ЧАСТИНА VII

Загублене дівча

     Крок за кроком, я продовжувала долати відстань на шляху до своєї цілі, от тільки вже не сама. Переді мною йшла Лора, яка ледь оговталась від побаченого десять хвилин тому. Позаду – Мак, який тримав свого велика, що від тодішнього сильного падіння, трохи втратив минулий вигляд, сильно вдарившись рулем до твердої поверхні на дорозі, тим самим пошкодивши собі дзвінок і оббивши фарбу. Я йшла посередині. Говорила небагато, хоч це не зовсім вірне рішення у такій ситуації, тим паче я вже знаю з чим маю справу, на відміну від моїх друзів.

- Нагадай мені, Маку! – промовила Лора, приблизно після хвилини мовчання. – Чому ми йшли до будинку Мері уночі?

- Та годі, Ло! – сказав Мак, спокійним голосом, в якому по-трохи розчулися жартівливі нотки. Схоже, він уже відійшов від того шоку після побаченого. – Ніхто ж не знав, що таке трапиться!

- Як у тебе все просто… - Лора на місці зупинилась, помалу обертаючись у наш бік. – Нас міг зжерти велетенський, пухнастий, з гострими зубами і, впевнена на всі сто, хорошим апетитом вовкулака! ВОВКУЛАКА, МАК! А ти все ще жартуєш… Навіть у такій ситуації….

- Але ж, Ло… - зупинив свій хід хлопець. - …не зжерли ж!

- О ні! – схопилась Ло за голову. – Я з ним не витримую. А ти, Мері!?

- Я? – здивовано перепитую, не розуміючи чи правильно розчула її, адже в ту мить думала про щось інше.

- Ти ніби й не здивована! З’явилась нізвідки і ще й… - Лора раптом задумалась, поглядаючи на мене якось не звично, зовсім не так як раніше. – Це ж ти з ним щось вдіяла, правда ж? Це ти… ось цим!

     Лора швидко підбігла до мене і схопилась за криптоніт, мало не відриваючи його з моєї шиї.

- А-й! Лоро, мені боляче!

- Що це таке? Ти… Ти знала про все це! Знала і не попередила нас!

- Про що? Про оце? – розводжу я руками, підсвідомо вказуючи на все, що відбувалось поруч мене увесь цей час. - Про цих істот, чиє існування змушує мене гадати, що нарешті я таки збожеволіла, як мій дядько!?

- Мері… - почувся голос Мака з-заду. – То ось, що ти приховувала.

- Так! Я це приховувала! Усе! Я намагалась це приховати, бо не знала, як ви відреагуєте! Ви б мені і так не повірили!

- Що ти кажеш, Мері? – здивовано кричала Лора, тримаючи мене за прикрасу. Після, я вирвала її з рук подруги і рушила далі.

- Досить! Краще вертайтесь додому! – кинула я на останок, але… на те вони і мої найкращі друзі, що не послухали мене.

     Наш шлях займав ще деякий час. Мак та Лора провели мене до дамби, звісно, не без великої кількості запитань про те, чого я туди прусь, чому саме уночі і тому подібного, та я сказала, що розповім і наглядно покажу усе вже на місці. На щастя навколо не відчувалось жодної небезпеки. Мій кристал зовсім ніяк не реагував, тож я почувала себе спокійно, тим паче в компанії.

- Давно ми не були тут! – кинув Мак, коли ми нарешті дійшли до неї.

- Так! Давненько. – додала Лора, недовірливо роздивляючись місцевість. – Мері, а ти впевнена, що тут на нас ніхто не накинеться?

- Гадаю, що так. – відповіла я, та рушила до залізної драбини.

- Гадаєш? – зніяковіло повторила Ло, прямуючи за мною.

- Гаразд, я знаю, що тут нікого немає. – відповіла я більш твердо і впевнено. – Залазьте на гору!

- Зараз. – сказав Мак, поклавши свій велик на траву.

- Не боїшся крадіїв? – спитала хлопця Лора, охопивши руками драбину.

- Вже… ні! – посміхнувся їй Мак, почекавши поки дівчина полізе перша, а потім поліз і він.

    Місяць вже вийшов з-поза хмар, тому не можна було втрачати більше часу. Коли ми з друзями вилізли на дамбу, я попросила звернути їх увагу на те, що витягнула зі свого рюкзака.

- Це кристали, якими я повинна зібрати місячні проміння.

- Для чого? – спитала Лора.

- Мабуть, мені вже не варто приховувати від вас правду. Місячне сяйво додає вовкулакам сил. Тож я маю зібрати кілька промінців, щоб… декому допомогти.

- Ти спілкуєшся з такими як… - кинув Мак, здивовано вказавши пальцем у напрям, з якого ми прийшли.

- Я поясню потім! Я обіцяю! А зараз… - я видихнула, не взмозі більше витрачати час на прості балачки. – Просто дивіться!

    Мак та Лора залишились на своїх місцях, доки я підійшла до перил і протягнула один кристал. Вистачило кілька секунд, щоб місячне сяйво охопило його своїми променями і змусило світитися у моїй долоні. Друзі прикрили у ту мить очі, адже сяйво, нічим не поступаючись сонячному, мало не засліплювало навіть мене. Коли вони їх розплющили – промінець заховався, проте його частинка залишилась спочивати і чекати свого часу в кристалі.

