– Юначе ти шо з Луни звалився. Спочатку до каси, придбати билет, а потім вже до мене. 

– До якої каси? – обурено запитав я.

– Ти мабуть головою вдарився? Он до якої. Він розвернув мене. Серед цього царства розваг стояла якась будка з надписом "Каса". Біля неї стояла велика черга і шо хвилини вона поповнювалася новими охотчими. Ні туди я точно не піду.

– Туди я не піду.

– Тоді стій з роз'явленим ротом. Ти диви на нього чим ти кращий за інших які стоять в черзі? Прийшлося встати в чергу. Вона продвигалася повільно. Ось настав мій час. І тут почулося.

– Мамо я хочу на гірки.

– Потерпи сонечко зараз вже будемо ми.

– Я не хочу чекати. Я хочу на гірки! – кричало сонечко.

– Молодий чоловік чи не могли б ви... . – почала мати дівчинки.

– Ні не міг би. – одразу збагнув я. – Тут є черга. Я довго чекав своєї тож не віддам місце. Мати почорніла від гніву.

– Але вона дитина. Не можете поступитися дитині? Хам. Я кажу поступіться нам!

– На даному етапі замка ви. Я нічого поганого не зробив це не моя дитина отже я не повинен її поступатися. Люди почали гомоніти. Одні обрали мою сторону, а інші сторону мати з дитиною. Почався гомін, лайки та таке інше.

– Ну пропустіть ви дитину...

– Не запримуйте чергу...

– Вам що шкода?

– Поверніться на своє місце... . Десь через п'ять хвилин мені все це набридло. 

– Так заспокойтеся всі. Самі ж чергу затримуєте. А ви жінка не лізьте поперед батька в пекло. Стійте і чекайте. Жінка розсердилася і зовсім пішла геть, за руку вага тягнула дитину яка знову кричала, та плакала.

– Мамо я хочу на горки. Уууууу . Хочу, хочу.

– Припени вже скиглити. Цей юнак не дав нам можливості покататися, підемо на другий атракціон, а потім повернемося коли його вже не буде.

– Ви правильно зробили. Такі жінки як ця люблять істерики. – сказав мені один чоловік.

– Дякую. Купив білет і пішов на Американські гірки. Майже всі місця вже були зайняті я знайшов вільне та сів.

– Тримайтеся міцно. – попередив хазяїн атракціону. І ми поїхали. Чесно я не побачив в цьому нічого веселого. Навпаки це ДУЖЕ страшно. Я володар царства мертвих злякався якогось атракціону. Але люди сміялися, кричали та плакали від щастя. Ледве вийшов з гірок та катаючись пішов подалі.

– Що господарю вам сподобалося?

– Ні. Більше ніколи туди не полізу. І що в цьому веселого?

– Так завжди після першого разу. Може ще один, а ? Тоді звикнете. Я ледь втримав приступ болю в животі. Мене сильно нудило ї боліла голова.

– Краще воювати одному проти демонів повстанців, ніж пійти туди ще раз. – заперечив я. – Тут є щось інше менш екстремальне? 

– Є Чортове колесо. Я подивився на нього.

– Ні це теж не підходить. Щось таке веселе на не це. 

– 3D окуляри, тир з призами, батути.

– Тоді ходімо на них, чого чекати? Знову постояв в черзі до каси і ось вже можу йти на інші розваги. 3D окуляри, батути, тир усе це мені сподобалося на багато  більше ніж гірки. А потім ми пішли в кіно. 

– А тепер в кіно. – заявила весела Аліда. 

– Кіно? Що це?

– Це неможливо пояснити словами, їого треба побачити. Ходімо скоріш, а то запізнимося на сеанс. Але ми встигли. Мені було дуже цікаво дізнатися що таке кіно, а Аліда поводила себе ніби це не щось незвичайне. На стінах висіли афіши нових фільмів. Я з цікавістю роздивлявся їх.

