  мороз пробіг Анеї по шкірі.

Його раптове визнання обпалило сильніше за погрози. В Анеї запалала кров. Вона зробила крок уперед, з очима, що палали золотим полум’ям.

— Не смій називати мене своєю! — гаркнула вона. — Я не твоя крихітка. 

І в ту ж мить її звір вирвався назовні, відгукуючись на її лють ,вона ненавиділа його. Зкинула поспіхом сукню в руки матері ,не даваючи моменту насолодитись своєю красивою фігурою ,перетворилась в вовчицю.

Вона вчепилася йому в плече, шкіра під зубами розірвалася, і запах крові миттю спалахнув у повітрі. Вона не здасться і не стане схиляти голову. У відповідь на її відчайдушний опір Акур тільки хижо всміхнувся — погляд його спалахнув золотим вогнем, і тіло, тріснувши кістками, переламалось у миттєвому перевтіленні. Перед нею постав не чоловік, а величезний вовк — удвічі більший за неї, із шерстю, що виблискувала вогнем, та очима, від яких холола кров.

Натовп завмер. Жоден не зронив ні слова, лише здивовані подихи й тиша, яка тиснула на вуха. Усі чекали — чи впаде вона на коліна?

Акур зробив крок уперед, граючись, наче кіт із пташкою. Його паща розтягнулась у хижій посмішці, зуби блиснули, ніби леза. Він не поспішав зламати її — він насолоджувався боротьбою, її відчайдушним опором, її гнівом.

Вона ж стояла, напружена, мов тятива лука, кожен рух — точний, відточений, без права на помилку. Її тіло вигиналось у захисних рухах, а очі палали рішучістю. Вона не дозволить йому доторкнутись, не дозволить навіть подумати, що він може її присвоїти.

Вовк обійшов колом, перевіряючи її, провокуючи. Але вона не зламалася. У натовпі вже почали шепотітися — ще жодна жінка не сміла так кидати виклик Альфі.
Акур зробив друге коло. Його очі вже не блищали звичним хижим вогнем переможця. У них з’явилася цікавість — глибока, майже захоплена. Він бачив не злість, не страх. Перед ним стояла вовчиця, яка воліла б загинути, ніж скоритися. І це було водночас безумством… і спокусою.

Він рикнув — низько, глухо, так, що земля під лапами здригнулася. Це був не виклик і не загроза — це був наказ. Та Анея не відповіла. Лише прижала вуха й зробила крок уперед, зустрічаючи його погляд без жодної тіні покори.

— Вона кидає виклик! — хтось із натовпу прошепотів, і цей шепіт прокотився, мов хвиля.

— Якщо він прийме — вона загине, — відповів інший.

Акур нахилив голову, і в його русі промайнуло щось майже шанобливе. Він розумів: за стародавніми законами клану, якщо самка кусала Альфу під час обряду дорослішання, це означало не просто спротив. Це був виклик на рівних. І прийняти його — означало визнати її не здобиччю, а силою.

Він знову рушив уперед — цього разу швидко, різко. Їхні тіла зіткнулися посеред кола. Глухий звук удару прокотився ніччю. Вони кидалися одне на одного з люттю, яка більше скидалася на танець, ніж на бій: він — сильніший, важчий, досвідченіший; вона — швидка, непередбачувана, мов буря. Кожен рух був випробуванням меж.

Але попри всі його переваги, Акур не атакував на повну. Його удари були обережними, контрольованими. Він не прагнув зламати — він перевіряв.

І саме це дратувало її найбільше.

Анея кинулася з усією силою, вчепившись зубами в його лапу. Той рикнув, але не відповів ударом. Лише різко зіштовхнув її з себе й відступив на крок.

Їхні очі знову зустрілися — золотаве сяйво її погляду палало не гірше за його власне. У цій миті не було ненависті. Лише чиста, первісна правда: вони обоє не мали наміру відступати.