- Як це можливо? – сказав Мак, не повіривши своєму зору.

- Отак! – посміхнулась я, підійшовши до друзів і давши потримати кристал з місячним сяйвом у долонях хлопця.

- Неймовірно! – промовив він, роздивляючись магічну річ. – І скільки ти ще таких маєш?

- Ще кілька в рюкзаці! І ще кілька з сонячним сяйвом, адже я… ходила на дамбу ще й у понеділок.

     Лора, яка, доки я говорила, ховала свої руки від Мака, який намагався змусити її потримати кристал, боячись, що він її обпече, коли почула мої слова, відразу почала кричати.

- Ти що!? Сюди? Сама!? Як ти могла збрехати! Ми думали тобі погано! Ах ти!

     Вона збиралась вдарити мене, проте її руку стримав Мак, стараючись вгамувати її гнів.

- Ви можете на мене злитися, але я не могла по-іншому. Це все й для мене дивно і зовсім не зрозуміло.

- Але чому ти не розповіла нам, Мері? – спитав Мак. – Хіба ми б тобі не повірили?

- Мабуть, я думала, що цим порятую вас, а насправді мала сказати раніше… - дещо згадуючи, я одразу й не помітила як на моїх очах виступили сльози. – Якби я сказала вам раніше, то не хвилювалася б за вашу безпеку. Якби я не зустріла вас, щоб…

    Не в змозі продовжувати, я схопила долонями обличчя, щоб стримати хоч якось плач. Ло та Мак стояли непорушно на одному місці. Лора навіть заспокоїлась, проте підходити та втішати мене вони не поспішали. Мак лиш додав:

- Гаразд. Нехай вже буде як є. І Мері, ти ще наче мала наповнити сяйвом і інші кристали.

- Так! – я витерла свої сльози. – Ти правий! Уже йду!

    Я продовжила. Сяйво довго не пробуло, тож мені пощастило наповнити усі кристали, які я принесла, перед тим, як місяць заховався між темними хмарами. Ми злізли з дамби. Мак взяв свій велосипед і ми утрьох рушили до мене. Так було спокійніше, тим паче Карен уже мала спати, тож гадаю проблем не буде.

- Що ви там робите!? – коли ми прямували до мого дому, то побачили сяйво ліхтарика, а за ним місіс Карен, яка, одягнута у свою курту, блукала стежкою біля лісу. – Мері! Ти де вештаєшся!?

- О ні! – тихо промовила я, застигнувши на місці, не знаючи, що мене очікує.

- Ти ж наче казала, що вона пішла спати? – промовив до мене Мак, переглядаючись з не менш здивованою Лорою.

- Я… я думала так.

- Що ти тут робиш? Чому ти втекла? - Карен підбігла до нас, розлючено схопивши мене за руку.

- Я не тікала… - не встигла я договорити, як жінка засліпила мене своїм ліхтариком, посвітивши прямо у вічі.

- Не виправдовуйся! А якби на тебе напали? Я вже не вперше бачу, що тебе вабить до цього лісу!

- Та нічого ж не сталось! – втрутився Мак, на якого Карен перевела світло ліхтарика.

- Я тебе не питала! Ви взагалі хто?

- Її друзі! – підкинула Лора, ставши черговою жертвою яскравого сяйва.

- То це ви підштовхнули Мері на втечу?

- Та не тікала я!

- Годі! – крикнула Карен, по-трохи почавши заспокоюватись, побачивши, що все й справді добре. – Гаразд! Ходімо додому! Ви…

Вона вказала своїм ліхтариком на моїх друзів.

- …підете з нами. Дасте мені телефони ваших батьків. Треба їм повідомити де вештаються їхні діти уночі.

- Вони знають куди ми вирушили. – сказав Мак, на що Карен здивувалась.

- То ця прогулянка була запланована! Так ось про що ти хотіла мене повідомити! А ваші батьки знають про те, який цей ліс небезпечний? Що люди пропадають? Знають чи ні?

     Друзі мовчали.

- Зрозуміло, які батьки - безвідповідальні, такі і діти у них! Ще й бідну дівчинку за собою потягнули!

     Більше ми не мали чим заперечити їй. Місіс Карен ще трохи посварила нас, а потім охолола і закомандувала йти перед нею до мого дому, так, щоб вона нас бачила і щоб нам не закортіло знову кудись втекти. У такому темпі ми дійшли до призначеного місця, з якого Карен, відправивши нас до моєї кімнати, кинулась дзвонити нашим батькам, у тому числі і моїм дядькові та тітці. Трасця!

- Трясця! – Мак знесилено впав на моє ліжко. Поряд з ним розвалилась і Лора, а я, знявши куртку, залишилась стояти біля дверей, вслухаючись у те, про що говорила сусідка. – Мій брат вб’є мене!

- Чому? – спокійно запитала я, переводячи погляд на друга.

- Він думає, що Мак пішов до мене! – відповіла Лора. – А мої батьки впевнені, що я ночую у Мака. Якби ми повідомили їм, що йдемо до тебе, вони б нас точно не пустили.

- Так! Їх теж лякає цей страшний, кривавий… охоплений вовкулаками ЛІС! – Мак зненацька накинувся на Лору, почавши її лоскотати.

- Ти що? Дурень! – розлючено відбивалась дівчина.

