Напівпочаток

У головній кімнаті квартири, кухні, розмовляв динаміками телевізор. Єдина істота в домі, яка могла говорити усе що думає - без наслідків у вигляді прихованих образ та прямих дорікань.

Вона мала право на безумовний авторитет, бо говорила про чуже життя і здебільшого штампованими непорушними «істинами».

Ці істини були непорушні, бо для початку смислових революцій повстанцям треба було протиставити прикладом власне життя. Вирвати його з м’ясом і кинути на суспільний огляд. З обов’язковими сторонніми коментарями, які могли це життя знецінити порівняннями, затопити у насмішках чи виїсти скептицизмом.

Жителі ж цієї квартири вдаватися до сеансів морального мазохізму не хотіли.

Зараз по ящику крутили фільм. Один з тих фільмів, що пародіюють реальність. Де герої живуть крайнощами, їхні розмови – завжди апогей драми, а дії обов’язково призводять до наслідків.

Де негативні персонажі – покидьки без причин та сумнівів. А позитивні - викликають відчуття меншовартості власного життя. Бо рутина, без повторних дублів та режисерських прийомів, не лишає місця для безпробудного геройства та еталонного гепі-енду за 5 секунд до кінця ефірного часу.

Актори цього фільму симулювали життя. Нагадували пластмасових LEGO-персонажів.

Якщо точніше – набір з сімейної LEGO-серії. Де тато - спорадичний скандаліст, а мати – переважно терпелива жертва-слухачка, яка рідко, але мітко – може у відповідь розкласти претензіями чоловіка на деталі.

Третій персонаж з цього набору – донька, яка змалечку і до велика стає ненавмисним, пасивним учасником сімейних розбірок. Аж поки, завдячуючи віку, з полегшенням не з’їжджає з хати.

Ці персонажі, з кострубатою мімікою, жестами та почуттями, – зараз сварилися. Принаймні намагалися, в межах своїх вбогих заводських налаштувань.

Вони сварилися через побутові дрібниці, які насправді ховали за собою масштабну проблему: різницю в характерах, світогляді, очікуваннях від життя та один від одного. Вони обопільно, за мовчазною згодою, закривали очі на свою різність, бо не знайшли собі подібних.

***

За сваркою на екрані спостерігав глядач. У нього було справжнє життя, зі справжніми емоціями та почуттями. Але сьогодні він також відчував його штучність.

Максим перевів погляд на дружину. Та заклопотано поралася по кухні, часом позиркувала на нього і хитро усміхалася. Жінка готувала сюрприз, який піддавався дії жару у духовці.

Чоловік дратувався. Не тільки через ігри в кухарське шпигунство, а й через урочисто піднесений настрій дружини. Який вона, якщо б мала залишки сумління, - мала приховувати.

Але на ній була сукня…

Сукня, яка роками лежала неторкнутою у шафі. Вона здавалася їй невідповідно святковою для днів народжень, ювілеїв, розсипчастих календарних дат та спонтанних приятельських зустрічей.

Червона помада, парфуми, зачіска… Вона навіть одягнула туфлі.

Звичайно вона вибачилася. Без слів. Перед чоловіком стояв круасан та парувала кава. Не дивлячись на те, що він проспав до обіду.

Максим відпив міцного напою і заплющив очі. Дружина на підборах біля плити виглядала щонайменше недоречно.

Лише він та його спортивний вовняний костюм адекватно усвідомлювали приземлені масштаби сьогоднішньої домашньої посиденьки.

Він хотів обманути себе. Нарочито списати свої спостереження на надмірну підозрілість чи випадковість. Він мав себе обманювати. Бо без обману їхнього життя не існувало.

Максим перевів погляд на стіл. Набір дещо його заспокоїв. Котлети, м’ясна нарізка, сир, салати, солоні огірки, бутерброди з паштетом, курячі ніжки. На підході була картопля та ще, здається, голубці.

Голубці заспокоювали його найбільше. Вони виглядали по-домашньому. У них не було натяку на недоречну романтику. На них не було підборів, замість парфумів – вони парували жиром та м’ясом. Замість святкової сукні їх безпретензійно запхали у випотрошений перець. Такі собі коханців не знайдуть…

Думки Максима обірвав дзвінок. У двері настирливо дзвонили.

Алла побігла до дверей.

Як же цокотіли підбори!.. А головне для кого? І чому? Максим дивився на голубці, але ті вже не заспокоювали.

У коридорі з’явилися дві фігури. Оля та ще якийсь пацан.

Етикет потребував, щоб Максим встав з-за столу та зустрів гостей. Але він не встав. Сидів показово невдоволений.

Натомість Алла щебетала, як пташка.

