Ранок після обряду був іншим — світлішим, легшим. Анея прокинулася з відчуттям легкості.

— Ти посміхаєшся, — помітила мати.
— Бо дихаю на повні груди, — відповіла Анея.

Їхня подорож тривала. Вони рухалися далі — вузькими лісовими стежками, через тихі села, де ніхто не ставив зайвих питань, і минаючи міста, що кишіли чужими очима. Усе було сплановано до дрібниць.

— Жодного сліду, — повторював батько. — Ми маємо бути, наче тінь.

Навіть запаху не мало лишатися. Тому всі тримали людську подобу — не перетворювалися, не використовували жодної магії, що могла б їх виказати. Без хвостів енергії, без знаків сили — просто подорожні.

І саме це давало Анеї дивне, нове відчуття: світ більше не здавався в’язницею. Вона могла йти, куди хотіла. Могла говорити, сміятися, навіть планувати.

Кожен день додавав їй упевненості. Кожен пройдений яр чи поле віддаляв її від минулого й робив нитку, що зв’язувала її з ним, ще слабшою. І чим далі вони йшли, тим більше в очах Анеї з’являлося — життя.
Три місяці кочового життя промайнули непомітно — немов один довгий подих. І вперше за багато років кожен день приносив  спокій. Вони бачили світанки над незнайомими полями, слухали нічний спів невідомих птахів, ночували під зорями, не боячись, що їх знайдуть.

Коли відстань між ними й Акуром перевищила тисячу кілометрів, родина зітхнула з полегшенням і вирішила осісти бодай на трохи. Невелике містечко в долині здавалося саме тим місцем: тихе, затишне, з вузькими вуличками, де всі одне одного знали. Грошей вистачило на невеличкий будиночок на околиці — скромний, але теплий.

Життя поступово набувало форми. Тато Нібус улаштувався токарем на місцевому заводі, мати Лада вигулювала собак у заможних сім’ях, а Анея шукала роботу, яка б дозволила їй бути корисною й непомітною водночас.

Одного ранку, коли вона виносила сміття, до паркану підійшла сусідка — жінка років тридцяти .

— Доброго ранку! — привіталася вона. — Ви — нові мешканці в будинку навпроти, так?

— Так, — усміхнулася Анея. — Ми переїхали нещодавно.

— Я — Міріель, живу тут з чоловіком і двома дітьми. І, якщо чесно… — вона засміялася, трохи ніяково, — я саме хотіла з вами поговорити.

— Слухаю вас, — кивнула Анея.

— Річ у тім, що ми обоє працюємо. І з дітьми просто катастрофа. Вранці їх треба відводити до школи, потім забирати, а часу — геть немає. Ви не думали про роботу нянею чи помічницею?

Анея замислилася на мить.

— Якщо вам справді потрібна допомога — я була б рада спробувати.

— Це було б чудово! — очі Міріель засвітилися. — Оплата — щотижня. І, повірте, діти хороші… просто дуже енергійні.

— Я не боюся енергійних, — посміхнулася Анея.

— Тоді домовились? — простягнула руку сусідка.

— Домовились, — потиснула їй Анея, відчуваючи легке тепло всередині.

Так у її житті з’явилася нова робота .

Коли Анея почала працювати у сім’ї Міріель, щодня відчувала, як її серце наповнюється легкістю. Вона могла не лише доглядати дітей, а й заочно навчатися, використовуючи вільні години для читання та виконання завдань.

Одного дня, коли вона забирала дітей зі школи, до неї підійшов директор місцевого навчального центру — високий чоловік у окулярах, з привітною усмішкою.

— Доброго дня, Анея, — привітався він. — Чув про вашу роботу з дітьми у Міріель. Чудова репутація, скажу чесно.

— Доброго дня, пане директоре, — трохи сором’язливо відповіла Анея. — Я стараюся…

— Це помітно, — він кивнув. — Слухайте, ми якраз шукаємо вечірнього вихователя для дітей, які залишаються після занять. Робота не складна, а оплата… достойна. Ви не проти?

— Я… я дуже рада, — зніяковіла Анея, але її очі світилися від щастя. — Це чудова нагода!

— Чудово! — усміхнувся директор. — Тоді завтра починаємо. І, повірте, дітям сподобається ваша компанія.

Анея ледве стримувала усмішку. Цей день став для неї подвійним подарунком: нова робота та можливість навчатися водночас. Вона відчула справжню радість — у її житті з’явилися стабільність, нові обов’язки і свобода, про яку так довго мріяла.

Тепер її дні були наповнені сенсом: вона допомагала дітям розвиватися, навчалася сама і впевнено крокувала до майбутнього, яке обирала сама.

Дні текли один за одним, і Анея майже не впізнавала себе. Вранці вона поспішала до сусідки —,потім заочне навчання знову запалило мрію про власну справу. Увечері — робота в школі вихователем: спершу кілька годин допомоги з домашніми завданнями, а згодом і невеликі гуртки, які вона вела сама.

— Пані Анеє, сьогодні вони всі самі розв’язали задачі! — усміхнулася колега Мінея, з якою вона швидко здружилася.
— Це вони, а не я. Я просто показала, що вони можуть більше, ніж думають, — відповіла Анея.

З часом у неї з’явилося коло близьких людей: сусідка запрошувала на чай, колеги — на прогулянки після роботи. Вона вперше відчувала, що це її життя .


Жодного страху. Жодного «якщо він знайде мене».

