Частина VI
Зіткнення.
- Тоді ти була ще дитиною. – почав Варіан. Я присіла поруч з ним на ліжко, слухаючи розповідь. – Ми були сусідами через дорогу. Коли ти вовкулака, ти легше переносиш життя серед людей, аніж вампіри.
- А як же усі ці… перетворення? – перебила я Варіана.
- Мені не потрібен повний місяць на небі, щоб перетворитись. – відповів він, з легкою посмішкою на обличчі. – Хоч його сяйво й робить мене сильнішим.
- Продовжуй. – Варіан прибрав від мене свій погляд і продовжив.
- Отже, ми жили по сусідству. Ми часто гралися з тобою, хоч я і був старшим, проте наші матері товаришували, тому і ми з тобою підтримували зв’язок.
- Он воно як. – я задумалась. – Я й справді про все це забула… Майже не пригадую свого дитинства.
- І не дивно. У твоєму дитинстві було багато поганого.
- Ти знаєш чого саме? – Варіан опустив очі.
- Смерть твого котика. Песика. Батька. А потім і матері, від рук її ж брата…
- То був ти… тоді? Того дня у лісі? – він захитав головою, вказуючи, що моя здогадка таки вірна. – Ти знаєш чому мій дядько це зробив?
Варіан ще трохи посидів, обдумуючи слова, які мав згадати, перебираючи у голові спогади.
- У вовкулак гарно розвинені нюх і слух. Майже як і у звичайних вовків. Коли твій дядько приходив у дім твоєї матері і ми з мамою були у вас у гостях, ми відчували як від того чоловіка за кілька метрів несло наркотиками… Він був залежний і з часом це переросло у навіженість. Він збожеволів, через те і скоїв той злочин.
- А ти… Як ти дізнався про те, що… він забрав мене?
- Тоді я був на своєму дворику і почув постріл. Я кинувся до вашого дому, та почав вслухатись. Потім на постріл прибігли інші сусіди, а твій дядько взяв тебе і потягнув до свого дому, а я кинувся за вами. Доки він їхав, я, набувши подоби вовка, переслідував його машину. На щастя, вона була не з найшвидших, тому я з легкістю зміг її перегнати і вистрибнути перед нею, вже людиною. Він, здивований, вийшов з машини і я…
- Ти його… - я пам’ятала той момент. Ніколи не зможу його забути.
- Так! – Варіан глянув у мої очі своїми, сповненими жалю за скоєне, а потім, винувато, опустив голову додолу. Він не хотів цього робити. – Я загриз його…
- І врятував мене. Дякую.
Вовкулака здивувався, а після посміхнувся. Я відповіла тим самим.
- Ну… - промовила я. – Таке життя і… Ти зробив це, бо не мав іншого виходу.
- Так. Мабуть… А потім я приходив і дивився чи все добре з тобою.
- Хвилювався? – схоже я знову торкаюсь тем, які його соромлять, а мене продовжують веселити і радувати водночас.
- Ну… Не те щоб! Просто… спостерігав і все. – попався на гарячому, бешкетник!
- Ха-ха! – мені стало смішно від його ж ніяковості. – Це звучить багатообіцяюче!
- Гей! Ти ж не думаєш, що я якийсь…?
- Ні-ні! – захитала я головою, продовжуючи сміятись. – Ти просто дуже смішно виглядаєш коли ніяковієш. Я, звісно ж, маю на увазі хороший сенс!
- Ну гаразд. – тепер і він посміхався.
Мені було з ним і приємно і зручно. Комфортно і зовсім не страшно. Хоч він вовкулака і майже не знайомий мені хлопець. Шкода, що він такий. Десь в глибині душі, дуже шкода. Кодекс вампірів зробив з вовкулак рабів. А їхнє життя… Хіба воно щасливе?
- Кодекс вампірів… - я знову розвіюю тишу, змушуючи Варіана перевести на мене свої очі. – Міс Дайфтор розповідала про нього і… про вас. Це правда, що ви підкоряєтесь вампірам?
- Так… - він відкинув голову у бік і заплющив очі. – Це закон.
- А… ви з тим згідні?
- Х-м! – він на мить усміхнувся. – Бачу… ти теж як і мій народ. Прагнеш волі і справедливості… Ти б поладила з моєю сім’єю!
- Як це сталось? – тепер мені цікаво розпитати. – Ти обіцяв розповісти усе, що я захочу дізнатись.
- Я пам’ятаю. – Варіан почухав голову і почав розповідати. – Вампіри живуть у світі з давніх давен. Кажуть, що вони діти самого Каїна, який після того, як убив свого брата – Авеля, став вигнанцем. Бог прокляв його і його ж дітей. Так Каїн породив вампірів і вовкулак. Одні не могли жити без людської крові і на сонячному світлі, а інші змушені були підкорятись місячному сяйву, перетворюватись на собак, та мали неабиякий апетит, що стосувався великої кількості сирого м’яса.
- І ти теж… його їси? – Варіан ніяково посміхнувся, відповівши:
- Так! Доводиться їсти сирі харчі, бо смажені не дають нам поживних речовин і ми не наїдаємось.
- Облом! – Хлопець знову не втримав смішок.
- Ще й який! – мені подобається його веселити. Схоже він не такий буркотун, яким здався мені на початку. – Ще тоді, у давні часи, вампіри і перевертні вклали договір про взаємну допомогу. Ми допомагаємо їм, розповідаючи новини з зовнішнього світу, адже самі вампіри не виходять до людей, через ще один пункт кодексу. Також ми полюємо і ділимося з ними своєю здобиччю. Вони ж допомагають нам з гіпнозом і регенерацією. Так ми можемо жити між людьми і ніхто не відчує нашого… собачого запаху.
- О-у! Справді? – я засміялась. – Невже все так погано?
- Не те слово! – Варіан і сам почав сміятись. – Ти не знаєш скільки разів на день доводиться чистити зуби через запах у роті.
- Господи! – а з виду й справді не скажеш.
- Проте з часом, - він продовжив. – вампіри перестали бачити в нас рівних собі і замість друзів перетворили на рабів. Вони добавили кілька нових законів, які обмежили нас у виборі свого життя і кожен вампір став господарем одного або кількох вовкулак одразу, вирішуючи їхню долю замість них. Моя сім’я теж мала свого господаря, проте він був хорошим. Не всі вампіри лихі, так само й вовкулаки. І все ж, коли почався… увесь цей рух, наш господар помер за дивних обставин, проте ми впевнені, що його вбив котрийсь вампір. Шляхом порушення кодексу, вампіри задумують змінити своє життя і наше теж…
- Тому ти так рідко з’являєшся у місті! – він кивнув.
- Деякі вовкулаки очолили повстання проти вампірів і їхньої диктатури. Моя сім’я теж з ними, тому я повинен бути більше там, аніж з людьми, хоч в мене й серед людей є багато друзів, іще з коледжу.
- Ти закінчив коледж?
- Так! Мені скоро двадцять три! – он воно як. – Через повстання я й не можу бути поруч… як колись.
- Я розумію. – у нього своє життя і свій світ. Я не можу йому допомогти ніяк, навіть цей криптоніт мені не вберегти. Хоча у мене є кристали і я б могла наповнити їх місячним сяйвом, щоб допомогти йому.
- Дякую, Мері. – посміхнувся Варіан.
- Та нема за що. Я ж і так не можу нічим допомогти тобі.
- Підтримка теж рахується. – він поклав свою долоню на мою і зазирнув у вічі. Я посміхнулась. Мені і справді добре з ним.
- О-у! – мій телефон раптом завібрував, коли в бесіду прийшло повідомлення від Лори.
- Вже так пізно. – Варіан, зазирнувши у мій телефон, побачив годину і миттю взявся виходити… через вікно?