    Я усміхнулась. Вони такі розслаблені, хоч і знають, що їхні сім’ї їх покарають. А от мені зовсім не весело. Що скаже дядько, якщо почує про це? Я ж ніколи не робила подібного. Так! Можливо у школі в мене така собі успішність але я завжди була слухняною дитиною. Не хочу навіть уявляти про що він може подумати, почувши про мою втечу.

- Та не хвилюйся, Мері! – сказав Мак. – Ніхто ж не буде сварити тебе за одну невинну прогулянку!

- МЕРІ! – крикнула Карен з вітальні. – Ходи сюди! Дядько хоче поговорити з тобою!

    Мені здалося, що земля втекла з-під ніг. Я наче зблідла не лише ззовні, а й всередині, усіма своїми нутрощами. Проте… гадаю не варто у такій ситуації довго відтягувати, тому я встаю і йду до вітальні, очікуючи дядькового сурового вердикту.

- Одна невинна прогулянка? – Ло вдарила Мака кулаком у груди – останнє, що я чула зі своєї кімнати.

     Карен протягнула мені слухавку. Попри те як сильно трусились мої руки, я все ж взяла її, підносячи до вуха.

- Алло? – промовила я, ніби прямо спитала про своє покарання.

- Що сталось? – голос дядька був спокійним, проте таким суровим… Мабуть,  ніколи не чула його таким.

- Тобто…?

- Я питаю, що сталося! – голос стає все голоснішим. - Я хочу почути це від тебе!

- Я… Я просто… Пішла прогулятись з друзями.

- Вночі у ліс!? – суворо спитав дядько, від чого мене перекосило. Здавалось, що він стоїть переді мною і дивиться на мене і що небагато залишилось до неминучого ляпаса через непослух.

- Так! Знаю, звучить по-тупому! – швидко проговорила я, зціпивши зуби. – Але… то ще не було так пізно!

- Мері! Доки стіну не добудують, тобі не варто гуляти навіть удень! А ти так безпечно до цього відносишся!

- Вибач… - мені стало соромно. Настільки, що на очах виступили сльози.

- Я вже говорив про це з Карен. Ти під домашнім арештом! Ми з тіткою повернемось за тиждень…

- Цілий тиждень арешту? – здивувалась я.

- Тиждень? Ні, красуне! Коли ми з Еліс повернемось, ти на довго утримаєшся від прогулянок з друзями і повністю займатимешся навчанням, адже скоро варто обдумувати про поступлення у вищий заклад! Зрозуміла?

- Так! – відповіла я, потираючи свої очі не так від сліз, як від усього того жаху, який мене очікуватиме і без вампірів та вовкулак.

- Молодець! Усе! Скажеш Карен, що поганий зв’язок! Добраніч!

- Добра… - я не встигла договорити, як він вже поклав слухавку.

    Я віддала телефон Карен, та поки піднімалась по сходах до своєї кімнати, почула, що вона набрала свою подругу і почала розмовляти з нею. Видно, багато хто не спить у цю пору. Мак і Лора чекали на мене, роздивляючись мою маленьку бібліотеку, про щось жартуючи.

- Що там? – запитала мене Лора.

- Я під домашнім арештом! –  сумно відповіла я, присівши на своє ліжко, та почавши знімати з себе увесь одяг, від якого вже стало спекотно. – Я навіть не знаю як це! Ніколи не була під арештом!

- Це типу до школи і одразу додому. – пояснила Ло, присівши поряд зі мною на ліжко. – Ми все рівно будемо спілкуватись.

- Колись мене часто ставили під арешт, якщо пам’ятаєте! – сказав Мак, присівши на стілець за комп’ютерним столом. – Тільки то був надто жорсткий арешт! В мене забирали телефон і комп’ютер, змушували вчити домашку…

- Он як. – промовила я, роздумуючи в голові різні дядькові дії, щоб погіршити моє ув’язнення, проте Лора мене заспокоїла.

- Мері! Твій дядько дуже добрий, тож тобі немає чого хвилюватись. Він зараз так каже. Може, коли навколо лісу, нарешті, поставлять стіну, тоді не буде вже такого контролю і ти зможеш спокійно собі гуляти!

- Так! Мабуть! – посміхнулась я. – Ти права! Дарма я себе накручую!

- Ну от! – Лора обійняла мене.

- Мері! – різко втрутився Мак. – А як щодо твоїх кристалів?

- Точно!

    Я підбігла до свого рюкзака, якого залишила на тумбі і витягнула з нього шість кристалів, наповнених місячним сяйвом. Потім взяла свою “скарбничку” і додала їх до кристалів з сонячним сяйвом.

- Ці ще більш засліплюють! – зауважила Лора, побачивши їх.

- Так! – посміхнулась я, закривши шкатулку та заховавши її під речі. – Тепер, варто вам усе розповісти.

    Зручно влаштувавшись на моєму ліжку, Мак і Лора слухали мою розповідь, яку я вела зі стільця. Я розповіла усе спочатку і про криптоніт, який купила у крамничці жінки – алхіміка, що не старіє вже купу років, і про вампірів, які полюють на прикрасу, про вовкулак, які діляться на дві групи – їх слуг та бунтарів. Розповіла як вперше зустрілася з такими, як навчилась користуватись і взаємодіяти з криптонітом, та його можливості. А ще… розповіла про всі ті випадки, коли мені довелося брехати або не договорювати. Мої друзі слухали мене, дивуючись, не перебиваючи та не питаючи, а коли я закінчила, вони мовчки переглянулись, не знаючи, що й додати.

