Вчепилася клята туга

Юлія Баткіліна

Вчепилася клята туга, не випускає, а хто утішає навіть – то біс із ними. Ми всі обросли роботами і зв’язками, шкідливими звичками, грубістю, матюками, умінням тримати все за всіма замками, за сенсорними, хайтечними, навісними. Ми камені при дорозі, мій друже камінь. У чаші небес нас всіх омиває вітер, і час під старою ковдрою – омиває. Ти думаєш, що лишилося посивіти, що грудень якийсь масний і холодний квітень, шкідливі цукерки, довбана дільче віта, що доля твоя крива, просто от крива, і таку її годі іншим переповісти. Аж раптом ти прокидаєшся. Ломить скроні, і ми ще живі, скажені і заборонені. Ми зброя в забутій шахті, уран і стронцій, крупиця на терезах затісного світу, у грунті – корені, а ми – за вітром…

2021-06-06 19:50:46

Інші вірші поета

Одін та одна пенсіонерка Він пише “ніколи” – так, як цілують в губи. Слухав Будду, слухав Джа

Інші поети

Chris

@khristina_khmelivska

@Lashiboo—__—__— Boo

@lashi

Ruslana

@rock_ksolana

Схожі вірші

Всі

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

11461

"Письмо ушедших дней"

Позитивна Морквинка ( &Не Мілашка ;)

Привет , мой милый друг Забыл ли ты, как долго не писала , Прости ,но я хотела отпустить Всю слабостью ,что в себе искала . И может ты проник Моим письмом до дрожи Забыл ли мой дневник , Увиденный стихами одинокой ночи ... Об памяти прошедших дней , Ты не увидишь ни души порока Лишь слабый шепот чувств Уложенных строками тонко . Немой вопрос в глазах Оставлю с времям на последок Легонько холодом касаний уходя , Чтоб не запомнил запах пепла.

1923