- Ти що, полізеш туди? – здивовано запитала я, коли хлопець вже взявся відчиняти вікно.
- Саме так. – я підбігла до нього, намагаючись зупинити.
- Тут надто високо, Варіане! – його розсмішило моє занепокоєння.
- Повір, Мері. Я стрибав і з вищих будівель. – він перекинув одну ногу а за неї й іншу, на останок промовивши: - Бувай!
Варіан зістрибнув з мого вікна на землю, приземлившись на обидві ноги й руки.
- Ти у кота часом не вмієш перетворюватись? – гукнула я, на що хлопець посміхнувся і лиш махнув рукою на прощання. Потім він переліз через огорожу і вирушив до лісу, а я, спостерігаючи за ним, зачинила на засув вікно.
В глибині душі я була щасливою. Сьогодні напрочуд гарний вечір. А чи можу я вважати це побаченням? Ну, мабуть ні… Це скоріше дружня зустріч, аніж побачення. Обдумуючи собі усе про що ми спілкувалась і про що ще можна було поспілкуватись, та, нажаль, не вистачило часу, я взяла телефон і лягла на ліжко. Лора запитувала як мої справи і що я обіцяла написати. На телефоні вже показувало десяту вечора. Саме час розповісти про свої пригоди!
“Все добре! Я повернула до крамнички міс Дайтфор і купила новий кулон для подруги моєї тітки. Коли вона побачила мій то захотіла собі схожий, от я і заходила, щоб вибрати!” – знову я набрехала своїм друзям. Це входить у звичку!
“Ми ж могли піти з тобою!” – писала Лора. – “Це ж нормальні речі!”
“Вибачте! (три сумних смайлика)” – пишу я.
“Наступного разу не відвертишся! (розлючений смайлик)” – відповідає Ло.
“Точно! (зацікавлений смайлик)” – втрутився у розмову Мак. – “Хочу купити собі якісь сухі коріння.”
“Для чого вони тобі? (здивований смайлик)” – запитала Лора.
“Поки не вигадав! (смайлик, що регоче)”
“Тоді ця покупка не матиме сенсу!” – відповідає подруга.
“Та годі тобі, Ло! У господарстві усе знадобиться!” – пишу я.
“(три смайлики, що регочуть)” – кидає Мак.
“(смайлик у якого очі на лоба вилізли)” – кидає Лора.
Ми ще трохи поспілкувались і я завалилась спати, побажавши друзям солодких снів. Завтра о дванадцятій мені треба приїхати до міс Дайтфор, щоб навчитись користуватись своїм криптонітом.
На телефоні без двадцяти десята. Я спала досить довго, хоч і крутилась у ліжку, мабуть, з годину. Карен ще дрімала, а я зійшла на кухню і посмажила собі картоплі. Цього разу вийшло досить не погано. А хтось мені казав, що навчитись готувати важко. Практика!
І все ж, поки я снідаю, мої думки зовсім про інше. Що мені робити з усіма цими знаннями далі? Чи зможу я навчитись боротись з тими істотами і жити в оновленому світі? Це нагадує мені якусь відеогру, для якої ти скачуєш нові доповнення і заливаєш їх на движок. І цього разу, це щось з розряду містики. Я снідаю і роздумую про все, перебираючи у пальцях свій кристал. Схоже, ці рухи скоро переростуть у звичку.
Перед тим як піти, мене перестріла Карен і побажала вдалого дня. Видно про вчорашнє і вона згадувати не хоче. Думає, що ті слова, сказані бездумно, зачепили мене, та я вже й не пригадувала. Трапляється.
- Навзаєм! – з посмішкою відповіла я і вирушила на своєму велику у місто.
Діставшись потрібного місця, я причепила свій велик до перил крамниці, як і вчора, і зайшла всередину. Міс Дайтфор привіталась зі мною, хоч ще не могла мене прийняти на “перші заняття”, адже мала клієнтів, тому попросила почекати. Я, від нічого робити, взялась розглядати книги на її полицях. Загалом, я полюбляла різні цікаві речі та прикраси у цьому магазині, а на книги задивлялась рідко, приймаючи їх за містичну маячню, написаних якимись фантастами. Зараз, коли я почала вчитуватись у їх назви, я бачу одне і те саме прізвище – Дайтфор! А от ініціали різні… То її родичі?
- Перерва! – кинула продавщиця, зачинивши за останнім покупцем двері і прикріпивши на віконце табличку з цим ж надписом. – Ну а тепер можемо і ми поспілкуватись.
- Ага. – я повернулась до жінки, яка присіла за свій стіл.
- Ти читала ту книгу, яку я дала тобі? – спитала Дайтфор.
- Так! – я витягнула її з рюкзака і віддала їй. – Та там мало чого можна дізнатись. Лише окремі факти.
- Звісно ж! – відповіла жінка, кладучи книгу у шухлядку столу. – Сторінки з детальними дослідженнями я вирвала!
- Он як… Заходи безпеки?
- Саме так! Ну то що? Коли у нас перший вихід до сонця? – вона запитала за ті дні, коли я повинна збирати кристалами проміння, хоч я це зрозуміла не одразу.
- Що? А-а! Точно! – я кинулась шукати у рюкзаці ту картку, що дала міс Дайтфор. – Перший у понеділок!
- То… ти вже вигадала де збиратимеш проміння? – я задумалась.
- Ще-е… не зовсім. Проте, можливо на дамбі? – пані задумалась.
- Х-м! Можливо й гарний вибір! Але дамба знаходиться ближче до лісу…
- Не думаю, що хтось нападе!
- Чому ж? – дійсно чому?
- Ну… Просто не думаю, що… захоче.
- Ох, Мері! – захитала головою Дайтфор. – У наш час треба обдумувати кілька кроків наперед, перш ніж ступити. Тому, гадаю, тобі варто залізти на багатоповерхівку, наприклад на ту, де живе якийсь твій найближчий друг.
Точно! Лора ж… але… Ні! Як я поясню це їй? Перепрошу і скажу, що хочу потусуватись п’ять хвилин на даху без неї? Тоді мене точно звинуватять у брехні і змусять усе розповісти. Треба шукати інші будинки!
- Гаразд, я щось вигадаю! – відповідаю їй. – До речі, я так і не розумію як керувати криптонітом.
- Зараз поясню!
Міс Дайтфор перейшла до іншої кімнати, залишивши мене у холі. Вона розкладала якісь предмети, а за якийсь час покликала й мене до себе. У тій кімнаті стояло її ліжко, кілька крісел, стіл, та все це вона відсунула убік, обклавши всю кімнату маленькими, запаленими свічками, а сама відкрила дверцята шафи, на внутрішній стороні яких, було прикріплене невелике дзеркало, завдовжки з моєї голови по пояс. У самій кімнаті було темно і лиш свічки освітлювали її.
- Підійди! – закомандувала Дайтфор. Я послухалась і підійшла до неї. Вона ж взяла мене за руку і притягнула на потрібну їй точку. – Стань сюди!
- Що далі? – Дайтфор відійшла вбік, подалі від мене.
- Зазирни у дзеркало! – я зазирнула.
У дзеркалі стояла лише я і більше нікого. Не люблю у темряві дивитись в дзеркало! Тоді, я бачу як мої очі зникають, а замість них з’являються дві чорні дірки… тому я трохи боюся темряви. Та зараз вона мене не лякає, адже поруч ще хтось. Іноді я задумуюсь над тим, що ніколи б не змогла жити сама у квартирі чи у домі, бо просто боялася б заснути.
- Нічого не відчуваєш? – продовжувала запитувати міс Дайтфор.
- Ні! – відповіла я.
- Добре! Ти ж читала про можливості криптоніта з вампірячим іклом усередині?
- Так! Він може загіпнотизувати і… ще щось.