- Ну… - Лора хотіла щось сказати, проте не знала, які підібрати слова. За неї це зробив Мак.

- Звучить дивно і… цікаво! Зізнаюсь чесно, на початку, я б навіть подумав, що мене зібрались грамотно надурити, але… оскільки я побачив щось схоже на власні очі і оскільки це сказала ти, то я, мабуть… вірю кожною частинкою своїх серця та мозку.

- Я теж. – сказала Лора. – Я теж тобі вірю до кінця! Повірила б навіть не зустрічаючи оцих істот!

- Друзі… Я така рада! – мені було дуже приємно. Так! Це дивний момент, хвилюючий, адже це була інформація про небезпеку, але те, що вони повірили і тепер… вони будуть більш обачні – це зігрівало мене!

- Тільки що тепер робити? – продовжила Лора. – Вампіри та вовкулаки… якби це дивно не звучало, але вони ж будуть продовжувати полювати на цей червоний кристал.

- О-о! – кинув Мак. – А ікло справді видно?

- Так! – відповіла я.

- Ану покажи! – Мак підбіг до мене, роздивляючись вампірське ікло, доки здивована Лора продовжувала сидіти на ліжку.

- Агов! – кинула вона. – Це взагалі-то серйозно! Та тварюка нас мало не вбила, отже і вампіри здатні на це!

- Вона права! – сказала я Макові. – Вампіри й справді здатні на багато чого. Той, з яким я зіштовхнулась, мало не вбив мене. Якби тоді поруч не було того вовкулаки… я б уже була мертва. Але рятівники не завжди будуть поруч, тому треба берегти себе самим!

    Єдине, про що я змовчала, - Варіан. Я не могла їм розповісти про нього, хоч десь в душі і відчувала, що колись вони й самі про нього дізнаються, як сьогодні дізнались про усе це. Зрештою, я відмовила своїм відчуттям. Я не хочу розповідати про хлопця з нашого кафе, не хочу… Ми ще трохи поспілкувались, навіть посміялись, а потім лягли спати. Ми з Лорою влаштувались на моєму ліжку, а Мак вмостився на матраці, який я постелила на підлозі, давши йому плямистий коцик-далматинець, якого заприсягнулась ніколи нікому не показувати. Це був подарунок кузини моєї тітки мені на дванадцятиріччя. Цікавий у неї смак.

     Заснули ми швидко, окрім Мака, який зранку почав скаржитись на Лору, оскільки вона всю ніч хропіла і спускала свою ногу до нього на підлогу, на що Ло скаржилась зі словами:“Ти все вигадуєш!” Вранці Карен уже не було, тож ми не поспішали, вирішивши гуртом прогуляти перший урок. Все рівно ніхто не хотів іти на ту фізкультуру! Це був єдиний урок на якому зустрічались усі три чи два паралельних класів. Зазвичай нам і не давали якихось чітких завдань. Ми або грали в спортивні ігри, або бігали, якщо заняття були на стадіоні, а стосовно саме нас трьох, то ми рідко займались чимось корисним, хіба що ховались під трибунами від м’ячів, які літали по всій місцевості, немов бладжери з Гаррі Поттера.

     Мак взявся готувати яєчню, а ми з Лорою чекали на цей його, тільки ним і  хвалебний, “витвір мистецтва”, підкидаючи жарти.

- Тільки не спали мені будинок! – сказала я, на що Мак усміхнувся, додавши:

- Не варто хвилюватись за це! Якщо я, своїм палким тілом і зовнішністю, не зміг його спалити то й плита не зможе!

- Він такий гарячий! – Ло розповзлась по столі. – Я вже розтанула!

- Саме так подумали твої батьки, коли відпускали на ночівлю до нього? – Ло, почувши це, одразу кинулась, жартома, душити мене.

- Припини! – сказала вона. – Мої батьки знають, що ми друзі!

- О’кей! – потирала я свою понівечену шию, посміхаючись до подруги, яка навіть трохи зачервонілась.

- Одна яєчня вже приготувалась! – кинув Мак, поглянувши на Лору.

- Що? Ти ж тільки кинув яйця на сковорідку. –  перепитала вона не розуміючи жарту, а я почала сміятись. – Що таке?

- Нічого! – я почала прикривати рота від сміху.

- Та що? Яка яєчня? Він ж тільки… він… ЩО-О-О!? – коли жарт дійшов, Ло відвернулась від нас, показавши обом язика. – Дурні!

    Страва Мака вийшла доволі смачною. Зізнаюсь, я б взяла добавки!

- Гаразд! – сказала Лора, прожовуючи свою порцію. – Це й справді не погано!

- Радий, що ти оцінила! – посміхнувся Мак. – А тобі як, Мері? 

- Смачно! – відповіла я. – Чесно кажучи, я б їла всі три тижні твою яєчню, аніж їжу місіс Карен!

    Друзі засміялись. Я і сама сміялась. На диво мені сьогодні було досить легко на душі. Так! Дядько назначив мені домашній арешт і чудовиська нікуди не ділись, але дещо мене більше не мурдує. Тепер, коли буде важко і захочеться тим поділитись, у мене є кому розповісти – моїм друзям. І в мене все ще є міс Дайтфор. Потрібно буде заскочити до неї сьогодні, перш ніж батьківський вердикт остаточно не почав діяти.

