Частина V
Перед початком усього…
Дивно зізнаватись собі у тому, що твій світ раптом змінився. Ще вчора ти прокидався під заїжджену мелодію на своєму будильнику, зі звичайними планами на день, а після всього, що ти зробив і що не встиг, ти засинав, згадуючи те, що відбулося і думаючи про те, що б могло відбутись завтра. Я жила за таким принципом усе своє життя. Не скажу, що це було пречудово, та це влаштовувало мене.
Тепер усе змінилось! Цей світ не схожий сам на себе. Це точно мій світ? Це схоже на книгу чи фільм... На розповідь, яка можливо зацікавить, але у яку наврядчи повіриш. Для своєї ж безпеки, я мала повірити. Я мчу на велику до міста, де зможу зустрітися з людиною, яку я хочу розпитати про все. На своїх грудях, під товстою курткою, я тримаю ланцюг, який не робить мені важко чи боляче, але лише тоді, коли я одягаю його.
Вчора я робила експерименти з талісманом. Я знімала його і йшла до іншої кімнати, а потім відчувала, на цей раз, легке поболювання голови. Після поверталась і вдягала прикрасу знову, від чого голова переставала боліти і біль вже не верталась. Це спостереження, яке я не можу пояснити, я несу з собою всю дорогу. Мені потрібні відповіді про цей феномен, та дати їх могла лише одна людина. Та жінка, яка продала мені кривавий криптоніт.
- Міс Дайтфор! - різким рухом, я відчинила двері її магазину, немов у фільмах - бойовиках, а коли продавщиця попросила так голосно не вриватись у її обитель, мені раптом стало соромно за свою дію, і все ж... - Міс Дайтфор, у Вас є хвилинка?
- Є! - відповіла жінка, яка у цей час розставляла книги на полиці. - Навіть усі п'ять!
- Мені треба дещо дізнатись. - я увійшла до крамниці, збираючись задати цій пані кілька провокативних запитань.
- Шукаєш подарунок матері чи сестрі? - спитала жінка, продовжуючи свої справи.
- Ні! Я хочу спитати за те, що Ви мені продали. - я розчепила свою куртку, показуючи пані свій талісман.
- Тебе щось не влаштовує? - вона ніби не розуміла про що йде мова.
- Мене не влаштовує те, що ця річ, робить з мене жертву для різних чудовиськ, а також не відпускає від себе не більше ніж на десять кроків!
- Он воно що. - міс Дайтфор поставила останню книгу на місце і підійшла до свого столу. - Схоже, кривавий криптоніт вибрав собі нового господаря.
- Вибрав господаря? - ця відповідь була несподіваною для мене, проте не здивувала, адже я і без того багацько всілякого містичного лайна передивилась.
- Він, - жінка продовжила. - вибирає господаря дуже рідко! Його важко до себе прив'язати, хіба, тільки якщо ти знаєш спеціальні для цього методи.
Вона перебирала свої засохлі коріння на стіні, продовжуючи розповідати про те, що без детальнішого пояснення, до мене зовсім не доходило.
- Гаразд! – я перебила її, не витримуючи цих загадкових теревенів. – Я прийшла до Вас ще й тому, що хочу попросити забрати його! Він мені більше не потрібен, а гроші можете залишити собі!
Очі міс Дайтфор видавали здивування, яке сама жінка намагалась не показувати, зберігаючи образ спокійної й усміхненої панни, схожої більше на відьму, ніж на звичайну продавщицю.
- Можливо, - жінка відійшла від своїх пагонів і сіла за стіл, вмостившись. – я б забрала його, якби не те, про що я говорила раніше.
- Про що саме? – вона опустила голову на руки, спершись ліктями до столу.
- Ох, Мері, невже ти прослухала? Я не зможу забрати криптоніт назад, адже тепер він прислуговує лише тобі. Без нього твоя голова продовжуватиме боліти, а за нею і руки, ноги, зуби і всі решту органів в тобі.
- Але… Чому? Чому це стається? – я підвищила голос, закидуючи жінку запитаннями, проте вона підвела розправлену долоню вгору, зупиняючи мене.
- Не кричи, будь ласка! – промовила вона так само спокійно, як і завжди, навідміну від мене. – Криваві криптоніти дуже власні прикраси і звикли не відпускати свого господаря від себе далеко. Проте, у винагороду за покору, вони дозволять своєму володарю користуватись їхніми вміннями, а це, як я і казала раніше – оберігання від злого ока вампірів, та лікування ран. До речі, Мері! Що всередині твого талісману?
- Всередині? – я згадала! Вона питає за ікло, заховане у криптоніті, не зовсім помітне через насичений червоний колір.
- Що там? – міс Дайтфор спитала ще раз.
- Зуб? – відповідаю запитанням на запитання, вагаючись у достовірності того, що бачу.
- Не просто зуб. – усміхнулась Дайтфор, вставши з-за столу і попрямувавши до мене. – Там ікло. Ікло сильного, проте безіменного вампіра – відлюдника.
- Як воно там опинилось? – поки ми розмовляли, жінка підійшла до мене і почала розглядати кристал, обертаючи його у своїх пальцях.
- Колись, цей криптоніт слугував одному чоловікові. Він був мисливцем на вампірів та вовкулак і мандрував по світі у пошуках цих нічних жителів. Мисливець був сильним і керувався тільки жадобою до грошей і слави, які могли принести йому численні ловлі містичних істот, аж доки йому не перейшов дорогу вампір, що був набагато сильнішим за мисливця, спритнішим і мудрішим, завдяки тривалості свого життя, адже ти мабуть чула, що вампіри безсмертні?
- Так.. – відповіла я, на що міс Дайтфор хитро посміхнулась.
- Не зовсім правда, хоча й живуть вони досить довго, як на просту людину, та далеко не вічні. І все ж… Той вампір був не таким як усі, кого встиг зловити і знищити жадібний мисливець. Вампір здолав його, та вбивати не захотів. Йому не дозволяв закон, рівний як для вампірів, так і для вовкулак.
Здається про щось подібне казав Варіан.
