– Права рука чим нам зайнятися зараз? На цвинтар зараз не попрешся так що робити будемо? Вигадай що-небудь. Ти мій генератор ідей ось чим люди займаються коли їм нудно? Демониця трохи почервоніла. 

 – Ви дійсно хочете знати, чим займаються люди коли їм нудно?

 – Звичайно, а що в цьому такого? 

 – Вони ходять магазинами, дивляться телевізор, читають. 

– Ні, все це не мій варіант. 

 – Виїжджають у ліс, на пікніки, п'ють, займаються коханням.

– Стій не зрозумів. Що роблять?

 – Займаються коханням. – повторила вона.

 – Як це? 

 – Ну, займаються інтимним зв'язком. С****м. Від цієї інформації я офігел. Нічого собі дають. 

 – Ти жартуєш. – Запитав я. Вона заперечливо похитала головою. – Ну ніхрена собі. Боги займаються ЦИМ заради дітей, ельфи та гноми теж, а вони заради задоволення?! Та навіть тварини більш тямущі. Ні ЦИМ я точно розважатися не буду. Тим більше, що за двісті років не знайшов гідну дівчину. Не вистачало мені ще дітей на землі. 

– А крім цього вам не вистачає досвіду та сміливості. – сказала Аліда. Я нічого не відповів. Сперечатися з нею немає сенсу. Скажи слово, а у відповідь отримаєш сто. А будь-якою дурницею мені займатися не хочеться.

– Гаразд я жартую, а то ви вже почервоніли. Якщо вам нема чого робити то у мене є чудова ідея. Потрібно нам знайти притулок або, як кажуть люди, будинок. Ау ви чуєте мене? Ви що образилися?

– Ні що ти. Я просто думаю, як мені не заразитися. 

– Заразитися? Чим? 

 – Дурнею людей. Ти ось уже хвора кажеш усілякі вульгарності. То як мені обмежитися впливом землян? 

– Ну, пробач ті мене я більше не буду слово честі.

– Цього разу вибачаю, але наступного отримаєш по лобі. А тепер що так про притулок є варіанти?

 – Є. Він перебуває за два кілометри звідси. Там можна буде пересидіти дні коли нічого робити і ви зможете там помедитувати. Точно медитація. – Окей давай з'їздимо туди. 

– Не все так просто. У вас грошей на автобус більше немає. Доведеться пішки діставатися.

 – Ось ще одна проблема чекає на рішення. Потрібно вирішити як добувати гроші.

     До місця сказаного моєю помічницею ми дійшли через півтори години. Це був старий не дороблений закид.

 – Ось це вона. Я з жахом подивився на демоницю. 

 – Це? Та хіба хтось живе у подібній будівлі. 

– Так безхатьки.

– Хто?

 – Люди без нормальних будинків. 

 – То значить я безхатько так? Ти знову пожартувати надумала?

 – А де ти пропонуєш жити? Більше нема де. А ці споруди дуже популярні у молоді. Тим більш для медитації вони підходять, а більше не потрібно. Я посвелив її очима. 

 – Добре поживемо тут, поки не знайдемо інший будинок.  Речей у нас не було тож довелося сісти на підлогу. 

 – Я зараз помедитую, а ти займайся чимось корисним. 

 – Чим?

– Не знаю придумай сама. І ще розбудиш мене вночі. Пойдемо на полювання за душами. Ось знайди краще цвинтар поблизу. І я вимкнувся.

    Зоряне небо, сузір'я щось означають, але я не звертаю на них увагу. Лікую собі далі. Я не маю тіла лише душу. Потік чорного полум'я. Мій шлях лежить до духовного храму, тільки там душа може відпочити. Відпочити тимчасово а не завжди як у Дзанаті. Відпочинок лікую далі. Миготять перед очима світи які вони нікчемні зараз. Ось він храм спускаюся і заходжу до нього. Його неможливо описати кожен бачить його за своїм, кожному він здається прекрасним. І тут чути голос... . 

– Господарю. Господарю вже час... .

   Розплющую очі. я знову в закиді. Перед обличчям літає Аліда. 