     Поснідавши, ми зібрались та пішли до школи. Мак прихопив свого велика, якого залишив дорогою біля кафе, оскільки не хотів щоб хтось зі знайомих бачив його транспорт у такому стані. Не знаю, як у нього, та коли ми з Лорою зайшли до класу – ніхто з наших однокласників навіть не захотів розпитати нас, чому ми пропустили минулий урок. Лора ще доволі нормально взаємодіяла з ними, але після того, що я вчинила з Бредом Томпсоном, а вона єдина в класі продовжила зі мною спілкуватись, однокласники різко перестали з нею розмовляти, принаймі не підходили самі. Та Лорі паралельно, як вона й сама каже. Не скажу, що жалкую за той момент, та ці очі, які немов бачать в мені звіра, що готовий накинутись у будь-який момент, почали мене дратувати.

     Сьогодні були два уроки англійської підряд, на перший з яких завітала наш класний керівник – місіс Елісон Джаксет – вчитель фізики та інформатики. Сьогодні її заняття починались саме з другого уроку і саме зараз прийшов наказ повідомити всім учням про можливу небезпеку.

- Прошу віднестись до цього серйозно! – говорила місіс Джаксет, зупинивши звичний хід уроку. – Вчора, наша учениця – Карлі Келмер, - мабуть багато хто з вас знав її, адже вона часто виступала на численних шкільних заходах, - так от! Міс Келмер пропала безвісті, після того, як вийшла з нашої школи. Її батьки вже б’ють тривогу та звернулись у поліцію. А я, разом з усім нашим вчительським колективом, прошу вас, учні, якщо побачите її десь, або ж знаєте де вона перебуває – негайно повідомте нам або правоохоронній службі!

     Всі почали перешіптуватись. Місіс Джаксет подякувала за кілька виділених їй хвилин і вийшла з класу. Ми з Ло переглянулись, розуміючи, що саме могло статись з дівчинкою.

- Карлі Келмер? – перепитував Мак, поїдаючи свій салат навпроти нас у їдальні. – Вона семикласниця, вірно? Така худенька з темним довгим волоссям?

- Угу. – промугикала Лора, з якою ми взяли лише по чаю. – Ви не думаєте, що з нею могло статись те… що і з нами учора?

    Я озирнулась. Учні займались своїми звичними справами. Вже майже кожен у школі знав про те, що трапилося та нікого це якось не хвилювало. А я вже боялась, що всі подумають на мене. Це ж я тут головна загроза, беззаперечно.

- Не знаю… - роздумувала я в голос, потискаючи у долонях кристал, який, наче й сам обдумуючи те, що відбулось, віддавав теплом.

- Люди пропадають вже другий тиждень! – сказав Мак. – У Тонберзі ніколи не було такої численності пропаж? Та й взагалі, хто за своє життя пам’ятає хоч одну подібну новину?

- Взагалі жодної не пригадую. – відповіла Лора. – Навіть моя мама нещодавно про це говорила. Казала, що від коли живе тут, ще жодного разу не чула про таке.

- Не знаю, що тут насправді відбувається, - промовила я, поглянувши на своїх друзів. – проте, нам варто себе оберігати. Сьогодні, після школи, я піду до міс Дайтфор і попрошу її замовити ще кілька кристалів для вас!

- Справді? – здивувалась Лора. – То тепер і нам треба буде ходити до дамби!?

- Т-ц-ц-ц-ц! – я різко піднесла пальця до губ подруги, намагаючись трохи приглушити її голосні слова. Вона, оглядівши місце, де ми сиділи, одразу все зрозуміла, продовжуючи говорити тихіше, майже пошепки.

- Просто, я не хочу повертатись до лісу в такий час…

- Я знаю. Але міс Дайтфор і не дозволяла мені іти до дамби. Вона просто запропонувала знайти якусь вишку або ж багатоповерхівку, з якої можна зібрати проміння сонця та місяця.

- А-а! – посміхнулась Лора. – То якого ти до лісу перлась!?

- Ну я ж не могла зібрати промені з ваших будинків. Я не говорила про це, от і вигадала більш радикальний і надто небезпечний спосіб.

- Вирішено! – сказав Мак. – Ми підемо з тобою до крамнички Дайтфор і там з нею вже про все домовимось.

- Гаразд! – посміхнулась я. Далі мене очікували довгі й нудні уроки, на яких я нарешті почала записувати матеріал, по трохи беручись за голову, намагаючись зробити хоч щось для свого майбутнього.

    Після того моменту з викраденими ключами, мою шафку вже ніхто не чіпав. Я витягнула з неї потрібний мені зошит, розмовляючи з Лорою про щось своє. Раптом, попри нас пройшли дві дівчини. Вони були молодшими на рік, наскільки я знаю, проте, слова які вони вжили у ту мить, змусили мене подивуватись і нехило напружитись.

- Не дивись на неї! – сказала одна, на що її подруга з посмішкою додала:

- Боїшся, що психована на тебе нападе?

- Ну раптом вона відчуває страх! – вони засміялись.