- Регенерація!
- Так!
- Добре… Мері, вдивляючись у це дзеркало ти бачиш себе? – дивне питання.
- Так!
- Добре… Кого б ти хотіла побачити там ще? – я задумалась… Кого б я хотіла побачити поруч з собою або замість мене?
- Маму. – відповіла я. А й справді. Я б хотіла побачити маму, та я вже не пригадую, як вона виглядала. У дядька залишились її фото у молодому віці. Останні з весілля її і мого батька, тому… мабуть ні. Не її.
- Ти можеш її уявити? – я негативно захитала головою. – Тоді спробуй когось іншого.
- Тоді… може Варіана? – дійсно! Мабуть, я ще не скоро його побачу.
- Мері, вдивляючись у це дзеркало ти бачиш людину перед собою, в даному випадку себе. Тому я хочу, щоб ти себе і загіпнотизувала! – що?
- Як саме? – перепитую я, не розуміючи, як взагалі можна провернути таку ідею.
- Не хвилюйся! Я підказуватиму тобі, проте тільки зараз. Наступного разу ти повинна це зробити сама. – мабуть підказувати легше аніж зробити! Я ковтнула від остраху перед тим, що могло статись. Як там міс Дайтфор казала? Думати кілька кроків наперед? – Не напружуйся так, Мері! Ти сто відсотків уже це робила!
Серйозно?
- То-о… Що мені робити? – запитую я, ніби знаходжусь у повній готовності, хоч це і не так.
- Для початку подумай чого саме ти хочеш. Краще взяти криптоніт у долоню, щоб легше було з ним взаємодіяти. – так я і зробила. – А тепер дивись у очі. Змусь очі людини навпроти тебе побачити те, що ти хочеш, щоб вона бачила.
Я хочу побачити Варіана. Я все ще не розумію як це робити, проте намагаюсь змусити себе повірити у свої дії. Я легенько стискаю криптоніт у долоні, не забираючи погляд зі своїх очей, майже не кліпаючи для, сподіваюсь, кращого ефекту. Проте… не виходить.
- Я не можу! – говорю я жінці, що стоїть поряд зі мною, продовжуючи гратись зі своїми відображенням у “переглядки”.
- Ти вже це робила, Мері! – повторила міс Дайтфор.
- Тобто “робила”? Я ж знаю, що це не так!
- А ти згадай! – згадай? Згадати що? Коли я взагалі когось гіпнотизувала? Може дядька, чи тітку, чи Лору, чи Мака, чи тих істот, що скоро з’їдять мене через прикрасу на шиї? Чи може… Так, стоп! Зачекайте!
- Мері? – міс Дайтфор подивувалась тій тиші, яка повисла у повітрі. А я дивувалась іншому. Позаду мене стояв Варіан. Недовго. Лише якусь мить, а після розвіявся неначе дим. Немов привид.
- Я це зробила… На мить. Коротку. – розповідаю міс Дайтфор, продовжуючи вдивлятись у своє, не менш здивоване, відображення.
- Я побачила це у твоїх очах. – промовила жінка, проте… я не знаю зраділа вона моєму успіху чи ні. Мабуть так, просто я не дивилась у її бік. Я хотіла ще раз таке зробити, хоч у горлі, від не сподіванки і легкого переляку, став ком. – Ну тепер залишилась тільки регенерація. Про що задумалась?
- Я згадала… коли саме це зробила, хоч і не зрозуміла того спочатку.
- Розповіси за чашечкою кави? В мене ж обідня перерва, а я сьогодні навіть не снідала! – міс Дайтфор посміхнулась до мене і я погодилась.
Насправді, ці кілька днів я не задумувалась про те, що вже вдруге моїм піддослідним кроликом для гіпнозу є місіс Карен. Можливо вперше вона й справді не помітила того, що мене не було вдома, коли я втікала на вечірку, не кажучи вже й про той момент біля сходів, та у ту ніч, коли я намагалась знайти Варіана у лісі, а потім повернулась додому і вона застукала мене у куртці й в кількох светрах і ще й повірила у мою брехню… Це точно був гіпноз! Міс Дайтфор, почувши цю історію, навіть сміялась і я разом з нею. Ну добре Карен, а чого ж я не побачила у цьому нічого дивного?
- А як щодо регенерації? – я продовжувала розпитувати її про те, що мене цікавило. – Що вона дає?
- Регенерацією вампіри володіють з давніх давен. – відповідала жінка, попиваючи міцну, розчинну каву. – Вони могли швидко заліковувати рани, або повертати собі втрачені кінцівки.
- О-у! Огидно, зате зручно!
- Саме так. Вгадай як саме він тобі допомагатиме? – чергова єхидна посмішка міс Дайтфор немов вибила мене з колії.
- Ну… я сподіваюсь кінцівки мені ніхто не відірве. – пані засміялась.
- Ні! Хоча все можливо. – ні і ще раз ні! – Насправді, криптоніт майже одразу виконує прохання свого господаря, якщо той справді цього потребує душевно. Стосовно ран, то тут все простіше. Ти навіть не встигнеш помітити подряпинку, як вона встигне загоїтись. Нажаль, з глибокими ранами не так просто, але і з тим криптоніт справлятиметься! Я ж розповідала тобі, який він власний!
- Та я і сама встигла помітити. – я торкнулась кристалу, знову ж розглядаючи його у своїх пальцях. Й досі не віриться, що ця крихітка така могутня, проте зараз я бачу у ньому щось більше ніж просто прикрасу. Щось дивне, щось інше, зовсім не природнє, але тільки для мене. Особистість? Впевнена, уся справа у густому, криваво-червоному, насиченому кольорі.
- Кривавий криптоніт, ніби, закохується у свого господаря, а робить він це дуже рідкісно, тому й боїться його втратити. Криптоніт робить усе можливе, щоб ніякі зовнішні подразники не забрали у нього його володаря. Проте так було не завжди…
- Тобто? – вона відклала чашку і поглянула мені у вічі, продовжуючи розповідати.
- Такими відчуттями володіє тільки цей криптоніт.
- Чому? – тільки цей? Один єдиний у своєму роді?
- На моїй практиці і практиці того, хто писав книгу, яку я давала тобі почитати, цей криптоніт єдиний на весь світ. Без сумнівів були й інші але без ікл могутніх вампірів. – посміхнулась міс Дайтфор.
- Усе це так цікаво і дивно… - роздумувала я в голос. – Досі не віриться, що істоти з книг і фільмів, які я полюбляла, жили увесь цей час не далеко від нас. До речі, а хто цей чоловік, що написав ту книгу з дослідженнями?
- Це друг мого батька. – відповіла Дайтфор. – Алхімік – Брем Мізер. Того дня він приїхав, щоб показати моєму батькові свою знахідку, та зрештою запізнився… Він допоміг мені вижити. Допоміг зробити свій бізнес і довгий час жив зі мною. А згодом вирушив у свої мандрівки і більше не повертався.
- Він помер?
- Так! Минуло надто багато часу… Тож, гадаю, його вже немає серед живих.
- Ясно. – ми ще трохи посиділи мовчки, як я, раптом, згадала дещо. – Я тільки-но зрозуміла, що вже кілька днів на мене ніхто не нападає!
- Смішно, еге-ж? – дивне запитання, але…
- Еге-ж! Проте більше дивно, аніж смішно. – це справді дивно, судячи з минулих разів. Можливо, ці істоти не виходять до мене через робітників біля лісу. Хтозна…
- Все таки будь напоготові. – продовжила повчати міс Дайтфор. – І не виходь з дому без необхідності. Так буде краще.
- Гаразд.
Ми попрощались і я поїхала на пошту. Туди вже прибули мої книги, яких я чекаю увесь тиждень. Нарешті я сяду і спокійно почитаю їх. Не виходити з дому? З такими речами – без проблем!