Поміж зустрічних невгамовних слів взаємної показової приязні, пацан всучив їй квіти.

Він виглядав як взірцевий студент перед видачою сімейного атестата. Обов’язкові вітальні квіти, надмірні позитивні емоції, лестощі, усмішки. Звичайно - комплімент безглуздим підборам.

Як на таке можна вестися? Невже не видно цієї награності…

На ньому була сорочка у дрібну клітинку, грубі класичні джинси, на ногах – начищені важкі туфлі з тупим носком. Таким носком можна було забити когось до смерті і не помітити. Хоча… щоб когось вбити не обов’язково вдаватись до фізичних знущань.

Пацан поводив себе трохи ніяково, що з його боку мало виглядати актом поваги до чужого, незнайомого помешкання та життя.

Пффф, саме так!

Він запитав куди скласти взуття, хоча бачив як Оля поставила свої туфлі у комірчину. Роздягнувся перший, декілька разів зиркнув на кухню, але стовбичив в коридорі, поки не почув слова «проходьте».

Йому треба було це «проходьте»! Щиросердний у дрібницях, але оком не змигнеш - як вирве серце та хребет. Найцінніше – відбере без запитань.

Пацан ще з коридору простягнув руку, щоб привітатися з Максимом. Біжить, ледь не спотикається!

Максим неохоче потис долоню, але з радістю втік від розмови.

Обійняв доньку. Обіймав задовго. Чи то показати, що сильно скучив, чи то натякнути, що краще б вона сюди не приходила. Чи радше б приходила, але одна.

Донька завважила довгі обійми, перестрілася з батьком поглядом, але розмовляти на такі теми зараз було не зручно. Розмова потребувала лише двох. Потім. Це на потім.

Вона випірнула з обіймів тата і вже була у обіймах пацана. Він усміхався. Звичайно, що ще йому було робити…

Оля взяла його під руку і радісно повідомила необов’язкову інформацію:

- Це Сашко.

Тато залишився байдужим. Нащо йому це ім’я? Нащо взагалі це знайомство? Ніхто ж про нього не просив.

Мати знову розквітла в усмішці. Аякже…

Донька не вгавала у пориві озвучування імен:

- Моя мати – Алла Серг…

Дівчина не доказала. Через невдоволений супротив матері. Матір відчувала себе молодшою. Чесно, вона і була молодшою. Вона дійсно ще була молода.

- Доню, не додавай мені років.

Жінка кокетливо простягнула руку і, погравши бровами, не менш кокетливо спростила високопарність відносин:

- Називай мене просто Алла.

Цю кокетливість неможливо було не зчитати. Особливо дівчині. Особливо доньці.

- А це, - продовжувала мати, - це просто Максим.

Максим затримав погляд на дружині. В голові автоматично вистрілило: «Як у неї все просто». Здалося, що він випадковий. Просто живе десь тут поряд. У найкращому випадку – валандається під ногами. І все їхнє життя - якесь наспіх зроблене. Так, немов раз, два – і все можна переграти. Раз, два – і все буде інакше. Так, як захоче цей пацан. Чи випадковий перехожий з вулиці. Дунеш – і Максима цього нема.

Максим пройшов повз знов протягнуту Сашком руку, кинувши тихо: «Ми вже, здається, віталися» і байдуже всівся доїдати свій круасан. Круасан у цьому домі, здавалося, був єдиний на своєму місці.

Оля роздратовано подивилася на матір.

Звідкіля це роздратування? Донька захищає батька? Можливо висуває протест цьому кокетству? Кокетству, яким мати була заряджена сповна.

Але матір цей погляд не зачепив. У її душі, її сукні, підборів і далі за списком - сьогодні було свято. Нащо влаштовувати ці сімейні детективи? Погляд доньки відстрелив об залізну безтурботність матері. Вона ж сьогодні накрила на стіл, чого вони починають?

- Час мити руки, я гадаю, - завважила Алла і пішла до ванни.

Пацан радо відреагував на пропозицію. Не стільки через потяг до гігієни, скільки через те, що з’явилась нагода щезнути з кухні. Він мав бути зразковим хлопцем. Розбірки з порогу були йому ні до чого.

Поки у ванній шуміла вода і Сашко з Аллою про щось торохтіли, донька з татом лише перекинулись поглядами. Тато втомленим, а донька збитим з пантелику.

Оля підійшла до кухонної раковини і плюснула собі на долоню гель для миття посуду. Їй треба було подумати. У ванній зав’язалися б пусті балачки.

Вона грубо і дещо байдуже, важко і більше по-чоловічи, як після напруженої зміни в СТО, вимила руки. Повільно і ретельно милила їх, немов змивала мазут. Потім надовго затримала під струменем води.

