Розділ №1. Сонечко для вампіра
Розділ №2. Розлючений чоловік
Розділ №3. Щастя логопеда
Розділ №4. Та, яку хочеться задушити
Розділ №5. Лікарня так лікарня
Розділ №6. Сонячний удар в голову
Розділ №7. Грандіозна помста
Розділ №8. Підсмажена Зефірка
Розділ №9. Збочена бабця
Розділ №10. Сходинки на небеса
Розділ №11. Любляча бабуся
Розділ №12. Всі психи як психи
Розділ №13. Теплої ночі
Розділ №14. Голос в моїй голові
Розділ №15. Великі плани помсти
Розділ №16. Я кохатиму тебе вічність
Розділ №17. Відбивна з вампіра
Розділ №18. Величезна черга
Розділ №19. Особливі кошмари
Розділ №20. Бульдозер та шпилька
Ілюстрації до книги
Розділ №15. Великі плани помсти
Один. Два. Три. Чотири. П'ять. Шість. Я рахувала кроки від свого дому, блукаючи вздовж вуличок Делірії, щоб за чужими голосами перестати чути голос Коула. Смішно, але в моїх думках і досі не вкладалося, як так могло статися. Я завжди знала цього чоловіка таким, яким він був — смішним, буркотливим, працелюбним та заощадливим. Високородний багатій аж ніяк не вписувався в цей світогляд і в моє життя тим паче.

Руки замерзли від холоду. Хотілося погрітися, але заходити в якийсь ресторанчик після тієї скаженої кав'ярні я не мала ніякого бажання. Добре, що на площі працювало кілька автоматів, де можна було за кілька золотих взяти щось випити та спокійно сісти на лавочки біля фонтану. Тепла кава розтікалася горлянкою та приємно огортала затишком. Я ковтала її знову і знову, намагаючись перебити смак гіркоти всередині, аж доки з фонтану не вискочив струмок крижаної води прямо на мою нещасну голову.

— Якого біса! — закричала на пів площі, що аж перехожі стали на мене неприємно косити свої погляди. — Та за що на мою голову всі ці нещастя?! Я що, в минулому житті котенят вбивала чи що?!

— А не треба було живу нещасну істоту в каналізацію зливати! — буркнув невідомо звідки жіночий голос, поки я скидала з себе мокру шапку та шарф. — Карма, мила. Кар-ма.

— Кого це я зливала в каналізацію?! — здали мої нерви. — Та я взагалі свята, раз ще не повбивала нікого!

— Святі люди не виливають бідний чай у  туалет, коли той їм робить компліменти! Подумаєш, сказав, що ти гарна! Раділа б!  — доводив мене до кипіння голос. — Безсердечна жінка! Добре ще б в душі вилила чи на вулиці, так ні — захотіла познущатися! В туалет його! Так тобі й треба!

— Цей клятий чай вліз був під мій одяг і казав, що я гаряча штучка! Знала б, що мені будуть за це мститися, то вилила б його не у раковину після прання, а на могилу!

— Як "у раковину"...? — шоковано затих голос. — Як це "під одяг"...?

— Нахабно! Як збоченець! Без моєї на то згоди! Аж до спідньої білизни! — сльози стали стікати самі по щоках, від однієї згадки про ту ніч. — Та щоб цей гад дійсно потрапив у туалет! Там йому і місце!

— Ну чого ти...? — ніяково запитав голос. — Ну не плач, я ж не знала...він сказав мені, що ти його просто так вилила. Бо злякалась...

— Ще б не злякатися! Він мені все побачення зіпсував... — від жалю до себе стало ще гірше.  Знову згадався Коул і захотілося жахливо обійматися. —   Безсовісний...!

— А хочеш, я верну його з труб і відправлю у місцеву каналізацію? Сім кіл пекельного чистилища найближчим часом йому буде гарантовано... — запропонував голос. — Чи просто виплюну його на якусь вивіску, щоб він повис на ній і став бурулькою? Хай всі бачать, який він відморожений. А як весна настане буде думати, коли ж розморозиться і впаде й розіб'ється. Хочеш?

