Сьогодні з боку лісу небо затягнулося темними хмарами. Моросив дрібний, облоговий дощ. Така погода була не рідкість у тутешніх місцях і загрожувала протриматися тиждень.

Село ніби вимерло, тільки качки й гуси заповнили вулиці, купаючись у калюжах.

Зате болото надзвичайно вирувало. Бульбашки повітря, що піднімалися, створювали зловісне шипіння, жаби переходили на крик, а чортенята сиділи нижче трави.

- Як ви посміли ослухатися батька? - плакала їхня мати. - Мій бідний синочок! Моє мале дитя! - не переставала завивати вона.

- Усе, я ухвалив рішення, - похмуро відгукнувся глава роду. - З цього дня чорти не зможуть покинути болото.

- Але... - зірвався писк в одного з караних, який миттю сховався за спинами інших.

- Водяний закриє гладь, тепер здатність вийти залишиться тільки в мене, матері та двох старших. Усе! - грізно гаркнув він. - Вам на умі одні тільки забави. Загубили молодшого!

- Але, батьку, адже тут недалеко. Дай нам шанс! Ми миттю знайдемо його!

- Знайдеш? - прошипів тато, дивлячись повними обурення очима. - Думаєш краще за мене? Я обшукав кожен куточок того села! Дощ! Дощ - омив кожен міліметр - і не відчув сліду!

На це чортенятам не було що заперечити, бо вода чітко вбирала в себе всю інформацію і передавала водяному. Потрап хоча б крапелька на чортеня і вони б знали про його місцезнаходження. Тим паче дощ не обмежувався одним селом.

З розмови дорослих діти знали, що батько навідувався навіть у людські оселі, у кожне, де вимовлялося слово "чорт". Усе марно. Молодшого ніде не було.

***

Ася весь вільний час поглядала на клаптик вовни, який сховала вчора в кишені. Може їй здалося? Чи це все був сон, а її дитяча фантазія пов'язала його з реальністю?

Як на зло, весь тиждень вона ні на мить не залишалася сама. І поговорити з клаптиком їй би ніяк не вдалося.

Згодом вона схилилася до думки, що це все її уява. І думати про зустріч із незвичайним гостем перестала, а шерсть поклала у свою скриньку до дрібничок і... шматочок хліба, а раптом їй не здалося?

Але хліб зачерствів, ні хто до нього не доторкнувся, що ще більше переконало дівчинку в неправдоподібності того випадку.

- Ну і довго ти мене в коробці тримати надумала? - фиркало чортеня.

Ася оторопіло втупилася на незадоволену істоту. За два тижні дівчина встигла остаточно переконати себе, що все було сном, і зараз намагалася усвідомити: вона заснула, чи все-таки ні.

- Ну чого ти на мене втупилася, як баран на зачинені ворота?

Ти, може, погодувати мене зволиш? Тільки уяви, як я зголоднів! Ех, добре було на болоті, це тобі не темна скринька, так і здохнути можна, поки від тебе їжі допросишся. Ау-у-у!

- Тс-с. Зараз погодуємо, погодуємо, не галасуй ти так, - прийшла до тями Ася. - А чого ж ти так довго не з'являвся, А? Я вже чого тільки не передумала!

- Менше, менше думати треба! Ти мені за минулий раз молочка обіцяла, пам'ятаєш таке? - примружившись запитав чортик.

- Так, так зараз наллю, - засуєтившись і посміхаючись про себе, відповіла йому Астрід. - Слухай, зам'ялася вона, а тобі як краще: у блюдце чи чашку?

- Я і з глечика можу попити! - блиснув чорними намистинками голодуючий.

- А ні, так не піде! Тоді в чашку!

- Жаднюга!

- Ха-ха, - придушила сміх малятко. - Хто це ще з нас жаднюга? Ти це випий спочатку, буде мало, я тобі ще наллю, але ж ти мені так і не відповів, чому не з'являвся довго? Додому бігав?

