Ранок почався з прохолоди. Вона огорнула моє тіло, коли Даніель вибрався з ліжка. Під долонями валялися зім'яті простирадла та м'який плед. Волосся сплуталося на голові та прикривало очі так, що я спочатку не могла нічого розглянути в кімнаті. Коли я нарешті підвелася, мій погляд зачепився за елійця. На його тілі місцями перебилися складки від тканини. Сиве волосся виглядало зовсім розпатланим і по домашньому милим. Настільки, що мені захотілося обійняти його зі спини та увіткнутися між лопатками, покритими різноманітними татуюваннями. Срібляста шкіра ледь виблискувала у променях ранішнього сонця, від чого здавалося, наче він вкритий якоюсь фарбою.

Напевно, так і виглядали залізні люди – сильними всередині та ще сильнішими зовні. Шкода, що ця сила їм давалася надто складним шляхом. Страшно тільки уявити, що я робила б, якби Земля зникла з Сонячної системи, і мені довелося б летіти в абсолютно незнайоме місце через цілий космічний океан. Даніель справді заслуговував на повагу.

— Виспався? — запитала я, повільно потягуючись і розглядаючи м'яті простирадла під ногами. Десь у лісі вже співали птахи, зустрічаючи новий день.

— Трохи, а ти? — запитав він ледь прихриплим від сну голосом.

— Виспалася. Щось наснилося?

— Ні, — посміхнувся він, — просто не хотів, аби тобі знову снилися жахи, тому й приглядав за твоїми снами.

Даніель пішов у ванну, а я сиділа на ліжку і відчувала сором. Було неприємно усвідомлювати, що через мою слабкість страждали інші люди. Хотілося просити вибачення, але я знала, що він вважатиме це дурістю, тому злізла з дивана і пішла босоніж на кухню. Мінімальний запас продуктів ми перенесли сюди, ще коли тільки починали осягати принади земної їжі. Обсмикнувши чергову сорочку Даніеля, почала варити йому сніданок. Підігріла чашку молока і засипала пів чайної ложки кави. Слідом вирушила ложка цукру та щіпка кориці. На смак не гірчило, а бадьорило навіть краще за чисту каву. Трохи подумавши, ще підсмажила грінки та декілька яєць. День сьогодні обіцяв бути виснажливим.

Не дивлячись на безсонну ніч, Дан досить спокійно реагував на усе, повернувшись. Ми поснідали й вирушили до того самого місця, про яке я розповідала йому. На вулиці нещадно палило сонце. Здавалося, що варто впустити сірник на спалену траву, як ліс спалахне за частки секунди. Дерева висохли й пожовтіли, а листя деяких просто обсипалося. Іти по цій спеці довелося досить довго. Настільки, що я була шалено рада нарешті відпочити, сидячи під прохолодною стіною.

Сама собою печера була невелика, але через кілька кишень, створювалося враження ніби вона величезна. Якби поверхня каменю не була з природними нерівностями, можна було б подумати, що хтось навмисне створив подобу кімнат. Поки я писала список всього, що нам потрібно, Даніель вирішив сходити за своїми людьми. Від печери до них було йти набагато ближче, ніж до його будинку. З одного боку це було добре, а з іншого — змушувало нервувати. Що, якщо нас знайдуть?

Навряд чи багато людей знали про це місце. Ми з татом і самі ненароком на нього натрапили. Крім того, я розуміла, що цього притулку нам не вистачить надовго, і потім треба буде шукати інше. Через місяць настане осінь, а в цю пору року рівень води значно підіймається, і печеру може затопити, через другий вихід, який вів до океану.

Як би там не сталося, нам потрібна була питна вода, консерви, медикаменти. Ми не могли розраховувати лише на здібності елійців, вони не всесильні. До того ж незабаром почне холодати, а в таких місцях ночами набагато прохолодніше, ніж у місті. Мій список поповнювався і поповнювався, і я все чіткіше усвідомлювала, що печера була лише перевалом. Ні діти, ні дорослі не зможуть тут протриматися довгий час. Все, що нам залишається — втекти до іншого міста.