Зрештою дівчина подумки в чомусь себе переконала. Різко закрила кран і, витираючи руки, усміхнулася татові.

Він рефлекторно усміхнувся у відповідь, але лише секундно і лише рефлекторно. Він не хотів її ображати. Але й усміхатися сьогодні не хотів.

Оля подивилася на картину, що висіла на стіні. Це був її подарунок на один з татових днів народжень. Вона гадала, що Ейфелева вежа йому сподобається.

Знову цокотіння туфель! Тепер на них звернула увагу і Оля. Лише зараз дівчина помітила, що мама ходить по дому на підборах.

Навіщо ці каблуки?

Сашко підійшов до неї і чемно поцілував у лоба. Оля відсмикнула дурні думки, бо вдруге за сьогодні дала простір недоречним… сумнівам. Хоча в іншому випадку чесно назвала їх ревнощами.

Максим подивився на пацана і вирішив, що, напевно, зарано «стартував» зі своєю неприязню. Можливо він дійсно кохає її.

Максим помітив на собі погляд дружини. Вона дивилася на нього з відблисками щастя у очах.

«Що це? У нас ще є почуття?» Поцілувати Аллу не насмілився, але поклав свою руку поверх її.

Нарешті сімейство всілося за стіл. Котлети, картопля та салати розійшлися по тарілках.

Максим продовжував колупати свій круасан і сьорбав каву.

Оля, Сашко та Алла гомоніли, Максим спостерігав та іноді дозволяв собі усміхатися.

Знайомство ніби зрушило з місця.

Розмова закрутилася навколо роботи Максима. Він шеф-кухар ресторану. Принаймні добротного кафе.

- То це ви для нас сьогодні готували? - запитав хлопець, показуючи на стіл.

«Точно не ти», - Максим подумки дратувався. Ні, цей «пацан» все ж його дратує.

Чоловік відклав виделку з ножем і відкинувся на спинку диванчика. Зрештою сказав:

- Вдома я до продуктів не торкаюся.

Він знову взяв ніж і почав колупати круасан. Відчував, що розмову необхідно продовжити. «Чого це я так одразу? Заспокойся. Треба все нормально пояснити».

Максим подивився на Сашка, оцінюючи чи зрозуміє той його пояснення. А потім запитав, даючи знати, що будуватиме відповідь з огляду на озвучені репліки співрозмовника:

- А ти сам де працюєш?

Сашко добре робив свою справу. Отримував за неї непогані гроші. Тож мав підстави говорити впевнено. Він був вдома у своєї дівчини. Тож була необхідність говорити впевнено:

- Я ремонтую взуття.

- О, невже? - відреагував Максим майже автоматично, але з правдивою цікавістю. Він дав собі кілька секунд, щоб сформувати емоції у речення і продовжив: - Є в мене одна пара туфель, яку я ремонтував вже не один раз. Зараз вони знов не в найкращому вигляді, але ще трохи і я все одно понесу їх в ремонт. Хоч вже давно було б дешевше купити нові…

Сашко відчув себе у своїй тарілці. І трохи розслабився.

- …Знаєш чому?

Хлопець взяв трохи часу на роздуми.

- Вони зручні?

«Зручні, але зручного взуття нині багато», - подумав Максим, але нічого не сказав і просто заперечно похитав головою.

- Стара модель? Такі більше не випускають?

«Так, не випускають, але не втому справа». Максим знову похитав головою. Додав:

- Зараз є куди гарніші туфлі.

- Тоді вони дорогі вам як пам’ять.

«Саме так, хлопче. Дорогі як пам’ять». Максим кивнув головою.

- Ці туфлі я ношу тільки до одного майстра. Він має маленький взуттєвий кіоск. На іншому кінці міста. Бере дорого, але його робота цього коштує. Кожного разу - вони як нові. Одна біда, він вже старий… Диви скоро дасть дуба…

Після цього виникла пауза. Максим відчув, що скерував розмову не туди. Алла підкотила очі у стилі «ти як завжди». Оля задумалася над швидкоплинністю життя. Сашко ж невдовзі вирішив реанімувати діалог:

- Розумію. У мене теж є такі клієнти. Для них взуття дійсно скоріше історія, ніж річ… Але дозвольте… - в словах хлопця з’явилася грайлива інтонація. – Але дозвольте я вгадаю. Це взуття… - він обирав варіанти. – Ви в ньому одружилися?

Сашко зиркнув на Аллу. Йому важливо було чи розгадала вона цей комплімент.

Алла коротко усміхнулася, механічно взяла серветку та почала витирати і так чисті руки. Ніби говорячи щось другорядне за значенням мимохіть сказала:

- Туфлі з весілля вже давно на смітнику.