Вона розлютилась, шерсть наїжилася, ікла блиснули в місячному сяйві. З гарчанням кинулася на Альфу. Вона не здасться і не підкориться! Та вожак тільки хижо вишкірився, відповівши риком. 

Акур вирішив пограти зі своєю обраницею: стрімко кидався, відступав, перевіряв її реакцію. Та вона насторожено оборонялася, не дозволяючи ані найменшої помилки. Вона стояла до останнього, щоб він навіть не смів подумати про те, що може присвоїти її собі.


Стаєю прокотився невдоволений гул, мов шурхіт сухого листя, та варто було Альфі лише гримнути риком — і всі миттєво знітилися, присіли, підкоряючись його волі. Він не дозволить жодному з них навіть подумки кинути тінь на неї. Вона з матір’ю жила під його опікою, та жінки майже не потребували його допомоги. У них був невеличкий дім — скромний, але свій. Він призначив їм грошову підтримку, не таку вже й щедру, та вистачало на хліб і спокійне життя.
І тепер йому було гірко усвідомлювати, що тоді він не відчув цього потягу і не допомагав більше. Адже вона завжди була поряд, майже під самим носом.

Акур кружляв довкола неї, то різко кидаючись уперед, то відступаючи, наче навмисне роздражнюючи. Його очі палали, і вся зграя відчувала, що він лише бавиться. Кожен його рух був точний, контрольований — він не намагався завдати шкоди, лише змусити її проявити себе.

Анея відчувала себе впевнено. Кожне гарчання, кожен кидок Альфи вона зустрічала власним риком. І хоч знала, що сил у них — нерівні, її дух не зламався.

Жодна дівчина досі не сміла так опиратися Альфі. 

Нарешті Акур зупинився. Його величезний вовчий силует навис над нею, погляд уп’явся в її золоті очі. Він підняв голову і потужно загарчав.
— Досить, — його голос пролунав твердим наказом. Він прагнув, аби всі побачили його обрану не слабкою жертвою, а сміливою й непохитною. Та водночас він не хотів їй зашкодити, тому саме він поставив крапку у цій затії, показавши, хто тут справжній сильніший.

Коли напруження розсіялося, вони скористалися зручним моментом і відступили одночасно. 

Дівчина знаходилась у відчаї ,усе було продумано до дрібниць: уночі — втеча, швидка й тиха. Спершу потрібно було проскочити крізь одне поселення в вовчому образі, а далі їх чекала машина. Вона мала відвезти Анею з матір'ю прямо до батька.

Здавалося, план бездоганний, кожен крок вирахуваний, жодної випадковості. Та доля вирішила інакше. Саме цього дня, раніше від усіх строків, в Анеї проявився її пара. Ніхто не був готовий до цього. На щастя, ненависть, яку вона носила в серці, виявилася сильнішою за будь-яке тяжіння. Вона не відчувала ані краплі потягу — лише холодне відторгнення. 

-Анея ,-покликала матуся ,-досить .

Дівчина послухала і відступила ,вони попрямували до будинку,залишаючи ворожі погляди .

‎Вони зв’язали рюкзак вузлом, неначе у ньому  не просто речі, а вся їхня надія. У ньому лежали найнеобхідніші документи, кілька купюр,  пара ключів від старого сараю — все, що могло знадобитися в дорозі. В кімнаті пахло димом і смолою — вогонь на кухні ще тліяв, але вечірні звуки поселення вже вгасали, ніби й сам час сповільнювався на їхню честь.

‎— Щоб його діти вхопили, — прошепотіла Анея, стискаючи рюкзак біля себе. — Мамо, яка може в мене пара? Що робити?

‎Мати сіла навпроти, обличчя її було спокійне, хоч руки тремтіли. Вона взяла доньку за підборіддя, подивилася в очі так, ніби хотіла відчитати звідти кожну думку.

‎— Не панікуй, мила. Якщо не відчуваєш потягу до нього...— вона на хвилину замовкла, обережно посміхнулася, — це добра новина. Ми дочекаємось, поки всі ляжуть спати . Гуляти їм до ранку — тож в нас буде час подрімати, щоб мати сили на довгу дорогу.
-Добре мамо .