Її батьки теж розцвіли. Тато Нібус приходив додому втомлений, але задоволений:
— Уявляєш, доню, мене вже назвали «золотими руками»! — сміявся він.
Вечорами вони готували вечерю разом, розповідали історії, сміялися з дрібниць. Іноді Анея ловила себе на думці, що вперше за довгі роки їхня сім’я — це дім.

Десь далеко від них Акур стояв на краю високого урвища, вдивляючись у горизонт. Три місяці — і жодної зачіпки. Жодного сліду.

— Вони не могли просто зникнути, — пробурмотів він, стискаючи кулаки. — Не могли…

Його пошуки були марними: кожна спроба знайти її за ниткою зв’язку закінчувалася тишею. 
Він кидався з міста в місто, опитував знахарів, шукав сліди навіть у снах, та щоразу наштовхувався на пустоту.

 

 

Рік промайнув непомітно — тихо, спокійно, майже буденно.
Анея вже не уявляла свого життя без роботи, вечірніх занять із дітьми, кави на лавці біля школи й теплих родинних вечорів. Її батьки теж зміцніли душею.

Світ здавався стабільним і безпечним. 

Одного теплого осіннього вечора Міріель зайшла до них у двір із кошиком яблук і трохи засмученим обличчям.
— Маємо поговорити, — сказала вона, коли Анея запросила її всередину.

— Щось сталося? — запитала дівчина, ставлячи на стіл чашки з чаєм.

— Ну...— Міріель зітхнула. — Мого чоловіка переводять. Велика міжнародна компанія, гарна можливість для кар’єри. Але… це інша країна. Ми поїдемо на три роки.

— О… — Анея замовкла, намагаючись приховати смуток. За цей час Міріель стала їй майже як сестра. — Це чудова новина для вас, але мені буде вас не вистачати.

— І мені вас, — усміхнулася жінка. — Але знаєш, я не хотіла залишати дім порожнім. Тому ми здаємо його в оренду молодій парі. Вони чекають дитину, тож хочуть оселитися тут надовго. І це навіть добре — буде кому приглядати за будинком.

— Це слушно, — кивнула Анея. — Ви їх уже знаєте?

— Так, і вони дуже приємні. До речі, вони просили познайомитись. Вони прийдуть завтра.

Наступного дня, коли сонце вже хилилося до заходу, у двір увійшла молода пара — темноволосий чоловік із м’якою усмішкою та світлоока жінка з круглістю в талії.

— Анеє, знайомся, це Даріан і Лана, — представила їх Міріель. — Вони скоро стануть нашими новими сусідами.

— Дуже приємно, — Анея простягнула руку.-Якщо що — можете звертатися по допомогу.

— О, це чудово! Ми якраз боялися, що не матимемо тут нікого знайомого.

— Тепер маєте, — підморгнула Анея. — А коли ви переїжджаєте?

— Наступного тижня, — відповів Лана. — Ми вже пакуємо речі. Хочемо встигнути облаштуватися до народження малюка.

— Це ваша перша дитина? — запитала Анея.

— Так.Ми трохи хвилюємося, якщо чесно. Усе нове, незнайоме.

— Це нормально, — заспокоїла її Анея. — Головне — підтримувати одне одного. І якщо треба буде підстрахувати чи допомогти з дитиною — я поруч.

— Ви навіть не уявляєте, як це приємно чути, —  щиро усміхнувся Даріан. — Дякуємо.

Розмова тривала ще довго — про школу, про парк поруч, про те, які кав’ярні найкращі в центрі міста. Пара виявилася легкою на підйом і доброзичливою. Усі сміялися, жартували, ніби зналися роками.

І ніхто навіть не підозрював, що в цьому затишному подвір’ї зійшлися дві стихії.

Анея не відчувала нічого дивного — ні запаху, ні поклику, що колись був їй знайомий. Її внутрішній звір, якого вона тримала під замком заради безпеки, мовчав. Стільки часу без перевтілень притупило всі інстинкти.

Та й молодята, здавалося, не помічали нічого незвичного. Хоч у їхній крові текла стара вовча сила, яка зазвичай відчуває подібних за кілометри, — поруч із Анеєю вона дивним чином стихала.

— Гарна дівчина, — сказала Лара чоловікові вже дорогою додому.
— Дуже, — погодився . — Але щось у ній… незвичайне. Не можу пояснити.
— Мабуть, здалося, — відмахнулася дружина, обіймаючи свій живіт. — У нас тепер інші турботи.

Вони обоє навіть не здогадувалися, що доля вже почала плести новий вузол.
Ані Анея, ані вони ще не знали, що цей спокій — лише затишшя перед чимось значно більшим.
Минув місяць після їхнього знайомства, і життя Анеї стало ще теплішим. У домі поруч нарешті з’явився новий мешканець — маленьке диво, донечка Лани та Даірана. Пологи минули швидко, і першою, хто зустрів молоду маму біля дверей будинку, була, звісно, Анея.

— Обережно, тут сходинка! — кинулась вона до Лани, підтримуючи ту під руку. — Я тримаю переноску, не хвилюйся.

— Дякую, — злегка втомлено усміхнулася жінка, притискаючи до себе згорток. — Я б без тебе точно не впоралася…

— Та не кажи дурниць. Ходімо, малечі треба спокій. — Анея лагідно заглянула в обличчя немовляті. — Подивися на цю крихітку… яка гарнюня. Як ви її назвали?

— Меліса, —  промовила Лана. — Не віриться, що це — моя донечка.

— Твоя, — посміхнулася Анея. — І вже зараз видно, що характер у неї буде ще той.

З того дня дівчина стала незамінною. 