Жінка взялася за жирну курячу ніжку, звівши нанівець і без того беззмістовні відносини з серветкою.

Максим міг запитати у відповідь де її весільні туфлі? Або ж чому на ній зараз немає каблучки? Але вони це вже проходили. Обидва й так знають відповіді на ці питання. Тоді до чого це все? Для кого ця гра? Для пацана?.. Ні, він не вартий глядач таких сцен. Це просто випадковий гість. До того ж потенційно безквитковий.

Максим залишив репліку Алли без відповіді і продовжив:

- Ні, це не весільні туфлі. Ці туфлі були ледь не єдиним моїм взуттям, коли я жив у Франції. Грошей майже не було, а крихти я волів витрачати на інше…

Максим подивився на Аллу. Він провокував. Вів себе як хуліган.

- Музеї, вино…

Не зводив з неї погляду.

- …побачення з юними француженками…

На обличчі Алли промайнув докір. Вона не ревнувала, вона ображалася, що він знецінює її перед пацаном.

- Врешті-решт у цих саме туфлях я отримав диплом. Бруківку вулиць Парижу та затишок робочого ресторану “Le Soleil” я пам’ятаю ще досить свіжо. Ніби щойно приїхав з вокзалу.

«Ніби з Франції ніколи не повертався», - продовжила репліку подумки Алла.

- О, то ви бачили Ейфелеву вежу? – запитав Сашко з цікавістю.

Максима вирвали з солодких споминів. Він подивився на пацана, розуміючи, що надалі буде довіряти першим враженням про людей - безапеляційно. Причина його невдоволення Сашком відбилась у словах:

- Ейфелева вежа – то єдине, що псує Париж. Мені шкода французів. Треба було також віддавати її американцям.

Оля подивилася на зображення Ейфелевої вежі на стіні. Вкотре їй гостро закортіло розпанахати її ножем. Але цей безцінний подарунок висітиме ще довго. Він міцно прикутий до стіни. Не стільки цвяхами, як татовим мазохічними бажанням час від часу встромляти в доньку словесні голки. Якщо вона її поріже, він купить нову. Оля була в цьому певна.

Сашко не зрозумів яке відношення мають до Ейфелевої вежі американці. Але загальний тон несхвалення теми розмови зрозумів.

- То який зв’язок між старими туфлями і тим, що ви не готуєте вдома? – нагадав Сашко про втрачену всіма гілку розмови.

Максим був радий змінити тему. Особливо коли звернув увагу на Олю, яка свердлила поглядом картину на стіні.

Хоч би що там було намальовано, він любив її подарунок. Дарма, що часто забував осмикувати себе від правдивих, але ненавмисних коментарів про цю гидотну вежу. Він подумки вдарив себе виховним батогом і зарікся – його рот востаннє бовкав зайве на цю тему.

- Так, взуття… Люди ремонтують його, бо часом – це не тільки проста річ, це – історія. Не через їжу ходять і до ресторану. Люди приносять до нас найважливіші події. Вони хочуть, щоб ми надали їм відповідної за важливістю форми. Чекають особливого ставлення і від мене. Бо їжа в той день – не просто їжа, це продовження свята.

Максим говорив захоплено, без зайвого фільтру у вигляді перебірливого та схильного до зауважень мозку.

На піку емоцій Максим раптом змарнів:

- А що таке дім? Вдома їдять автоматично. Лишень би швидше набити шлунок і виконати чергове буденне завдання. Попутно забиваючи голову серіалом чи квапливим текстом з безглуздих переписок у мобілці.

Максим відчув, що знов починає набирати зайвих емоційних обертів і трохи вгамувався, продовживши більш спокійним тоном:

- Запитай у людини, що вона їла на сніданок і вона з великою долею ймовірності завагається у чіткій відповіді. Чи варто вправлятися для такої віддачі? І чи за таких обставин це взагалі можливо – вправлятися? Як на мене, нехай будуть ось ці котлети, голубці, нарізка - і бажано зготовлені не моїми руками. Подалі від зайвих образ.

На другій, домашній частині репліки ¬¬чоловіка, Алла на мить, непомітно для себе, скривилася. Її заділо зневажливе «що таке дім?»:

- Облиш ці розпачливі історії… Ми просто ніколи не були варті твоїх «прованських» страв, - на останніх словах Алла підкотила очі і манерно пограла пальцями у повітрі, показуючи своє карикатурно-зневажливе ставлення до його «високої кухні».

Чоловік привідкрив душу і отримав у шпарину кислоту. У нього завертілася купа образливих, але безликих слів на язиці. А ще він мав прості особисті питання:

- То моя дружина казала, що ти береш в неї уроки гри на фортепіано? - звернувся він до Сашка.