- Він відпустив мисливця, проте останній, поруч з цим ворогом, відчув щось нове, зовсім інше, не схоже на те, що він відчував вбиваючи інших чудовиськ. Це відчуття перевернуло життя чоловіка у інше русло і його захопленням стало винищення тільки вампірів і тільки неймовірно сильних. Проте цього вампіра було важко знищити, адже перед тим його потрібно було знайти. Мисливець проїхав увесь світ аж доки не знайшов свого ворога у його ж лігвищі, де мало не програв йому вдруге, та востаннє використав свій амулет, який він встиг нагострити перед заходом у оселю смерті і коли вампір схопив і намагався вкусити надокучливого мисливця, той вставив криптоніт у груди ворога, замість осикового кілку. Мисливець переміг свою здобич, а замість винагороди, вирвав у могутнього вампіра ікло. Потім дістався найближчого селища, де знайшов вправного коваля і попросив його вставити ікло в середину криптоніту. Той злив криваву рідину, та переплавив прикрасу знову, цього разу з іклом нічної істоти всередині. Ось так він і опинився там!
- Чому Ви мені все це розповідаєте? – міс Дайтфор здивувало моє запитання, мабуть тому, що вона розповідала свою легенду з помітним захватом в очах та голосі.
- Ти ж сама мене запитала про ікло. От я і пояснила. - я видихнула, вгамовуючи свою лють від того, як міс Дайтфор вдає, що не розуміє чому я насправді прийшла.
- Гаразд. - скажу прямо. - Ви казали, що можна змусити криптоніт змінити господаря. То може проведете якісь ритуали і... заберете його?
- Боюся... - протягнула Дайтфор. - це не зовсім можливо.
- Тобто? - не зовсім можливо?
- Я не знаю потрібних "ритуалів", та і не горю зовсім ніяким бажанням забирати криптоніт собі. - від її посмішки у мене ніби зірвало дах.
- Ви серйозно? - я почала кричати і цього разу не стримувалась. - Тоді якого біса Ви продали мені його?! Ви ж знали, що так буде!
- Звідки мені було знати, що ти вибереш саме його? - вона продовжувала говорити тим же спокійненьким голоском, від чого мене виводило сильніше. Вона не розуміє, як важко з тим лайном, що вона продала мені?
- Тоді не треба було виставляти на продаж! - міс Дайтфор не витримала, - нарешті! - і рушила у мій бік.
Я замовкнула, вдивляючись у її очі, від яких на кілька метрів віяло бажанням дати мені ляпаса. Та міс Дайтфор не стала цього робити, а лиш заглянула у мої карі очі своїми зеленими, та промовила.
- Сьогодні ж п'ятниця! Будній день! Отже школу ніхто не відміняв, тому давай ми зробимо так. Ти іди на уроки, а потім повернися до мене. Я тобі дечим допоможу.
Душа ніби вгамувала своє занепокоєння. Я видихнула і вирішила послухати її. Можливо, міс Дайтфор все ж не відвертатиметься від мене і дасть якусь пораду, або ж нову цікаву річ, яка б могла ненадовго розлучати нас з талісманом.
Сьогодні зранку я сказала Карен, що хочу проїхатись до школи на велосипеді, під приводом нової фітнес - методики. Тож жінка, яка намагається ненаїдати своєю жирною рибою боки, підтримала мою ідею, та і біля лісу купу робітників, тож звірі не стануть виходити зі своєї домівки. Проте замість школи я поїхала до крамнички міс Дайтфор, адже той талісман, й зовсім, не збирався давати мені спокій і розлучатись зі мною. Тепер я жалкую, що вибрала саме його.
З кривавим кристалом на шиї, я увійшла до школи. Він не робив мені ніякої шкоди поки був на мині, тому я могла спокійно ходити на свої заняття. А от Мак і Лора сильно занепокоїлися моєю відсутністю на першому уроці, адже ми завжди повідомляли одне одному про нашу відсутність і заодно вигадували разом відмазку, якщо просто хотіли прогуляти. Проте сьогодні я зовсім не про це думала, тому й отримала натомість купу запитань і щей повчальну лекцію від Лори.
- Все добре! - відповідала я, усміхнуто, ніби мене й справді нічого не хвилювало. - Я просто проспала і тому змушена була добиратися на велосипеді!
- Мері. - сказав Мак, засмучено зводячи брови. - Ти щось не доказуєш нам.
- Та ні! Ви що? Все добре! Справді! - я не хотіла їм брехати але чи могла сказати правду? Я не знаю що коїться зі мною всі ці дні. Чому я все це бачу? Чому так поводжу себе? Може я, якимось невідомим чином, отримала шизофренію? Може я все життя на неї хворію, просто це вже крайня стадія? Не знаю, що думати, що казати, але вперше я боюся за своє життя.
Поки ми з друзями спілкувались у коридорі, біля нас пройшои Бред Томпсон зі своєю компанією відморозків. Бред поглянув на мене, як в його очах блиснуло щось не зрозуміле. Хитре і ненависне. На мить мені здалось, що мій кристал почав тремтіти, від чого я миттю схопила його і стиснула у долоні, проводжаючи товстуна поглядом. Друзі звернули на це увагу.
- Що там? - Лора почала озиратись назад, намагаючись дізнатись, що саме я побачила.
- Нічого. Все гаразд. - холодно промовила я.
- Ну ні! - не витримав Мак. - З тобою і справді щось коїться, подруго.
- Я ж сказала - нічого. - відмовила я.
- Мері! Ми з Лорою - твої друзі, тому ти завжди можеш нам довіритись!
- Саме так! – додала Ло. - Не віддаляйся від нас, коли тобі погано!
- Ну... Дякую вам! Я... розповім, як буде дуже зле. А поки все добре, справді...
- Ну гаразд. - Ло хотіла щось сказати, та Мак почав першим. - Головне не мовчи. Як буде потрібна підтримка або допомога - ти завжди зможеш до нас звернутись! Навіть якщо ми не спілкуватимемося багацько років.
- Тобто не спілкуватимемося?! - втрутилась Лора, здивовано поглянувши на Мака. - І ти так просто думаєш забути про усе, що між нами є зараз?!
- Та ні, Ло! Ти не так зрозуміла!
