Цього дня над болотами знову чорніли зловісні хмари, серед літа запахло осінньою вогкістю, а холодний вітер пронизував до кісток.
У самому болоті, серед чортів, атмосфера теж не вирізнялася привітністю:
- Тебе привела сюди людина, маленька дитина, і ти так просто відпустив її, назвавши своє ім'я? - обурювався батько.
- Дорогий, адже він і сам ще дитина, не варто так злитися, - примирливо сказала мати, погладивши розлюченого главу сімейства по руці.
- Ти хоч розумієш, чим це може обернутися? Ти розумієш, що подібна помилка може коштувати тобі життя? - продовжував чорт.
- Вона добра, вона мій друг - тихо шепотів Кріс, низько опустивши голову. - Вона не стане це використовувати проти мене.
- Не використає! Звичайно ж, не стане! - саркастично повторив батько. - Скільки людей ти побачив на своєму віці, що смієш так стверджувати? Думаєш усі казки про них вигадки? - він спрямував колючий погляд на Кріса.
- Люди злі істоти, які думають тільки про свою вигоду. Яким завжди мало отриманих благ, вони не вміють задовольнятися малим, готові жертвувати чим завгодно, але тільки не своїм добром, - продекламували завчений текст старші брати. За час відсутності Кріса, їм нескінченно довго втовкмачували, чому не можна наближатися до людей.
- Як ти не розумієш? Вони згадують про слово дружба, коли їм же це вигідно. Є один варіант, як виправити ситуацію, ти покажеш нам цю дитину і ми відведемо її для навчання чаклунства.
Болотні та лісові чорти намагалися триматися від людей подалі, а тих, що мешкали в людських селах, називали нечистими, за вугільне забарвлення, якого вони набували. Єдиним винятком були знахарі, відуни, які проживали як відлюдники. До них істоти ставилися з шануванням і благоволінням. Життя чортів довше за людське втричі. Вони пам'ятають пустельників ще зовсім маленькими, траплялися випадки, що рятували немовлят, яким не було й дня від народження, і після такого, ті, що стикалися з подібним, дивилися на людство з огидою. У навчанні брали участь старійшини і безпосередньо сам знахар, місце якого потім займала дитина.
- Що? Ні! Вона любить свою сім'ю, і вона дала слово! Я не буду уподібнюватися до тих людей, яких знаєте ви, - запротестував Кріс, на пропозицію батька.
Він бачив, як мати піклується про доньку і з якою любов'ю в голосі говорила про свою сім'ю Ася. Вона ні за що на світі не захоче кинути рідних.
- Тоді не проси допомоги, коли будеш у неї в ув'язненні! - остаточно розлютившись заорав батько, його очі блиснули яскраво-червоним і він розчинився.
Думка про ув'язнення боляче встромила Кріса, він ще пам'ятав ту страшну скриньку, в якій прийшов до тями, але ж дівчинка не така, як люди з казок, адже вона добра і мила.
Повернутися додому було добре, якби не наганяй Тепер же його роздирали сумніви. Що якщо він помилився в Астрід і даремно назвав своє ім'я? Адже вона маленька дитина, хіба діти бувають серйозними? Хоча Ася була... Іноді Кріс дивувався, як швидко міг змінитися її настрій із жартівливого на серйозний.
Найбільше його поверненню зраділи брати. Передчуваючи, що тепер тотальний контроль трохи зменшать, звернувши всю увагу на молодшого.
Мати довго ридала, не випускаючи з обіймів, шкодуючи, що Крісу тепер усе життя доведеться кульгати, і навіть "як сильно ти виріс", що захоплювало інших, з її вуст звучало з жалем і докором.
Батько, насваривши і не отримавши повного каяття від винуватця, тему більше не порушував, але в погляді Кріс щоразу відчував докір, тому намагався якомога рідше потрапляти батькові на очі.
Після повернення Кріс став для інших своєрідною дивиною: з-поміж інших він виділявся білим забарвленням і великим розміром. Молоді чортенята можуть часто змінювати колір залежно від енергії, яку поглинають, і набувають свого постійного кольору, зумовленого родом діяльності та середовищем проживання, до сімдесяти семи років. Але білого серед них не бувало. Про білих чортиків навіть казок не було.
Найбільше дивувало і насторожувало те, що він таким став після спілкування з людьми. Адже кожному навіть найменшому чортеняті відомо, що люди - злі й підступні істоти, і енергія в них темна. Тому їм не можна показуватися на очі. Взагалі не можна, щоб про існування чортів знали. Одна справа що вони говорять, але не вірять, а інша - коли кожен почне згортати все на хвостатих.