Хлопець тривожно подивився на Аллу. Алла на цей погляд не відповіла, бо вп’ялася очима у свого чоловіка. В її очах читалося роздратування: «Не гребує жодними методами…»

- Ми готували сюрприз до дня народження Олі, - вимушено сказала Алла.

Сашко полегшено усміхнувся і перевів на Олю жалісливий погляд, щирість якого підживлювало почуття втечі від власного розп’яття.

- Дійсно? Мама нічого мені не розповідала про сюрприз. Пробач, донечко.

Максим фальшиво зіграв каяття для Олі і продовжив запитувати «пацана»:

- Якщо я вже зіпсував подарунок, можливо зіграєш нам уривочок… Я ж сподіваюся, це Шопен?

Алла дійсно ображалася на чоловіка, але не через те, що він зіпсував сюрприз. А через те, що почав і продовжував принижувати її перед донькою:

- Звичайно Шопен. Іншого б твоя донька і не сприйняла на подарунок… Але давай не псувати сюрприз повністю, хлопець старався…

Те що хлопець старався сумнівів у Максима не викликало. Також він знав, що якщо для цих двох Оля хоч щось означає, на своїх «уроках» вони нарешті почнуть займатися саме грою на піаніно. І за ці декілька тижнів він вивчить будь-яку мелодію на світі. І нехай він тільки її не вивчить…

Нарешті вступила у розмову здивована сюрпризами Оля:

- Чекайте, то ви з мамою вже знайомі?

- Так, доню знай… - почала відповідати Алла, але її перебив Максим:

- А нехай нам про цю зустріч Сашко розповість. А то сидить, мовчить. Був же балакливий наче…

Сашко зрозумів, що треба притлумлювати своє нервування. Відсидка у словесному окопі виглядала дійсно дивно. Могло здатися, що хтось видає себе з тельбухами:

- Так, ми знайомі. Вже з місяць… Мені все не виходила з голови твоя історія. Розповіді про родинні посиденьки за піаніно. Та мелодія, що ти любила в дитинстві. Яку твоя мама перестала грати.

Олі не подобалося коли їй щось не договорюють, тому слухала Сашка уважно. «Сюрприз» був для неї не проявом особливої уваги, а зародив сумнів. Це означало, що людина перед нею вміє добре та подовгу брехати, і вона цього вміння не розгледіла. Оля подумки кидала на сито їхнє життя, намагаючись зрозуміти чи брехав він їй ще колись. Часом з’їжджала на думку: «Чи взагалі вона знає його?» Здавалося, що общупала його душу сповна, але що як вперлася лише в одну зі стінок?

- … Я підгледів у твоїй мобілці телефон мами і зателефонував. На свій ризик. Дуже нервував, але вона одразу зголосилася мені допомогти.

«Не сумніваюся», - подумав Максим.

«Він ще й лазив у моєму телефоні», - продовжували розростатися сумніви Олі.

«Я знаю цей погляд. Ти від мене не відчепишся. Але я потягну тебе за собою», - готувалась до чергової атаки Алла, дивлячись на свого чоловіка.

У цей момент думки всіх пристуніх на мить зійшли з саморуйнівної колії, бо подзвонили у двері.

Відвідувачів у цієї квартири було небагато, тож візит мав бути або комунально-нейтральним або сусідсько-невчасним. Коли Алла відкрила двері, Максим зрозумів, що радше сплатив би за комуналку. Навіть із завищеними сумами.

На порозі стояла сусідка. На ній був зелений флісовий костюм з написом в районі грудей: «No woman, no cry» та рожеві домашні капці.

Вона виглядала, як подарунок долі - зовні та по суті. Алла щиро усміхнулася. Аліна насторожилась, бо вперше побачила її усмішку на свою адресу.

- Привіт, Алло. Я по рецепт, ми з Максимом домовлялися…

Максим почув голос Аліни і вже був біля дверей. Знервований.

- Так, Аліно, привіт. У нас гості зібралися, зараз не дуже зручно…

- Чого ти? Не дуже зручно… Знайдемо ще один стілець, проходь, Аліно. Давай, не соромся, - наполягала Алла.

Максим розумів що сусідка стає засобом у боротьбі.

- Дійсно, зараз не дуже зручно… - почала підспівувати Аліна.

Хазяйка квартири взяла її за руку і силою затягнула в квартиру. Коли замкнула замок, почала зухвало (навіть по-хуліганськи) штовхати її у спину, щоб та проходила до кухні.

- Оля, принеси, будь ласка, гості стілець з балкона, - попросила Алла.

- Я не на довго, я лише за рецептом….