Вони знову почали сперичатись, проте... це навіть дещо мило. Мак та Лора знову змушують мене посміхатись, навіть у такий момент. Але я все ще сумніваюся... Мабуть, я ніколи не зможу їм сказати.
Ми розійшлися по класам. На уроці Ло не намагалась нічого з мене видавлювати, хоч і любила це робити. Та я б все рівно не розкололась. Зате, під час усієї цієї нудної і не зрозумілої для мене хімії, Лора розповідала про свої нові малюнки і про те, як сильно вона чекає того дня, коли переїде з батьками у інше місто і зможе переступити поріг того університету, куди її офіційно прийняли, ще до подачі документів. Вона говорила з таким захватом, що я, з посмішкою споглядаючи за її щасливим, сповненим ентузіазму, обличчям, сама почала задумуватись про майбутнє.
Чого хочу я? А що можу? Я не знаю до чого я справді схильна і що змогла б вивчати. В якій сфері працювати… Я потратила свій час у школі на радість від того, що моя дитяча травма дозволяє мені не вчити домашку і не отримувати на горіхи за це від вчителів. А що далі? Про це я не думала. Я шкодую, що знайшла себе за увесь цей час. Навіть зараз, коли все довкола мене змінюється в такому не природньому напрямку, я все одно маю думати за це. За своє майбутнє. Не вічно ж мені носити на шиї криптоніт і оборонятись від вовкулак? Зрештою, і з цим можна жити.
Після вчорашнього мого прояву агресії, всі, хто це бачив, дивилась на мене ще більш скоса, аніж раніше, а хто не був тоді присутнім – тому розповіли. Навіть мої однокласники не були вийнятком. Ще коли я зайшла до класу, вони одразу ж пересіли від мене подалі, по через парту.
- От дурні! – сказала на них Лора, проте в дечому і вони праві. Не треба було піддаватись гніву у той момент.
Коли урок закінчився, ми з Лорою попрямували до наших шафок, та тільки-но я відкрила свою, зверху на мене посипалось купу мотлоху. Хтось вирішив пожартувати!
- Господи! Мері! – викрикнула Ло від не сподіванки. – Що за довбні таке зробили?
- Я знаю що то за довбні… - промовила я, поглянувши у дзеркальце, прикріплене до моїх дверцят зсередини, спостерігаючи за тим, як з мого волосся, повного крихт від чіпсів і не тільки, сповзала шкірка, кимось з’їденого, банану. Це точно справа рук Бреда, якого я вчора намагалась змусити пережити те саме.
- Як вони відкрили шафку? – задавалась питаннями Лора, доки я своїми мокрими салфетками витирала пагони волосся.
- Викрали, напевно, у чергового! – поки ми спілкувались, попри нас проходили учні і посмішкувались. Чесно кажучи, я вперше відчуваю себе невдахою всесвітнього масштабу і це мене бісить! – Я вб’ю його!
- Кого? – Лора досі не зрозуміла про кого саме йде мова?
- Бреда Томпсона! – різко відповіла я, розлючено гримнувши дверцятами шафки. – Кого ж іще? Це його рук справа! Хіба не очевидно, що він збирався помститися мені?
- О-у! Мері! Я вперше бачу щоб ти так злилась!
- Невже карма спрацювала, Мері? – роздався хлопчачий голос позаду нас.
- Роял? – не знала, що Лора знає хоча б когось з банди Бреда поіменно. – Прийшов розвідати обстановку?
- Тобто? – спитав невисокий брюнет, обдаровуючи нас своєю гидкою посмішкою, в перемішку з підлітковими прищами по всьому обличчі.
- Ти ж прийшов поглянути чи спрацював ваш план зі сміттям, а потім розповіси Бреду Томпсону, так? – на питання Лори, Роял тільки негативно помотав головою.
- Нічого подібного! Я лише проходив повз. Це видовище саме потрапило мені на очі і я, загалом, цьому радий. Ха-ха! – від його сміху мені хочеться блювати!
- Стули свого рота! – я грізно промовила до хлопця, від чого обличчя останнього поступово почало прибирати посмішку. – Ви це вигадали ще вчора! Бред що, війни хоче?
- Ти про що це, маніячко? – «маніячка»? Он як про мене думає школа? Що ж! Тоді гратиму за їхніми правилами!
- Знаєш, Рояле, ти можеш не зізнаватись мені, проте, щоб провернути таку затію, необхідно дещо зробити, а саме – викрасти ключі з будки чергового. – о так! Хлопець, несподівано для себе, сам видав їхню таємницю, гримасами на обличчі. Навіть Ло це помітила. Схоже, я таки потрапила у яблучко! – Після уроків, черговий замикає на ключ свою будку, тому вчора ви ніяк не могли потрапити в неї, а от сьогодні зранку, коли старий містер Еліот, з його склерозом, міг піти в туалет і забути замкнути її, ви з легкістю забігли і викрали ключ. Та мабуть досі не повернули! Все ж таки зараз лише третя перерва!
- До чого ти ведеш? – не стримався хлопець, який вже почав важко дихати.
- До того, що ключ все ще не в будці, а піти до директора і здати вас, я зовсім не проти!
Роял навіть не дослухав мене, як миттю скочив з місця і кинувся кудись у лівий бік, зі швидкістю торпеди. Ми з Лорою переглянулись і зареготали на увесь коридор. Вже не витримую від бажання розповісти про все це Майку!
- Серйозно!? – сміх Майка змушував звертати на нас увагу не лише учнів, а й поварів у їдальні. – Оце ти їх поставила на місце! Усе, Мері! Більше тебе ніхто не зачепить!
- Можливо. – я посміхалась, але з тим і озиралась на учнів, які все ще дивились на мене з недовірою, перешіптуючись одне з одним, мабуть, про мене ж.
- Знову щось турбує? – запитала Лора, побачивши, як я розглядаю всіх і кожного у столовій.
- Ну… За ці два тижні в моєму житті сталось так багато всього, що я й не знаю про що думати.
- Тобто? – здивувався Мак. – А хіба щось стається? Мені здається, зараз найнудніший період, особисто, мого життя.