— Анеє, ти знову прийшла! — сміялася Лана, коли дівчина з’являлася на порозі після роботи. — Ти ж і сама мусиш відпочивати.

— Відпочивати? — жартома обурилася та, знімаючи куртку. — Коли тут така красуня чекає, щоб її запеленали!

— Тільки обережно, — втомлено зітхала Лана, — я ще боюся, коли тримаю її.

— Дивись, — спокійно казала Анея, вправно загортаючи немовля в теплу ковдрочку. — Ось так підгинаєш ручку, ось так ніжку… І все.

— Ти робиш це так легко, — вражено дивувалась Лана. — У мене постійно щось не так виходить.

— Все вийде. Просто ти ще вчишся. 

— Без тебе ми б тут давно здалися, -сказав Доріан.

І справді — без Анеї молоді батьки не впоралися б. Вона приходила щовільної хвилини: то запеленати, то помити, то нагодувати дитину, то дати виспатися мамі. Лана вже почала називати її не «сусідкою», а «майже сестрою».

Одного вечора, коли Анея колихала Ліссу біля вікна, Лана, сидячи поруч із чашкою чаю, раптом сказала:

— Я зробила одну важливу річ.

— Яку? — зацікавлено підняла очі дівчина.

— Написала листа своєму братові. — Лана ковтнула чай . — Ми не бачилися понад десять років.

— Справді? — здивувалася Анея. — А чому так сталося?

— Дитячі образи, дурниці, потім — кожен пішов своєю дорогою… А потім стало якось пізно. Але зараз… — вона поглянула на донечку, — я хочу, щоб Лісса знала свою родину. Я попросила його приїхати.

— Це чудово, — м’яко відповіла Анея. — Сім’я важлива. Особливо тепер, коли поруч дитина.

— Я хвилююся, — зізналася Лана, трохи стиснувши пальці. — Не знаю, чи він захоче приїхати.

— Захоче, — упевнено сказала дівчина. — Він обов’язково захоче побачити племінницю.

Лана усміхнулася .

— Ти завжди вмієш знайти потрібні слова.

— Бо ти мені не просто сусідка, — відповіла Анея, дивлячись на сплячу Ліссу. — Ти моя подруга. І твоя донечка — частина мого світу теж.

Ці слова вони запам’ятали надовго. У тій маленькій кімнаті, де пахло теплим молоком і дитячим кремом, народжувалася нова родина — не за кров’ю, а за серцем. 
 

Осіннє повітря було м’яким і прозорим. Анея поспішала знайомими вулицями, як завжди після роботи — із сумкою через плече та двома пакетами в руках. Молоко, дитяча суміш, пелюшки — усе, що могло знадобитися Лані з її маленькою донечкою. Її серце тепліло при самій думці, що зараз знову побачить малу.

Вона штовхнула двері ліктем, як завжди без стуку, й одразу скинула куртку й чоботи. У цьому домі вона почувалася майже як удома. Навшпиньках ступила до холу — і в ту ж мить завмерла.

Біля великого вікна стояв чоловік. Він тримав дитину на руках, закутану в м’яку ковдру, і легко погойдував її, наспівуючи щось тихе й лагідне.

Його постава була спокійною й водночас сильною: широкі плечі, рівна спина під білою майкою, сильні руки, які з такою обережністю підтримували крихітне тільце. Темне волосся трохи спадало на шию, а сонячне світло, пробиваючись крізь вікно, золотило контури його силуету.

— Ну що, маленька, не плачеш сьогодні? — м’яко прошепотів він, нахилившись ближче до немовляти. — Знаєш, ти така крихітна, але вже маєш владу над усім світом… принаймні над моїм.

Він засміявся тихо, зовсім не так, як сміються чужі чоловіки. Цей сміх був теплим, домашнім — як у людини, що справді любить те, що тримає в руках.

Анея завмерла на місці. Серце гучно вдарилося десь під горлом. Цей голос… — він був занадто знайомий. Занадто близький. Немов спогад, який вона намагалася витерти з пам’яті.

Вона не могла вдихнути. Просто стояла, тримаючи пакети, й дивилася на широку спину незнайомця.

— Ти, мабуть, навіть не здогадуєшся, яка ти сильна, еге ж? — тихо промовив він, торкнувшись носиком щоки дитини.

І тоді він повільно розвернувся.

Час зупинився.

Пакети вислизнули з рук Анеї й м’яко впали на підлогу. Її легені знову згадали, як дихати, але повітря чомусь не вистачало.

Перед нею стояв він.

Акур.

Він тримав немовля так обережно, ніби це була найцінніша річ у світі. Його очі — ті самі, які колись палахкотіли на святі кровавого місяця ,дивилися на неї широко розкритими, повними шоку й невіри.

— …Анея? — прошепотів він, так тихо, що це майже не було голосом.

Її ноги приросли до підлоги. Усе тіло скувало, немов час раптом зупинився, а разом із ним — і всі її думки.

Вони просто стояли одне перед одним. Вона — з очима, повними страху й недовіри. Він — з немовлям на руках і серцем, що шалено калатало від несподіванки.

Жоден із них не був готовий до цієї зустрічі.
Але вона сталася. І вже нічого не могло бути як раніше.

Вона ковтнула повітря, намагаючись вирватися з полону шоку.

— Як… як ти тут опинився? — ледь чутно спитала вона.

— Лана — моя сестра, — відповів він після короткої паузи, наче це все пояснювало. — Вона написала мені листа. І… — він опустив очі на дитину в руках, — я приїхав побачити племінницю. Не думав, що тут буду не лише я.

Тиша повисла між ними. 