‎Анея відчула, як у грудях трохи полегшало. План матері завжди здавався їй простішим, бо в ній була рішучість, вроджена здатність робити те, що потрібно.

‎— Ми потайки проберемось крізь поселення у вовчому образі. Головне — щоб Акур не вчуяв нас. Поки тобі не виповнилось вісімнадцять, у нас є ціла неділя, хвала Луні, щоб загубитись у цьому світі, — промовила мати тихо, але твердо.

‎— А як відреагує тато? Викличе знову на двобій? — запитала Анея.

‎— Ми йому не скажемо, люба, — відповіла мати. — Втеча ж планувалась заздалегідь. Коли він дізнається, ми вже будемо далеко, щоб його слова до нас долетіли як вітер. Ти ж знаєш батьків характер — гордий, але не весь світ у нього в руках.

— Я перша перекинусь у вовчицю, — сказала вона, вже відчуваючи у собі напругу ритуалу. — Одягнеш мені рюкзак?

‎— Добре, доню. — Мати нахилилася, швидко підшила ремінці, сховавши під клаптиком ще кілька дрібниць. — День сьогодні для халеп, — вона усміхнулася хрипко, додаючи з притаманною їй іронією: — Чи то мене богиня не взлюбила, чи то тебе береже.

‎Ніч підкралась швидко. Вони по черзі попрощалися з крихітним світлом у хаті, зашторили вікна і вийшли назовні. Повітря було прохолодне, і Червоний Місяць, хоч і згасав, ще кидав тонкий кровавий відблиск на білі верхівки сосен. Поселення спало, лише кілька вікон мерехтіли.

‎На краю двору мати зупинилась, нахилилася і прошепотіла стару вовчу молитву, яку знала ще від матері. Словами тихими, майже беззвучними, вона запросила до себе сутність тіні — і тіло почало змінюватись. Кістки ніби зігрівалися, м’язи розпружувалися, волосся спадало в нову подобу. Анея відчула знайоме поколювання: серце розширилось, запахи стали глибшими, рухи — легшими.

‎Коли обидві стали вовчицями, їхні тіла злилися з ніччю: темні силуети, що розчинилися між деревами. Вовчий біг був тихий, лапи не залишали сліду на м’якій землі, а дихання було синхронним, мов єдиний годинник. Вони пливли поміж хат, обходячи світло, тримаючись подалі від головних шляхі.

‎Попереду — одне поселення, його вузькі вулиці і стара кам’яна дорога, там, у затіненому провулку, мала стояти машина. Все було продумано до мілочей — водій, старий знайомий їхнього батька, що колись відвіз пошту у місто і мав серце більш м’яке, ніж того годилося. Вони мали пройти, не подаючись на запах людського страху і не випустити з вух жодного зайвого звуку.

‎Та навіть у голові матері тихенько блукала тривога: раптове появлення пари в Анеї було змінною, яку ніхто не врахував. Їхня втеча була спланована — але світ інколи штовхає плани у новий бік. Вони рушили далі, і кожен крок ведучий до свободи ставав важчим і значнішим.

‎За кілька годин, виснажені до краю, але щасливі, вони нарешті зібралися всі разом. Серце билося гучно, та вже не від страху, а від відчуття перемоги: пастка залишилась позаду. У машині, що чекала їх у домовленому місці, було все необхідне — чистий одяг, теплі накидки, трохи їжі й води. Вони швидко переодяглися, приховавши вовчі сліди втоми, і рушили в дорогу.

‎Декілька годин вони їхали до міста, дозволяючи собі вперше за довгий час дихати вільно. Дорога тягнулася нескінченно, але кожен кілометр віддаляв їх від небезпеки.

‎Батько чекав на них у затишному будинку на околиці. Його погляд, коли він побачив дружину й доньку, був повен сліз, але руки — міцні, мов коріння.