- Не зважаючи на міс Едельфайр… - Лора подивилась на друга з-під лоба, через що він мало не подавився чаєм, який в ту мить взявся пити.
- Ло! Ти все ще пам’ятаєш її ім’я? – Мак засміявся.
- Гей! Цього я точно тобі не забуду! Тебе ж не було в найголовніший момент мого життя! Зрадник! – дівчина насупилась, а от кучерявий посміхнувся.
- Але ж я виправився. До речі, як тобі фарби? Хороші?
- Чудові! – а Лора швидко перестає злитись! – Я боялась малювати масляними, хоч і дуже хотіла, але ці ніби створені спеціально для мене! Багато чого ще не виходить намалювати, проте стосовно землі – вони просто ідеальні! Малювати ґрунт – це моє покликання!
- Лоро! – я не могла стриматись від сміху. Друзі теж. Я вже й забула про все, що мене бентежило. Про старі і нові переживання, а замість них, продовжувала радіти. Шкода, що коли я знову згадую про все те, усмішку стирають невидимим ластиком з мого обличчя і вже на довго.
Черговий день у школі підійшов до свого завершення. Мак і Лора хотіли прогулятись зі мною, адже сьогодні якраз той рідкісний день, коли я могла повернутись додому пізніше. Я ж на велику сьогодні! Та ланцюжок на моїй шиї, що тепер був для мене справжніми кайданами, постійно нагадував, що саме я маю зробити. Я відмовила.
- Ти точно щось приховуєш, Мері! – Мак знову за своє. Він не довіряв моїм словам, порівняно з Лорою, яка, схоже, списувала все на перевтому чи проблемами з місіс Карен. – Може пройдемось і ти нам нарешті розповіси про все?
- Усе добре! – відповіла я, морально знесилена від численних запитань у цьому ключі. – Просто маю декуди пройтись.
- То може ми підведемо тебе? – запитала Лора, та я відмовилась. Я не хочу, щоб вони раптово дізнались про містичні штуки ще й від міс Дайтфор, яка сама виглядає як суцільна містична штука.
- Бувайте, друзі! Увечері спишемось! – я попрощалась з ними, та, схоже, мені ще довго доведеться приховувати від них своє теперішнє становище.
Чесно кажучи, тепер я починаю мріяти, щоб навчальний рік минув скоріше і ми з Ло і Маком нарешті попрощались. Вони б перебрались у інші міста, де було б спокійніше ніж у цьому похмурому закутку і тоді мені більше не доведеться їм брехати про те, що тривожить, звісно, якщо ми ще будемо підтримувати зв’язок. Та що я буду робити без них і як житиму далі – навіть не уявляю. Моя опора. Фундамент, на якому тримається будинок, що ми звели разом, в якому жили і проводили час, може розпастись у будь-який момент. За цих двох я не хвилююсь, адже, поряд з цим домом, кожен вже встиг звести свій власний фундамент, на якому будуватиме новий, прекрасний та міцний дім, поки я залишаюсь у цьому, який, мабуть, розвалиться без них.
Звісно, у мене є дядько і тітка, які оплатять мені навчання і, напевно, на якусь нейтральну професію, типу журналістики чи юридичного, проте це буде вимушеною мірою, бо ж я не горю бажанням працювати у цих сферах і ніколи подібним не цікавилась. Можливо я була б чудовим писарем статей про щось містичне, наприклад: «Сенсація! Вовкулаки в Північній Арезоні вчини бійку за те, що один не хотів ділити м’ясо вбитого вендіго, з допомоги свого товариша!», або «Увага! Відьми знову влаштовують грандіозний шабаш у Північній Кароліні! Кожному бажаючому завітати - безкоштовна шпажка з глазурованими очима циклопів!» Думаю у журналах з подібним контентом, я б могла працювати!
А ось і вона! «Крамничка чарівних товарів міс Дайтфор» - назва звучить не так небезпечно, як те, що продає ця пані.
- Привіт! – я залишила велосипед біля дверей магазину, прикріпивши його до перил біля сходів, як і минулого разу і увійшла в приміщення.
- Мері, зажди хвильку! – вона знову щось шукала, заховавшись між полицями.
Міс Дайтфор виглядала як справжнісінька чаклунка чи шаманка. Каштанові, довгі кучері, зелені очі, що, здавалось, час від час виблискували немов смарагди, сама худа настільки, що її ключиці здавались такими гострими, випираючи зі шкіри, а одяг її – немов якийсь вид мистецтва, часів хіпі. Гадаю, вона була однією з представників тієї культури. Говорила вона тонким голоском і напрочуд спокійним, тому багатьом у містечку здавалось, ніби вона інколи покурює свої ж засушені трав’яні букети. Та думаю це пусті балачки. Вона завжди здавалась мені доброю і світлою людиною, хоч і розмовляли ми рідко, проте завжди вітались, коли я проходила повз її магазин. Мабуть тому я і не очікувала саме від цієї людини такої жорстокої підстави.
- А ось і я! – Дайтфор підбігла метушливо до свого столу, з якимось невеличким мішечком у руці. – Як справи у школі? Талісман не нагадував про себе?
- Ні. – відповіла я, поки продавщиця щось шукала у шухлядці столу. – Хіба морально.
- Он воно як… Ось вони! – жінка витягнула кілька маленьких прозорих кристаликів, які по формі і розміру нагадували мій. – Мері! Я не зможу забрати криптоніт собі, проте я зможу навчити тебе керувати ним.
- Керувати? – я здивувалась. – Як?
- Зараз! – вона зібрала витягнуті кристалики у мішечок, який принесла з собою і вручила мені. – Це тобі! Грошей не треба!
- А… для чого вони мені? – спитала я, зніяковіло беручи мішечок з її долоней.
- Дивись, Мері! Наше місто знаходиться у такій точці Землі, де сонце з’являється рідко, не в змозі виглянути крізь похмурі, густі хмари і все ж, я підрахувала сонячні та місячні цикли, тому… - міс Дайтфор витягнула з шухлядки свій записник, з якого відірвала одну картку і дала її мені. – Візьмеш це з собою! Я прописала тобі дні, в які ти маєш заповнювати кристали сонячним, а в які місячний сяйвом, ну і, звісно, дні коли тобі краще не виходити з дому…
- Стійте! Що?! – вона здивовано поглянула на мене, доки я намагалась переварити усю цю незрозумілу інформацію. – Які кристали? Світло, місячне сяйво… Що?!
