Байдужість

Юлія Богута

Війна у твоїй душі. Вона забирає твій спокій. Вона розриває тіло. Вона цим вбиває мене. І ти знаєш, не тільки ти. Ці люди також жорстокі. І ні. Це не смерть. Це байдужість серця наші жне. Вона залізає під шкіру, отрутою лине у кров. Хтось каже, що бійня на благо і світ ще врятує любов... Та ні, не врятує, мій Ніжний. Цей світ не врятує ніщо. Ми діти війни. Ми вже мертві. Нас вбили вони. І за що? За розум. За силу. За віру. За те, що не вмієм мовчати. Ти знав би, як я втомилась глухим - про життя кричати. Сліпим - про красу океанів. Самотнім - про щастя й тепло. Цивільним - про кров і про страти. А мирним - про кулі і зло. Вони ж бо далекі від цього, а я серед цього живу. Вони на екранах це бачать, а я за вікном, наяву. Війна у моїй душі. Вона забирає мій спокій. Вона розриває тіло. Вона убиває тебе. І ти знаєш, тому я жива. Бо роблю сміливі кроки І йду важкою дорогою, випрямляючи свій хребет.

2021-12-16 09:07:13

32

7

Коментарі

Упорядкувати

За популярністю
Спочатку нові
По порядку

Показати всі коментарі (7)

Юлія Богута

@Сандра Мей вірш старий, насправді. Але досі актуальний. Дякую

Відповісти

2022-12-10 15:03:13

Подобається

Nadine Tikhonovitch

Найстрашніше, що війна тільки зовні, але й зсередини кожного з нас. Але ми живі і маємо жити далі, вбивають нас фізично чи роздирають душу... Сумно все це, надто сумно. Чудовий і пронизливий вірш, дякую! #чв

Відповісти

2022-12-10 23:30:42

Подобається

Юлія Богута

@ДАДА-РАСТАМАН-ІТСИСТ насправді він написаний ще 6-7 років тому

Відповісти

2022-12-11 08:49:58

1

Схожі вірші

Всі

Мої слова

Ай

Мої слова нічого не варті, але я більше нічого не вмію, Лише нестерпно кохати те, що згодом вб'є усі мої квіти. Те, що загубить мене і все, що я маю, викличе аритмію, Але віддам усього себе й обіцяю, що не буду жаліти. Бо завжди волів проміняти комфорт на більш вартісні речі. Запам'ятав назавжди: жалість до себе породжує лише порожнечу, Якщо життя чогось і навчило, то плести лише проти течії. Мої слова нічого не варті, але лунатимуть в тебе під вечір.

85

0

5112

La lune

Nadine Tikhonovitch

Quand les rues de la ville sont plus sombres, Quand la moitié de la planète dort, Quand les étoiles de rêve tombent, La lune me brille, la lune d'or. Je peux la regarder la nuit Et j'écris mes poèmes bizarres, Peut-être je suis folle ou stupide, Mais la lune me donne de l'espoir. Elle est froide, comme l'hiver, Elle est pâle, comme malade, Je peux là regarder les rivières Et parfois je vois les cascades. Elle est mystérieuse, magnifique, Satellite sombre de notre planète, Séduisante, heady et magique, L'ami fidèle pour tous les poètes. La lune, pourquoi tu es triste? La lune, je ne vois pas ton sourire, Dis moi ce qui te rend attriste, Dis moi ce qui te fais souffrir! La lune, tu es loin de moi, Il y a des kilomètres entre nous, Je rêve de toi de matin à soir, Je rêve et j'écris sur l'amour. Et je danse dans ta lumière, Mes idées sont tristes et drôles, J'aime tes yeux tendres, lunaires, Ils me disent que je suis folle. Mais, ma lune, tu es mon rêve, Tu es mon inspiration, ma lune, Mon souffle, tu m'aimes, j'espère, Parce que tu es mon amour!

49

14

1544