Харраб
Крокують ноги, звиклі до дороги,
І пісок могутніми руками загрібає вітер.
Всю дорогу він його жбурляє в пілігрима,
В приховані тюрбаном ясні очі,
Що апокрифів так жадають.
«Чи далекий я тримаю шлях?
І котрий рік так крокую без зупину?
Оглядаюсь — і не бачу сліду на піску,
Схоже, що шлях тримаю лиш вперед».
Чи душа дає наснагу йти,
А може, отупіння мозку продовжує вести?
Та ось прохолоді оазису
Дарує втіху в своїй тіні харраб¹.
Пілігримів бачу, що ховаються в тінях,
У них брудні лиця і зморщені тіла,
Одягнені в схоже на моє лахміття.
Віддзеркалення дороги
І втома в крові й кістках.
«Хто ви, друзі? І куди тримаєте свій шлях?»
«Я бачив мушлі й кістки в піску,
То спогади пісків,
І ми йдемо по пам'яті землі,
А куди тримаєм шлях — самі не знаєм,
Нам все одно не дістатись до мети», —
Відповідали пілігриму тіні.
«А може, ми твої чесноти?» —
Сказала найдрібніша із персон.
Крокують ноги, звиклі до дороги,
І пісок шорсткий не дряпає лице.
Тільки кілька кроків пройшов він від воріт,
І шлях веде далі в невідоме,
Та пілігрим вже вдома.
¹ — "харраб" (الخراب) — з арабської руїна, занедбане село.
2024-09-09 19:07:22
2
0