- Та забудь ти про свій рецепт, сідай вже, - з ледь прихованою люттю сказала Алла і всадовила дівчину на свій стілець.

Оля встала, щоб йти на балкон, але Алла спинила її. За стільцем піде вона, бо треба хоч трохи приборкати свої емоції. Алла не хотіла залишитися стервом, треба обставляти все делікатніше. Її чоловік поки грав у хитрі ігри, тож і вона мала тримати планку.

Вона не одразу повернулася до кухні, а трохи посиділа на балконі. Туфлі дуже тиснули.

«Ці ідіотські туфлі, такі ж як і сукня. Нащо їх було вдягати? Можливо хоч вони повернуть нам… Почуття?»

Вона дала ногам відпочити. Але недовго. Коли повернулася на кухню, компанія щось з цікавістю обговорювала. Про присутність Алли всі підзабули.

Аліна неохоче відсунулась на стільці від Максима, давши дружині сісти поряд з чоловіком.

«Не було кілька хвилин, а вона ледь не на коліна йому сіла», - дратувалася подумки Алла.

На столі з’явився напівпалений коньяк та майже дешеве вино. Судячи з піднесеного настрою Максима, аперетиву захотілося саме йому.

Налито було у всіх крім Алли. Довелося наливати собі самій. Вона взялася за горлечко, але її спинив Сашко. Хлопець перехопив пляшку і улесливо наповнив келих.

Максим помітив ці обходини, але реагувати не хотів. Він був зайнятий історією Аліни, яка розповідала про роботу в лікарні. Алла зробила помітку про байдужість та про те, як він дивиться на сусідку. No woman, no cry – чиста правда.

- … Ні я поки проходжу інтернатуру. Але вже швидше хочу керувати процесом. Оперувати самій.

- А що саме ви оперуєте? – продовжував ставити питання Сашко.

- Ми оперуємо на серці.

- Для того, щоб різати серця не обов’язково ставати хірургом, - вставила Алла ледь чутно. Але почули всі.

Аліна не знайшлася що відповісти хазяйці.

Максим відчув, що дружина задоволена своєю реплікою. Відчувалося, що вона чекала розмови про серця і операції вже давно. Слова були відрепетирувані.

Яка вона була банальна! Фраза, а ще більше – дружина. Максим продовжив бал пафосу у підхожій стилістиці:

- Дійсно, інколи серця ріжуть недоречними коментарями.

Алла завважила спробу чоловіка захистити сусідку, але вдала, що пропустила його слова повз вуха:

- А по який рецепт ти до нас прийшла, Аліно?

Аліна забарилася з відповіддю. Спочатку захоплена розмовами про медицину, а потім збита з пантелику метафоричними питаннями, в неї вилетіла з голови назва страви. Вона видала перше, що прийшло в голову зі світу непобутової кулінарії - «профітролі», а потім ще більш брехливе: «Ви мене ними колись пригощали».

Алла потрактувала це зволікання та обман на свій лад.

- Аліно, я ніколи не готувала профітролі. Я навіть не знаю як вони виглядають. І хіба я колись хоч чимось тебе пригощала?..

Наприкінці речення в інтонації Алли прорізалась суміш смутку та ревнощів. Все йшло до скандалу. Та жінка раптом різко встала і сама змінила тему та тон розмови:

- Щось ми заговорилися. Ходімо краще слухати музику!

Вона взяла свій бокал з вином і, не чекаючи схвальної реакції, пішла до зали.

Гості сором’язливо один за одним пішли за нею.

Максим ввійшов до зали, де під пальцями Алли вже розходилося піаніно. Старе, переважну більшість часу не налаштоване, зараз воно лунало бездоганно.

Алла постаралася і тут. Коли вона встигла привести його до ладу?

Грала Бетховена, Мендельсона, Брамса. Знову своїх клятих німців! На інше й годі сподіватися…

Але потім вона взяла припилені ноти Шопена.

- Любий, ти знав що Шопен не француз? – говорила вона голосно поверх «Фантазії експромту».

- Знав, але він багацько часу прожив у Франції, - відповідав так само голосно та не приховуючи здивування Максим. Він не вірив своїм вухам, що вона грає цензурованого Шопена. Мелодію з дитинства Олі. Яку їхня дівчинка так любила.

Оля ж любила момент. Під Шопена батьки переставали сваритися. Батько волав на німців та розкисав від цього поляка з біографією француза. Оля оманливо сприймала любов до Шопена за любов між батьками.

- А ти знаєш де помер Шопен, любий? – продовжувала ставити питання Алла.

- У Парижі, к… - він хотів сказати «кохана», але чомусь проковтнув це слово.

І проковтнув недаремно.