 – Ну нарешті їли достукалася.  Вже хотіла вкусити. У вас тут стільки захисних заклинань наторкано. 

 – Ну звичайно. Медитація дуже небезпечна. Можуть напасти та вбити. А особино мене. У мене кожен другий ворог, який з радістю переріже мені горлянку. Ну що ти знайшла якийсь цвинтар? 

 – Яке знайшла. І до того ж не далеко. 

– От і відмінно. Я підвівся. Вийшов з будинку. 

– Пам'ятаєте ви сказали зайнятися чимось корисним?

– Та пам'ятаю і що? 

– Я вивчила карту міста і тепер ви не заблукаєте. 

 – Згоден це корисна справа. 

 – А ще я подивилася історію України. Люди цієї країни самі чорти. І дуже сміливі та сильні. Багато разів воювали за терени. До речі, зараз у них теж йде війна...

– А історію демонів ти вивчити не можеш. Скільки разів мене підводила на іспитах.  

– Бо це ви повинні знати, а не я. Ваш іспит. Так із перепалкою, суперечками та звинуваченнями дійшли до цвинтаря. Це була просто ділянка землі з хрестами та гранітними пам'ятниками. Нічого  незвичайного: величезних гробниць чи чогось такого. Я підійшов до однієї з могил. Сконцентрувався, просканував територію. Ага так тут купа неприкаяних душ. Мабуть Амеріссис не сильно дбає про грішників раз вони досі тут. Але це навіть краще є чим поживитися. Відкрив рота та почав всмоктувати в себе душі. З могил потягнулися зелені, сині, фіолетові сліди. То був дух померлих. Залежно від тяжкості гріха слід був темніший або світліший. І ці смуги поглинали ся мною і давали мені сили. Я заплющив очі від насолоди. 

 – Так Так. Нарешті. – чувся мій крик.

*****

В той час десь на дорозі.

  Їде машина у ній дві персони. Одна сидить за кермом, а друга махає руками із заплющеними очима. За кермом сидить Іван помічник Петра. Того хто маше руками ми знаємо другий це його помічник. 

 – Є знайшов. – крикнув Петро. Він дістав телефон із кишені куртки. 

 – Алло босе у мене є для вас хороша інформація. Ми засікли нашого друга вже їдемо до нього.

 – Добре молодці. Будьте обережні, зробіть все тихо без зайвого шуму.

*****

Мілоріс на цвинтарі

    Процес поглинання душ тривав. А як інакше це для мене їжа, а її треба проковтнути. Ось зник останній слід.

 – Ух чудово. Ну що ж, пішли.

 – Правильно думаєш. – пролунало позаду мене. Швидко обернувся. Шлях перегороджували двоє чоловіків. 

 – Нічого він виглядає як школяр. Може, це не він? – продовжував тим часом перший. 

– Він не відволікайся. Мілоріс ти маєш піти з нами. Я трохи збився з пантелику. Звідки їм відомо моє ім'я.

 – Вибачте я з незнайомими дядьками нікуди не ходжу.

 – Без питань. Мене звати Іван, а його Петро. Усе знайомі? – Заіржав Іван. Але мені не смішно. Від них дружелюбністю не пахне, вони не схожі на моїх шанувальників. 

 – Вибачте, але у мене сьогодні інші плани. Петро випустив у мій бік нитки Світла. Моя катана Темряви розрізала її як повітря. 

– Ого, а він спритний. Усе ігри закінчилися хлопчик. Я посміхнувся.  Теж так вважаю. Будемо грати по моїх правилах. 

                         Новий рівень. 125.

Оновлення:

Нові можливості: Некромантія.

Зомбі ночі. Зомбі дня. Невразливі зомбі. Зомбі маги. Зомбі воїни...

  Ось так саме вчасно. Тож пограємо як я хочу. Добре що ми на цвинтарі.

– Хлопці тікайте з відси. Або ви влипли. І дуже сильно.

– Ти підеш разом з нами. Живий чи мертвий, цілий, чи по шматочках.