– Ну що куди підемо? На який фільм, або мультфільм? – запитала демониця. Я лише спантеличено чухав свого гарбуза.

– Немаю жодної гадки. Це ж ти запропонувала то ти і обирай куди підемо. Вона трохи подумала а потім запропонувала:

– Може на Обитель зла: Вендетта? Це бойовик думаю буде цікаво.

– Гаразд як хочеш. Я купив квиток. Ви побачили що я купую один квиток? Бо Аліді він не потрібен. Ї взагалі ніхто крім мене небачить, отже вона може без перешкод зайти до залу. Також придбав собі Pepsi і попкорн велике відро. Ось тепер я готовий до перегляду. Біля входу мене зупинили. 

– Ось ваші 3D окуляри. Я взяв із в руки?

– Навіщо?

– Ви ж обрали квиток на 3D перегляд. Я подивився на бумажку.

– Так вибачте зовсім забув. Зайшов нарешті до зали і сів на своє місце. І почався фільм, але перед ним реклама. 

  Після такого дня емоцій було навалом ще довго ми обмінювалися враженнями.

– Чудовий фільм.

– Ну не знаю інших ми не бачили. А це реально відбувалося? 

– Звичайно ні. Це фантазія людей. Одні пишуть сценарій, інші знімають, треті грають ролі.

– Навіщо це все?

– Це бізнес. Усі хто брав участь у зйомках отримують гроші. А люди отримують радість.

– Гроші кажеш? Треба буде теж спробувати. Демониця засміялася.

– Щоб стати зіркою треба вчитися, або мати талант. І гарне обличчя.

– Хочеш сказати що я урод без талантів? 

– Ні з обличчям у вас все чудово, з талантом не знаю, але щоб зніматися в кіно цього недостатньо. Бути актором тяжкий труд. Робити емоції без фальшу, вчити репліки. Найкращі отримують Оскар. Тож це багато часу та практики.  А гроші можна отримати і другими професіями

– Тоді не цікаво. Мені треба щоб швидко.

– Тут такого немає. Доречі вже скоро шоста час йти на зустріч. Я подивився на години який також забрав в Петра. Так вона має рацію. Треба збиратися.

– Стій ти пійдеш туди в такому вигляді?

– Так, а що?

– Що що. В ресторани на зустрічі так не ходять.

– А як ходять? Чим тобі не подобається мій вигляд?

– В такому одягу ходять по місту, але не по ресторанах. Треба класичний костюм. Піджак, сорочку, брюки і ще туфлі.

– В мене нема цього одягу.

– Так призовіть. Ваш рівень вже дозволяє такі маніпуляції. А це ідея. Що даремно я розвиваюся?

– Гаразд спробую. Уявляю собі одяг, клацаю пальцями і вуаля. Ось він рідненький передімною. Ще мить і костюм вже на мені. Він просто пройшов крізь тіло і одягнувся. Опля згоден, з магію жити прикольно. Але щось мені заважало якась бірка на піджаку та сорочці. Ого так це цінник. Скільки?! 2800 гривень?! Добре що призвав, а не купив. Простіше кажучи я його вкрав. Якщо щось призиваєш десь ця річ зникае це закон рівноваги. І наче ніяк. Такс тепер туфлі. Ну що розійдемося по повній. Призову брендові, дорогі. Ось вони туфлі Gucci  передімною. Ціну я казати не буду бо навіть мені стало якось не пособі. Але побалувати себе хочеться. Навіть такою ціною. Щось я сьогодні зовсім розбайдикувався до ресторану вирішив добратися через портал. Головне щоб ніхто не помітив. Рукою малюю коло, промовляючи заклинання. Воно починає світитися, а потім в середні нього змінюється пейзаж. І ось я вже біля дверей цієї забігаловки, так мовити. В середні було ШИКАРНО. Ну на мій погляд, бо якщо живеш все життя під землею тобі і пташки здаються дивом. Майже усі столики були зайняті. Дятел махнув мені рукою і я підійшов до його столика.

