Міс Редвайн виявилася доволі наполегливою жінкою. Попри всю її елегантність, вишукану ходу та непогані манери, впертість вона мала не менше ніж у бика. Хоча чесно? Подивившись, як вона зі спокійним виглядом зуміла власноруч  оформити наші перші варіації  документів на відправлення, я її стала подумки називати "бульдозером". Тридцять сторінок малого шрифту про транспортацію коштовних товарів,  включаючи всі можливі надзвичайні ситуації — то було ще тим випробуванням навіть прочитати, але в неї навіть око не сіпалося.

І ось, після двох годин оформлення документів, ця свята жінка вже з годину сиділа в коридорі, очікуючи Блекроуза. Поруч з нею сиділо ще троє таких самих живучих  претенденток, з не меншою мотивацією, але поки що серед них мене найбільше турбувала саме міс Блад. Попри миле дитяче лице, хватка в неї була щонайменше як у бульдога. Та й не давала спокою її аж надто велика впевненість у собі. Ніби для неї особисто все було вже розв'язаним питанням.

Тягнути далі не було ніякого сенсу, хто міг відсіятись — уже відсіявся. Над іншими треба було працювати вже з іншого боку, з особистісним підходом. Тому я увійшла в роздягальню та випила зілля, яке мені віддав Коул, перш ніж полетіти роздавати подарунки. На смак було непогано, але відчуття трансформації не відрізнялося чимось приємним. Груди суттєво зменшились, тіло витягнулося в довжину, на лиці з'явилася легка щетина. Я дивилась на своє відображення і проти волі тягнулася пальцями до нової шкіри. Це ж треба було таке...?

Швидко натягнувши новенький офісний костюм Коула,  я попрямувала до кабінету аби раз і назавжди відвадити від “себе” всіх охочих. На превеликий жаль, число кандидаток майже не змінилося.

— Світлого ранку, — холодно привіталася на вході з дамами. — Заходьте міс...

Я хотіла було покликати того самого бульдозера, який не давав мені спокою, але перш ніж я назвала її ім'я, одна із дівчин похапцем влетіла в кабінет, збиваючи мене з ніг. Зміривши її здивованим поглядом, я зробила глибокий подих аби не загарчати та спокійно увійшла в кабінет, зачинивши за собою двері.

— Коуле, я мріяла про цю зустріч цілу вічність, — протягнула вона спокусливим голосом і вхопилася за мою долоню, намагаючись чи то відірвати її, чи то засунути у свої ребра, коли притискала до грудей. — Ви відчуваєте, як пульсує моя кров? Так говорить моє кохання...

«До ваших грошей...» — пронеслося в голові. Так ось воно що... Цікаво, що ж там за статок був, заради якого жінки готові були так принижуватися і зі швидкістю світла бігати? Певно чималенький...

— О, моя красуне...ваша кров пульсує сильніше за гном'яче серце, яке побачило спосіб нажитися! Але ж ви не такі, правда? — з надією подивилася в рожеві очі навпроти себе, які тільки почали відчувати підставу. — Я впевнений, що вам байдужі ці золоті брязкальця, якими так пишається моя люба матінка! Тому я, відразу як дізнався, що ви одна із претенденток — відмовився від усього.

— Тобто...? — шоковано видихнула жінка, мало не втрачаючи свідомість.

— Матінка хотіла, щоб я відмовився від вас та погрожувала відняти увесь спадок, якщо я не зроблю цього, — на останньому слові, очі міс Роузі аж спалахнули. Я готова була поклястися, що воно викликало у неї аудіальну насолоду. Тому я вирішила не тягнути вампіра за ікла і стала добивати. — Усі маєтки... Усі коштовності...усі прикраси...

— І ви...? — Роузі хапала серцевий приступ після кожного мого слова і здавалося, що якби воно билося, то стало б вже тричі. — Що ви зробили...?

