Розділ №1. Сонечко для вампіра
Розділ №2. Розлючений чоловік
Розділ №3. Щастя логопеда
Розділ №4. Та, яку хочеться задушити
Розділ №5. Лікарня так лікарня
Розділ №6. Сонячний удар в голову
Розділ №7. Грандіозна помста
Розділ №8. Підсмажена Зефірка
Розділ №9. Збочена бабця
Розділ №10. Сходинки на небеса
Розділ №11. Любляча бабуся
Розділ №12. Всі психи як психи
Розділ №13. Теплої ночі
Розділ №14. Голос в моїй голові
Розділ №15. Великі плани помсти
Розділ №16. Я кохатиму тебе вічність
Розділ №17. Відбивна з вампіра
Розділ №18. Величезна черга
Розділ №19. Особливі кошмари
Розділ №20. Бульдозер та шпилька
Ілюстрації до книги
Розділ №17. Відбивна з вампіра
М'яка ковдра огортала плечі. На кухні шипіла сковорода, на якій Блекроуз вже з годину  смажив ті самі нещасні відбивні, що постраждали через нього ж. З боку Коула це було милим видом компенсації їхніх страждань — закінчити швидше ці муки й дати нарешті померти десь на глибині наших шлунків. Бо я їх смажила б, напевно, вдвічі довше. А якби не помирилась із Коулом, то пішла б ще на одне коло каторги, аби якось приглушити його голос в собі.

Мій погляд зачепився за смішне лице  Блекроуза, який примудрився обмаститися в муці аж до самого кінчика свого високородного носа. Хто б міг повірити, що він здатен на такі великі подвиги? Ще й так прекрасно зумів зробити це! Жодний шматочок не підгорів! Як для лорда, його руки виросли із надто правильного місця. Аж не віриться… Їх там що, вчили готувати собі самим? Ти його матінка мала великі плани на його кар'єру кухаря? 

— Про що ти так сильно задумалась? — запитав він, помітивши мій спантеличений вираз обличчя.

— Про твої кулінарні здібності. Звідки вони взялися? — поцікавилася та сильніше закуталась у ковдру.

Тіло все ще сильно морозило й мені хотілося залізти у ту гарячу пательню на плиті, щоб нарешті зігрітися. Я сьорбала чай з чорничним варенням, шморгала йому хворим носом і подумки молилася Арані, аби застуда швидше пройшла. Допомагало погано, але принаймні Коул в домашніх справах мені сильно стався в пригоді.

— Пам'ятаєш, ми ще коли вчились в академії, навіщали твою бабусю? — губи чоловіка розтягнулися в легкій посмішці й він на мить повернувся у мій бік. — Вона тоді сказала, що шлях до серця дівчини лежить через постійну підтримку, спільне прибирання та домашню їжу. І якщо я хочу заслужити її любу внучку, то починати мені варто з останнього, бо вона дуже вимоглива, а руки в мене ростуть з сусіднього міста.

— Так і сказала? — розсміялася, відкидаючи голову назад. На очах виступили сльози і я глибоко задихала, щоб трохи вгамувати своє серцебиття.

— Я тобі майже процитував її слова! Бачила б ти її лице після того, коли вона попросила мене почистити їй картоплю в той день! Ніколи не забуду...

— А що не так було? — поцікавилася.

— Я її кубом почистив... — сміючись мовив Коул і похитав головою. — А потім ще й довго дивувався, чому ж її брови мало не дотягнулися до сивого волосся. Мені здається, що вона ще тоді все зрозуміла. І про моє походження, і про мої почуття до тебе. Бо сварилася напевно з пів години, за те, що перевів їй цінний стратегічний продукт, але перед тобою нахвалювала. Навіть не натякнула тобі, що я безрукий.

— Бабуся Рівендж така, — на якусь мить мене охопила ностальгія за нею, а потім згадалася давня обіцянка.  — Ти хоч знаєш, що перед ритуалом об'єднання душ маєш просити в неї моєї руки?

— А чому в неї? — здивувався Коул. — Просять же в батька?

— Ні, батько слабо характерний, як і мама. А от бабуся мене аби кому не віддасть. Вона ще тоді взяла з мене магічну присягу, що мій чоловік має пройти в неї якісь там перевірки. Так що, якщо дійсно хочеш одружитись, то треба буде з'їздити.

— Одужаєш і поїдемо, чого тягнути? — спокійно знизав плечима вампір, вимкнув вогонь і сів навпроти мене. — Краще розкажи мені, що за випробування?

