Через пів години блукання ми знайшли все ж таки людину. Це був старий чоловік з бородою, в піджаку. В руці він тримав паличку щоб ходити. Коли я підійшов до нього він стикнувся, мабуть не побачив мене, а моє торкання до плеча його злякало.                

– Вибачте, я не хотів вас налякати. Безглуздо вийшло. – вибачився я.   

– Нічого молодий чоловік. – відповів дідусь. Я тихо хмикнув. Молодий чоловік. Знав би він скільки мені років помер би від заздрості. Дідусь не помітив усмішки на моєму обличчі.                 

 – Я чимось можу вам допомогти? – тим часом запитав він.          

 – Що? А так. Дякую. Мені треба вийти з цього парку. Дідусь кивнув і витяг щось з кишені. Це щось було сріблястою коробочкою, передня його сторона виконана зі скла. Я здивовано глянув на неї.         

 – В вас є мобільний телефон? – запитав дід. Я подумки проклинав  Аліду та її інформацію. Ось що нада вона не розповіла. Телефон це мабуть та коробочка. Зрозуміло. Кинув на демоницю спопеляючий погляд і почав якось виправдовуватися.                             

 – Пробачте але ні. Тобто так був, але зараз його вже немає. (Брехня) Розумієте я не звідси. (Правда) В мене вкрали сорочку разом з телефоном. (Знов брехня). Ось я і блукаю парком ніяк не можу вийти звідси. (Знову правда). Дід деякий час стояв мовчки щось обмірковуючи.

 – Так іноді таке буває. Я вас розумію. Но не маю уяви як вам допомогти.

 – Нічого не треба. Покажіть лише вихід звідси. – сказав я. Він ввімкнув телефон і зайшов в карти. Я стривожено подивися на Аліду. Вона кивнула головою.    

– Не бійтеся я запам'ятаю дорогу. Нехай показує.             

– Я виведу вас до  магазину АТБ. Добре? – я кивнув. – Тільки як ви дійдете без телефону? Може вас провести?         

 – Не треба я запам'ятаю дорогу. (Цими словами я дав поняття Аліді що в неї є ще один шанс). Він показав дорогу. Я подав єму руку і вже хотів йти, але він зупинив мене.              

 – Може треба визвати поліцію щоб вона знайшла телефон?        

  – Ні не треба. Я собі новий телефон куплю. Дякую гарного дня.   

  – Зачекайте! Точно гроші. В вас мабуть і гроші вкрали так?       

  – Ви праві. Саме так. (І знову брехня).         

 – Ось візьміть. Вони можуть вам знадобиться. Нехай щастить. Гарного дня і до побачення. І він дав декілька купюр.      

 – Дякую вони можуть мені знадобитися. З їх поміччю я повернувся до дому. (І  це вже нарешті правда). Ми розійшлися по сторонах.          

 – Ну що ти запам'ятала дорогу?   

 – Так Мілоріс.      

– А якого біса ти мені не розповіла про телефон? Через тебе я виглядав як дурень. Добре що знайшов вихід.     

 – Вибач але я забула. Тим паче тут багато що відрізняється від звичного для нас світу.               

– Що ще ти забула мені сказати. Кажи зараз бо через тебе я неосвічений. Тож колися.              

– Добре. По-перше, ви повинні запам'ятати цей світ сильно відрізняється від звичного нам. Магії тут практично немає, люди користуються технологіями як гноми та їх винаходи більш просунуті. Від мечів, луків, стріл, арбалетів, копій, обладунків вони давно відмовилися. Але вони мають купу своєї зброї: автомати, пістолети, іноді ножі, електрошокери. Карет немає порталів теж, На місце них: автомобілі, кораблі, літаки, автобуси і т.п.  Щоб ними користуватися треба мати гроші. Гроші це ті папірці, які тобі дав дід. По-друге. На землі інші звичаї, етикет, звички, пристрій правління. І у кожній країні вони інші. З мовою у тебе проблем не буде. Як бог маєш перекладача. І прошу тебе не дивитись на всі боки коли ми вийдемо звідси не ганьби мене.      

 – Добре постараюся, але нічого не обіцяю.