— Я не знав, де тебе шукати, — промовив він нарешті. — Рік. Цілий рік — і жодного сліду. 

Вона стиснула руки, щоб не тремтіти.

Акур закрив очі й глибоко вдихнув, ніби ці слова справді вдарили по ньому.

- Я не прийшов по тебе. Я не шукав тебе тут. Я прийшов до неї,-вирішив заспокоїти злякану лань.

Він легенько погойдав немовля, і його очі знову піднялися на Анею. У них було щось інше, ніж раніше. Не володарське бажання забрати. Не гнів, що вона втекла. Там була тінь смутку. І  — втома.

— Якщо хочеш піти — я не зупиню, — промовив він повільно. — Але, здається, доля мала на нас інші плани.

— Доля? — пересохлими губами перепитала Анея. — Це не доля. Це пастка. І ти — її частина.

— Можливо, — згодився він тихо. — Але сьогодні… я лише дядько. 

Їхні погляди знову зустрілися. 

За дверима почувся кроки — Лана поверталася з кухні, несучи пляшечку з теплою сумішшю.

— О, Анеє, ти вже тут! — радісно вигукнула вона, не помічаючи важкої тиші. — Познайомся! Це мій брат… — вона зупинилася, помітивши обличчя подруги, бліде й напружене. — …ви вже знайомі?

— Ні , — прохрипіла Анея, не зводячи очей з Акура. 

І поки Лана дивилася то на одного, то на іншу, між ними обома простяглася напруга  .

— Анеє, давай я візьму пакети, віднесу на кухню, будемо обідати. Акур, а ти передай Анеї малечу, хай покладе в ліжечко,поки та спить .

Вона спокійно зникла за дверима, залишивши їх двох у тиші.
Акур і Анея стояли, мов два істукани, не знаючи, з чого почати. Потім Анея несміливо кивнула, затамувавши подих, і повільно підійшла ближче. Простягнула тремтячі руки вперед — настільки повільно, ніби боялася, що дотик обпече.

Акур не зводив з неї очей. Його погляд ковзав обличчям, яке він, здавалося, пам’ятав до найдрібніших деталей: тендітні риси, густі вії, пухкі губи, маленька приваблива родимка на щоці, акуратний носик, виразні брови, що додавали їй якоїсь природної шляхетності. Довге каштанове волосся тепер мало відтінок фарби — одне пасмо зачесане за вухо, інше м’яко спадало на плече й грудь.

Їхні погляди зустрілися.
Серця в обох забилися гучніше, у дивному ритмі, який вони обоє відчули.

Дотик був короткий — мить і водночас вічність. Їхні тіла опинилися надто близько одне до одного, дихання змішалося в повітрі, і це було небезпечно. Надто небезпечно.

Наче електричний розряд пробіг між ними, змушуючи серце Анеї затремтіти. У грудях защеміло так боляче й солодко водночас, що вона майже відступила.

Він намагався перекласти дитину в руки Анеї, проте кожен рух виходив гірше за попередній. То тримав занадто високо, то занадто низько, то раптом хитнув немовля, намагаючись зробити все «правильно». Їхні руки постійно ковзали одна по одній, пальці торкались пальців, а від кожного дотику ніби пробігав слабкий струм. Контакту між ними ставало значно більше, ніж того вимагала ситуація.

— Що ти робиш?! — розсердилася дівчина, намагаючись хоч якось зафіксувати момент. — Не крути нею! Просто присядь трохи і… нічого не роби.

— Я ж уперше тримаю такий маленький клаптик, — шепотів розгублено Акур, боїться навіть дихнути голосніше. — Раптом щось зламаю…

— Як можна було довірити таку крихітку такому неряхі, — буркнула вона, знову простягаючи руки.

У наступну мить вони випадково стукнулися лобами.
—  Бовдур! От дідько, мій лоб… — зморщилася Анея, потерши його долонею, так і не взявши дитину.

Акур теж скривився, але потерти свого не міг — обома руками все ще тримав малечу, боячись навіть поворухнути пальцем. Їхні погляди на мить зустрілися над дитячою голівкою — незграбні, розгублені. І обоє відвернулися водночас, ніби злякалися, що хтось прочитає цю мить занадто правильно.
— Що ви так довго? — почулося з боку коридору. Лана з’явилася на порозі, склавши руки на грудях.

— Твій брат — неряха! — роздратовано відповіла Анея, продовжуючи терти лоба. — Він не може нормально передати мені маленьку… Буде шишка… — образливо пробурмотіла вона собі під ніс.

— О мудра Мадонно, — зітхнула Лана. — Давай мені її. Сама покладу. А ви йдіть, заваріть чай.

Вона підійшла ближче, й одним легким, упевненим рухом забрала крихітку з рук Акура. І Лана понесла Ліссу в ліжечко.

Акур і Анея, мов школярі після прочуханки, розгублено попрямували на кухню. Ні слова не кажучи, чоловік підійшов до морозилки, дістав шматок льоду, загорнув його в чисту серветку і простягнув дівчині.

— Сідай і приклади. Інакше справді буде шишка, — сказав він спокійно. — А тоді мені доведеться перед твоїми батьками відповідати.

Анея завмерла, витріщивши очі:
— Що? 

— Ну ж бо, — в його голосі промайнув легкий натяк на іронію. — Думаю, це не найкращий спосіб пояснити їм, що тікати вже немає сенсу. Я тут. Або ти прикладеш лід ,і ніхто нічого не дізнається.