- Ой… - жінка засміялась. – Вибач! Я ж не пояснила тобі! Намагалась зробити все поспіхом, щоб встигнути до закриття!
- Справді, весело… - зовсім не весело!
- Ти ж в курсі про сонячне світло? Тобто… про його вплив на вампірів?
- Типу того. Лиш не знала про існування самих вампірів!
- Ось і чудово. – Дайтфор посміхнулась, продовжуючи. – Отже сонячне світло руйнує тіла вампірів, оскільки ті надто чутливі до подібних подразників. Є ще багато речей, які можуть нашкодити їх тілам, та сонце вважається найефективнішим! Присядь! Це буде трохи довго!
Жінка витягнула ще один подібний кристал з шухляди і показала його мені, доки я підносила стілець до її столу, сідаючи навпроти неї.
- Ці кристали повністю прозорі! – розповідала міс Дайтфор, показуючи мені річ, тримаючи її у пальцях. – Їх використовують для запечатування. Кривавий криптоніт не відноситься до таких от кристалів, хоч і, символічно, створений у схожій формі. Вони поки пустують, але ти можеш наповнити їх деякими речами або природніми явищами, наприклад сонячним світлом, місячним сяйвом, опівнічним сяєвом, та ще багато чим, що допоможе тобі в майбутньому. Сонячне світло зможе просвітити тобі шлях, в найтемніших закутках світу, а ще…
- …врятує від вампірів?
- Саме так! – посміхнулась жінка моїй здогадці. – Ти все вірно уловлюєш, Мері Міднайт!
- Ага… - промовила я, все ще сумніваючись в усьому, що відбувається довкола мене. Будь-який нормальний підліток, як от той самий Бред Томпсон чи навіть Рік Сейт, почувши, що подібна містика реальна і відбувається саме у його житті, мабуть, зрадів і скоріше б намагався вирушити боротись з цими істотами, та мені якось… страшно від усвідомлення, що все це – не моя фантазія, а ще більш похмуріша реальність за ту, яку я знала. – І як мені наповнити ці кристали сонячним світлом?
- Для цього я дослідила і виписала на картці потрібні дні, коли сонце визирне у місто. – вона вказала на карту і я почала розглядати її, читаючи потрібні мені дні, доки жінка продовжувала пояснювати. Одні дні виписані чорною ручкою, біля яких міс Дайтфор намалювала сонце, отже вони для збору сонячних променів. Дні, біля яких намальований повний місяць – для збору місячного сяєва. Але для чого ще один день, виписаний червоною ручкою, з намальованим червоним місяцем збоку?
- А це що? – я вказала міс Дайтфор на не зрозуміле мені місце.
- Це день, коли на небі з’являється місяць червоного кольору. Давні люди, через червонуватий відтінок, називали його “кривавим”.
- І чим він допоможе мені?
- Його сяйво відганяє вовкулак. – відповіла жінка. – У мене є лише один такий але дати його тобі я не можу.
- Чому ж? – міс Дайтфор посміхнулась, спершись підборіддям на свої кулаки, опираючись ліктями на стіл.
- Не ти одна змушена ховатись від перевертнів, Мері!
- То ви теж? – здивувалась я. – Але чому?
- Тутешні істоти не ладнають з моїм родом.
- Вашим родом? – стільки таємниць…
- Так! – вона знову почала посміхатись, помітивши мою зацікавленість. – Родом алхіміків.
- Що? – алхіміки? – Як це? Вірніше… Алхіміків… ну…
- Ха-ха! – міс Дайтфор засміялась, від мого здивування. – Алхіміків. Саме так! Все наше існування ми досліджуємо трави й метали, створюємо зілля, з яких навіть лікувальні мазі мають більший ефект, аніж те, що прописують сучасні лікарі. Та люди рідко до нас прислуховуються, особливо зараз. Легше сказати їм, що торгуєш “магічними” прибамбасами, ніж переконати у дієвості своїх товарів.
- Чому ж так?
- Нажаль, люди люблять фантазувати, а не чути правду. – вона на мить задумалась, ніби пригадувала собі щось.
- А чому ті чудовиська так не люблять Ваш рід? – вирішила я перебити тишу.
- Ми… відмовились допомагати їм. – міс Дайтфор задумалась на хвильку, а потім продовжила. – Тобі варто ще дещо знати! Вампіри створили власний кодекс, за яким слідували і вони і їхні побратими, та вже віддавна раби, вовкулаки. У цьому кодексі лиш кілька пунктів: - вона стала загинати пальці на своїй долоні. – не виказувати себе перед людьми, не проливати кров одне одного, вовкулаки, як вічні боржники вампірів, повинні їм служити, і ще одне важливе правило – ніколи не розпочинати війну проти свого ж роду! І ще пару дрібних пунктиків…
- Виходить тоді… - я згадала Варіана і того вампіра, який казав йому, про правила… Отже, Варіан пішов проти своїх? Через мене? Отже, в нього проблеми…
- Задумалась про щось? – міс Дайтфор витягнула мене з полону моїх думок, але ні. Не казатиму їй.
- Ні… Я просто… Я все ще не розумію, як саме мені ловити сонячні промені тими… штукенціями.
- Отож, слухай! Для початку потрібно знайти якесь високе місце, наприклад багатоповерхівку, або дуже високе дерево. Ти повинна вилізти на дах і коли сонце чи місяць вигляне з-поза хмар, візьми порожній кристал і протягни руку вгору. Промінь торкнеться кристалу і той поглине його.
- Цікаво… А як щодо місячного сяйва? Якщо лиш кривавий відганяє вовкулак, то що робить повний?
- Повний місяць додає їм сил… - що?
- Тобто… мені потрібно рятуватись від цих істот, а Ви пропонуєте мені робити їх сильнішими? Навіщо мені це?
- Тобі – ні для чого. Але невже ти забула про того хлопчика, якому ці сили знадобилися б? – вона… знає про Варіана?