‎— Сімнадцять років… — прошепотів він, притискаючи їх обох до себе. — Я жив лише цим днем. Нарешті ми разом.

‎Мати вклала голову йому на плече, стискаючи пальці.

 — Ми змогли, коханий. Всі випробування були недарма.

‎— Я присягав собі, що знайду спосіб нас об’єднати, — продовжив він, вдивляючись у дорослі риси доньки. — Тепер ми знову одна сім’я. І цього разу ніхто нас не розлучить.

‎Анея мовчала, ковтаючи грудку в горлі. Вона вперше відчувала, що має батька поруч не в спогадах, а насправді.

Вони рушили ще до світанку — тихо, без прощань, ніби й не існували ніколи в тому місці. Старенький фургон, який їм дивом вдалося знайти, скрипів на кожному повороті, але надійно котився вперед, геть від того, що тепер лишалося позаду. Дорога вела через ліси,  через пагорби, села, де ніхто не звертав на них уваги. У машині панувала дивна тиша — не напружена, а скоріше сповнена надії. Кожен з них, хоч і виснажений втечею, відчував: тепер усе тільки починається.

Вони змінювали напрямок кілька разів, не затримуючись довше, ніж на одну ніч, купували провіант на різних ринках, ночували під зорями або в закинутих будинках. Жодних магічних слідів, жодних необережних слів — так, ніби їх і не було. Їхня мета була проста: загубитися.

А в той самий час, у кам’яних стінах далекого замку, лютував Акур.

— Вона втекла?! — його голос гримів, немов гроза, змушуючи підлеглих тремтіти. — І ніхто не бачив, як? Ніхто не помітив?

Всі мовчали, боячись підняти очі. Його погляд палав, як розпечене золото, а крила за спиною сіпалися від гніву.

— Це не просто дівчина. Це істинна, — прошипів він, розбиваючи кулаком кам’яний стіл. — Її не можна втратити. 

— Ми прочесали ліс, мій володарю, — обережно заговорив один з охоронців. — Жодних слідів. Ні запаху, ні магічного відбитку. Все ніби стерто.

— Стерто… — Акур зціпив зуби. — Хтось допоміг їй. Хтось сильний.

Він підійшов до вікна, дивлячись у далечінь, де сонце повільно піднімалося над горами. У його грудях клекотіла не лише лють.

— Шукайте. Усюди. На всіх шляхах, у кожному селі, у кожній тіні. Вона не могла зникнути безслідно. — Його голос став крижаний. — І коли знайдете — приведіть її живою. Неушкодженою.

Але скільки б загонів не вирушало в пошуки, як би не опитували свідків і не допитували блукачів — жодної зачіпки. Сліди були стерті так, ніби сама земля сховала їхню втечу.

І вперше за довгі роки Акур відчув — ситуація виходить з-під його контролю. 

Тим часом ,дорогою, коли перший страх утікати вже вщух, втікачі  нарешті змогли говорити про головне — що робити далі.

— Нам не можна залишатися на відомих шляхах, — сказав чоловік, розгортаючи на колінах пошарпану мапу. — Якщо Акур справді шукає, перше, що він зробить — перекриє кордони.

— Тоді йдемо через дрібні поселення, — відповіла мати, вдивляючись у карту. — Об’їзними дорогами, де немає постів. Замість міст — закинуті хутори.

— І без магії, — втрутилася Анея . — Жодних заклять. Якщо він відчуватиме наш слід, ми приречені.

Вони довго складали маршрут: змінювати напрямок щонайменше тричі на день . 

— А далі? — запитав Анея . — Ми ж не можемо все життя тікати.

— Ні, — відповіла матуся  тихо. — У нас має бути місце, де він нас не знайде. 

План поступово набував чітких рис: через ліси на схід, потім через покинуту переправу, далі — у гірські долини, де дороги давно заросли й ніхто не ходить. Кожен крок мав бути виважений, кожна зупинка — підготовлена.

Вони не знали, скільки часу це займе. Але знали точно одне: повертатися назад більше не можна.