Він зустрів її погляд — рівний, спокійний, але всередині нього нуртувало зовсім інше. Не бійся, хотілося сказати йому. Я не збираюся пред’являти на тебе права…
…Хоч і хотілося б, майнула думка, але він швидко її загнав глибше. Надто довго шукав її. І мав безліч способів змусити їхню зустріч статися раніше — та всі плани розсипались, щойно він побачив її насправді. Тепер він вирішив: не силою. Він її завоює — крок за кроком.

Анея ніяково взяла з його рук серветку з льодом і, бурмочучи щось собі під ніс, приклала її до лоба. Холод відразу пробрав шкіру, змусивши злегка скривитися, але це було краще, ніж ходити зі шишкою.

Акур тим часом діяв так, ніби це його кухня і він робить це щодня. Плавним, упевненим рухом натиснув кнопку на чайнику, потім насипав у заварник чай, поставив його грітися, розставив на стіл чашки. Усе робив повільно, спокійно, майже ритуально — без жодної метушні, немов майстер, що роками тренував кожен рух.

Він намагався не дивитись у її бік. Його обличчя було зосередженим, навіть трохи відстороненим, наче це звичайний побутовий момент, а не зустріч двох людей, які рік не бачились.

Анея ж, навпаки, не могла відвести погляду. Очі самі чіплялися за нього — за кожну дрібницю, якої вона раніше не помічала.
Він змінився. Став більший, ширший у плечах, сильніший. Його тіло більше не мало тієї  худорлявості — тепер це було тіло чоловіка: м’язи чітко окреслювалися під футболкою, перекочувалися при кожному русі рук. Волосся відросло і важкими пасмами спадало до плечей, додаючи йому брутальності.

Вона не знала чому, але кожен цей рух, кожна дрібниця тільки сильніше злили її. І водночас лякали.

Чому він такий спокійний? — промайнула думка. Наче нічого не сталося. Наче не він зруйнував мій світ і я не тікала рік тому.

Порушила тишу  Лана.

— Чай пахне на весь дім! — вигукнула вона, з’являючись у дверях кухні . — Уммм… Сьогодні я приготувала твоє улюблене печиво, Анеє.

Дівчина навіть здригнулася від її голосу — так глибоко вона занурилась у власні думки, що не помітила ні запаху чаю, ні знайомого тепла, що наповнило кімнату. А це було дивно. Бо зазвичай, коли Лана телефонувала зі словами «Анеє, я спекла твоє улюблене печиво!» — вона кидала все: справи, покупки, навіть сон. Бігла стрімголов, аби встигнути на ще теплий шматочок .

Цього разу було інакше. Але тільки до тих пір, поки аромат не торкнувся її пам’яті. Очі засяяли — так само, як тоді, коли вона вперше скуштувала .

Акур уважно спостерігав за нею. Він пам’ятав цей запах. Пам’ятав його до болю. Солодкий аромат ванілі, кориці й меду — саме такий був у їхньому домі, коли мама пекла свої фірмові печенька. Лана берегла цей рецепт як сімейну реліквію.

Анея потягнулася за одним печивом, але в ту ж мить це саме зробив і він. Їхні пальці зустрілися  між ними знову пробіг електричний струм.

— Це моє печиво! — обурено вигукнула Анея, схопила всю тарілку й відсунула її до себе, забувши і про біль, і про лід, і про шишку.

Лана не втрималась і розсміялася, дивлячись на розгублений погляд брата, який, здавалося, не міг повірити, що в нього відібрали смак дитинства.

— Ви так підходите одне одному, — зітхнула вона крізь сміх. — Було б чудово, якби між вами зав’язався зв’язок.

— Що?! — Анея саме відкусила шматок печива, але від несподіваних слів подавилася. Вона закашлялась, почервоніла й мало не перекинула чашку з чаєм.

— Анеє, люба! — злякано вигукнула Лана, кинувшись до неї.

Акур миттєво опинився поруч і легко торкнувся її спини, кілька разів провівши долонею, щоб допомогти диханню відновитися. 

— Тихо… дихай повільно, — прошепотів він майже біля самого вуха. — Все добре.

Анея нарешті змогла вдихнути, витерла очі, які зволожилися від кашлю, і глянула на нього злісно .

— Не… не торкайся мене, — видихнула вона.

— Вибач, — тихо відповів Акур, відступаючи на крок. — Я не хотів тебе налякати.

Але вона вже не слухала. Її серце билося занадто швидко, думки плуталися, а аромат печева, що ще мить тому здавався безпечним, тепер асоціювався з небезпечною близькістю.

Анея підвелась так різко, що стілець позаду тихо скрипнув, наче теж відчув її бажання втекти.

— Мені час, — кинула коротко. — На роботі купа справ.

Вона вже робила крок до дверей, коли тоненький, але пронизливий плач розітнув повітря. Малеча голосно заплакала в сусідній кімнаті, немов намагаючись зупинити її втечу.

— Дочекайся мене, Анеє, — озвалася Лана, зриваючись з місця. — Я зараз!

Вона кинулася до дитячої, залишивши їх удвох у тій задушливій кухні.

Анея скористалася шансом.

— Не тікай.

Його голос був тихий, але твердий. Анея зупинилася, немов хтось зупинив час. Повільно обернулася.

Акур стояв біля столу, впершись стегнами в край і сховавши руки в кишені. Він виглядав спокійно.

— Я не буду по закону карати твою родину за використання заборонених трав, щоб сховати запах внутрішніх вовків, — промовив він рівним тоном.

— Що? — вона відчула, як ноги слабшають. — Які ще трави?