- Саме у Парижі, любий, саме у Парижі, - сказала жінка знічено.

Грайливі інтонації «Фантазії експромту» різко змінилися на більш відомі, але аж ніяк не грайливі мелодії маршу. Маршу, який на противагу Мендельсону асоціюється не з весіллям, а з похоронами. Марш був похоронним. Автором також був Шопен.

Максим у відповідь на цей вибрик хотів щось сказати, але зрештою просто пішов на кухню. Вона думала що це смішно, але видалася Максимові дурною. Через це – некрасивою, навіть відразливою. Швидкісним потягом в його голові проїхалося: «Як я взагалі міг в ній щось полюбити?»

Максим тільки зараз помітив, що Оля залишилася на кухні. Вона мудріше за нього. Вона знала чим це скінчиться… Дійсно розумна дитина. Хоча… яка вона вже дитина? Вже приводить на знайомство хлопця, нехай й «пацана».

У кухні відчувався легкий запах сигаретного диму. У руках Олі була запальничка.

«Нащо вона їй? Невже моя доня курить? Чому вона не сказала мені? Хоча як би вона це сказала? І головне – навіщо?»

Максим залишив запах диму і запальничку у руках без словесного продовження. Він просто сів до свого круасана і вже давно охололої кави. Треба було завести якусь розмову, але він не був охочий до розмов.

У залі догравала траурна процесія. Для всіх було зрозуміло, що на цьому музикальній паузі кінець. Але композицію треба було дослухати. Хоча б з поваги до хазяйки квартири.

Зрештою кришка піаніно гучно захлопнулася і родичі та знайомі невідомого загиблого (можливо й Максима) повернулися на поминки до кухні.

Алла також відчула запах сигаретного диму, подивилася на віконце вентиляції у верхньому куті кухні і вголос зауважила, що «кляті сусіди вже дістали».

Максим згадав, що дійсно його сусіди полюбляли курити вдома. Запальничка у руках його доньки була лише випадковим аксесуаром, прикрим збігом обставин. Й на краще.

Сашко заходився щедро наливати вино та коньяк іншим. Собі - ледь плеснув.

Щось хороше таки в ньому є. Хоч знає міру.

Хлопець підніс рюмку і проголосив тост, банальність та довжина якого зводилася до короткого «За знайомство».

Після траурної композиції всі за інерцією зустріли його алкогольну промову мовчки. Добре хоч не випили не цокаючись. Ледь не випили не цокаючись.

Познайомились.

Кожен думав про своє. І це своє знаходилося за межами цієї квартири.

Від цього й так занадто дзвінкий сигнал духовки здався ще вдвічі дзвінкішим. Усі за столом від несподіванки здригнулися.

Сюрприз Алли нарешті доготувався.

Жінка поздвигала на столі тарілки, взяла рушника, щоб не обпектися об гарячу страву і відкрила духовку. Пахло сиром і грибами.

Алла обережно витягнула «сюрприз» і поставила його по центру столу. Це був жульєн. Гіршого придумати було неможливо.

Першою це зрозуміла Оля. Вечір було зіпсовано остаточно.

Максим на диво контролював себе. Аліна та Сашко почали хвалити господарку. Алла дивилася на Максима. Цей сюрприз був для нього. І лише він розумів його підтекст.

Сашко відчув як по його литці хтось звабливо водить ногою. Подумав, що це Аліна. Деякий час вагався, а потім все ж відсмикнув її.

Оля не зрозуміла чому він так відреагував на її пестощі. У голові засвербіли думки: «Швидко він навчився від мене брикатися. Скільки ж в ньому ще сюрпризів?»

Жульєн парував. Їсти його було ще зарано. Втім Алла почала розкладати страву по тарілках. Свою порцію отримав і Максим.

Він побачив у страві м’ясо. Навіть не скуштував і показово відсунув від себе тарілку.

Сашко перекочував у роті шматки гарячого наїдку і гугняво приговорював: «смакготааа».

Максим не міг терпіти появу на столі жульєну. Голубці, бутерброди, картопля остаточно втратили свої заспокійливі властивості. Ця жінка хотіла романтики! Ця жінка окучувала «пацана». Хоча би постидалася доньки… Хоча би її пожаліла…

- Я можу хоч якось пояснити для себе жульєн серед компанії солоних огірків та нарізки, добре. Але скажи мені, навіщо додавати в нього м’ясо? – Максим продовжував гру з закритими картами, намагаючись пом’якшити удар для доньки.

Сашко жував жульєн і показово повторював «смакгота». Немов слова Максима у цьому домі не мали ніякого значення. Алла підтверджувала це і усміхалася.

Максим зрозумів що Алла в ньому знайшла. Він так само безсоромний. Вони дійсно гарна пара. З безсоромним може жити тільки ще більш безсоромний.