— А я звідки знаю? — розсміялася наївності Коула. — Це тобі не академія! Списати в мене правильні відповіді не вийде. Навіть не проси.

— Ну нічого...якщо я навчився макарони варити так, щоб з них не виходило желе, то і навчусь проходити екзамени у твоєї бабці. Ти ж від мене відганятимеш маминих подруг, яких вона слатиме до мене? — з надією глянув він у мої очі. — Ну, будь ласка! Вдай мою законну дівчину, поки я добиватиму твою бабусю.

— Чого це ти будеш її добивати? Вона хіба не сподобалася тобі? — не зрозуміла.

— Бо з першого разу точно не здам. Доведеться брати на виснаження, — вампір подивився на мій скептичний вираз обличчя і вирішив пояснити. — Я з першого разу навіть самостійну роботу на тему будови тіла вампірів не здав. А щоб зізнатися тобі в коханні, я витратив сім років!  Думаєш, що твоя бабуся погодиться віддати тебе в такі нещасливі руки?

— Погодиться, — весело підморгнула йому та відпила ще чаю. — Спочатку відірве їх, зробить щасливими, пришиє назад і погодиться.

— Які ж ви обидві у мене добрі...

Коул глянув на мій червоний ніс із якимось сумом, пхнув у мої руки таблетки, дочекався, щоб я їх випила і поніс мене у ліжко. Прямо в ковдрі. Ніби я взагалі нічого не важила. Потім обійняв і м'яко увіткнувся губами в лоб.  «Як би це пережити завтрашній день...» — тихо промайнуло на краю свідомості. Я перевела погляд на чоловіка, але він так задумався, що навіть забув, що я могла читати його думки. Схоже, за стільки років він все ще не звик до цього.

— А що завтра? — запитала, щоб якось розігнати тишу. На вулиці вже стемніло. Здивований погляд застиг на мені, а потім Коул ніби згадав, що я сиджу в його голові й стрепенувся.

— Мама погрожувала прислати мені свою кандидатку на роль нареченої, — ніяково визнав Блекроуз, змушуючи мене зробити кілька глибоких подихів аби вгамувати злість. — І я б закрився у своєму кабінеті, але ж вона точно телепортується до мене.

— О, тепер ти розумієш наскільки це бісить? — розсміялася, відчувши якийсь кармічний відкат. — Ось, чому я тобі забороняла заявлятися до мене таким чином.

— Каюсь, — протягнув вампір. — Я теж був таким дурним, але до мене швидко дійшло, що всі ми маємо право на особистий простір. Ти мала рацію.

Легкий поцілунок викликав м'яке хвилювання, змушуючи ледь прикрити очі від приємного дотику. Я дивилася у вікно, відчуваючи, як холод поступово відступав. Ставало тепліше, спокійніше і нерви повільно заспокоювалися. Навіть те, що завтра до Коула могла заявитися якась високородна дурепа, не хвилювало так, як спочатку. Ось вона — сила дотиків.

— Просто скажи їй, що в тебе є я і на тому закінчите. Навряд чи якась багата дурепа захоче одружитися з чоловіком, що закоханий в іншу.

— Думаєш допоможе? — скептично здійняв він брову й недовірливо хмикнув.

— Якщо не допоможе, придумаємо ще щось.

— І ти не будеш на мене за це злитися? — якось обережно запитав Коул, ховаючи лице в моєму волоссі. — І буркотіти не будеш?

— Буркотіти — то святе. Але на тебе не злитимусь, якщо не даватимеш причин для цього, — спокійно знизала плечима. — Спи, а то нам ще завтра на роботу.

— А післязавтра до бабусі їхати, — мрійливо протягнув він, а я аж очі розплющила. — Ну що? Я тебе нагодую смачненьким так, що ти в мене за день станеш на ноги.  Обіцяю! Більше ніж день я не витримаю залицянь від якихось інших жінок. Або твої — або ніякі. Все.

— Бідний вампір… залицяннями катують...

На губах розтягнулася тепла посмішка і я заплющила знову очі. Що ж, Віліан. Помста — це блюдо, яке подають холодним, так? Потерпи трохи. І скоро мама Коула побачить, чого ти варта. А якщо не побачить, то подаруєш їй окуляри, щоб краще бачила. 

© Юлія Богута,
книга «Сонечко для вампіра».
Розділ №18. Величезна черга
Коментарі