У невеликому саду біля дерев’яного будинку пахло яблучним пирогом і димком від багаття — сьогодні був день, якого вони чекали всі ці роки. День народження Анеї.

— Ходімо вже! — гукнула мати.  — Не можна запізнюватися на власне свято!

— А хто сказав, що ми запізнюємось? — засміявся батько. — Ти ж іменинниця — без тебе й початку не буде.

Вони розклали все просто неба — на великій дерев’яній лаві під старим кленом. Яблучний  пиріг, чай з м’ятою та медом… Просте, але таке рідне й справжнє.

Анея сиділа посеред цього затишку, слухаючи, як мама щось розповідає про минулі роки, батько час від часу жартує так голосно, що луна від його сміху летить аж у гори. І в якийсь момент вона зрозуміла: ось воно — щастя. А саме це — теплі руки поруч, знайомі голоси, обійми, в яких хочеться залишитися назавжди.

— Пам’ятаєш, як ми колись ховалися від дощу? — запитала мама, торкнувшись її плеча.

— Пам’ятаю, — усміхнулась Анея. — Тоді ми ще мріяли, що одного дня всі зберемося разом…

— І ось ми тут, — тихо сказав батько, піднімаючи кухоль із чаєм. — Разом. І ніхто нас більше не роз’єднає.

Вона глянула на кожного з них і відчула, як десь у грудях розпускається щось нове: віра. У майбутнє. У життя. У те, що все це було не дарма.

Коли сонце почало хилитися за обрій, вони запалили невелике вогнище. Сиділи поруч , дивилися на зорі. І хоч навколо була осінь — тепла, тиха й трохи сумна — у їхніх серцях панувала весна.

Бо вперше за довгі роки вони були разом. І це було найбільшим подарунком для Анеї.

Десь далеко від тієї тихої осінньої долини, у холодному залі, де камінь стін здавався живим від напруження, стояв Акур. Його обличчя було спокійним лише зовні — всередині ж клекотіла буря.

На столі перед ним лежали карти, звіти, магічні печаті з позначками пошуків — і всі вони говорили про одне: нічого. Жодного сліду. Жодної зачіпки. Усе, ніби вона розчинилася в повітрі.

— Минув тиждень — промовив бета, обережно ступаючи ближче. — Ми перевірили прикордонні селища, магічні переправи, навіть старі підземні ходи. Її ніде немає.

— Це неможливо, — тихо сказав Акур, стискаючи пальці так, що суглоби побіліли. — Її не можна просто… втратити.

Він піднявся й підійшов до великого вікна, з якого відкривався краєвид на темні гори. Колись ці гори здавались йому непорушними, такими ж, як і його воля. Але тепер… тепер вони здавались далекими й байдужими.

Його гнів давно вщух. На зміну йому прийшло щось складніше — тривога, змішана з дивною порожнечею. Він не міг пояснити, чому саме вона не давала йому спокою. Це була не гордість, не втрата влади — щось інше. Ніби разом з нею зникла частина чогось важливого, чого він ніколи не визнавав.

— Продовжуйте пошуки, — сказав він нарешті, не обертаючись. — Але тихо. Без шуму, без розголосу. Вона не має дізнатися, що я  шукаю.

— Ви… хочете повернути її силою? — несміливо запитав бета.

Акур замовк на кілька довгих секунд. Його погляд заглибився в далечінь.

— Я хочу знати, чому вона втекла, — прошепотів він майже сам до себе. — І чи… повернеться сама.

Він не зізнавався цього навіть собі, але щоночі, коли світ затихав, його думки поверталися лише до неї. До очей, у яких було щось, чого він не міг підкорити. До голосу, який уперше змусив його засумніватися у власній правоті.

І десь глибоко всередині, під товщею гордості й влади, зароджувалося небезпечне бажання — побачити її знову.