Сьогодні якось не людно. Можливо, через те, що синоптики передавали погану погоду, або ж через страх, адже ті пропажі людей поки не дослідженні. Ніхто не знає, як це сталось, проте у новинах повідомили, що всі ці люди вирушили у зовсім різні напрямки і в одну ніч не повернулись. Дивний збіг обставин.
- Доброго дня! – мені мило посміхнулась молода дівчина за прилавком.
- Доброго! Мені приходила посилка з видавництва “A Nightmare for the Night”!
- А-а! – вона рушила до іншої кімнати і з неї винесла коробку, вочевидь, з моїми книгами всередині. – Ваше ім’я та прізвище?
- Мері Міднайт!
- Чудово! Ось тут розпишіться! – я розписалась. – Ну, ось і все! Можете забирати!
- Дякую! Вдалого Вам дня! – дівчина побажала мені того ж.
Я, від радості усміхнена, ніби нічого надприродного зі мною і не відбувалось, виходила з пошти, мало не вдаривши собою якусь незнайомку, не помітивши її.
- Вибачте! – я різко перепросила, побачивши перед собою молоду дівчину, з… сірим коротким волоссям, що нахмурила брови від зіткнення зі мною.
Вона не сказала нічого, а лиш підняла зіниці в гору, ніби такі як я, або тільки одна я, замучили її своїми незграбними рухами, і рушила у бік каси. Я ще трохи постояла біля дверей, здивована такою поведінкою, хоч така реакція природня половині учнів з моєї школи, і все ж, ця дівчина чимось утримувала мій погляд на собі. З часом, коли молода працівниця звернулась до неї, я почула і голос цієї особи – дитячий, дзвінкий, високий… схоже вона мого віку, якщо не молодша! Проте… я не пригадую нікого з моєї школи, схожого на цю дівчину. Студентка по обміну, чи просто приїхала до родичів?
Не варто гадати. Тим паче, нічого хорошого вона з себе не показала, тож тільки сподіватимусь, що наші шляхи більше не перетинатимуться. Нажаль, у нашому місті, пошту не привозять до заміських будинків, тому мені доводиться їздити за своїми пакунками у центр, але це не так і погано. Я могла прогулюватись тоді з Лорою і Маком, адже вони живуть тут поблизу і майже завжди виходили до мене і ми йшли гуляти.
Тепер, коли я прийшла додому і зазирнула у свій телефон, то отримала повідомлення від Лори, через котре вона запитувала мене про те, чи не хочу я сходити кудись із нею. Я змушена відмовити. Ця річ, яку я, з припливом відчуттів сорому й самотності, стиснула у своїй долоні, потребувала захисту, тому я не можу нікуди ходити, інакше наражатиму себе ж на небезпеку. Натомість, я лягла на своє ліжко, витягнула книгу і почала вчитуватись, сама не помітивши, як з часом задрімала.
Розбудило мене вібрування мого телефону, на тумбі, коло ліжка. Це дзвонила місіс Карен, тож я різко зістрибнула зі свого ліжка і кинулась до входу.
- Мері! – почала вона з порогу. – Я тобі вже вкотре кидаю сигнали!
- Вибачте… Я заснула і…
- Я вже боялась, що ти не вдома! – жінка з пакунками завалилась всередину і вирушила на кухню, доки я зачиняла двері. – Знаєш, щоб зі мною зробили твої батьки?
- Нічого… - в мене ж немає батьків. Хоч іноді, я забуваюсь і називаю своїх опікунів батьками, та це не одне і те саме.
- Я збиралась приготувати лазанью! – заспокоїлась Карен. – Ти будеш?
- Напевно. – якщо вийде смачно.
- “Напевно!” – перекривила вона мою відповідь, витягаючи з пакетів продукти. – Хоч би подякувала, що сиджу усі ці дні з тобою! Дитина варта своєї мами…
- А Ви знали мою матір? – здивована її словами, я підійшла ближче, допомагаючи Карен з продуктами.
- Знала я її! – відповіла сусідка. – Ми однолітки! Ходили до однієї школи, але у різні класи.
- Я не знала цього! І якою вона була?
- Ну-у… - жінка почала згадувати, випрямивши свою спину. – Вона була надто весела! Сміялась постійно, тішилась не знати з чого. Що не погляну на неї – бачила її широку посмішку. Ти більше у батька вдалась обличчям ніж у матір.
- Ну це я знаю… Бачила його фото.
- До тієї трагедії, він збирався поїхати у Нью-Йорк, щоб поглянути на роботу, яку йому пропонували, та не впорався з керуванням… А міг перевезти вас у краще місто ніж це.
- Його підрізали… - відповідаю я сухо і різко.
- Тобто? – здивувалась Карен моїм словам. – Ні! Він сам злетів з дороги! Перебрав зайвого, святкуючи з друзями свою нову посаду, потім сів за руль і виїхав не туди, де потрібно було.
- Досить. – мені розповідали все не так, а те, що казала Карен, почало мене бісити. Вона говорила так, ніби їй подобались її ж слова. Від них, вона мало не посміхалась, а мене це вдавило ногами у землю й руками у той пиріг, який я витягнула з її пакету і притиснула до кухонної тумби.
- Мері! – очі Карен, раптом, помітили, що я роблю з її пирогом. – Ти зараз його зім’єш!
Я, нарешті приходячи до тями, перевела погляд на руки і одразу ж прибрала їх. Невже злість так захопила мене, що я і не помітила того, що зробила?
- Вибачте! – кинула я, додавши: - Я не хочу їсти!
Карен не зупиняла мене, тож я миттю опинилась у своїй кімнаті, зачинивши її на замок. Все це так дивно. Неправильно! Місіс Карен сказала таке про мого батька? Але мені розповідали інше. І зрештою, ніхто не знає правди, хоча… Про мене теж всі думають, що я божевільна психопатка, як і мій дядько, тож це не дивно, що і про мого батька могли розпускати такі чутки. Людям у цьому містечку настільки нудно, що вони вигадують свої історії? З такою фантазією і ніяких вампірів та вовкулак не треба!
Я зарилась під ковдру з головою, увімкнувши на телефоні улюблену добірку рок – пісень. Не хочу чути, що робиться на першому поверсі. Ні телека, який сусідка змушена вмикати самостійно, ні самої місіс Карен. Проте, лежати і страждати через сумні думки, довелось не довго. Мій живіт почав розмовляти зі мною жваво, голосно і так сердито, що, з часом, я вже й не могла його слухати. Довелось піддатись провокаціям і спуститись.
Місіс Карен розмовляла по телефону у вітальні, переглядаючи книги. Ми переглянулись поглядами, нічого не сказавши одна одній, зрештою, Карен відвернулась і продовжила спілкуватись з подругою, а я вирушила на кухню. Вона не приготувала лазанью, а лиш посмажила кілька яєць, залишивши і мені порцію, тож її я й підігріла в мікрохвильовій.
Під час вечері, я сиділа в телефоні на кухні і обдумувала все знову. Ло і Мак переписувались між собою, та я не втручалась у їх розмови, гортаючи різні паблики у соц. мережах, де навіть не була зареєстрована. Раптом, я наштовхнулась на новину, у якій розповідали про чергове викрадення людини – чоловіка, сорока років, який поїхав у інше місто на роботу, проте до неї так і не дістався і зник десь на півдорозі туди. Дивно, що це відбувається, ще й зараз, коли я почала тісно вникати у світ, який увесь час був поруч, але його ніхто не помічав.