- Звідки Ви знаєте про нього? – міс Дайфтор хитро посміхнулась.
- Можливо я і проводжу тут увесь свій час але про те, що відбувається в місті мені відомо! – дивно все це! Схоже, я й справді багато чого не знаю.
- До речі… Чому Ви живете тут, якщо це місто таке небезпечне для Вас? – вона посумнішала. Сподіваюсь, я не торкнулась якоїсь забороненої для неї теми.
- Бо це місто, немов ці кристали, запечатало мене у собі. – на мить міс посміхнулась. – Я не можу вийти зі свого магазину вже дуже багато років. Немов привид, який після смерті не може покинути власну домівку.
- Як це сталось? – міс Дайтфор задумалась, підбираючи у голові потрібні слова.
- Я ніколи про це не розповідала… Не думаю, що зараз у мене вийде.
- Міс Дайтфор… - вона не втримала свого коротенького смішку, продовжуючи блукати десь у власній свідомості. Я помітила це по її очам.
- Колись… дуже давно… я була трохи старшою за тебе. Мені було двадцять. Це місто… Воно зараз досить не погане, а от раніше… Я мріяла утекти з цього міста! Тут не було нічого хорошого, лише похмурі, сірі люди, з пустотою в очах, суха земля під ногами, де навіть не приживались квіти, які я намагалась виростити… і це темне, хмарне небо, яке, здавалось, ніколи не пропускало крізь себе сонячне проміння. Жити тут було… так боляче! Ти не уявляєш, як сильно! Ми з батьком жили самі, без мами… Вона померла, коли мені було чи-то сім чи вісім років, вже не пам’ятаю. Батько був чудовим алхіміком. Майстром своєї справи. Він любив цю справу, любив і мене… Він обіцяв забрати мене звідси, якщо назбираємо хоч трохи грошей для цього. Все було добре, доки одного разу до нас не завітали вампіри. Батько дозволив їм увійти і лиш потім зрозумів, яку помилку допустив. Один з них хотів купити рідину для плавки срібла. Він пропонував будь-які гроші, та батько відмовив… Тоді я не розуміла чому, але тепер…
- Потім сталось щось жахливе? – запитала я, коли жінка замовкнула, сумно відвівши погляд убік.
- Чоловік пішов ні з чим, а потім… він повернувся і вбив мого батька. – вона з цим впоралась… Вона говорить з сумом на вустах і в очах, проте не пускає сліз. Вона, як і я, прийняла це. – Вампір хотів загризти і мене, проте за ним прослідкував його друг, який був з ним, коли він намагався купити товар. Цей вампір його ж і витягнув з мого дому, а оскільки він також був запрошений, то зайти до будинку йому було легко. І все ж вампіри мали піти з явним не задоволенням тому на останок вони вирішили поглумитись наді мною. Я не розповім тобі усього, що вони робили зі мною, проте… вони змусили мене ув’язнити себе у власному домі своїми ж руками. Алхіміки вчились також і всіляким ритуалам, тому я, в сльозах, витягнула книгу з потрібним заклинанням і, за допомогою підручних речей, виконала все необхідне, ставши жертвою обставин і кількох квадратних метрів…
- Що з Вами сталось… - я не могла переварити її слова. Тепер я жалкую, що спитала, відчуваючи, як їй все ж боляче про це говорити, особливо вперше.
- Ну… Зранку мене, ледь живою, знайшов друг мого батька – такий ж алхімік як і ми. Я розповіла йому все і він запропонував допомогу. Деякі ритуали може проводити лише окрема людина, тому витягнути себе я мала самостійно, та як би я не намагалась це зробити, навіть з його допомогою, я не могла витягнути себе зі своєї ж пастки. Я назавжди стала невільницею свого дому.
- То ця крамниця – Ваш колишній дім? – жінка нарешті посміхнулась.
- Чому колишній? Він і досі ним є, тільки тепер я заробляю в ньому гроші. А що? Я тут прописана! У мене все легально!
- Справді. – рада, що вона знову почала жартувати. Після її історії, я не відчувала до неї ненависті. Навпаки, хотіла допомогти розділити важку ношу, шляхом носіння на своїй шиї кривавий кристал. – І все ж, невже не можна нічого виправити?
- У мене… є одна ідея, та для цього мені потрібна кров…
- Кров?
- Кров вампіра, який змусив мене тут засісти на завжди. Я наповню нею кристал і зможу час від часу виходити звідси, та й то ненадовго…
- Отже, якщо вбити вампіра, який ув’язнив Вас і забрати його кров, то можна Вас звільнити?
- Не зовсім! Я…
Міс Дайтфор не встигла договорити, як щось різко стукнуло у вікно. Ми з нею озирнулись але, схоже, на дворі нікого не було, хоча…
- Продовжимо завтра! – різко промовила жінка і вискочила з-за столу, вирушивши до полиць з книгами. – Дам на останок дещо.
- Що це? – міс Дайтфор подала мені якусь стару, тоненьку, книгу.
- Книга. – відповіла вона, з поспіхом.
- Я бачу…
- Ознайомишся вдома. А тепер бери свій велосипед і їдь до себе. Чекатиму тебе о… - вона поглянула на дерев’яний годинник з зозулею на стіні. – О дванадцятій буде якраз чудово!
- Гаразд! Бувайте! – міс Дайтфор силою випхала мене зі своєї крамниці, хоч я і зовсім не пручалась.
- Щасти! – сказала жінка на останок і замкнула за мною двері, перевернувши табличку у вікні на «Зачинено!»
Мені нічого не залишалось, як взяти свій велик і поїхати на ньому додому і, після всього почутого, дістатись туди якомога скоріше. Доки я їхала, в дорозі, обдумувала все те, про що мені розповідала міс Дайтфор. А й справді, від коли я заходжу до її крамнички, вона завжди виглядає такою молодою… Виходить, їй вічно двадцять! Це не було б стражданням, якби не ув’язнення у власному домі усі ці роки. Ми говорили так багато, та я так і не спитала її за талісман і як з ним поратись… Ну, запитаю завтра.