    Наскільки ж треба зненавидіти і зневажати людину, щоб сказати щось подібне просто біля неї. Вони зробили це спеціально! Не знаю, чи це Бред зі своїми друзями почав налаштовувати усю школу проти мене, чи це я сама собі завинила тим агресивним жестом, але таке я точно не терпітиму.

- Вони, що спеціально підійшли так близько? – все ще дивувалась Лора, спостерігаючи за дівчатами, які спокійно прогулювались коридором, та ненадовго…

- Саме так! – відповіла я, грізно стиснувши кулак. – ГЕЙ!

- Мері? – різко викрикнула подруга, не розуміючи, що я зібралась робити.

- АГОВ! МОЖЕ ПІДІЙДЕТЕ ЩЕ БЛИЖЧЕ І СКАЖИТЕ ПРЯМО В ОБЛИЧЧЯ!?

- Що? – школярки переглянулись і озирнулись на мене.

- Ви все чули! – я трохи зменшила звук свого крику. – Підійдіть і скажіть мені в обличчя!

- Чого ти хочеш? – вдавали вони дурочок. – Ми нічого не казали!

- Чого ти причепилась до нас?

- Мері, може й справді не треба? – Ло намагалась вмовити мене припинити, поклавши долоню на моє плече, але тоді я зовсім про те не думала.

- Що? Думаєте можете отак поливати когось брудом, а потім просто утікати? Ану підійдіть і відповідайте за свої слова!

- Вона що, серйозно? – спитала одна дівчина іншу, на що я крикнула:

- Так! Серйозно!

    Через мої крики, коридор почав помалу заповнюватись учнями. Всі стояли і дивились на чергову виставу, очікуючи подальших дій від двох сторін. Лора спостерігала за всім з мого боку, продовжуючи стояти позаду мене, хоча впевнена, що в той момент вона хотіла цього найменше. Натомість, Ло почала вишукувати очима Мака, мабуть, щоб відчути якусь підтримку або очікуючи, що він підбіжить і все розрулить. Та поки, я розлючено вдивлялась у обличчя двох дівчат, які притулились одна до одної, не думаючи, що все могло так обернутись. Вони не боялись, а соромились, не знаючи, що й відповісти на свій захист. Якщо вони вибачатимуться – це нашкодить їхньому статусу, а якщо продовжать мене ображати, можуть отримати по своїх розфарбованих писках. Принаймі так думали вони, принаймі я так зрозуміла…

     Вони почали перешіптуватись, та про що саме я вже не почула і по губам не розібрала, тож вирішила підкинути ще кілька словечок, як раптом, позаду, почувся високий, дівочий голос, який змусив мене озирнутися.

- Чому ви не відповідаєте? – спитала низенька дівчинка зі сріблястим коротким волоссям. – Ви маєте повне право висказати свою суб’єктивну думку, навіть якщо людина вам не довподоби.

- А це ще хто? – спитала Лора, так ніби думала, що мені це відомо, хоча... вона не помилилась. Ця дівчина – та сама, у котру я врізалась на пошті, проте що вона робила тут?

- Мовчите? – продовжувала вона розпитувати дівчат. – Х-м… що ж. Я так і думала! Боягузки!

- Вибач… - я вирішила до неї звернутись, на що вона перевела до мене такі ж сірі очі, як і відтінок її волосся. – Ми нещодавно зустрічались, вірно?

- Нажаль, так. – спокійно відповіла дівчинка. – І можу сказати прямо, ти мені взагалі не сподобалась. Незграбна, неуважна, підсліпувата… а судячи з того, що зараз відбувається, можу посудити, що ти ще й невдаха.

    В мене мало очі з орбіт не вилізли. Ця дівчинка, беземоційно, навіть не повертаючись до мене всім тілом, а стоячи півобертом, опустила мене на найнижче дно, яке тільки можливе. Такого ще ніхто зі мною не робив, навіть Лора своїми жартами не добивалась такого ефекту. Хто ж вона така?

- А ти хто така? – підкинула їй одна з моїх кривдниць.

- Я Елла! – відповіла вона спокійним тоном. – Елла Йонеско! Я студентка за обміном у дев’ятому класі. І більше вам знати не потрібно, адже я точно не збираюсь з вами продовжувати спілкування.

    З цими словами, Елла рушила далі по коридору, заливши по собі те звичне людям шепотіння, та подивовані погляди, які супроводили її, доки силует не заховався за боковою стіною. Здавалось, що всі миттєво забули про нас і те, що відбулось, адже вже й не дивились у наш бік, повертаючись до своїх справ. Ми з Ло переглянулись, не розуміючи, що взагалі сталось. Ця дівчинка перекинула всю увагу на себе тим, що прирівняла мене до якогось непотребу, та чомусь тієї ж ненависті, що й до тих дівчат, я не відчувала по відношенню до неї але зустрічатись з нею ще раз, мені точно не хотілось.

- Що я пропустив? – до нас раптово підбіг Мак, накинувшись з обіймами на наші шиї, чим сильно налякав Лору.

- Дурню! – викрикнула вона, поклавши долоню на груди. – Нащо так лякати? Мене аж розболілось…

- Що? – здивувався Мак. – Груди болять?

- Дурень! – вдарила вона друга між його грудей. – Серце болить!

- Ну вибач! Більше так не буду!