*****

Тим часом в штабі СК

– Босе ми знову зловили концентрацію темної магії.

– Це точно він? Ви впевнені?

– Ми все декілька разів перевірили. Енергетичні хвилі точно такі ж як тоді. 

– Чудово бери людей та йди спіймай мені його нарешті. Чоловік вийшов. За його командою за ним пішли люди. Розсілися по машинах і поїхали. До місця магічної дії вони прибули швидко. Але його там вже не було.

– Хай йому грець. Він як привид. Кудись зникає, зникає і не знайдеш.

– Може людей по питаємо? Може хто бачив гляди і знайдемо. А що якщо то взагалі не він?

– Добре робіть, але швидко. Працівники СК по питали людей, та показали фото нажаль його ніхто не бачив. І ось одна жінка з дитиною заволала.

– Покажіть мені будласко. Вони підійшли до неї і сунули їй фото.

– Так це він. Був тут цей хам. Не захотів пропустити дитину. Тік на нього.

– А давно він пішов?

– Та звідки ж я знаю. Його розшукують так?

– Це вже наші справи, дякуємо за поміч. Вони відійшли від неї. Отримана інформація нічим не допомагала, так він був тут, але кудись зник. Питання: куди?

– Капітане ми знайшли ще один слід магічної дії.

– Так добре і що це?

– Портал. Він телепортувався.

– Ось ла*но. Тепер ми його не знайдемо.

– Чому він залишить слід на місці прибуття. Треба лише попросити нових даних з штабу. Там ми його і впіймаємо.

– Чудово. Штаб прийом надайте усю останню інформацію про сканування. Що є новий слід. Де? Зрозумів вже їдемо. Збирайтеся хлопці тут вже нема справ.

*****

В ресторані

   В костюмі Дятел виглядав інтелігентною людиною, ніяк не в'язалося в голові що він глава  темної секти. Більш схожий на джентльмена, ніж на темного  приспішників. 

– Ви не проти якщо я замовлю їжу за ваш рахунок? Всеж таки це вам потрібно зі мною поговорити.

– Усе що бажаєте містер... . Доречі як вас звуть?

– Можете кликати мене Nemo.

– Жартуєте? Вам смішно?

– Ні чому? Я Nemo тобто ніхто. Ви ж начебто знали латинську. І до речі. Наступного разу не посилайте нікого за мною шпигувати. Вам це може обійтися людиною.

– Це угроза?

– Попередження. Я буду смажену картоплю, а ви?

– Що? А я також.

– Тоді чудово. Може перейдемо до мети нашої зустрічі?

– Так добре, перейдемо. Ви незвичайна людина містер Nemo. І чи людина? Моя посмішка трохи прив'яла.

– Звідки такі думки? Він дістав за пазухи книгу яку я тому сьогодні дав.

– Як тоді ти поясниш це?

– О ми вже перейшли на ти? – перевів тему я.

– Ну то як?

– Казав вже. В спадок дісталася.

– Такі речі не передаються в спадок, а заняться в музеї СК. Ця назва тобі щось говорить.

– Так, але це не їх, це моя, СК немає гадки що в мене такі речі.

– А це легко дізнатися. Хочеш я викличу їх сюди? По його очах побачив що він не виконає маю загрозу.

–  І це все? Щось мало доказів.

– Є ще, але не хочу класти всі козирі на стіл.

– Краще скажи що в тебе їх немає.

– Твої очі. Це не очі людини. Ти одержимий демоном так?

– Звичайно ні. Ніким я не одержимий.

– А хто тобі зараз повірить? Прийшов до нас зробив вигляд безвинної овечки, а потім до стаєш сильний магічний артефакт. Так сильно протупив. На що ти надіявся? Що я нікчема не помічу нічого? Я одразу здогадався. Тобі не вдалося мене надурити. Тож колися.

– Та нічого я тобі не брешу.

– Щось мені не віреться. Так розмова явно пішла не в мій бік. Треба щось із цим робити. І тут ...