Після вечері вони ще довго сиділи біля вогнища : мама розповідала старі історії, а батько пригадував кумедні моменти з її дитинства. Серце Анеї було переповнене. Це був не просто день народження — це був перший день, коли вона відчула себе не втікачкою, не загубленою душею, а частиною родини, що знову стала цілою.

Коли ж надворі запанувала тиша, і зорі засвітилися над долиною, Анея лягла спати, зберігаючи усмішку на обличчі. Її думки були світлі, сповнені надії. Але в глибині серця, у самому куточку, який вона намагалася не чіпати, жевріла тривожна іскра . 

…І саме тоді, коли сон остаточно накрив її, він прийшов.

Акур.

Він виглядав не так, як вона пам’ятала його у хвилини гніву. Без блиску влади — просто чоловік. Його тіло було підтягнутим, середньої статури: не громіздке, не надто м’язисте, але з кожного руху читалася сила, як у хижака, що воліє не показувати свою міць без потреби. 

А очі… карі, теплі й водночас пронизливі. Ті самі очі, в яких колись палахкотів вогонь влади, тепер шукали її.

— Анеє… — його голос пролунав поруч, хоча він ще був далеко. — Де ти?..

Вона відчула, як серце прискорило хід. 

— Анеє… — він ішов ближче, вдивляючись у темряву, ніби справді шукав її серед безмежжя. — Відгукнись.

Її губи самі ледь розімкнулися, хотіли відповісти, але вона зупинила себе. Не можна. Не можна йому дати знати, де вона.

— Я знайду тебе, — прошепотів він уже зовсім поруч, так близько, що вона відчула його подих. — Навіть якщо цей світ сховає тебе від усіх — я все одно знайду.

І в ту ж мить світло навколо почало тьмяніти. Анея здригнулася й прокинулася, вдивляючись у темряву неба.Серце шалено калатало, а руки тремтіли. Це був сон. Просто сон…

Та десь у глибині вона знала: це був не просто випадковий образ. Він дійсно шукав її. 

Наступні ночі стали для Анеї випробуванням. Щойно вона заплющувала очі — світ навколо зникав, і знову з’являвся він. Спершу здалеку, мов силует у тумані. Потім ближче — вона могла розгледіти кожну рису обличчя, кожен рух рук, у яких завжди була невидима сила, що тягнула її до себе.

— Не тікай… — звучало щоночі. — Я не ворог…

І хоч вона прокидалася з прискореним серцебиттям і клялася собі не думати про нього, наступна ніч приносила все те саме. Щось між ними було сильніше за її волю.

На четвертий ранок Анея не витримала. Сиділа загорнута в теплу ковдру, з кухлем трав’яного чаю в руках і не зводила очей з вогнища . Мати одразу помітила — з донькою щось не так.

— Що тебе гризе? — лагідно спитала вона, сідаючи поруч.

Анея мовчала довго. Слова застрягали в горлі, сором і страх переплелися в єдиний клубок. Та зрештою вона зітхнула:

— Він приходить до мене уві сні… щоночі. Я бачу його, чую, як він кличе мене. Ніби… ніби між нами  щось є.

Мати не здивувалася. Її погляд став серйозним і глибоким, наче вона чекала цього зізнання.

— Це зв’язок, доню, — сказала вона тихо. — Глибший, ніж ти можеш уявити. Не просто спогад чи почуття. Це магічна нитка, яка тягнеться між вами. Він шукає тебе не тільки розумом — серцем. І тому ти відчуваєш його навіть тут.

— Але я не хочу! — вигукнула Анея, стискаючи чашку так, що та ледь не тріснула. — Не хочу чути його голос, не хочу, щоб він знав, що я поруч. Я хочу… бути вільною.

Мати торкнулася її руки, заспокійливо, майже по-святому.

— Є способи послабити цей зв’язок, — задумливо промовила вона. — Але треба діяти обережно. Якщо розірвати його силою — це може завдати болю вам обом. А якщо діяти м’яко… можна зробити так, щоб його голос не діставався до тебе.

— Як? — прошепотіла Анея, і в її очах загорілася надія.

