ДОРОЖНЄ
Андрій Лаврик
Кров стучить десь у районі скронь, Коли чотири доби в дорозі. Далі – вокзал, споконвічна хтонь, Осінь тримає поля в облозі. Голі гектари без жодних хат, Вітер у кеглі грає листвою. Сусід по купе – той іще кат – Душевні ляси точить зі мною. Їв би курку, й лягав вже спати, Та тягне все мені розповІсти: Про те, як кум його втрапив за ґрати, Які племінники егоїсти. Лізе до мене через ввесь стіл Із наполегливістю бульдога: «Что читаешь? Кант Иммануил? Какой-то еврей? Что-то про Бога?» Ні, кажу. Скоріше про людей. Що чистий розум несе нам смуток. «Ты, эт самое, выпей, Андрей, А книги – это для самокруток.» Зірки по небу креслять мапу. Стомився приятель мій бухати. Заснув. І від гучного храпу Не спить вагон, та йому начхати.
2023-02-08 20:44:46
1
0
Інші вірші поета
По звёздной глади ДВОЄ ЛЮДИ, ТОЛПЫ, СЛОВА, МАШИНЫ Отражает вечер зеркало воды
Інші поети
Mateo Torres
@mateo_adrian
Схожі вірші
Всі
Все й одразу
Ай
Ти завжди хотів все й одразу. Жага зрушити гори з місця, не торкаючись навіть каменя. Писав про світло в своїй душі, але від тебе ні променя. Тобі моря по коліно, це звісно, але ти навіть не увійшов у воду. Ти з тих, хто забув про природу слова. Раніше вірші — це була мова любові, а ти радієш кожній римі, бо знаєш, що вони випадкові. Повторюєш, як мантру що прагнеш визнання та безперечної слави. Не занадто великі бажання, навіть без крихти таланту? Ти можеш римувати, але в тебе не має душі: Твої очі порожні, як і твої вірші.
84
2
4646
Дитинство
Ruslana
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
12135