    Я спостерігала за друзями, проте в голові й досі була ця дівчинка. Так! Знаю! Це чергова вискочка, яка вирішила у новій школі виділитись з натовпу, створивши собі образ беземоційної рослини і хизується ним. Мабуть, таки варто просто забути про цей момент у моєму житті. Так і зроблю!

    Відбувши всі заняття, ми з друзями вирішили піти туди, куди й домовлялись. До крамнички міс Дайтфор. Я звісно була рада їхній компанії, проте… що скаже міс Дайтфор, коли побачить, що вже й мої друзі дізнались про всю цю містику? Страшно мені уявляти, як саме вона злиться.

- Доброго дня, міс Дайтфор! – за мене привіталась Лора, чим ще більше змусила мене хвилюватись.

- Ло… Маку… - звернулась я до друзів, доки жінка поралась у себе на полицях. – Дайтфор все ще не знає про те, що ви вже все знаєте, тож… краще я піду і підготую її.

- Ну гаразд. – відповіла Ло, залишаючись з Маком у холі. Я попрямувала до власниці крамнички з повним набором пояснень, не знаючи з чого почати.

- Привіт! – ніяково промовила я.

- Привіт, Мері! – посміхнулась Дайтфор, переставляючи книги на полицях. – Я якраз шукала одну книгу. Хотіла про дещо розповісти тобі. Гадаю, тобі варто те знати.

- Так? О-у, гаразд… Я Вам теж дещо хотіла розповісти.

- Он як! Ну, я вся в увазі! – мене аж заціпило.

- Ну-у… загалом… - з чого..? З чого почати!? – Я привела друзів… і… вони.. вони…

    Мій голос ставав все тихішим, по-троху перетворюючись на якийсь писк комара, на що звернула увагу і сама Дайтфор.

- Мері, що з тобою? Ти хвора?

- Я здорова… Я просто… Мої друзі…

- Мері, тільки не кажи, що ти їм все розповіла. – вона подивилась на мене таким, поглядом, що я не стрималась… і все їй виплеснула.

     Міс Дайтфор замовкла, на мить зупинивши свої дії. Не знаю про що вона подумала, проте жінка витягнула потрібні їй книги та рушила у хол, поманивши мене за собою. Там вже зачекались Мак з Лорою, які переглядали полиці з усілякими цікавинками. Побачивши мене і Дайтфор, вони привітались із нею. Ло перевела на мене свій погляд, сповнений питань, на який я, прикусивши винувато нижню губу, замотала головою, не знаючи, що зараз почнеться.

- Маку! – Дайтфор звернулась до мого друга, хоча я і не зовсім розумію звідки вона знала його ім’я, я ж їй цього не говорила… здається. – Переверни табличку на дверях!

- Гаразд. – відповів хлопець і побіг змінювати надпис на “Зачинено!”.

- Отже, - продовжила жінка, сівши за свій стіл і розставивши перед собою книги. – Вам уже про все відомо, так?

- Ну… так! – відповіла Лора. Мак підтримав, закивавши головою.

- Добре. Тоді гадаю, я маю вам дещо пояснити і… Вони вже в курсі про кристали, Мері? – спитала мене Дайтфор у своєму одвічному спокійному тоні.

- Т-так… - запихалась я, трохи, не очікуючи запитання. – Саме тоді, коли я наповнювала їх, ми й були всі втрьох!

- Зрозуміло. Отож… Можливо це й добре! Ось! Це вам!

    Жінка протягнула дві книги Лорі. Одну таку вона віддала мені.

- Прочитайте! – додала Дайтфор. – Ці книги допоможуть вам краще пізнати цей новий вимір і поберегти себе.

- Едвард Дайтфор. – Ло прочитала автора книги у її руках. – Це якийсь Ваш родич?

- Можна і так сказати. – посміхнулась алхімік.

- Читати? – підкинув розчаровано Мак. – Ви серйозно? Я думав Ви нам розповісте про все.

- А ти думаєш, що мені в кайф сидіти і витрачати час на розповіді? Сам про все довідаєшся! – так вона ще не виражалась!

- Добре.. – сказав Мак випросивши у Лори одну з книг. – Ти ж все рівно не прочитаєш обидві за вечір!

- А як щодо кристалів? – звернулась я до Дайтфор.

- Що? А-а! Точно! Кристали… Мені треба замовити їх, але швидше ніж за тиждень вони не прийдуть. Доведеться вам почекати.

- Все добре! – відказав Мак. – Якщо що, Мері нас врятує!

- Он як. – міс Дайтфор на мить здивувалась. – Добре. Ваша справа. А ти… Почни з параграфу одинадцятого до сторінки 43. Зараз тобі варто те знати!

- Гаразд… - відповіла я.

    Не знаю про що вона, проте довіряю їй і робитиму все, що вона скаже. Ми вийшли з магазину, хтось у піднесеному настрою, хтось задуманий, а хтось просто дуже голодний.

- Може в кафе? – спитала найголодніша з нас. – Я б взяла собі велику тарілку лазаньї!

- Я б пішов!

- А я маю вертатись додому. Карен ще кілька хвилин тому висилала мені повідомлення, щоб я поверталась, тож… Мабуть, піду.

- Шкода. – сказала Лора. – Ну гаразд.

- Провести тебе? – спитав Мак.

- Ні! Я й сама можу дійти. Тим паче з оцим, - я ткнула пальцем у місце де під курткою ховала свій кристал. – мені тепер не страшно!