У новинах писали, що скоро відправлятимуть пошукові групи до нашого лісу і шукатимуть зниклих людей там, адже більше ніде. Все перешукали крім нього. Я ще трохи полазила у мережі, а потім помила свою тарілка і вирушила на гору, спати. Завтра мені треба морально підготуватись до понеділка, та ще й приглянути собі якусь багатоповерхівку, на яку під час уроків доведеться бігти, залазити на дах і збирати проміння. Все це нагадує мені якусь казку про фей чи дітей, яким потрібні промінці для чогось: освітлювати дім, або ж дорогу додому, а в моєму випадку – вбивати цим сяйвом монстрів.
Неділя! Я прокинулась досить рано і вже не могла заснути. Лінуючись у своєму ліжку, обертаючись збоку на бік, я обдумувала свої подальші дії. А чи сенс мені сьогодні валити кудись у місто і шукати якісь багатоповерхівки, якщо мене і так не пустять на дах. Для того треба ключ, а мені його не дістати просто так. Я б могла попросити Лору або ж Мака провести мене на дахи своїх будинків, але як пояснити свої дії? Зрештою, я дійшла до висновку більш простішого, але надто небезпечного. Завтра я вилізу на дамбу і зберу промінці там.
Сьогодні я провела вдома увесь день. Читала свої книги, переписувалась з Лорою, та слухала місіс Карен, яка говорила тільки про зникнення людей і повчала не ходити нікуди самій, та ще й вночі. Цікаво, як би вона відреагувала на те, що знаю й бачу я? Сильно б налякалась? Мабуть так! Добре, що все ж я купила той криптоніт, а не вона чи хтось з її родини.
Увечері ми спілкувались з друзями й вигадували плани на наступний тиждень. Вже скоро повернуться мої “батьки” і я стану вільною і не залежною, адже більше не буде ніякого контролю місіс Карен і я зможу прогулюватись з друзями скільки захочу. Поки ми списувались, я думала за завтрашній день. У Тонберзі сонце й справді світить не часто, та і коли виглядає то ненадовго, - його знову заховають хмари і так по кілька разів. Я можу й не встигнути, якщо буду у школі. Навіть якщо я відпрошуся з занять, то не добіжу до дамби вчасно. Потрібні були заходи більш кардинальні, тож я вирішила… прогуляти школу!
Так! Це жахливо, я знаю! Якби мене почув хоча б один ботаник, то спалив би мене на вогнищі, немов я не проста прогульщиця, а єретичка, проте я все ж зроблю це. Мені страшно йти на ту дамбу, що знаходилась доволі далеко від мого будинку, але нікуди більше. Зручніше вмощуючись у своєму ліжку і проговорюючи в голові на останок текст, який я маю говорити Карен завтра вранці, я обдумую ці останні дні. Я згадую, аналізую і мрію, стискаючи червоний кристал у своїй долоні перед сном.
Зранку все вдалось! Я й досі не можу у це повірити! Місіс Карен дозволила мені поїхати до школи на велику. Тим паче, я сказала, що першого заняття не буде, адже вчителька математики – місіс Долорес, нібито, захворіла і зранку всіх учнів про це попередили. Вона повірила, тож я залишилась вдома трохи на довше. Місіс Карен працювала в магазині у місті тож мусила вибратись з дому ще о восьмій. Тепер, я можу виконувати свої місії, не думаючи ні про що. Маку і Лорі я пояснила у переписці, що погано себе почуваю, тож не буду у школі, а отже у мене є тепер і вагоме алібі!
Я поснідала, вдягнулась, прихопила рюкзак з усім необхідним, зачинила будинок, взяла свій велосипед і вперед! Сонце вийде вже скоро, тому я повинна дістатись до дамби як найшвидше. Вона знаходилась неподалік лісу, але до неї, на велику, можна було дістатись, приблизно, за пів години. Шлях не довгий, проте в душі все ще відчувається острах, коли я думаю про тих, хто може спостерігати за мною з лісу. На щастя, довго хвилюватися не довелось, адже дорогою я зустріла знайому людину.
- Мері Міднайт! А що ж ти тут робиш у такій годині? І чого ж ти не у школі?
- Я… Мені до дамби треба! От і…
- Х-м! Зрозуміло. Що ж, не знаю прогулюєш ти чи сьогодні взагалі немає занять, але, гадаю, провести тебе до неї – не буде поганим вчинком!
- Дякую! – я дуже рада, що зустріла цього чоловіка.
Лісник, який витягнув мене тоді з машини дядька і через увесь ліс поніс до будинку моїх теперішніх опікунів. Він добрий знайомий мого дядька Дейва й іноді приходив до нас у гості. З ним було завжди весело, він вмів розсмішити. Старий, сивобородий дідусь з сірими очима та помітним животом, він ніколи не наводив страху, навіть коли ходив з великою рушницею на спині, як і зараз. Навіть коли я, будучи дитиною, чула постріли у лісі, я знала хто стріляє, та не боялась його і після цього. Для мене він був героєм, безстрашним дідусем, який охороняв мій дім від хижих тварин, так, принаймі, я вважала.
Ми прямували до дамби, обоє на великах, хоч всю дорогу йшли пішки. Лісник розповідав мені про свою дружину і як у них справи. Розповів про двох своїх дочок, які вже давно заміжні і переїхали у інші міста і лиш зрідка навідувались до них уже зі своїми дітьми. Питав про моїх опікунів, про їхню подорож і чи ладжу я з міс Карен. Я казала, що все добре, оминаючи і думки про те все, що хвилювало мене більше за все, зводячи їх до того, що це лише мої фантазії. Шкода, що коли дідусь – лісник піде, фантазії повернуться до реальності.
- Ну що ж! Ось ми й на місці! – ми стояли неподалік дамби, на яку дивилась знизу вгору.
- Я вже й забула яка ж вона висока! – лісник засміявся від почутого.
- Так! Ти давно вже не була тут! Востаннє, мабуть, з батьком?
- Дядьком. – або ж опікуном.
- Ах… дійсно! Дейв – твій дядько. Забув. Постарів я вже, Мері! – він знову зареготав і на останок спитав чи не треба мені супроводу додому. Я чемно відмовила, тож лісник, розуміючи, кивнув і попрямував своєю дорогою.
Чомусь, дивлячись йому в слід, я саме зараз втямила, що й досі не знаю його імені і прізвища. Коли дядько з тіткою повернуться з Греції то обов’язково спитаю, а поки у мене є одна справа. Залишивши велосипед під цією велетенською спорудою, я полізла старою іржавою драбиною вгору. Лізти було важко, проте коли висота таки була підкорена, в середині мене заграла переможна симфонія. Коли я торкнулась поручнів і побачила увесь цей прекрасний краєвид, що охопив містечко, ліс і далі, закортіло щось прокричати, щоб повідомити світу про те, де я, та краще не ризикувати, адже небезпека може знаходитися поряд.
Я зняла зі своєї спини майже порожній рюкзак, а з нього витягнула лиш найнеобхідніше – кілька кристалів. Починає світлішати, отже сонце вже скоро вигляне з неба і опустить свої промінці прямо на дамбу, а тут я їх і зловлю. Чекати довелось не довго, проте тримаючи в руках п’ятірку кристалів, я почала сумніватись. Не знаю, чи вірно я роблю, що збираюсь витратити більшу половину їх на сонячні промені. І все ж… Торкаючись свого кривавого кристала, що висить на грудях, я відчуваю, що варто це зробити. Треба рятувати себе. Себе…
- Ну привіт! – промовила я до гіганта, який хоч і рідко з’являється переді мною, але щоразу примудряється засліпити мені очі. – Поділишся зі мною своїми променями сьогодні?