- Ех, - напившись досхочу молока і присівши, спершись спиною на чашку, відповідав чортик. - Яке там додому! Мене після твоїх ласощів на тринадцять діб вирубило! Енергія в хлібці чиста була, світла й так багато, що без сну ніяк не перетравити! А оклигав, то дивлюся й зрозуміти нічого не можу, у скриньці з купою барахла якогось та ще й жодної шпаринки, жодної свердловини замкової. Тільки голоси людські звідкись ззовні доносяться. Думаю: "Все! Продала мене дівка." Нам батько розповідав, що до людей наближатися не варто. Вони надто лукаві, обдурити можуть, замкнути можуть. Думав усе! Попався!

- А я вже вирішила, що привидівся ти мені! Ти наш домовик?

- Що? - поперхнувся Кріс. - З глузду з'їхала, ти що домовиків не бачила? Та хіба ж я схожий на домовика? Ох, і насмішила.

- Ну взагалі-то не бачила я домовиків. Але бабуся розповідала, що якось... грубку коли розтопили... на заслінці силует його відбився, бо він спав там у той час. Так от ти трохи схожий на нього.

- Хм, що й хвіст відбився?

- Хвіст? Не пам'ятаю я там ніякого хвоста, а от за розміром з долоньку, як ти!

- Так не знаю, що у вас там відбилося, але ви люди, називаєте нас ЧЕРТЯМИ, а не домовиками, ясно тобі?!

- Ясно, ясно, а чому ти не рудий?

- Ти мене остаточно вирішила доконати своїми дурними запитаннями, чи як? З чого це я, на твою думку, маю бути рудим?

- Ну як, з чого... У нас на Онуфрія, коли він бешкетує, так кажуть: "От, чорт рудий!". А він сміється і біжить щодуху, щоб не наздогнали, аж веснянки сиплються!

- Прям таки сипляться? - примруживши і без того маленькі оченята, запитало чортеня.

- Так і сипляться... - протягнула Ася.

- А вони в нього що: у кишенях?

- Хто? - зі здивуванням перепитала дівчинка.

- Хто, хто веснянки його! Звідки вони сипляться, ти бачила?

- А... ні, не бачила. Мені то звідки знати? У мене ж їх немає, а от його, щойно сонце пригріло, одразу ластовинням і посипало.

- Ох, умора, - сміялося чортеня зігнувшись навпіл. Його дуже веселила безпосередність дівчинки та її сприйняття світу.

- Ох, Ася, Ася! Ну ти й кумедна! Гаразд вже так і бути, розповім я тобі якось про нас. Але ти мені скажи, поки я був замкнений, чи не було погодки, як того дня, коли ми познайомилися?

- Ти про смерч? - широко розплющивши і без того великі очі, запитала дівчинка. - Ні, не було.

- Дивно. Сам то я назад не доберуся, - погладжуючи хвору ногу, сказав чортеня.

- Залишайся в мене! Я буду про тебе піклуватися.

- Дякую, ти дуже гостинна, от тільки щось зовсім мені не хочеться в коробці сидіти, та й за своїми я скучив.


Ася надула губки: - Ну не хочеш, як хочеш! - з дитячою образою, склавши руки на грудях і демонстративно відвернувшись. Звісно хотілося, щоб новий друг залишився, хоча й розуміла, що він теж може сумувати за мамою. При цій думці серце дівчинки пом'якшилося, і вона, співчутливо дивлячись на чортеня, запитала: - А чому ти не можеш додому повернуться? У тебе ніжка болить? Хочеш я тебе віднесу?

Маленьке чортеня було не готове до таких різких перепадів настрою дівчини, їм багато страшилок про людей розповідали, але такого він явно не очікував. Тому кілька хвилин просто мовчки дивився на неї з подивом.

З одного боку йому дуже хотілося швидше дістатися до своїх. Але чи можна показувати людям своє житло? Може їм тільки й потрібно з'ясувати, де вони живуть, а потім біди не обернешся. Гарне завдання перед ним стояло. І вдома по голівці вже точно не погладять. А якщо ще із собою й людину приведе... Є над чим подумати. Взяти з неї клятву? Але людям властиво порушувати клятви. Ніби для них немає нічого святого! "Дурні! Не відають, що творять!" - як часто любив повторювати батько. Ні, це не варіант, треба чекати, поки нога перестане боліти.

- Знаєш, я, мабуть, у тебе поживу трохи, а там подивимося!