Місіс Карен написала мені, що приїде пізньої ночі, тому я маю зачинитись і чекати її дзвінка, щоб відчинити їй двері. Цікаво, я можу об’явити Карен вампіром і не робити цього? Мабуть ні… Ну зате увесь вечір тепер вільний, і я можу займатись чим завгодно! Дорогою я не стрималась і купила собі одну пачку попкорну. Наступного тижня дядько з тіткою повернуться і тому ці кілька днів я можу не економити!
Зготувавши собі вечерю, я пішла до своєї кімнати, де увімкнула на комп’ютері собі комедійний фільм, адже жахів у моєму житті тепер вдосталь! Мак і Лора не переписувались, тому я вирішила поки нічого не писати. Хіба самі спитають… Завтра, нарешті, прийде моя пошта з книгами, які я замовила на День народження! Я вже очікую!
- О! Точно! – книга, яку дала мені міс Дайтфор. Я й зовсім про неї забула.
Вона невеличка, тоненька, навіть мій підручник по правознавству товстіший від неї. Фіолетова, вицвіла з боків, обкладинка була без назви. Схоже ця книга – рукописна! Всередині не так багато тексту і не все можна прочитати, адже почерк у людини, яка в ній записувала, не дуже розбірливий. Все ж, читаючи її, я змогла уловити суть більшої половини тексту, а його тут зовсім не багато. Це записи якогось чоловіка. Може батька, а може й дідуся міс Дайтфор. Тут не написано кого саме вони, та цей хтось писав про криптоніт.
Він знайшов його у кишені одного з трупів, які досліджував, і по тому як криптоніт обпік те місце на шкірі мертвого, навіть через одяг, чоловік дійшов висновку, що носієм криптоніту був вампір. Проте поносив він його не довго, хоч не сам криптоніт убив його. Цей чоловік досліджував криптоніт на протязі кількох років. Він описав про те, як пагубно річ впливала на вампірів, як за допомогою неї можна лікувати відкриті рани, а також розповідав про вампіряче ікло і чим воно збагачує криптоніт.
Ікло могутнього вампіра наповнило криптоніт новими можливостями. Серед таких, чоловік дослідив можливість регенерації та гіпнозу. Гіпнозу… Регенерації… Хіба я помічала щось таке?
Чоловік так і не дописав свою книгу. Виходить криптоніт Дайтфор перейшов у спадок від нього? Я маю розпитатись про все завтра!
- А-а-а! – я викрикнула, почувши як щось стукає в моє вікно, або не щось… - АГОВ! Хто там?!
- Це я, Мері! – хто?
Я підійшла ближче до вікна, не сподіваючись зустріти за ним його – свого рятівника!
- Рятів… Ой! Тобто, Варіане, це ти? – я відчинила вікно і виглянула униз. Варіан кинув мені камінця у вікно, перелізши через огорожу на мій дворик.
- Так! Я! – відповів хлопець, з обличчям таким самим насупленим, як і вчора. Хоч би посміхнувся, раз прийшов привітатись.
- Що ти тут робиш? – спитала я, дивуючись. – Та ще й так пізно…
- Я прийшов спитати чи все добре і… дещо повідомити.
- Що саме?
- Ну… - він забарився, втупивши очі собі під ноги. – Я можу увійти?
- А хіба вовкулак теж потрібно запрошувати? – спитала я, й не зрозумівши спочатку, що подражнила його.
- Ні… - він підвів на мене свої блакитні очі. – Тільки мені потрібне твоє.
- Зараз спущуся! – від його слів я, мало, не засяяла. Я кинулась зі своєї кімнати до вхідних дверей, щоб впустити мого рятівника всередину. – Заходь.
- Дякую. – йому було ніяково заходити, тому його брови майже постійно були у формі даху хатки, від чого мені хотілось його заспокоїти, проте, гадаю, це б не спрацювало. І все ж, хоч він і дивний, і його настрій постійно змінюється від “Зітри це негайно, бо воно мені не подобається!” до “Я зайду в твій дім, лише якщо ти мені дозволиш!”, він все рівно мені… цікавий. Як людина, звісно ж. Не більше… правда ж?
- То що ти хотів мені сказати? – відколи він зайшов і на місці став розглядати мій дім, ми тільки мовчали, тому я вирішила перша розбавити тишу.
- Я… хотів дещо… - він так соромиться. На нього не схоже. А може це…
- Стій! – крикнула я, від чого Варіан аж отетерів. – Ану, торкнися його!
- Тобто… - я протягнула до Варіана свій талісман, змушуючи його торкнутись. Все таки, мій рятівник не соромився так сильно, як ось цей самозванець!
- Торкайся, кажу ж!
Я настояла на своєму і Варіан таки взяв криптоніт усією долонею і… нічого. Це Варіан?! Ніякий не гіпноз і не ілюзія?
- Думала, що я - вампір? – я здивувалась, розкривши свої очі так широко, як тільки могла. Від несподіванки, звісно ж.
- Вибач, я просто… - о ні! Тільки не зараз! Я відчула, як мої щоки починають згорати, набуваючи багряного відтінку, через що я схопилась за них долонями і відвернулась від Варіана, ховаючи свій сором.
- Мері… - спокійно промовляв він за моєю спиною. – Все добре! Не треба соромитись цього.
- Я не хотіла приймати тебе за вампіра! – відповідала я, заплющивши очі і потираючи червоні, палаючі щоки. – Я просто… Я не знаю, що на мене найшло!
- Мері… Я радий, що ти це зробила!
- Чому? – я здивувалась його словам.
- Тепер я впевнений, що ти зможеш за себе постояти! – він справді так думає? – Ну, принаймі, не даси себе обдурити!
- Варіане! – я повернулась до нього своїм червоним, як помідорка, обличчям, здивовано вдивляючись в його, напрочуд, добрі очі. А я й не помічала, що вони такі.
- Ти так почервоніла… - тепер я хочу знову відвернутись, проте Варіан взяв мене за плечі, а за тим і промовив. – Я з холоду. Мої долоні – холодні, тож давай я… допоможу.