Його промінці, немов почули мене, впали на землю, а звідти, повільно, почали наближатись до дамби, немов пропливаючи по ній угору. Я взяла один кристал і протягнула руку до нього, як раптом він різко засяяв, мало не засліпивши мене повністю і вже назавжди. Дайтфор не могла пояснити правила безпеки? Проте з часом він перестав так сяяти і став схожим на якусь лампу, вдивляючись в яку, в очах з’являються чорні цятки. Спочатку я боялась, що обпечу від нього руки, проте стінки були теплими, а тримати кристал, наповнений сонячним промінням, навіть доволі приємно. Щоб не гаяти багато часу, я продовжила наповнювати кристали сяйвом, цього разу відвертаючи обличчя і заплющуючи очі, а коли закінчила, миттю рушила до драбини.
Раніше, я гадала, що найважче – це дертися по драбині догори, проте виявилось, що найважче – перекинути обидві ноги, щоб спуститись вниз. Лізти вниз – це капець як страшно, адже мені постійно здавалось, що я втрачаю координацію і скоро просто звалюся на траву, проте я таки дісталася землі успішно!
- Місію виконано! – тихенько промовляю я, піднімаю свій велосипед і їду, чимдужче перебираючи ногами на педалях, додому.
Дорогою було страшно, проте коли я зачинила за собою двері то видихнула з полегшенням, опускаючись на підлогу і розпливаючись у задоволеній посмішці. Я це зробила? Так! Я це зробила! Мене ніхто не схопив і навіть не помітив, що я пропустила школу за власним бажанням, хіба, що крім…усієї школи. Проте я не хвилювалась. Лора і Мак все розрулять, упевнена!
Вдома мій телефон за якийсь час самостійно підключився до мережі і почав невгамовно вібрувати у кишені моєї куртки. Витягнувши його, я побачила цілий сорок з гаком повідомлень у нашій бесіді…і одне від дядька, про поповнення мого рахунку на цей тиждень. Дякую! А от Ло і Мак зовсім не були задоволені. Вони не знали детальної причини моєї відсутності, адже того я не додумалась їм написати, тож обоє вирішили списати все на погане самопочуття від того, що я з’їла рибу. Вибачте!.. Зате хоч у фантазіях я спробувала харчі Карен. Гадаю, сьогодні мої жарти мені не допоможуть, принаймі перед Лорою. Вона точно пообіцяє задушити мене від хвилювань, а я ж знаю, що вона хвилюється за нас з Маком.
Я відписала в бесіду, що все добре, а за кілька хвилин відписали й друзі. Переписуючись з ними, я розглядала свої кристали. Вони сяяли і не переставали. Цікаво, як їх використовувати проти вампірів? Потрібно буде ще заглянути до міс Дайтфор і спитати. З цікавості, я закривала камінці у долонях і в темряві вони, ніби, світили ще дужче, намагаючись побороти похмурий світ довкола себе.
Зайшовши до своєї кімната, я рушила до тумби і витягнула з нею свою стару шкатулочку, яка була у мене ще з дитинства. Колись я ховала там всілякі гумочки, прикраси, папірці від жуйок, дизайн яких мені дуже подобався і решту цікавого мені мотлоху. У неї я і сховала свої кристали, засунувши її подалі під свої речі у тумбі. Далі мене чекало ліжко, на яке я звалилась, а за якусь мить й заснула, встигнувши зняти з себе лиш чоботи і куртку.
Коли я прокинулась, в кімнаті було вже темно. Потираючи заспані очі, я потягнулась до свого телефона поруч з ліжком, щоб поглянути на годину.
- Я так довго спала!? – годинник на андроїді показував о пів на шосту, тож я миттю зірвалась з ліжка і побігла вниз до вітальні. – Пощастило.
Карен ще не повернулась, отже все добре. Я не попалась! З відчуттям неабиякої легкості в душі, я сповзаю по стіні у вітальні, торкаючись вже вкотре криптоніту. Наступного разу мені знову доведеться їхати до дамби, тільки увечері.
Наступного дня я добряче отримала від своїх друзів. Лора посварила мене та ще й дала легкого копняка під зад, який тільки розсмішив мене, аніж налякав, а от Мак… Він і досі впевнений, що я щось приховую. Він розпитувався про те і сьогодні, а я продовжувала мовчати, списуючи все на перевтому. Мені доводиться брехати, хоч і очі, можливо, видають зовсім інше.
Зі школи мене забрала Карен – ми домовилися з нею про це вчора увечері. Дорогою додому ми обговорювали те, як краще зустріти моїх “батьків”, коли вони повернуться. Я не дуже знаюсь на приготуванні до свят чи вечірок, проте святкова вечеря здалась мені цікавою ідеєю та зовсім не важкою для її здійснення.
- Сподіваюсь, ми замовимо їжу? – сказала я Карен, ніби це лише пропозиція до чогось неординарного, аніж критика її кулінарних здібностей.
- Ну-у… - протягнула жінка, схоже, зовсім не в захваті від моїх слів. – Я подивлюсь, що можна придумати.
- Дякую.
Вдома я сіла читати одну зі своїх, нещодавно замовлених, книг, яку все ще не дочитала. Історії про вампірів і перевертнів доволі милі і такі легкі, навіть занадто. Тепер, мені навіть дещо смішно, адже я можу осуджувати подібні творіння за критерієм – нереалістично! Шкода, що в критики мене не візьмуть, або ж у письменники. Я б могла стати відомим “вампірорологом”, або ж славнозвісним “вовкулакознавцем”!
Від усіх цих фантазій мені пересохло у горлі, тож я спустилась сходами до кухні, за горнятком гарячого чаю. Ще дорогою, я чула як Карен розмовляє з кимось по телефону. Не встигши дійти до кухні, я почула, як з її вуст вирвалось ім’я мого дядька. Це змусило мене заклякнути і прислухатись до її слів, уважно уловлюючи кожне.
- Вчора я бачила вовка, Дейве! – вовка? Біля лісу? Я думала вони не виходитимуть на зовні, адже навколо купу робітників, які будують огорожу.
- Дейве, послухай! Може все таки приймемо якісь інші міри, більш радикальні! – радикальні? – Адже цей паркан, який вони кладуть, їх точно не втримає! Тай увесь ліс він не охопить! Дейве!
Схоже дядько не дуже хотів слухати її. Але все ж… вона побачила вовка. Я вже й не думала, що один з них вийде з лісу у подобі тварини. Хоча, може вона вигадує, бо все ще боїться… Завтра, я маю повернутися до дамби і зібрати промінці місячного сяйва, от тільки цей місяць буде повним, а отже і вовкулаки стануть сильнішими. Завтра буде страшніше, набагато страшніше ніж учора, але я повинна зібрати те сяйво. Я повинна це зробити, заради того і тих, хто мені не байдужий.
- Мері, ти що спиш?
- Га!? – мене розбудила Лора.
Я заснула на парті, навіть не відчуваючи під собою твердості. Вчора я чомусь не могла заснути, тож дивилась до третьої ранку якийсь містичний серіал, з дуже довгою назвою, яку так і не запам’ятала.
- Мак правий! – продовжувала подруга, спостерігаючи за моїми діями, під час позіхання. – З тобою й справді щось діється!
- Ох, та про що ти, Ло?
- Про що? Ти глянь на себе! Невиспана! Мішки під очима, та ще й на одяг свій глянь! Жах просто! – а тут Лора права. Я вже вкотре вдягаю один і той самий коричневий гольф, тож від нього вже несе потом, який я не відчуваю.
- Досить, Ло! – протягую я з новим позіханням. – Ти ж знає-є-є-ш… я вчора не могла заснути. Останнім часом я надто втомлююсь, сама не знаючи чому, тож це й не дивно, що я не помітила, що від гольфа тхне людською природою.
- Міс – логічність! – Лора показала мені язика і трохи відсунулась, ховаючи ніс у підручник по геометрії. – До мене не підсувайся, смердючко, бо ще й мене обсмердиш!
