Темрява. Поглинаюча суцільна темрява, від якої неможливо було сховатися чи втекти. Вона проникала в глибини моєї свідомості та міцно в'їдалася в життя, ніби Сонце просто взяло і згасло, забравши з собою моє здоров'я, спокій і щастя.

— Шайні, доню, — почувся голос тата десь поблизу. Я намагалася знайти його, широко розплющеними очима вдивляючись у навколишній простір, але не могла. — Як ти?

— Тату, я нічого не бачу, — мій голос зірвався на хрип, віддаючись головним болем. — Що зі мною сталося?

— Ти… — запнувся він, — Ти потрапила в аварію, донечко. Лікарі сказали, що все налагодиться, чуєш? Треба лише почекати трохи. Ти зі всім справишся, обов'язково! Тільки будь сильною, будь ласка!

— Дякую! Боже, дякую! Мені так страшно. Чому ти мене не обіймаєш?

Лікарняна ковдра здавалася дуже холодною. Я намагалася намацати батькову долоню, але марно. Він завжди обіймав мене, а зараз, коли мені настільки була потрібна його підтримка — тримався відчужено. Це змушувало перебирати в голові дурні думки: про те, що йому не потрібна хвора дочка; або про те, що він злиться; або ще сотні безглуздих слів, які не мали сенсу, але впивалися в мене лікарняними голками.

— Мені теж страшно, люба, — таке рідне тіло навалилося на мене, завдаючи фізичного болю, але зцілюючи душевний.

Подумати тільки, як усе міняли прості обійми: дурні страхи вщухли, зникало тремтіння в пальцях, а десь всередині почав зароджуватися спокій, тепло та впевненість. Я відчула вологу на його щоці і зрозуміла, чому він не обійняв мене відразу — тато не хотів, щоб я бачила його слабким. Але правда полягала в тому, що слабкість це не гріх. Байдужість — ось, що таке гріх. Напевно, тому я йому підіграла і вдавала, що нічого не помітила.

Кожен наступний день я з нетерпінням чекала на момент, коли прокинуся і побачу світло. Це очікування не давало мені остаточно зламатися. Я старанно намагалася стати самостійною, добре їла і навіть потрохи займалася легким спортом, щоби не розкиснути. Але час минав, а я продовжувала жити в темряві і слухати одне і те ж саме: «Це не буде настільки швидко. Ти повинна чекати та не боятися, шукати віру в собі, інакше одужання йтиме повільніше, а ми ж не хочемо цього?», «Просто уяви, що буває ще гірше. Адже ти могла взагалі не вижити, і тоді б я помер разом з тобою», «Ти дихаєш. Твої рани затягнуться, потрібно лише трохи часу і надії. Шукай світло всередині себе».

І я шукала. Годину за годиною я знаходила його у всьому. Спочатку, у тому, що почала частіше проводити дозвілля з татом, а потім — у добрій медсестрі, яка перев'язувала мої забиті місця. Слідом — у гірких пігулках, які прийшли на зміну уколам; у свіжому повітрі, коли провітрювали палату; у дощі, що проливався на світ, поки я сиділа в теплі та затишку; у книгах, які мені читали. Пізніше я сама навчилася читати шрифт Брайля. Тиждень за тижнем. Місяць за місяцем. Від обстеження до обстеження. Це перетворилося на якусь гру. Але що далі, тим ставало важче у неї грати, важче себе обманювати.

Через пів року, я вже знала навпомацки кожен міліметр будинку і навіть двору. Я могла точно сказати, хто йде — батько, нянька чи робітники. Могла по запаху визначити, коли піде злива. Могла їсти суп самостійно, не проливаючи його. Знала, скільки кроків від вітальні до спальні, скільки разів билося моє серце. Я навчилася дуже багато робити, але знову бачити світ так і не змогла. І одного разу я зрозуміла, чому.

Того дня, тато прийшов раніше, а заняття з репетиторами було відкладено через хвору дочку міс Айлі. Я хотіла запропонувати йому сходити прогулятися, але випадково підслухала його розмову:

— Ліки не допомагають! Їй ні краплі не краще! — сердився він, шукаючи якісь документи. — Зробіть щось!

— Я розумію вас містере... — шипів голос на гучномовці.

— Ви нічого не розумієте! — зірвався на крик батько. — Це не ваша дочка з надією просить відвезти її на обстеження! Це не ви працюєте з ночі до ночі, щоб спонсорувати нове лікування! Пробуйте ще!

— Ми все перепробували, але лікування нема. Вам варто змиритися містере...

Тато жбурнув телефон на підлогу, а я закрила свій рот долонею, аби він не почув моїх тихих схлипів. Крок за кроком я відступала до своєї кімнати, боячись розвалитися на частини прямо під його кабінетом. Я плакала цілий день, а потім і всю ніч; душила своє горло, щоб не видавати звуків; затуляла рота долонею і кричала так тихо, як тільки могла. А потім, трохи прийшовши до тями, мої думки зайняв батько. Він валився з ніг, щоб повернути мені зір. Своїм безглуздим бажанням бачити, я робила боляче і собі, і йому. І кому від цього полегшало?

Вранці тато сказав, що ми їдемо до лікарні. Він говорив бадьорим голосом, але я розуміла, що це вся брехня, що останні пів року мого життя, мені брехали абсолютно всі. Він любив мене. Але...це було боляче. Того дня я посміхнулася до нього і сказала, що більше не хочу.

— Знаєш, тату, я втомилася від лікарень. Зрештою, бути сліпим не так уже й погано. Мені подобається.

Я підійшла та обійняла його за шию, подумки продовживши фразу до кінця. «Так хоча б я не бачила брехливих очей і могла вдавати, що нічого не трапилося». Він видихнув і щасливо обійняв мене. Просив вибачити. Розповів, що перепробував усе. Тримав мене, ніби я помру або покінчу життя самогубством, але в цьому не було ніякого сенсу. Я прийняла правила гри. Якщо ти любила своїх близьких, то мала брехати їм про те, що тобі добре. Жертвувати собою, своїми захопленнями, думками, словами, життям — усім, і вдавати, що ти щаслива. Просто створи ілюзію щастя. Бреши собі, поки сама не повіриш у цю брехню.

У мене була перевага — в темряві будь-які предмети втрачали свої обриси. Вони не мали чітких меж, і всі вони залишалися лише в моїй голові. Так, моє Сонце згасло разом із надією, вірою, зором, щастям. Натомість у мене з'явилася темрява. Темрява, яку я навчилася кохати. Вона була схожа на парасольку, що приховувала мене від усіх злих слів, жалю, зрад. Вона єдина мене розуміла і заплющувала мої очі від цього світу, тому що він не був створений для таких, як я.