Даніель повернувся досить швидко, а разом із ним четверо елійців та троє підлітків. Ми домовилися дочекатися ночі, а ближче до ранку розділитись і піти за запасами по найближчім точкам. А поки залишався час, стали облаштовувати будинок: елійці з повітря створювали ліжка, стіл, декілька пледів. Крім цього, я попросила зробити заслони на входи, щоб можна було виграти трохи часу, якщо хтось нас випадково знайде. Все це забирало час та сили.

Пізніше, увечері, мені розповіли, що люди почали проводити обшуки та спалювати деякі будинки. Багато хто виїхав з Вайлдхілу, боячись чуми. Той інцидент списали саме на неї, наче діти рознесли хворобу, а потім випадково підірвалися на складі старих боєприпасів. Наче деякі з них були дітьми робітників і захотіли сховатися у батьків. Збоку це звучало настільки дурним, що здавалося казкою. Проте так передавали в місцевому телебаченні, тому їм вірили усі.

Коли біженці розійшлися спати, я повернулася до Даніеля і нарешті змогла обійняти його. Мені здавалося, що він був моїм будинком. Де б ми не були, поряд з ним не відчувався страх, він відходив на задній план, мов білий шум.

Цієї ночі мені наснився величезний океан, що сяяв сріблом. Я сиділа біля Даніеля і дивилася на захід сонця. Величезне небо горіло, від чого океанська вода повільно забарвлювалася фіолетовим кольором.

— Ти когось любила, Лоро? — спитав ледь чутно Дан. Його голос зливався з шумом прибою.

— Любила, але не впевнена, що мене любили.

— Чому? — здивувався прибулець, підіймаючи брови.

— Тому, що любити – не означає бути коханим, принаймні на Землі… – спогад про сім'ю віддався болем. Блу завжди поводила себе наче чужа, а Майкл просто зникав, забуваючи про все. Чи можна було це сприймати як справжні почуття? Можливо, я просто була перехожою людиною у їхньому житті. Дивлячись на Даніеля, стало зрозуміло, що не одна я. — А ти?

— Ні, на Еліосі я нікого не любив. Через те, що моя душа сіра – я не міг мати пару. Навіть торкнутися когось. Мене уникали, наче заразного. Я дефектний, — відповів він з гіркою посмішкою, а потім поставив найнесподіваніше питання, від якого всередині мене щось перевернулося, — ... а ти цілувала когось?

— Так.

— Як це, цілувати того, кого кохаєш?

— Зворушливо, — ледь змогла з себе видавити. Під пальцями блищала чорна галька і я постаралася відірватися на неї. — Немов усередині тебе вирує шторм.

— Лоро? — покликав Дан, торкаючись моєї долоні. Сильні пальці стиснули її, огортаючи теплом. — Можна я тебе поцілую?

Прохолодні губи торкнулися моїх, затягуючи в повноцінний поцілунок. Напруга всередині грудей почала слабшати, а ось якісь інші почуття — підіймалися назовні. Щось всередині мене набирало обертів, відображаючись на океанській товщі. Стіни води доходили до неба, розривали його, намагалися знести все на своєму шляху. Від подиву я ледь відштовхнулась, стараючись заспокоїтися. Коли моє дурне серце нарешті прийшло в норму, вода впала вниз, ніби ніхто її й не здіймав до небес. Залишилася тільки нескінченна тиша і ми, серед скляної гладі океану.

Я дивилася на фіолетовий вогник у грудях елійця. Він ледь помітно пробирався через сріблясту шкіру. Такий слабкий, що я подумала, ніби це моє світіння відбивалося від його тіла. Але ні. Моє свічення мало набагато насиченіший колір. Шалений відтінок.

Коли мої очі знову розплющились, я опинилась у своєму ліжку. Це був лише сон.