Оля була збайдужіла. Крутила виделкою в жульєні. Їй було начхати на ці сварки. Вона розумна. Вона вже і так все зрозуміла.

«Пробач, доню. Від рідної матері я тебе не врятую. А от «пацану» вказати на місце можу. Він тебе не образить. У тебе є захисник».

- Поїв? Тепер треба відпрацювати, – почав напад батьківською опікою Максим. - Зараз я тобі знайду заняття, Смакгота.

Максим пішов до коридору. Довго шарудів у шафі, а потім повернувся зі старими туфлями в руках.

- На - ремонтуй!

Синхронно з цими словами він кинув туфлі у тарілку Сашка.

- Чи ти взуття так само ремонтуєш як і на піаніно граєш?

Сашко намагався тримати себе в руках. Це тест. Цей навіжений просто його перевіряє. І він пройде цю перевірку. Бо кохає Олю. Зрештою йому з ним не жити. Зберегти обличчя і все.

Алла підскочила зі стільця:

- Сашко, пробач! Цей жахливий характер…

- Окрім тебе на мій характер ніхто не нарікає! – нарешті розкрив свої справжні емоції Максим.

- Тоді чому тебе поперли з ресторану? – не відставала й Алла.

Оля встала з-за столу, бо зрозуміла, що це кінець. І слова тут вже не допоможуть. Вона почала збирати речі. Взяла сумку і кивнула Сашкові, що час йти. Але Сашко все ж просочився гнівом. Він не міг терпіти такої поведінки ні до себе, ні до жінки, нехай вона і була дружиною кривдника. Він знайшов свій спосіб протистояння Максиму:

- Я відремонтую туфлі! Але якщо ви приготуєте жульєн. І він буде смачніший за цей.

Максим не хотів змагань, він хотів лише поставити на місце пацана. Який схоже не зрозумів його істинних цілей. Але якщо він бере його «на якщо», то хай буде так. Некай котиться все під три чорти! Він буде змагатися з «пацаном»! Він буде змагатися за Аллу!

- Зараз я вам усім приготую.

Максим взяв фартух, дощечку. Дістав з холодильника залишки грибів і почав нарізати. Навіть їх не помив.

- Зараз я приготую…

Оля почала смикати Сашка за руку, мовляв: «Ходімо, познайомились вже».

Максим вперто різав гриби. Швидко і хаотично. Чикнув лезом по пальцю. На кухонну поверхню бризнула кров. Він взяв пальця до рота. Квапливо шукав серветки. Знайшов. Намотав на палець. Серветки швидко просякли кров’ю і розпалися. Рана була глибока, треба було шити. Господар взяв рушник, замотав руку ним.

Він дорізав гриби, поставив сковорідку на вогонь, пішов за маслом. Кров капала на підлогу. Він чув як гості збираються, одягають куртки, взуття. Алла розпливалась у вибаченнях. Але все одно готував.

Вони пішли, але він все одно готував.

Дружина втомлено зняла туфлі, відпила вина, підійшла до нього ззаду і обійняла. Забрала ніж, потім принесла бинти.

Витерла з підлоги краплі крові і сіла з ним поруч обіпершись головою об його плече.

- Він забрав мої туфлі, - просто і тихо сказав Сашко.

- Треба їхати до лікарні. Кров не зупиняється, - так само просто і тихо відповіла Алла.

Максим одягнув куртку, повернувся до кухні, щоб взяти ключі. Мимохіть затримав погляд на Ейфелевій вежі. Її маківка була пропалена. Рівний круглий отвір. Як і коли?

Максим не хотів засмучувати Олю. Треба купити нову картину. Треба швидше купити нову.

Напівкінець

Коли на кухні стало порожньо, голоси з телевізора почали виразніше проголошувати свої непорушні істини. Актори з екрану продовжували сваритися. З’ясовуючи словами те, що було зрозуміло й без слів. Вони вивалювали один на одного претензії, закидали провинами, топили у взаємній безвідповідальності.

У невлаштованості спільного життя був винен кожен окремо, але не усі одразу. Lego-жінка почала збирати речі, бачачи світло у кінці чужого тунелю.

Lego-чоловік заливався коньяком і писав комусь в телефоні слова вибачення за спаскуджений вечір.

Обидва шукали щастя у відокремлених гілках сюжету.

Зрештою у квартирі не залишилось нікого. Пластмасові жінка та чоловік позасинали в чужих житлах.

Вони розійшлися. Як магніти відштовхнулися один від одного і більше ніколи не змогли поєднатися. Бо така була їхня природа. Без альтернативних варіантів продовження телеекранного життя.