– Так по шматках. – реготав Іван. Сміється той, хто сміється останній. Посилаю згустки Темної магії в долоні, а з них в землю. Тихо, й непомітно почали з'являтися зомбі. Підкоряючись моїм знакам підійшли до чоловіків.

– Що ти там робиш негідник? – запитав Іван. – Припини це. Але було вже пізно. Мертвець взяв його в обійми. Ох як він кричав.

– Петро допоможи мені. ***. Вбий його.

– Кого? Зомбі чи господаря? – запитав збентежений Петро. 

– Байдуже роби щось дурню. Чоловік вирішив розібратися з початку з зомбі. Даремно. Блискавка Світла не завдала ніякого ефекту.

– Даремна трата енергії. Він служить мені. Усі його дії, моя воля. Він не відчуває, ані болю, ані жалю. Щоб зупинити його треба вбити мене.

– Гарна ідея Демоне. Ось тут я зрозумів наскільки протупив.

– Демоне?! Це я?! Вони тремтять від одного мого імені. Не став нас поряд. В  мій бік полетіла вогняна куля, ледь встиг відхилитися.

– Ей чоловіче, ще один напад на мене і від твого помічника більше не буде. – крикнув я. Петро нічого не зрозумів через приплив адреналіну. Ось летять ще дві кулі. Одну заблокував, а ось інша трохи мене зачепила.

– Що Демоне, не вже, не знав, що Світло завжди перемагає.

– Усе ігри закінчилися. Давай. – надіслав приказ мерцю. Зомбі голими руками розірвав чоловіка якого тримав. – Невже так тяжко було послухати мене. Ну шо за неповага. – продовжував я. Петро дивився с жахом на мене. А я почав поглинати дужу померлого. Ого дала мені цілих п'ять одиниць дару.

– Не бійся нічого тобі не буде. – заспокоїв мужика. Одним сильним ударом по голові відправив його в нокаут.

– Все закінчилося? Ви перемогли? – запитала Аліда яка на час бою зникла.

– Як бачиш. Цього забираємо. Того треба сховати, не треба нам трупів. – завдання для демонстрації. – Ти молодець друже. Покищо ти не потрібна, але коли що призову. – сказав мерцю.

   Ось ми вже дома. Петро ще не прийшов до тями. 

– Поклади його тут. Хто він біса такий? Та що йому потрібно від мене?

– Запитаймо в нього? Зараз прийде до тями і запитаймо. Пробудився він через тридцять хвилин.

– Що де я?

– Шановний ви повинні відповідати на наші запитання нічого не приховуючи. Права на адвоката ви не маєте. Тож хто ви такі ,і що вам потрібно? – почала допит Аліда.

– Що це за розваги? Аліда ти з глузду з'їхала? Припини це все.

– Це допит. Усі копи так роблять. Я поганий коп, а ти добрий.

– Які біса копи? Нероби дурню.

– Копи це поліція Америки. – образилась Аліда.

– Яка Америка? Все зупиняйся. Я сам все зроблю. Заклинання На Виворіт. Воно змушує людину викласти усю правду, не чого не приховуючи.

– Як тебе звати?

– Бувало Петро Олексійович.

– Скільки тобі років? 

– Тридцять вісім років.

– Нащо ви це питаєте господарю. Навіщо це вам?

– Помовч. Я перевіряю чи працює заклинання.

– Навіщо я вам?

– Я не знаю. Нам сказали вас виловити і доставити живим чи мертвим.

– Хто дав вам це завдання?

– Глава Світлого Кругу. СК.

*****

В штабі СК.

– Дурні чого вони поперлися туди самі? – кричав чоловік в білій мантії, з золотим сонцем на спині. 

– Через гроші, та підвищення. Вони нікому з нас не сказали ні слова. – відповів його співрозмовник.

– Треба обережніше. Через вашу жадобу ми втратили двох людей. Іван мертвий, а Петро в полоні. Ми не можемо його знайти. Але маємо фото Мілоріса. Його подумки надіслав Іван перед смертю, герой. 

– Ми знайдемо його. І помстимося. Я обіцяю.

– Знайдіть. Усе вільний.