- Щасливо тобі! – Ло та Мак обійняли мене і ми розійшлись.

    У повідомленні Карен було сказано, що вона не зможе за мною заїхати, адже у її магазині якісь проблеми, тож вона затримається до вечора. Сказала, що мене можуть і друзі провести і наголосила, щоб до того, як вона повернеться я була вдома! Та я і не проти.

    З кожним днем мені здавалось, що ніч скоро замінить світлу днину. Ще й не настала п’ята, як небо почало темніти просто на очах. Я й справді вже не так сильно боялась як раніше, проте чим ближче я підходила до стежки біля лісу, тим сильніше мене мучили якісь дивні відчуття. Криптоніт мовчав, і все ж… чому, коли я проходжу біля цього лісу, мені так сильно не по собі? Від цього стає все моторошніше!

    Ще зранку робітники були, але зараз – жодного. Вони вже почали обводити залізною сіткою стовпи але поки тільки ближче до нашого дому. Мені залишилось іти близько двадцяти хвилин, як раптом я почула чийсь голос. Дзвінкий, дитячий… Хто ж це? Я озирнулась назад, та не помітивши нікого позаду себе, поглянула ліворуч. В лісі не було нікого, та й криптоніт мовчав… Але ж я доволі чітко почула чийсь писк. Я вирішила йти далі, та за кілька кроків почула ще один, голосніший.

- Вампіри? – вилетіло з моїх уст, коли я знову подивилась туди.

 “Мені не можна йти до лісу!” – проносилось у моїй голові. Вирішивши дослухатись до своїх думок, я повертаюся обличчям до дороги і йду. Просто йду. А збоку нависає тиша. Я не знаю, як довго вона простояла, проте…

- ХОЧ ХТОСЬ! – плач! Дитячий голос окликнув ліс. – РЯТУЙТЕ!

     Такий справжній і знайомий голос дитини. Я простояла кілька секунд, вдивляючись у ліс, з якого він доносився. Я боялась, що це може бути чергова пастка, але… а якщо це та дівчинка, яка пропала учора? А якщо так?

- БУДЬ ЛАСКА! – так!

    Я хутчіш кинулась у сірі хащі, які вкривали дерева без листя, такі ж кущі і холодна посіріла трава. Поки бігла, розчепила горловину своєї куртки і схопилась за криптоніт, щоб в разі чого його використати, хоч я і не впевнена, що цього разу вдасться так само як і вчора. Чому мене постійно рве встрявати у неприємності?

- ТУТ ХТОСЬ Є!? – запитав голос, який чувся все ближче, але це було зовсім не так.

- АГОВ! – обізвалась я. – ДЕ ТИ?

- ХТО ЦЕ? – здивувався голос.

- КАРЛІ, ЦЕ ТИ!? Я ТВІЙ ДРУГ! Я ВИТЯГНУ ТЕБЕ!

    Вона замовкла. Я бігла все далі, та якщо я заходитиму глибше в ліс, я заблукаю. Я окликала її, кричала, та Карлі не чула. Вона… немов пропала. Вона не кричала, не плакала від болі. Здавалось, що Карлі просто загубилась і шукала когось хто покаже вихід. Але вона б не замовкнула, а я…

    Я вискочила з чергових кущів і тернів, та Карлі ніде не було. Ще раз окликнула її, та дівчинка не відізвалась. Вона десь загинула чи може це таки чергова пастк? Поки я шукала її, небо стало ще темнішим. Треба вибиратись звідси. Напевно, це була не Карлі…

    На диво, я вийшла з лісу і дійшла додому без пригод. Ніякий голос вже не кликав мене, та й взагалі дивний момент… Якщо це була пастка то чому така короткочасна і не дієва? Який вампір чи вовкулака таке вигадав? Чи може щось і з ним сталось, я навіть не знаю. Зате, зайшовши у свій дім, я відчула, що вже у безпеці. Далі мене чекали душ і вечеря, приготовлена власноруч.

    Ло та Мак переписувались, поки я розлягалась на своєму ліжку з перевтоми після біганини в тому лісі. Господи! Я тепер можу їм розповісти про те, що бачила! Я вже й забула про таку чудову можливість. Проте, мабуть зроблю це завтра, адже ті двоє надто зайняті. Лора вигадала спосіб, як швидше їм обом дізнатись всю потрібну інформацію з книг, а саме прочитати кожен свою і в бесіді одразу ж коротко переказати все головне. Проте… схоже це вийшло тільки Лорі.

“І як з тобою таким співпрацювати!?”(три, почервонілі від люті, смайлики) – кинула Лора.

“Та я і так намагаюсь! Але й сам не можу багато чого збагнути!”(усміхнений зніяковілий смайлик) – кинув Мак.

“Так і думала! Доведеться все самій перечитати!”

- Кумедні! А що там у моїй книзі? – я потягнулась за своїм рюкзаком, з якого витягнула книгу, котру дала мені міс Дайтфор.

    Це був збірник легенд. Просто книга з міфічними істотами, серед яких були русалки, сфінкси, гремліни… Що за дурня? Це ж зовсім не те, що мені потрібне! Все таки, я вирішила перегорнути на потрібний мені параграф, як і казала жінка.

- Отож, параграф одинадцятий! – я здивувалась, прочитавши про що він. – Обертуни, або ті, що змінюють подобу.