— Стародавні трави, що «глушать» енергетичний потік,  головне — твоє рішення. Якщо ти всім серцем обереш свободу, нитка слабшатиме. Воля — це сильніша магія, ніж будь-яке закляття.

Анея слухала, затамувавши подих. Уперше за весь цей час вона почула, що все не втрачено. Що вона не приречена назавжди бути прив’язаною до того, від кого втекла.

— Я зроблю все, що потрібно, — сказала вона рішуче. — Я хочу жити своїм життям.

Мати кивнула, дивлячись на доньку з тихою гордістю.

— Тоді ми почнемо сьогодні ж. І пам’ятай: жоден зв’язок не може тримати сильніше, ніж ти сама дозволиш йому тримати.

І того вечора, коли небо над долиною вже вкривалося зорями, почалася тиха підготовка. 

 

Мати дістала з торби стару дерев’яну скриньку, яку Анея ніколи раніше не бачила. Усередині лежали висушені пучки трав.

— Ці трави збирали жінки нашого роду на світанку,  — пояснила мати. — Їх не можна торкатися без наміру. Їхня сила — у твоєму виборі.

Анея обережно простягла руки. Суміш пахла гірко й терпко . Мати розвела вогонь у глиняному горщику, і коли перші клубки диму піднялися в повітря, почала читати стародавні слова — не заклинання, а радше прохання до світу.

— Сядь ближче, — сказала вона. — Заплющ очі. Уяви нитку, що тягнеться від твого серця до його. Побач її. Відчуй. І обріж.

Анея зітхнула й зробила, як казали. У темряві за повіками вона побачила її — тонку, світлу, майже прозору нитку, що тремтіла, немов жива. Вона йшла десь де був він. І раптово обірвалась .

— Тепер подумай усе, що тебе тут тримає. Кожен сміх, кожне тепло, кожен погляд тих, кого ти любиш.

Анея відкрила очі. Дим ще кружляв  пахло полином і землею, а в серці, уперше за довгий час, було не страх і тягар — а надія.

 

А десь далеко, за горами й ріками, у своїй  залі Акур раптово підвів голову. Його серце стиснулося — ніби щось, що завжди було частиною його самого, почало вислизати.

Щось було не так.

Те невидиме тепло, яке він відчував постійно — тихе пульсування її серця десь далеко— раптом стихло. Немов хтось загасив полум’я.

— Ні… — прошепотів він сам до себе, і в голосі прозвучало не стільки здивування, скільки біль.

Акур пройшовся залом, ніби шукав щось, чого не міг знайти. Його серце билося швидко, неслухняно. Гнів і тривога зчепилися всередині в тугий вузол.

— Вона… віддаляється, — сказав він тихо, сам собі, ніби боявся вимовити це вголос. — Вона чинить опір.

Серце стиснулося ще дужче. 

— Дурна… — прошепотів він, стискаючи кулаки.

 Його погляд потемнів. Карі очі блиснули рішучістю. Він думав про втрату ,про те, що він, той, хто завжди мав контроль, хто ніколи не потребував нікого, — тепер боявся залишитися без неї.

 

— Якщо вона думає, що може сховатися, — хай спробує, — холодно вимовив він. — Але я знайду її. Ти не маєш права тікати від свого призначення, — сказав він уголос, хоча в кімнаті нікого не було. — Це не гра, не вибір. Це закон.

Акур різко розвернувся й покликав охоронців.

— Пошуки не припиняти, — наказав він холодно. — Переверніть кожну долину, кожен ліс, кожну хижу. Якщо треба — підкупіть, залякайте. Я хочу знати, хто допомагає їй ховатися.

— Так, мій пане, — пролунав у відповідь короткий уклін.

Коли двері зачинилися, Акур залишився сам. Його не зупинить ні час, ні її воля — це було питання честі, влади, порядку. 

— Ти можеш ховатися, — промовив він тихо, дивлячись у ніч. — Але пам’ятай: я завжди знаходжу те, що мені належить.