— А хочу! А то чого одна я страждаю? Хіба це чесно? Другий день підряд ходжу мокрою по Делірії. І ніякої тобі премії, ніякого тобі борщу з фасолею чи картоплі. Всі тільки й можуть, що брехати й ображати... Ще й дах з'їхав остаточно. Стою і говорю сама з собою посеред площі. Хто мені психіатра оплатить?

— Не сама з собою. З фонтаном, — образився голос. — Мене взагалі то Дівою звуть. Шляхетною.

— Навряд чи для психіатра буде принципова різниця з яким із нереальних голосів я розмовляю.  Все одно покладуть в лікарню.

— Та не покладуть...місцеві психологи знають, що я жива. Он, розбовтали половині Делірії й в мене тепер заробітку немає. Нема кого шантажувати. Ще й зима на вулиці — не сезон.  Хоч бери й демонтуйся чи з пташками в теплі країни лети.

— Навіщо?

— Щоб відірватися від цього божевільного міста, де не можна навіть пошантажувати коханців. Знаєш, як образливо стояти на одному місці та дивитись як повз проходять люди? — розійшлася не на жарт Діва. — Справжні муки!

— Тобі ж за це платять, — здивовано обвела поглядом монети, які лежали на дні. — Он, вся в золоті й сріблі.

— І що? — втомлено запитав фонтан. — Ти хоч уявляєш, скільки літом людей на п'яну голову залазять у воду і роблять там свої справи поки мокрі? А цей їхній звичай "полоскати ноги в воді"? Кому сподобається, що об нього витирають брудні ступні?! Ще й потім скарги на мене пишуть!

— На фонтан...?

— Я казала тобі вже, що вони не відрізняються особливим розумом? — задумливо протягнув голос, поки я мерзла. — Так там його взагалі немає! Бо вони ці заяви потім приносять мені й вимагають моральну компенсацію.

— А ти що? — поцікавилась, намагаючись вдатися в життя фонтану. — Береш з дна?

— Аж два рази! Посилаю їх втопитися у відстійнику. А особливо наполегливих — до Елайни Мортал на зустріч. Вона по страшніше буде, хоч і сама психована. А так і їй помщусь за те, що хотіла впокоїти, і цим вандалам, які в мене зеленкою додумались кинути.

— Зеленкою? — здивувалася, оглядаючи статую жінки, яка місцями дійсно мала зелені розводи.

— Ага...Мене цілий місяць жаб'ячою королевою звали, — нахнюпилась статуя і з неї стали стікати маленькі крапельки води. — Але нічого, я теж не промах. Стала поїти голубів, щоб вони тих бовдурів переслідували та прямо на голову їм передавали від мене вітання.

Від цієї картини на моєму лиці розтягнулася посмішка. Це ж треба було додуматись до такого? От би й мені набратися в Діви такої фантазії, щоб помститися мамі Коула за все те презирство з яким вона на мене дивилася. А ще краще — змусити її пошкодувати про свої слова і згадувати їй це до кінця її днів. Відьма я чи не відьма?

— Агов, красуне...ти того...вибач, що я облила тебе, — перебила мої великі плани Діва.

— Нічого. Думаю, мені потрібен був цей плювок в лице, щоб я нарешті зібралася. Тому дякую тобі, — промовила, накидаючи на голову капюшон. — Піду будувати великі плани помсти, поки набралася рішучості...

— Ти краще піди зроби великі запаси ліків. Як би не захворіла через мене, — ніяково промовив фонтан. — Мене ж потім совість замучає.

— А вона в тебе є? — розсміялася та помахала Діві на прощання рукою.

Чомусь здавалося, що вона була відьмою більше за мене. Ця її манера розмовляти й грандіозні плани помсти дійсно надихали. Шкода, що я не вміла бути такою ж...але нічого, мало ж бути в мене хоч щось відьомське? 

© Юлія Богута,
книга «Сонечко для вампіра».
Розділ №16. Я кохатиму тебе вічність
Коментарі