— Ті, що глушать усі природні інстинкти. Ті, що не дають парі відчути одне одного. — Він не зводив  з неї погляду. — За це покарання — смерть. Ти не знала?

Анея мовчки хитнула головою.

— Не хвилюйся, — додав він тихіше. — Я не маю наміру завдавати шкоди твоїй сім’ї.

— Тоді що ти хочеш? — прошепотіла вона.

— Щоб ти поки не казала батькам про мою присутність.

— Навіщо?

— Бо якщо вони дізнаються, що я тут, подумають, що я прийшов по розплату. І твій батько… — він глибоко вдихнув, — знаючи закон, першим накладе на себе відповідальність за вас усіх.

— Він не знає про трави… — вирвалося в неї автоматично.

— Цікаво, — примружив очі Акур. — Тобто ви з матір’ю приховали це від нього.

— Він би не дозволив. Ми… ми мусили.

— Хитро, — кивнув він. — Але він чудово замітав сліди, щоб я вас не знайшов.

— Це тому, що ми збрехали, — зізналася вона ледь чутно.

— І що саме? — його голос став глухішим, але не злим — радше зацікавленим.

— Що ти запровадив нові правила… заборонив жінкам залишати територію клану. Інакше… — вона ковтнула клубок у горлі, — інакше позбавиш їх вовчиці.

— Жорстко, — пробурмотів він. — І твій батько повірив?

— Так, — опустила погляд. — Без сумніву.

Між ними повисла важка тиша. Потім Акур зробив пропозицію, радше так, як роблять люди, які пропонують угоду.

— Давай домовимось, — сказав він спокійно. — Я не торкатимусь ні тебе, ні твоєї родини.

— А натомість? — її голос зірвався на шепіт.

— Натомість… — він затримав погляд на її очах, — ти продовжиш своє життя. І не забудеш навідувати Ліссу. Частіше.

— І все? — Анея не повірила власним вухам.

— І все, — тихо підтвердив він. 

Їхні погляди зустрілися знову .
 

Анея  спокою не відчула. Її тіло підвело — ноги тремтіли, серце калатало так, що аж нудило. Вона майже втекла з кухні й, не озираючись, побігла на роботу.

До кінця дня зібрати думки так і не вдалося. У голові раз по раз спливали його слова, погляд, якого вона боялася зустріти знову. Вона то придумувала, то одразу відкидала можливі пояснення для батьків.

— Анеє, ти сьогодні якась не своя, — звернулася колега, коли вони вдвох складали звіт.
— Та… просто не виспалася, — спробувала усміхнутися вона.
— Обличчя біле, як крейда. Точно не захворіла?
— Ні-ні, усе гаразд. Просто день… важкий.

Її справді трясло не від хвороби, а від страху. Від думки, що правда рано чи пізно вийде назовні.

Ідея прийшла раптово: не йти сьогодні до Лани. Не бачити його. Хоча серце вже скучило за крихітною Ліссою.

Ввечері, стоячи біля вікна  класу з телефоном у руці, вона набрала номер.

— Анеє? — пролунав голос Лани.
— Пробач, я… сьогодні не зможу зайти. Почуваюся не дуже добре. — Вона вдала кашель, хоч голос зрадницьки тремтів.
— О, тоді відпочинь. Хочеш, я щось принесу?
— Ні, дякую. Просто… сон і чай — найкращі ліки.

У трубці щось дзенькнуло, і раптом пролунав знайомий писк:

— Уа! ! — захихотіла Лісса.

Серце стислося, як від удару. Очі защипало.

Коли дзвінок закінчився, Анея довго стояла, втупившись у чорний екран. Як так сталося? Як йому пощастило народитися братом саме Лани? Чому саме він?

Вони ж тікали від нього, ховалися, перебиралися з місця на місце, перетинали кордони. І от — нове місто, нове життя, нові люди… І така халепа.
 

Після роботи Анея майже бігла додому. Серце калатало так швидко, ніби за нею гналися. Вона не хотіла зустріти його знову. Не сьогодні. Не тоді, коли всередині все ще тремтіло від їхньої ранкової розмови.

Побачивши знайомий поворот, вона пригальмувала, а біля паркану сусіднього будинку зовсім зупинилась.
— Гаразд, Анеє, ти можеш. Просто пройди повз, як звичайна людина, — прошепотіла собі.

Та замість звичайного кроку її ноги самі перейшли на напівприсід. Вона прокралася повз кущі бузку, потім навшпиньки пробігла повз веранду. Серце колотилося гучніше з кожним кроком — наче вона здійснювала пограбування століття.

З другого поверху панорамного вікна Акур відчув слабку пульсацію — ледве помітну ниточку, що тягнулася до його грудей. Він одразу підійшов ближче до скла.

І побачив її.

Його губи самі розтягнулися в посмішці. Анея, його вперта, горда дівчинка, зараз кралася вздовж кущів, смішно пригинаючись, ніби боялася, що її спіймають. Волосся спадало на обличчя, вона раз у раз озиралася, як злодійка.

«О, ні, це вже занадто мило», — подумав він, ховаючись у тіні, щоб вона не помітила його.

Акур не відводив погляду, насолоджуючись кожною секундою. Йому не треба було торкатись її — достатньо було відчувати цю тоненьку, ще крихку ниточку між ними. Вона тяглася, наче теплий подих, і змушувала його серце битися швидше.

Він не планував видавати себе. Ні. Але спокуса трохи подразнити свою крихітку була занадто сильною. Тим більше, її батьків ще не було — і він мав повну свободу для маленької гри.
Анея нарешті дісталася до свого будинку. Серце шалено калатало, поки вона впопихах відчинила двері, буквально влетіла всередину й одразу ж притиснулася спиною до стіни.