***
Тепер, коли Кріс повернувся до рідних, дні для Асі тягнулися неймовірно довго.
Дівчинка сумувала за таким незвичайним другом, але твердо тримала слово не викликати кульгавого. Перший місяць це давалося їй нелегко, але поступово вона змирилася, і намагалася якомога більше допомагати вдома по господарству. Хвороба здається відступила і головні болі не турбували дитину. Але коли ж вони закінчилися і що послужило причиною Ася навіть не замислювалася, немає і добре.
Так пролетіло літо, осінь змінила зима, а чортеня не з'являлося в селищі. Особливо сумно було в зимові свята, коли діти й дорослі збираються у величезні компанії, веселяться, танцюють і співають.
У народі існувало повір'я, що у вечір ворожінь чорти збираються навколо осель і відповідають на поставлені запитання. Їх приманювали різними способами, але в основному солодощами, які розсипали біля воріт.
Дівчинка, потай від матері, залишила велику ватрушку за хвірткою. І весь вечір сиділа біля вікна, спостерігаючи за пухнастими сніжинками, що зрідка пролітали, ніби наздоганяючи одна одну. Ася як ніколи чекала, що Кріс навідається на свято, але він не з'явився, що її дуже засмутило.
Мама помітно почала повніти і швидко втомлюватися. Домашні справи все частіше виконувала донька. Ася пишалася, що їй довіряють більше обов'язків. І з нетерпінням чекала весни, як сказала баба-повитуха, у їхній родині ще до літа має з'явитися немовля. І ось тоді їй точно не буде нудно!
- Коли ти народилася, - розповідала мама, - ти була зовсім крихіткою! Ось така, - вона розводила руками, показуючи розмір і ніжно посміхалася.
- Ну це не така вже й маленька, - задумливо протягувала донька, уявляючи курча.
"Але в них є дзьоб, яким пташенята розкльовують шкаралупу, а як же вчинить малюк?" - замислювалася вона, поглядаючи на мамин живіт.
Ася була досить дорослою, і тому знала, що мама носить крихітку в животику, від чого той росте, а коли прийде час, вони покличуть повитуху, і вона дістане їм малюка.
- Мамо, а як ми дізнаємося, що пора? Може він уже дозрів? - неодноразово, погладжуючи величезний живіт, запитувала вона.
- Не бійся, він сам попроситься, - відповідала мати, притискала Асю до себе і ніжно гладила по голові.
Так, за щоденною хатньою роботою і тихими розмовами про малюка, непомітно минула весна.
Тепер стара повитуха або її учениця навідувалися щодня. У найочікуваніший день, Асю відправили допомагати в поле, воно було недалеко від будинку, і батько раз у раз із хвилюванням і нетерпінням поглядав на стежку, що вела в селище.
- Тату, хочеш я збігаю подивитися, як мама? - запропонувала Ася, перехопивши його погляд.
- Не потрібно, донечко, краще присядемо в тіні й відпочинемо, тітка Марфа за нами пошле, якщо знадобиться.
І справді не минуло й години, як з'явився рудий сусідський хлопчисько і батько з донькою поспішили додому.
Поруч із мамою спала маленька рожева грудочка, батьки світилися радістю, у їхньому домі сталося диво: з'явилося нове життя.
- Як назвеш братика? - запитала Асю, повитуха, яка приймала пологи.
- Братика? У мене братик! - усміхалася дівчинка, - Ми й не думали над ім'ям, - її серце тремтіло від щастя, - може Крістай?
Мама схвально посміхнулася:
- Мені подобається: Астрід і Крістай. Іди поглянь на нього ближче, - майже пошепки промовила вона.
- Він такий маленький, крихітко, - з розчуленням дивилася дівчинка, - можна його погладити?
На що мати ствердно кивнула. Малюк був закутаний у білу пелюшку і нагадував згорток, можна було розгледіти тільки його зморщене личко. Ася акуратно ледь торкаючись тканини погладила нового члена сім'ї.
Тепер дні побігли набагато веселіше: турбота про молодшого братика, займала весь час.
- Моє маленьке янголятко, як же я тебе люблю. Швидше б ти підріс, - шепотіла Астрід, заколисуючи малюка.
Коли дитя солодко спало в колисці, був час погратися на вулиці, або допомогти по дому. Їй подобалося, коли мама, дивлячись на її старання, притискала її до себе, цілуючи в маківку.
- Мамо, мамо! Дивись, він мені посміхнувся! - сміялася від щастя Ася. - У тю тю, у тю тю, - корчачи кумедні пики, забавляла братика.