- НА! – я, жартома, потерлась рукавом у її жовту чисту сорочку, від чого вона мало не звалилась з крісла, намагаючись відсторонитися від моїх дотиків, після чого я підморгнула їй, а потім знову припала обличчям до холодної парти.
А й справді, чого ж я так палюся? Що буде коли приїдуть дядько з тіткою? Вони ж побачать, що зі мною щось не так. Звісно, я не розповім про свої пригоди, та вони й не повірять, а якщо повірять, то тільки у шизофренію, яка буде найправильнішою відповіддю у моїй ситуації. Навіть я б у неї повірила, якби почула про такий діагноз. Зрештою, я можу їх загіпнотизувати, та чи надовго стане моїх сил і сил кристалу? Можливо, варто глянути на все тверезо і просто навчитись з цим жити, напевно пора!
Коли заняття закінчились, друзі запропонували піти разом у одне кафе, яке знаходилось за два квартали від школи, проте я відмовилась, зсилаючи все на незадоволення місіс Карен, якщо я не повернусь додому вчасно. Вони звели плечима і попрощались, а я повалила пішака додому. Залишилось почекати дев’ятої і можна вирушати!
Карен приїхала раніше ніж я очікувала, а з собою ще й привезла кілька своїх страв.
- Так, Мері! – хлопнула вона у долоні, підсуваючи мені чотири тарілки у целофановій плівці. – Ти будеш сьогодні головним дегустатором! Отже, спробуй кожну страву і скажеш, яку краще подати на стіл у неділю! Звісно, якщо тобі сподобаються усі, то я можу приготувати і їх…
- “Не треба!” – прокричала моя печінка. Якщо я відмовлюсь, то ображу місіс Карен, але якщо ні – то мене може знудити, або ще гірше… Тож я можу сьогодні й не потрапити до дамби!
- Ну-у… Гаразд. – я погоджуюсь, а щаслива жінка відкриває переді мною целофан з першої тарілки.
- Це запечена курка у гострому томатному соусі з апельсиновим соком! Албанський рецепт! – цікаво у якому журналі вона його вичитала? “Свята інквізиція: пастки, тортури і не тільки.”? – Скуштуй!
- Добре… - мене зараз знудить. Тож, щоб цього не сталось, я виделкою виколупую маленький шматочок курятини, та під пильним і трохи здивованим від порції на виделці поглядом Карен, підношу його до рота. Пережовую. Мене не нудить але смак тут досить дивний… Лайно якесь!
- Ну як тобі?
- Смачно, але… апельсиновий сік все псує! Не треба його додавати!
- Але ж це рецепт! У журналі писало, що він потрібен.
- А це суто кулінарний журнал?
- Ну… ні! І все ж, там багато рецептів і…
- Ну от! Краще приготувати, щось за рецептами зі справжньої кулінарної книги і не інакше!
- Так але… Ну гаразд. Інші мої страви приготовані не за рецептами з журналів, тож думаю тобі сподобається! – ні! Вона відьма – все продумала!
- Це… що? – переді мною була тарілка, заповнена чимось дуже схожим, сподіваюсь тільки схожим, на… жуків.
- Це таргани! Мексиканські у шоколаді! – ой ні…
- Де Ви їх відкопали?.. – питаю я крізь зуби, вже й не намагаючись приховати свою відразу.
- Я замовила їх спеціально, уже мертвих, щоб приготувати. Адже нещодавно був Хелоуін, а твої батьки не мали часу святкувати його, тож я подумала…
- Можна я не буду це їсти? – проскрипіла я зубами, як раптом задзвонив телефон у вітальні і місіс Карен попрямувала до нього. Я ж бо, кинулась до своєї кімнати, тримаючись за рота, щоб раптом не розкидати свою “відразу” по всьому домі.
Що за дивна жінка і що за дивні смаки у неї? Курятина в апельсиновому соці? Мексиканські таргани у шоко…
- У-м! Так… Мері, не згадуй про це! – говорю я сама до себе. – Краще подумай, що брати з собою і як вилізти спід варти цієї дружини Джорджа з джунглів.
Я витягнула зі свого рюкзака усе і зібрала тільки необхідне. Нещодавно я про дещо згадала. У спальні моїх опікунів є дещо цікаве – перцевий балончик тітки Еліс! Вона часто ходила до роботи і поверталась додому пішки, а іноді затримувалась аж до пізнього вечора, тому дядько купив їй перцевого балончика, щоб вона, в разі небезпеки, змогла себе порятувати. Гадаю, нічого страшного, якщо я позичу його на один вечір.
Я тепло вдягнулась, взяла з собою ліхтарика і куртку з рюкзаком у руки. Зачинила кімнату і вирушила вниз до вітальні. Карен розмовляла по телефону зі своєю мамою, тому я вирішила діяти просто зараз. Доки жінка розмовляла, споглядаючи час від часу на мене, я підійшла до неї і стала навпроти, міцно стискаючи свій талісман і вдивляючись їй пильно у вічі.
- Що? Мамо, зажди хвильку! – Карен закрила телефон долонею, звертаючись до мене. – Чого ти хочеш, Мері? Кажи вже!
Я мовчала близько пів хвилини, намагаючись проникнути очима у її свідомість, аж доки у Карен не здали нерви.
- Мері Міднайт! – крикнула жінка, від чого мене аж затрусило. – Я здається спитала тебе, чого ти стоїш тут і заважаєш мені розмовляти?
- Я просто… хотіла прогулятись. – промовила я.
- Що-о? – очі Карен мало не полізли на її лоба… буквально! – Ти гулятимеш вночі? Ану миттю до своєї кімнати! І щоб, коли я завершу розмову, ти була там!
Не вийшло! Я вбігла до кімнати, наче ядро, яким вистрілили з гармати. Я гадала все вийде, я ж усе робила так як і тоді, на заняттях з міс Дайтфор. Та й коли я, несподівано для себе, загіпнотизувала Карен… Що ж зараз пішло не так!?
І все ж, я мала дістатись дамби і якомога швидше. Тепер Карен точно проконтролює чи я у своїй кімнаті і навіть замок не допоможе. Що ж робити?
Друзі не переписувались, вовк не з’являвся і не спостерігав за мною у вікно. Я лежала на ліжку, перевдягнувшись у піжаму, очікуючи приходу Карен, та вона все не з’являлась. Час від часу я відчиняла двері, тож постійно чула, як вона розмовляла по телефону. Скоро на небі вийде місяць, та я все ще не на дамбі і навряд встигну дістатись вчасно…
- Ну чому ти не допоміг мені? – питаю свого кристалу, який аж зачервонівся від сорому. Принаймі хочеться у це вірити.
Я лежала у ліжку і переглядала новини Тонберга на його офіційній сторінці у Facebook. На годиннику була десята, коли Карен завітала до мене і побажала солодких снів. Я відповіла тим самим і прикинулась ніби лягаю спати.
Мені вистачило п’яти хвилин для того, щоб втягнутись. Виходити через парадні двері ризиковано, тому я вирішила вилізти через вікно. Чесно кажучи, я ніколи такого не робила, проте нічого іншого не вигадала, тому довелось спробувати. Натягнувши на плече рюкзак з усім необхідним, я обережно перекинула одну ногу через вікно, посидівши кілька секунд на підвіконні, думаючи як же так злізти, щоб не гепнутись на тверду землю. Потім, намацавши перекинутою ногою виступ, я перекинула іншу і з нього ж зістрибнула, приземлившись на коліна й руки.
- Боляче… - простогнала я, підводячись на ноги й обтрісаючи руки від залишків ґрунту. – Зате дієво.
Я побігла до гаражу, де стояв мій велик, проте той був зачинений. Невже Карен дібралась до ключів від нього?