— Фух… непомічено, — видихнула вона, намагаючись заспокоїти подих.

Та в наступну мить дзвінок у двері змусив її підстрибнути на місці.
— Та ну, тільки не це… — прошипіла вона, озираючись, наче шукала шлях до втечі.

Дзвінок повторився. Анея, не встигнувши придумати план, різко розвернулася й відчинила двері — і застигла.

На порозі стояв він.
Розслаблений, мов нічого не сталося, з термосом у одній руці та тарілкою печива — в іншій.

— Чув, ти захворіла, — спокійно промовив Акур, нахиливши голову трохи набік. — Подумав, чай буде не зайвим. І… ти так і не скуштувала печиво.

— Якого дідька? — Анея зробила крок уперед, нахилилася ближче, стискаючи кулаки. — Ти ж сам пропонував угоду! Що ти тут робиш?

— А я нічого не порушую, — невимушено відповів він, легенько піднявши термос. — Твоїх батьків немає вдома, отже… жодних проблем. Та й я не хочу, щоб ти порушувала домовленість.

— І як це розуміти?

— Лісса сумує за тобою, — тихо сказав він, ніби це пояснювало все. — А Лана переживає: як там мала без вечірньої ванночки? Адже тільки ти її купала, так?

Анея кліпнула очима.
— Звідки ти знаєш?

— Лана розповіла, — в його голосі промайнула тінь усмішки. — Каже, що малеча шукає тебе очима.

На мить у грудях защеміло — картина маленької Лісси, яка озирається на двері, ніби чекає її, виявилася занадто сильною. Вона розгублено відвела погляд убік, ковтаючи клубок у горлі.

— Це нечесно, — пробурмотіла вона. — Маніпулюєш дитиною.

— Я? — він зробив крок ближче, нахилившись так, що їхні обличчя розділяли кілька сантиметрів. — Я просто приніс чай.

Анея швидко кинула погляд на свій ручний годинник.
— Ой, ой, ой… — пробурмотіла вона, нервово вихоплюючи термос і тарілку з печивом. — Дякую… дуже дякую!

Вона ледве стримала серце, відчула, як руки тремтять, і різко зачинила двері перед його носом.
— Бувай! — додала вона, намагаючись зробити голос суворим, але він звучав трохи тривожно.

За дверима Анея ще кілька секунд стояла, дихаючи, намагаючись прийти до тями від несподіваної зустрічі.

Акур тим часом відступив кілька кроків, але на його обличчі з’явилася самозадоволена усмішка, мов кіт, що отримав бажане.
— Хм… цікаво, як вона щохвилини тікає,  виглядає кумедно, особливо  коли нервує, — тихо пробурмотів він і спокійною ходою попрямував додому до Лани.


Декілька годин Анея ходила по кімнаті, мов загнана у пастку. То сідала на диван і втуплювалася в стіну, то вставала і нервово міряла кроками кімнату. Її думки стрибали, як скажені:

Йти — не йти?
Це ж просто дитина, вона не винна…
Я прийду, помию Ліссу, переодягну — і одразу назад додому. Жодних розмов, жодних поглядів…

Вона зиркнула у вікно — будинок навпроти стояв тихо й спокійно, лише в одній кімнаті мерехтіло тепле світло. Саме там, напевно, спала крихітка.

— Та хай йому грець… — пробурмотіла вона, хапаючи куртку. — Це ж для Лісси, а не для нього.

Насунувши капюшон і міцно стиснувши губи, Анея вийшла надвір. Біля кожного кроку серце калатало сильніше: Я просто прийду і піду. Просто прийду і піду…

Підійшовши до дверей будинку Лани, вона глибоко вдихнула, кілька секунд стояла, не наважуючись зайти, а потім таки простягла руку до ручки дверей.

Дитина не винна. Просто дитина… — повторювала вона, ніби закляття.

За дверима вже було чути кроки. Її серце зробило кульбіт. Вона не знала, хто саме зараз відчинить — Лана чи він. І дуже сподівалась, що не він…

Даріан широко розчинив двері, навіть не давши їй встигнути видихнути.

— Нарешті, Анея! — вигукнув він, схопивши її за руку. — Давай швидше, без тебе вже паніка. Лісса… — він нахилився ближче й змовницьким тоном додав: — …навалила повний памперс. Ніхто не наважується його змінити й помити сіднички. Де ти так довго була?

Він навіть не чекав відповіді — просто потягнув її всередину, ніби боявся, що вона знову втече. Анея йшла мовчки, трохи приголомшена, не встигаючи осмислити, що відбувається. Вони піднялися на другий поверх, і Даріан, не зупиняючись, затягнув її просто до дитячої.

У цей момент Акур підвів погляд. Його очі миттєво спалахнули, коли побачив, як чужий чоловік тримає за руку його пару. Вовча сутність в ньому заворушилась, шерсть під шкірою стала дибки, нігті трохи видовжились.

— Акур! Що ти робиш?! — вщипнула за руку Лана, помітивши зміни.

Акур лише тепер усвідомив, що руки частково вкрилися шерстю, тіло готувалось до перетворення. Він глибоко вдихнув і примусив себе заспокоїтись.

— Це… від хвилювання, — буркнув він, силоміць повертаючи собі людський вигляд. — Дитина плаче… я просто не звик до цього.

Насправді ж це були ревнощі. Гострі, болючі, неконтрольовані. Лана глянула на брата з-під лоба — підозра вже закралася в її серце.

