Lorelei
Не відаю, чом мене сум обіймає,
І плаче в душі вікодавня струна;
В скрижалях думок наче мара витає —
Од давньої казки спокóю нема.
Схололо повітря, і день швидко сплинув.
Задумливо Рейн безупинний пливе.
Убрáна промінням вечірнім вершина
Та сяйвом чаклунським втішає себе.
На троні скелястім — вродлива дівчи́на,
І золото коси летючі вкрива.
У вбрáнні палаючім дика царівна,
І пісня їй груди звабливі здима.
І голос могутній, неначе сам Рейн.
Леліє дівчи́на косу гребінцем.
Проводить — співає, спів ллється ключем
І ніби округи квітчає вінцем.
Рибалку в човні в його злую часину
Журба гострозуба до серця пройма.
Він дивиться вгору, та не на вітрила!
Під ним — вже могила, не буйна вода.
О скелі розіб'ється вщент утлий човен,
Рибалку поглине лихий водограй!
Убивчій наспів уперéдить плач вдóвин.
В тім винна лукава з ім'ям Лореляй.
2023-04-17 13:48:27
3
3