6 серпня 1945-го року. Хіросіма.

Цей день змінив долі не лише жителів Японії, а й усього світу. Після цього моменту кожен переосмислив своє життя, свої ціності, пристрасті... а також страхи.

9-річний хлопчик на ім'я Маруяма Кенджі проживав у невеликому будиночку на околиці міста. Мати була вдома разом зі своєю дитиною, а батько вже не перший день перебував на величезному заводі, що виднівся вдалечині. Голова родини працював військовим інженером у сфері авіації. 

Кенджі вважав, що тато весь цей час працює, бо готує на день народження свого сина особливий подарунок - повноцінний металевий літачок.

Хлопчина нічим особливим не виділявся: на вигляд був здоровою дитиною з темним волоссям, зібраним у маленький хвостик, і зеленим, ніби смарагди, очима. Але хлопчик дуже любив природу і особливо любив спостерігати, як рослина проростає із землі або як жучки бігають сюди-туди в пошуках їжі, або чогось ще.

Того дня він вирішив подивитися, як ростуть у горщику біля вікна білі гліцинії. Майже 3 години на проліт Кенджі вдивлявся, як квіти зовсім непомітно ростуть. Щось приваблювало його у цьому виді діяльності. Хлопчик знав, що від нього нічого не залежало, але цей процес так зачаровував, що Кендзі забував про світ навколо себе.

З вікна долинали радіо-повідомлення, але Кенджі не звертав на це багато уваги. Його тоді більше хвилювало чи пересохла земля в горщику і скільки треба додати води, щоб не перелити.

Насолоджуючись спостереженням за створенням нового життя і виглядом, що відкривався перед ним, Кендзі помітив, що сусід, який проходив повз будинок, зупинився і почав вдивлятися в небо.

За кілька секунд з хати почулися крики мами хлопчика і гуркіт від вибуху, що долинав здалеку, а на вулиці раптово промайнув білий спалах. Сила вибуху виявилася настільки сильною, що Кенджі випав з вікна і, прокотившись по землі, впав у річку.

Крізь товщину води він розглянув у небі контури чогось подібного до птаха. Знепритомнівши, хлопчик плив за течією невідомо скільки часу й у невідомому напрямку, поки річка не викинула його на берег.

Розплющивши очі, Кенджі побачив перед собою зруйновану вщент будівлю.

Йому було тяжко рухатися, але Кенджі не плакав. Хлопчик сам не розумів, чому цього не робить, хоча біль від ударів і якесь дивне печіння досі були присутніми. Жар усередині тіла Кендзі обпалював його, а тяжкість повітря заважала дихати.

Проповзаючи ближче до суші, хлопчина озирнувся навколо. Абсолютно все, що він бачив, нагадувало давні руїни, а від чогось залишилася лише жменька ядерного попелу.

Навколо Кенджі лежали нечисленні тіла загиблих людей, якщо можна було їх назвати. У трупах важко було розглянути окремих людей, оскільки їх обличчя та інші частини тіла були понівечені опіками до невпізнанності.

А може... може тато та мама серед них?

Коли Кенджі відчув під колінами твердий ґрунт, він насилу підвівся на ноги.

Ця частина міста була йому незнайома або ж через повну зруйнованість вона здавалася хлопчикові такою. Батьки навчали Кенджі у разі, якщо той загубиться, шукати найближче місце, де можна зупинитися та дочекатися їх.

І, блукаючи по напівзруйнованому місту, таке місце знайшлося. Раптом, хлопчик сховався, побачивши незнайомих людей, і  продовжив шукати місце, де можна перечекати, поки за ним не прийдуть батьки. Цим місцем виявилася напівзруйнована наливайка.

Непомітно зазирнувши всередину, він побачив двох чоловіків. Один із них сидів біля стійки і попивав саке, ніби ні в чому не бувало, а другий постійно наливав першому, не чуючи того, що цього достатньо. Проте, не зважаючи на своє бажання зупинитися, пияка продовжував вживати рисову горілку. Долоні п'яниці були вкриті ледь помітними опіками, схожими на ті, які Кенджі бачив на тілах біля берега.

Хлопчик розумів, що людина, якій вибухом відірвало ноги, мало куди могла піти і тому тільки й залишалося, як потопати в алкоголі.

Кенджі вже збирався шукати інше місце, як сталося те, що крім «дивом» назвати ніяк не можна.

П'яниця почав несамовито кричати від чогось і хапатися за голову. Не втримавши рівновагу, той упав зі стільця і ​​Кенджі побачив, що його очі вкрилися якоюсь пеленою. Наче в очне яблуко хтось влив жовте чорнило. Але це була не єдина диковинка, що здивувала хлопчика. Ноги пияки почали повільно регенерувати. М'ясо повільно, але ледве помітно почало з'являтися ніби нізвідки.

Кенджі знав, що людське тіло може робити таке, але цей процес відбувався дуже повільно. Настільки, що не можна було помітити озброєним оком. Тут хлопчик чітко помітив, як ноги почали демонстративно повертати свій колишній вигляд.

Кенджі з очима повного дитячого подиву спостерігав за тим, як господар закладу намагався допомогти бідоласі встати і як ноги п'яниці повертали свою колишню подобу. Хлопчина ніяк не міг відвести очей від того, що сталося.

Раптом Кенджі відчув на своєму плечі чиюсь руку.

-Хлопчику, все гаразд?

Кенджі спочатку не звертав на це уваги, але після цих слів хлопчик обернувся і побачив дорослого чоловіка в військовій формі. На його щоці та шиї виднілися невеликі опіки, як у п'яниці, але після побаченого це не збентежило хлопчика.

У відповідь той мовчки кивнув головою і вказав на чоловіків.

-Он воно як. Думаю, ти сьогодні достатньо побачив. Давай пошукаємо твоїх батьків? Ти ж хочеш до мами й тата?

-А-а що з ними буде?- Ледве видавив зі себе Кендзі.

-Ти побачив достатньо, малюк. Твої батьки, мабуть, уже турбуються за тебе.

Хлопчик знову кивнув і не помітив, як його долоню обхопила гладка рука військового.

Поки вони йшли вулицею, Кенджі постійно обертався у бік наливайки. Він не міг повірити в те, що сталося з містом, але більше він не міг повірити, що чудеса існують.

Саме цей день став вирішальним  для Маруями Кенджі. Хоча... не тільки для нього...