Кріс був тим ще чортеням. Серед усіх своїх побратимів - найдрібніший, найспритніший, найспритніший. А до чого ж йому подобалося дуріти і стрибати по дахах будинків старого села, що знаходилося поруч з їхнім болотом! Це були найбожевільніші і найщасливіші пригоди в його дитячому житті. До слова сказати, Кріс не належав до болотних чортів. Тут його родині довелося жити з волі випадку. Після того, як померла ворожка, в її стару хату влучила блискавка, позбавивши тим самим численне сімейство житла. Старий водяний, з яким водила дружбу колишня господиня, прихистив їх у себе, виділивши невелику частину болота. Батько час від часу йшов у гущавину лісу на промисел, а чортенята, скориставшись його відсутністю, щодуху мчали до селища.

Селяни, дивлячись на чорний вихор, що мчав на село від болота, швидше за вітер ховалися в хатах, зачиняючи віконниці й молячись, щоб напад обминув їхній дім стороною.

Ось і цього разу, щойно батько за поріг, як болото запузирилося, ніби закипіло, а з нього так і помчали чорти. Були вони заввишки з жаб, але розгледіти їх звичайній людині неможливо, бо й миті не минало, між їхніми танцями, стрибками, зворотами, обертами і перекрутами.

Де яка білизна у господині на вулиці висіла, все в бруд та пил забруднять, начиння кухонне перевернуть, птаха налякають. А якщо в кота в мисці молоко свіже відчують, так і тарілку за село понесуть, і до вечора там і сидять, купаються і п'ють.

Тільки цього разу Кріс, стрибаючи по дахах, поки інші шукали чим поживитися, випадково потрапив у димар. Та так сильно його приклало, що він і відключився.

Пощастило ще маляті, при падінні він відскочив від каміна до віника, де спокійно можна було прийти до тями, а не то погано справа б закінчилася.

Розбудив чортеня аромат свіжоспеченого хліба.


- Ах! Що за чудовий запах? Ніколи я ще такого не відчував! Звідки ж він доноситься? Що ж так смачно пахне? - очі в малюка посолов'яніли, а в животику вмить заурчало.

Ось він і вийшов з укриття не оклигавши толком, повільно рухаючись у напрямку до столу. У кімнаті було тихо, десь далеко, з вулиці долинали голоси, але кого це хвилюватиме, коли перед тобою небачені ласощі?

- На болоті такого не знайдеш, - ковтаючи слинки й зачаровано дивлячись на хліб, сказало чортеня.

- А ти живеш на болоті? - почув він дзвінкий голосок.

З переляку Кріс метнувся вбік і впав у мішок борошна. Дзвінко чхаючи й протираючи обличчя пензликом на хвостику, він озирнувся. Зверху на нього дивилася світловолоса дівчинка років семи.

- Давай я тобі допоможу, - повільно простягаючи ручку, сказала вона. - Ти такий миленький і маленький, як мишеня, тільки худий, - хихикнула дитина.

- Я? Я не худий! Ми всі такі! А ім'я я тобі не скажу! Ясно тобі? Не дочекаєшся! Ти навіщо мене налякала?

- Я? Я не хотіла, вибач мені, будь ласка, не думала тебе я лякати.

- Ага, не думала вона, тоді чого підкрадатися було? Краще б нагодувала мене, а то тільки сміятися і лякати, більше нічого не вмієш!

- Чому це? Умію я все, - заперечила дівчинка. - Ось хочеш хлібця? Гаряченький ще. Скоро мама свіжого молочка принесе.

- Мама? - перепитало чортеня, - то ти ще дитина? Ти ще маленька?

- Нічого я не маленька - надулася Ася, - мені вже майже сім!

- Сім??? Сім років чи що?

- Так сім.

- Мені тільки два... та ти й справді вже велика. Ну давай, годуй уже мене хлібом! - тупнув ніжкою Кріс, від чого здійнялася невелика хмарка борошна і він знову зачихав.

Дівчинка плакала від сміху.

Трохи згодом, заспокоївшись, Ася витягла Кріса з борошна, посадивши на стіл, ближче до хліба. Потім відщипнула невеликий шматочок, який вийшов трохи більшим за чортеня і з розчуленням спостерігала, як його очі горіли від щастя. Маленька істота намотувала кола навколо відведених їй ласощів, раз у раз облизуючись і принюхуючись. Тільки від одного запаху в нього паморочилося в голові, а смак підносив на вершину блаженства.

- Ну смачно, ням-ням-ням, ну і ситно, ням-ням-ням, - примовляв він. Не минуло й п'яти хвилин, як відламаний шматочок був з'їдений, а очі почали заплющуватися. - Спасибі тобі, господиня, догодила! Зараз молочка б дочекатися, та боюся сил не вистачить. Ех...

- Звичайно не вистачить! І куди тобі все влізло? - здивовано дивилася дівчинка, плескаючи світлими віями, - такий маленький і такий-такий ненажерливий, - протягнула вона.

- Хах, поду-умаєш, - махнув ручкою гість. - Шкода чи що?

- Та ні, не шкода. Може тобі ще чого?

- Хм... Чого, - позіхаючи перепитало чортеня, - досить поки що. А-а-а... - тут він насторожено прислухався до скрипу дверей: - Слухай! Не говори нікому про мене, добре? Ти ж умієш зберігати секрети?

- Добре, - закивала головою дівчина.

У цей момент двері відчинилися і зайшла мама, але чортеня вже встигло обернутися клаптиком вовни, який Ася дбайливо сховала в кишеньку своєї сукні.

- Астрід, ти зголодніла? - дивлячись на хліб, запитала жінка.

- Так, трішечки, - опустивши очі в підлогу, відповіла дівчинка.

- Нічого, зараз будемо накривати на стіл, - ніжно доторкнувшись до щоки дитини, сказала мама. - Ти ж мені допоможеш? Як ти почуваєшся?

- Спасибі, мамо, вже набагато краще, - швиденько притулившись і обійнявши невисоку жінку, сказала дівчинка.

Для своїх років Ася була надто серйозною дитиною, колись безтурботно гуляла на вулиці, відтепер дедалі більше намагалася допомагати мамі, в перервах між нападами хвороби. Усе почалося з невеликого нездужання, потім її переслідував головний біль, біль - до втрати свідомості. Настоянка, приготована знахаркою, допомагала тільки на час, і запаморочення, непритомність поверталися щоразу з новими силами.