Час проходив швидко, і от настав день весілля. Із самого ранку у будинку Бергесів із кімнати до кімнати ходили візажисти, стилісти, перукарі, манікюрщиці та інші працівники які допомагали дівчатам підкреслювати їхню красу. Коли Вікторія була уже готова до виходи, хтось постукав у двері.

- Торі можна? – запитала Миколаївна.

- Так звісно заходь.

- Ох моя ж ти рідненька, як завжди зірка. А головне що очі сяють щастям, - із цими словами Миколаївна обійняла Вікторію, та витерла зі щоки сльозу.

- Миколаївна, дякую тобі, ти чого, усе добре, це ж ще не моє весілля, - сказала Віка посміхаючись.

- Це точно, що ж на твоєму буде, буду плакати увесь день.

- Еее ні такого я тобі точно не дозволю. Ну все, а то зараз мої очі теж будуть плакати, ти ж знаєш.

- Все все, припиняю. Я до речі, прийшла не із порожніми руками, - інтригуюче додала жінка.

- А ось це вже дуже цікаво, що там у тебе показуй, а краще розповідай. Без історій ти ніколи не приходиш, - посміхаючись сказала Вікторія.

- Так це точно. Історія сьогодні особлива, але коротенька часу у тебе не так і багато. Скоро під’їде уже Дмитро.

- Точно час, я зовсім втратила його плин, - Дівчина поглянула на годинник. – Ну думаю нам вистачить, розповідай, дуже цікаво.

- Це було дуже давно, тринадцять років тому. Одного дня я побачила золотоволосу дівчинку, яка залишилася у моєму серці і дотепер. Ще тоді я зрозуміла, що то не просто дівчинка, це доля допомагає мені, підтримує мене, дає шанс бути потрібною. В той день я пообіцяла собі, що не дозволю щоб ця дівчинка була сумна, я буду йти наперекір усьому, але зроблю її щасливою, збережу від негараздів, допоможу, підтримаю і просто буду поруч аби вона того забажала. Саме в той день я відправилася за покупками, необхідно було для кухні, і по дому деякі деталі. Я просто йшла, куди несли ноги, і коли прийшла до тями опинилася у ювелірній лавці, переді мною був виріб який не зрівнювався із іншими, який тоді нагадав мені про тебе. Тому сьогодні саме той день, щоб зробити тобі такий подарунок, і під твій образ підійде ідеально, - Тетяна Миколаївна відкрила упакування і Вікторія завмерла від кольє яке вона побачила там. Воно було немов фантастичне, ніби не лежало на подушці у коробці, а просто витало у повітрі. Три золотих ланцюжки, які були осипанні неймовірним фіолетово-рожевим камінням.

- Миколаївна, це ж… Це просто неймовірно, - ледве вимовила Віка.

- Це – аметист. Камінь який несе щирість, гармонію, захищає від негативу, під час вибору допомагає обрати із розумом. Ти увійшла в моє життя подарувавши душевний спокій та гармонію. І я дякую тобі за це постійно, і цим маленьким подарунком, ще раз кажу тобі дякую.

- Я тебе обожнюю, ти неймовірна, ти мій найкращий подарунок, ти просто МОЯ, я тебе люблю, - Віка обійняла жінку.

- А тепер пропоную приміряти, - сказала Миколаївна і дістала кольє. -Просто ідеально, зірка моя, - із цими слова жінка ще раз обійняла дівчину та поцілувала.

- Доню тебе вже чекають ти готова, - сказала Галина Дмитрівна заходячи у кімнату. – Яка краса, ти неперевершена. А це що таке? – запитала мати підходячи ближче до дівчини та розглядаючи прикрасу.

- Мамо уже зібралася, це подарунок Миколаївни. Чудовий правда?

- Так дуже заворожує, дякуємо вам, - мати обійняла Тетяну Миколаївну.

- Ну все час їхати, Миколаївна ще раз дякую, мамо зустрінемося там, усіх обіймаю.

Дівчина захопивши сумочку відправилася на низ, де у дворі на неї чекав Дмитро. Побачивши Віку Дмитро завмер.

- Ти неймовірна! – сказав Діма обійняв та поцілував Вікторію.

- Дякую тобі, ти також гарно виглядаєш. Нам уже час?

- До тебе мені ще далеко, моя красуня. Так будемо їхати. – Дмитро відчинив двері авто для дівчини.

- Зовсім не далеко, ти дуже близько, ближче аніж може здаватися. – Віка поцілувала ще раз хлопця і сіла, Дмитро зачинив двері, сів у авто і вони відправилися на святкування.