Мій рятівник вирішив порятувати мене знову і цього разу від сорому й ганьби. Варіан торкнувся своїми долонями моїх щічок і почав їх легенько потирати, а сам, в перемішку з власною сором’язливістю, намагався не дивитись у мої очі, час від час, посміхаючись. А от я не могла перестати вдивлятись у його вічі. Зблизька він здавався мені зовсім не таким, як тоді, коли я спостерігала за ним у кафе, або ж коли йшла поруч. Це щось зовсім інше, і, схоже, він сам відчув подібне. Тепер, коли його очі зустрілись з моїми і, немов, зафіксувались у повітрі, в моїй голові з’явилась думка – він когось мені нагадує. Когось дуже знайомого, але давно забутого. Поки я роздумую це, то втрачаю себе у фізичній подобі. Я вже не тут, а десь далеко, хоч і бачу перед собою ці блакитні, глибокі очі, які підходять до мене все ближче і ближче. Чи може це я підходжу? Ніби щось притягує до нього в даний момент. То це все отак відбувається…?
Від фатальної помилки мене врятував дзвінок. Карен зателефонувала мені, щоб я відчинила їй двері. Як вчасно…
- Це сусідка! – сказала я Варіану, який зніяковів від такого повороту подій, або ж від того, що могло тільки що статись. – Біжи до моєї кімнати, он там!
- Гаразд! – він побіг на гору, а я приготувалась чекати кроків Карен на сходах мого будинку.
- Доброго вечора! – посміхнулась я, відчинивши двері просто перед нею, від чого Карен, неабияк налякалась, схопившись за серце.
- Господи! – жінка почала віддихуватись. – Не лякай мене так, Мері! Я й без того мурашок цілу дорогу зі спини збираю.
- А що таке? – я зачинила за сусідкою двері.
- Сьогодні у новинах повідомили про зникнення кількох людей на тижні.
- Кількох людей? – здивувалась я.
- Ну трьох чи чотирьох. Не знаю точно, але мені від цього не легше!
- Це так… дивно.
- Не те слово! Чесно кажучи, я вже давно думаю переїхати з цього міста! Не подобається тут мені! А тепер то вовки, то люди пропадають, то вбивці… - вона поглянула на мене і різко замовкнула, показуючи всім виглядом, що мало не вкусилась за язика. Я все зрозуміла…
- Ясно. – промовила я на останок, додавши: - Добраніч, місіс Карен.
- Добраніч… Мері…
Не хочу про це говорити! Не хочу згадувати! Не хочу думати… а щодо зникнення людей… Може це співпадіння? Сподіваюсь, що так! Я вилізла на гору, проте заходити до своєї кімнати було якось лячно. Там унизу ми мало не поцілувались. Господи! Я мало не поцілувалась! Вперше у житті! Та ще й з ним! З НИМ! Гаразд, Мері, всі це вже зрозуміли, тому можеш не повторюватись! І все ж… як тепер дивитись йому у вічі, і при цьому не червоніти?
- Ти тут? – я відчинила двері, тихо запитуючи Варіана, щоб не почула сусідка.
- Так… - відповів він. Я видихнула, зайшла до кімнати і зачинила на ключ двері.
Коли я поглянула на Варіана, то зрозуміла, що і він засоромився через те, що трапилось. Від цього мені стало легше і дещо смішно. Хлопець сидів на моєму ліжку, роздивляючись кімнату, не знаючи з чого почати розмову.
- У тебе… - він раптом промовив. – так багато книг. Любиш читати?
- Так! – посміхнулась я. – І всі вони містичні! Я з дитинства… любила усе те, що не стосувалось реальності, в якій жила. Якби я знала, що все це насправді і як воно виглядає, то, мабуть, ніколи б цим не захоплювалась.
- Я теж… - він сумно відповів.
- Ти… мав дещо мені повідомити.
- Так! – Варіан встав з мого ліжка і підійшов до мене, хоч вже і не настільки близько, як того разу. – Я спілкувався з деякими людьми. Ну, не зовсім людьми… Вони такі ж як я, так би мовити…
- Я розумію…
- Так от! Стосовно криптоніту на твоїй шиї. Ми вирішили допомогти тобі і забрати його до себе. З нами він буде у безпеці, тому я прийшов просити, щоб ти віддала його мені!
О ні! Як не вчасно!
- Віддаси його, Мері? – продовжував він своє. – Він не зробить тебе щасливою! Він лише шкодить!
- Варіане, я… - замовкла. Ніяк не видавити з себе відповідь.
- Що?
- Я не можу його віддати!
- Чому? – здивувався Варіан, не зрозумівши моєї відмови. – Чому ти проти, Мері?!
- Я не проти… - я опустила очі. – Та я… не виживу без нього, Варіане.
- Тобто?
- Він вважає мене своїм господарем і тепер… не хоче відпускати. Вчора я мучилась увесь день в школі, адже залишила його вдома, як ти і просив! А сьогодні я була у крамниці міс Дайтфор і вона сказала, що… уже все.
- Он як… - Варіан розчарувався, засумував, затремтів, замовчав… Скажи ще щось, чуєш?
Над нами повисла тиша. Варіан не знав, що ще сказати, а я не знала чи взагалі варто. Проте…
- Пробач. – видавила я з себе, крізь той жмут у горлі, що не давав моїм словам проходу назовні.
- Навіщо ти вибачаєшся? – спитав, здивовано, Варіан. – Це я маю вибачатись, що запізнився.
Вибачатись? А може… таки запитати його?
- Варіане, скажи… - питаю я, боязко.
- Що саме? – відповідає так само.
- Ми знайомі вже давно, правда ж? – я, нарешті, зазирнула в його здивовані очі, продовжуючи. - Я знаю тебе вже роки! Я бачила тебе ще до того, як почала зустрічати в кафе, так?
- Мері… - він опустив очі, та я продовжувала розпитувати. Мені хотілось дізнатись про нього більше і чому він такий знайомий мені.
- Будь ласка! Розкажи мені! Я ітак дізналась забагато! Гадаю… та інформація не така страшна, як те, що я бачила на днях.
- Не така… - відповів Варіан, присідаючи на ліжко. – Гаразд. Я розповім тобі про все, що ти захочеш дізнатись!