— Анея, не стій, — буркнув Даріан, м’яко підштовхуючи дівчину ближче до дитячого ліжечка. Він і не здогадувався, що таким рухом розпалює звіра всередині Альфи. Акур ледве стримався, щоб не викликати суперника на бій — та розум підказував, що той просто звичайний чоловік, не ворог.

Як тільки погляд Анеї впав на маленьку Ліссу, усі її страхи розчинилися. Вона мимоволі усміхнулась, і та усмішка миттю змила напругу з повітря.

— Що сталося, маленька дівчинко? — лагідно заговорила вона, нахиляючись над немовлям. — Тато з мамою образили? Так, так, моя крихітко, зараз усе виправимо: витремо, помиємо, переодягнемо.

Її голос був теплий, майже співучий. Малеча, щойно впізнала знайомий тембр, одразу перестала плакати й навіть замахала крихітними рученятами.

Анея швидко зняла переповнений підгузок.

— Фууу… — хором зреагували всі присутні, відвертаючись і закриваючи носи.

Лише вона залишалась абсолютно спокійною:

— Ось так, булочка. — Вона взяла дитину за ніжки, легко піднявши їх, щоб витерти крихітні сіднички. — Хто тут має найгарнішу сідничку? Хто має рум’яні щічки?

Лісса весело агукала, відповідаючи їй, наче вони вели власну розмову.

Акур не міг відірвати очей від сцени. Йому здавалося, що бачить майбутнє — як вона тримає їхню дитину, як сміється, як турботливо дбає. Серце стискалося від цього видіння.

— Ти з глузду з’їхав? — прошипіла Лана, стукаючи його в плече. — Ти мітиш територію, мов вона твоя пара. Що, чорт забирай, відбувається? Ти повинен мені пояснити! Якщо вирішив погратися з моєю подругою — я тебе власноруч придушу.

Акур лише зітхнув і потер плече, не відповідаючи. Усі його думки були прикуті до тієї сцени, де Анея тепер занурювала голеньку, беззахисну Ліссу в теплу водичку ванночки.

Вона плюскала малечу, ніби ту, що носила під серцем. Її голос став м’якшим, теплішим, ніж будь-коли. Весь світ, здавалось, звузився до однієї маленької ванночки й двох істот — дівчини та дитини. Решта просто розчинилась.

Коли купельні процедури закінчились, Ліссу витерли, одягли та вручили мамі. Маленька задоволено чмокала пляшечку зі сумішшю, а за кілька хвилин уже спокійно спала. Щоб не турбувати батьків, Анея навшпиньки рушила до дверей.

Та вже біля порогу згадала, що забула телефон. Різко розвернулась — і в ту ж мить лобом врізалася прямо в підборіддя Акура, саме тим місцем, де вже красувалась маленька шишка. Наступивши йому на ногу, вона ледь не гепнулась на підлогу, але чоловік вчасно підхопив її за талію.

Обидва одночасно підстрибнули від болю, але жодного звуку не видали, щоб не розбудити немовля. Схопившись за чоло, Анея швидко підійшла до комода, схопила телефон і, проходячи повз Акура, сердито вдарила його кулаком у плече.

Альфа здивовано підняв брову, гримасою питаючи: «За що?» Та відповіді не послідувало — дівчина мовчки вийшла з кімнати, майже тікаючи сходами вниз.

— За що я отримав наганяй? — почувся за спиною голос Акура, який одразу рушив услід.

— Ти вдруге мені нашкодив! — зірвалася вона, крутко розвернувшись до нього, коли вони вже майже дійшли до сходів. Її очі блиснули обуренням.

— Я не шкодив, — невинно розвів руками Акур, на диво спокійно. — Це ти сама на мене налітаєш, мов навіжена.

— Навіжена?! — в неї аж шия почервоніла від обурення. — Це ти стоїш посеред дверей, як гора.

— А що я мав робити? Кричати: «Увага, перешкода попереду!»? 

— Міг би бодай відійти вбік!

— А я думав, ти так прагнеш моєї компанії, що вирішила атакувати мене головою. Зізнавайся, це була спроба обіймів через таран?

— Таран? — Анея ледь не задихнулася від обурення. — Я тобі зараз покажу таран!

— Тільки не головою, гаразд? — підняв руки вгору, роблячи вигляд, що здається. — Бо наступного разу нам обом знадобляться крижані компреси.

— Ти нестерпний! — випалила вона, роблячи крок униз сходами.

— Але принаймні чесний, — кинув він їй услід і наздогнав кількома довгими кроками. 

 Вона пришвидшила крок, але Акур не відставав.

— О, я не сумніваюся, — в її голосі з’явився  насмішкуватий тон.

— Хіба що ще раз шукатимеш мій підборідок своїм лобом — тоді, може, все ж покличеш мене заздалегідь?

— Покличу. Щоб ти не потрапив мені під руку, — випалила вона й сердито зашипіла.

— Під руку, під голову… — примружився він. — Схоже, ти просто не можеш тримати руки й голову подалі від мене.

— Акур! — вигукнула вона, вже не стримуючи злості, але на її щоках виступив легкий рум’янець.

— Що? Я лише констатую факт, — усміхнувся вовк і нахилився ближче, майже шепочучи біля її вуха. — Або це доля, мала. Доля вдарити мене головою, потім серцем.

— Мені здається, доля підказує втекти від тебе якомога далі, — буркнула вона швидко .

— О, втеча — це теж спосіб привернути мою увагу, — кинув він услід, ледве стримуючи сміх. — Біжи-біжи, я все одно тебе знайду.