скажи, похмуре небо, що не марно я прожив
feat. baofán (@marco_richter) Сиджу в кафе за столиком, дивлюсь в віконце, У мене серце в поцілунках чорної мадам. Я хочу, щоб нарешті дощ полишив сонце. Бо холод відчуваю, він і називається життям. Минуле залиши́лось в пам'яті болючим світлом, Що крізь роки мені пече у грудях. І я боюсь того, що іншим, може, непомітно... А я — самотній в цих щасливих людях. Малеча з варикозом і сухими пальцями, Навчіть мене ту ложку брать до рота, А ще колись життя здавадось ніжним вальсом, Були часи...а зараз мій — партнер глуха дрімота... І жаль потроху відбирає душу... Моє нічне жахіття — забуття. Колись цей світ і я лишити мушу.. А скільки смерті я просив за все своє буття! Так тяжко признавать, що стукають у двері, Чи то Вона, чи то вони в халатах? Кінець вже близько, залиши́лось кілька серій, Кумедно навіть, як не хочемо любить і вміємо страждати... І сонце трохи швидше котиться на захід, А я ще досі пам'ятаю ранок. Останні дні, хвилини — дивний за́пал В кольорі тиші і важких фіранок. Піду попити лікарську ромашку — затужив... Нап'юся нею як востаннє, Скажи, похмуре небо, що не марно я прожив, Підтвердь, що вже на мене ти чекаєш...
2023-08-30 07:49:14
10
0
Схожі вірші
Всі
وردةٌ قبِيحة
و مَا الّذي يجعلُ مصطلحُ الوردة قبِيحة؟ -مَا الّذي تنتظرهُ من وردةٍ واجهت ريَاح عاتية ؛ وتُربة قَاحلة و بتلَاتٍ منهَا قَد ترَاخت أرضًا ، مَا الّذي ستصبحهُ برأيك؟
55
10
2723
Дитинство
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
11524