— Я сказав, що мені все це не потрібно, — на очах красуні мало не виступили сльози. — Ні нерухомість, ні золото, ні сімейні реліквії. Мовив, що усе це не матиме сенсу в сімейному житті, у якому ви поруч зі мною.

Жіночка розплакалась від жалю. Вона кинулася в мої обійми, притиснулась і стала мочити сльозами чистенький костюм, який лишень прийшов з пошти. Я вмовляла Коула його купити цілий місяць! Він його навіть не встиг одягнути жодного разу! А вона на нього своїми сльозами та соплями! От нахаба! Мені ж ще цілу вічність доведеться його вмовляти одягнути його! А якщо дізнається про чужі слинки на комірці, то вже точно не одягатиме.

— Але ж, Коуле, на що ми з вами житимемо? — вхопилася за останню надію Роузі, намагаючись зачарувати мене своїми очима. — А як же наші діти?

— Який же я радий, що ви про них згадали! — вхопилася за ще одну больову точку. — Я хочу трійню!

— Як "трійню"...? — зніяковіло промовила витончена пані, дивлячись на свій живіт.

— Не переймайтеся! Це лише у цьому році! А наступного — ще чотирьох. Уявляєте, яка радість буде бабусям? — з пришибленою посмішкою почала озвучувати мій особистий кошмар. — Але відразу скажу, що я проти всілякого захисту, тому згодом дітей буде ще більше! Правда, чудово?

— А...як же їх ростити...? — задумалася Роузі, забувши про свої великі плани на статок Коула. Я аж бачила, як в її голові  літали комарі та посилено намагалися знайти вихід. — Без грошей...?

— Легко, люба! — вигукнула і схопила її за руку. — Батьків турбувати не будемо звичайно, все самі. Я працюватиму, а ти сидітимеш вдома з нашими маленькими піраньями одна. А потім, як  вони підростуть, то вийдеш працювати зі мною. Готуватимеш нам кожен раз сніданок, обід і вечерю. Обов'язково з трьох блюд, все свіже та відповідно до бажань малечі! Бо діти мають їсти лише те, що хочуть.

— А якщо хотітимуть різне...? — ніби оглушено запитала жінка, повільно задкуючи до виходу.  

— Нічого, готуватимеш різне. Чого там готувати? Правда? — посміхнулася їй мрійливо. — Кухня в мене велика — три на три метри. Кімнат у квартирі правда дві...але нічого. Купимо триярусні ліжка і покладемо їх разом. Я вже уявляю собі цю картину! У нашої першої трійні почнуть рости перші зубки! А потім щеплення! Годування кожні три години... Як раз по годині на кожного! Правда зручно?

— Ще і як...

— Назвемо їх Фьорст, Секонд, Серд,  щоб не плутати, — вбивала останні цвяхи в її труну, відвернувшись від панянки лицем аби не засміятися. —  Одяг носитимуть один одного, нащо їм купувати щось своє? У моїх родичів залишилися дитячі речі ще з бабусиного дитинства. Попрошу — вишлють. Іграшки теж пришлють, нащо їм свої? А те, що поламані — не біда. Он, пазли можна тисячу разів складати підряд... Любитимемо всіх однаково. Ви їх навчите читати, писати, говорити, а я буду турботливим татком, який на вихідних водитиме їх на дитячий майданчик погратися з іншими дітьми. Тільки вихідний у мене раз в рік, але то таке...

Повернувшись лицем до входу, я помітила відчинені двері та шоковані лиця ще двох кандидаток, які певно почули кінець мого кошмару. Але, перш ніж я встигла запросити їх, вони телепортувалися звідси. Певно промова їм теж сподобалася.

Ну нічого, в мене в запасі стільки ще кошмарів, що вистачить на всіх пришиблених благородних панянок. Добре, що бабуся лякала мене цим ще з дитинства. Тепер хоч маю чим відваджувати благородних дів.