Visage
Perdix
Elle est toujours aussi lâche. Et dans le noir elle se cache. L'obscurité est son amie, Les projecteurs, ses ennemis. Pour disparaître : tour de passe-passe. Ou une main plaquée sur la face Ses mots ne sont que des murmures. La discrétion est son armure. De peur qu'on fixe sa figure, En silence elle longe les murs. La pauvre a déjà tout subi, Les insultes, les moqueries. Malformation ou accident, Mais peu importe pour les gens Son triste visage meurtri, Est pourtant unique, et non laid. Mais il lui gâche tant la vie, Qu'elle n'existe plus pour de vrai.
2022-10-02 10:15:09
6
6
Коментарі
Упорядкувати
  • За популярністю
  • Спочатку нові
  • По порядку
Показати всі коментарі (6)
Perdix
@lys merci ! :)
Відповісти
2022-10-02 12:10:54
1
KAYSEE
Tu écris vraiment bien :)
Відповісти
2022-10-02 12:45:47
1
ʏaʏa
Le dernier vers wow >>
Відповісти
2022-10-10 20:42:49
1
Інші вірші поета
J'aimerais être humoriste La vie, et la mort Armure de papier Autumn
Інші поети
Фія
@sofiaaa_k
Wanter
@chees
Схожі вірші
Всі
Дитинство
Ruslana
Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.
71
7
12406
Все й одразу
Ай
Ти завжди хотів все й одразу. Жага зрушити гори з місця, не торкаючись навіть каменя. Писав про світло в своїй душі, але від тебе ні променя. Тобі моря по коліно, це звісно, але ти навіть не увійшов у воду. Ти з тих, хто забув про природу слова. Раніше вірші — це була мова любові, а ти радієш кожній римі, бо знаєш, що вони випадкові. Повторюєш, як мантру що прагнеш визнання та безперечної слави. Не занадто великі бажання, навіть без крихти таланту? Ти можеш римувати, але в тебе не має душі: Твої очі порожні, як і твої вірші.
84
2
4852