   Через деякий час ми вийшли к магазину АТБ який знаходився на вулиці Совхозній. Я не маючи гадки про небезпеку пішов прямісінько на трасу. З правої сторони з'явилася автівка. Водій побачивши мене почав  сигналити. Я не знайомий з цім світом не звернув на це жодної уваги. А даремно! Коли автівка була вже майже зміною я нарешті зрозумів що мені загрожує небезпека. Швидким стрибком я опинився в захищеній території. Автівка проїхала.                

 – Він що намагався мене вбити? Зараз я йому Тайфун Інферно кину. Нічого не залишиться. І я зробив загрозливий рух. Але нічого не відбулося. Точняк в мене ж рівень магії сто, а дане заклинання відкривається на двухсотому. От зараза. І як же йому тепер помститися?

 – Ніхто не намагався тебе вбити. Просто ти порушив правила дорожнього руху. Це ти винен у цій ситуації. Обережніше треба бути всех таки не в Зиндоні. Вб'ють тебе і все нема принца Мілоріса.        

– А ти іншого разу попереджай. А то бач яка розумна. Ну куди нам далі?

  – Треба зайти в цю будівлю. – вона вказала на АТБ. – Купимо тобі їсти. А далі придбаємо більш відповідний одяг.

   Трохи попотівши ми купили їжу. Усю ініціативу Аліда взяла на себе бо я ніколи не користувався грошима.  Вийшов я з якоюсь булкою в руці. Жуючи ми пішли далі. В кишені залишилося ще трохи грошей.              

– А зараз куди?               

– Тепер підемо на автобусну зупинку. Там сядемо на автобус а потім придбаємо тобі одяг до вподоби. Через деякий час приїхав автобус. Навчений Алідою я заплатив водієві та сів на вільне місце. Автобус поїхав, але через деякий час він зупинився. 

 – Чого ми зупинилися? Ми що приїхали чи як?            

 – Ні це просто зупинка. Зараз зайдуть нові пасажири і ми поїдемо далі. Зайшли нові люди і ми поїхали. Біля мене встала якась бабуся вона деякий час подивилась на мене, а потім заговорила.   

– Молодий чоловік вас не вчили що старшим треба поступатися місцем?            

– Хто це? – через телепатію запитав я в демониці. Ну не дурний ж я.    

– Це так звана пенсіонерка. Гроза автобусів та маршруток.                 

– Що вона від мене хоче?                             

– Молодий чоловік я до вас звертаюсь. Чи ви глухі. – кричала тим часом це ЧУДО.            

  – Вона хоче щоб ти поступився їй місцем.           

 – Що?! Щоб я володар Тьми та Хаосу поступився комусь містом?! Та ніколи в житті! Тим паче людині. Добре ще богу на деякий час, але людині! Ти з глузду з'їхала?         

– Ні не з'їхала. Це ти з'їхав. Сиди, але якщо хочеш щоб вона відчепилася від тебе поступися місцем. Я встав і дав її місце.                       

– Усе приїхали виходь. Я вийшов.              

– Поступитися місцем? Що за дурня. Я бог. Тим паче старіший за неї. 

 – Поки що ти ніхто. Як повернеш свою Імперію той будеш робити що заманеться. Ми дійшли до будівлі з написом НUMANA.           

  – Що тут нам треба?                       

  – Тут одежа для тебе. А тепер наклади на себе ілюзію.                

  – Навіщо?                           

 – Бо ми вкрадемо одежу. Грошей в тебе не вистачить. Тож накладай ілюзію. Бо тут тебе по опису знайдуть. Я подивився в вікно. В ньому відобразилося моє обличчя. Світле волосся я вкоротив і зробив темним, зелені очі - карими і трохи змінив риси обличчя.             

 – Тепер зроби ілюзію одягу. – Я виконав. – А тепер пішли. В магазині я взяв чорні джинси і футболку.               

– Ось візьми ще це й їди перевдягайся. – сказала Аліда. Я пішов до шафи щоб переодягнутися. Натягнув джинси та футболку. Аліда мені дала шкіряну куртку з масивною блискавкою. Під ногами з'явилися  чорні кросівки. Я взувся. І вийшов з роздягальні.          

 – Тепер знімки за допомогою магії магніти. – попередила мене вона. Я зробив. І вийшов з магазину. Зняв ілюзію. Нарешті. Ну що в нас далі... .