- Що ж робити? – я обертаюсь, вдивляючись у темряву, яка охопила ліс позаду мене. – Пішки?..
У мене не такий великий вибір, та й поки повертатись у дім не варто, адже Карен все ще не спить. Я витягнула ліхтарик з рюкзака і посвітила перед собою, крокуючи до дверцят огорожі. Мені страшно іти туди і все ж…
- Нічого не станеться… - промовляю сама до себе, виходячи на доріжку біля лісу.
Світло ліхтарика потужне, та мені не легше від цього. Увесь час я чула якісь дивні звуки навпроти себе, чи то хрускіт гілок, чи шелест листя, яке ще не встигло зогнити на землі. Почувши щось підозріле, я наводила ліхтариком у те місце, проте бачила лише лісовий простір і жодного ворога чи друга поблизу. Це мене трохи заспокоювало, але я все ще боялась кожного наступного кроку, від чого усе всередині стискалось, а на зовні – я стискала свій талісман. У цю мить мені здавалось, що тільки він зможе мене захистити від чийогось нападу.
Ступаючи кожен крок, кортіло повернути назад, проте я все ж йшла, картаючи себе за таку дурну витівку. “Дурепа, дурепа, дурепа!.. Дурепа – Мері!” – сварила я себе подумки, а от ротом лиш видавлювала тяжке, гаряче дихання, боячись, що і його зможуть почути. Не знаю, скільки минуло часу, але до дамби ще дуже далеко, а чим далі я відходжу від дому, тим важче буде врятуватись, адже до сховку доведеться далеко бігти.
Пройшовши ще трохи шляху, я зупинилась. Знову звук. Звук тряскоту, шелесту листя… кроки! Я знову почула, щось схоже на небезпеку збоку лісу, та посвітити ліхтариком не наважилась. Не довго довелось вдивлятись у лісову темряву, адже кристал почав легенько тремтіти. Я схопилась за нього, а потім почула звук з хащів, а за ним жовті сяючі вовчі очі. Я кинулась навтіки!
Той вовк ніби й не збирався мене наздоганяти, оскільки я не чула чи він наближається, проте хвилювання мого кристалу змушувало довіритись прикрасі, а не копатись у здогадках, ніби цей вовк може бути хорошим. Зараз немає хороших, особливо коли ти сам, а навколо темний ліс, де вже безвісті пропало купу людей. За мить, я, тікаючи від звіра та власного страху, розумію… Я біжу не у той бік! Та зупинитись вже не можу. Ноги не дозволяють! Вони, немов злякались ще дужче за мене і несуться кудись далі… Далі аніж потрібно!
Я, вперше за увесь цей час біганини, озираюсь – вовка нема! Хотілось вже зупинитися, та це сталось і без моїх зусиль. Я на когось наштовхнулась і впала просто на нього, вірніше на неї…
- Агов! Обережно! – крикнув знайомий дівочий голос. При падінні, я впустила свій ліхтарик, але й без нього зрозуміла на кого звалилась.
- Лора? – миттю питаю, підводячи на неї погляд.
- Мері!? – здивовано відповідає Ло, а після на нас падає різке, яскраве світло.
- Мері, це ти? – питає знайомий чоловічий голос. – Що ти тут робиш?
- А ви? – питаю я, все ще лежачи зверху на подрузі.
- Ми йшли до тебе! – відповіла Лора, намагаючись скинути мене з себе.
- Навіщо?
- Ти якась пригнічена останнім часом. – говорив Мак, тримаючи однією рукою руль свого велосипеду, а іншою відводячи ліхтарик подалі від наший з Ло очей. – Ми хотіли зробити тобі сюрприз і прийти аж пізно вночі, щоб залишитись з ночівлею…
Мак не встиг договорити, як перевів погляд прямо перед собою і закляк на місці. Я різко озирнулась, та побачивши позаду велетенського звіра, який, під світлом ліхтарика, повстав в увесь зріст, одразу ж кинулась на ноги.
- Вставай! – я крикнула і миттю стала піднімати Лору, поки та все ще не розуміла, що відбувається. – Забираємось!
- Що? Що таке з вами? – розпитувала Ло, аж доки не поглянула перед себе і не зустріла звіра на власні очі. Тоді-то Лора різко й голосно закричала, після чого вовкулака вмить кинувся до нас.
Всі втрьох ми побігли у протилежний бік, та як тільки звір почав наздоганяти, а мій криптоніт тремтіти все дужче, ніби намагався вирватись з ланцюжка, на якому висів, мене наче щось різко осяяло і я, біжучи між обома своїми друзями, взяла їх за руки і штовхнула разом із собою вбік. Там був невеличкий рівець, куди ми разом звалились і звідти, обертаючись на спини, продовжили спостерігати за вовком. Той перебіг нас і рушив далі, а коли помітив, що ми залишились позаду нього, почав повертатись.
- Що робити?... – спитав Мак, ніби очікував, що одна з нас щось вигадає, та в такій ситуації кожен був безсилий… окрім мене!
Вовкулака, крокуючи на своїх двох та тримаючи при цьому осанку, немов якийсь вовк – аристократ, побачив де ми лежали і, не відводячи від нас свого погляду, сповільнив свій хід, наганяючи ще більших хвилювання і страху. Я відчувала, як тремтять мої друзі. Не хотіла, щоб вони бачили те, від чого увесь цей час намагалась рятуватись я, хоч те, як я вчинила сьогодні – було безглуздо! Ніяк не виправдано! Хоча… Якби мене не було поруч з ними зараз, то цей звір міг би їх вполювати, а я б цього й не знала, та тепер… він вполював нас! Усіх трьох! Але я… Я не така проста, як він думає.
Вовк підходив все ближче, від чого Лора, налякана до смерті, схопила мене за руку. Ні! Ти не беззахисна і Мак також! Я захищу вас! Мені лиш потрібні його очі.
- Мак. – промовила я до друга, повільно тягнучи долоню до свого талісману. – Торкнись мене!
- Що? – кинув він, ледь оговтуючись від страху. – За що торкнутись?
- За руку чи плече. – він послухався й схопив мене за руку ближче до плеча. Правою, я тримала долоню Лори, а лівою – міцно стиснула криптоніт.
Він був вже близько, та сам ніби чекав чогось, тож не вставав у вовчу стійку для нападу, яку я бачила колись, а я ж бо – чекала доки зможу повністю побачити його блискучі жовті очі. Ще ближче… ще… ще трохи…
- Мері? – почула я збоку голос Мака, але реагувати не могла. Я думала лише про нього. Про вовка. Про його очі!
Перевертень підійшов ближче, став перед нами і от тепер, я змогла повністю зазирнути йому у вічі, а він зазирнув у мої. Ще мить і раптом… він закляк! Потім почав роздивлятись, ніби шукаючи нас. Ніби ми кудись щезли. Не знаю, що робили тоді Ло і Мак, чи то переглядались одне з одним, а може й навіть перегукувались від того що й самі не розуміли, що відбулось, та я не могла до них приєднатись. Я весь час продовжувала вдивлятись у очі звіра, намагаючись його загіпнотизувати.
Вовк почав принюхуватись, та і це йому не допомогло, тож за якийсь час він все кинув і миттю рушив кудись далі дорогою, убік до мого дому. Мабуть він подумав, що ми могли побігти далі, чи що… проте це все ж означало, що мій гіпноз вдався. Вовк більше не бачив нас, не чув і не відчував. З часом і мій криптоніт перестав тремтіти.
Я була рада, що змогла когось загіпнотизувати так вдало, що змогла врятувати своїх друзів з лап кровожерливої істоти, навіть раділа, що взагалі вирішила піти до дамби, от тільки одне не даватиме мені спокою – тепер і мої друзі дізнались про світ, від якого я так старанно намагалась їх вберегти.