Не встигло зійти сонце, як дві маленькі фігурки попрямували в бік гнилого лісу, що дістав назву через велику кількість боліт, які там розташовувалися. У руках малятко тримала маленький вузлик із хлібом і сиром. Кріс шкандибав поруч, спираючись на паличку, крекчучи час від часу, поки не почав спотикатися на кожному кроці, розуміючи, що далі сил просто не вистачить.

- Усе, не можу більше, - стогнав кошлатий, розкривши лапки й падаючи на спину в траву.

- Так ти й ледачий ніби Сейка, - потішалася дівчинка, прекрасно знаючи про хвору ногу друга, хоча цю тему вони не порушували майже від самого знайомства.

- Треба було з собою і Сейку брати, - надувши губки стогнав чортеня, - подивився б я, хто з нас ледачий, та тільки ж пан хвостатий навіть прокинутися не спромоглися, - голосно розреготалася малеча.

- Ну, а мені потім обох вас тягти, чи що? - уявляючи в барвах, як вона бере в одну руку кота, в іншу - чорта, а в зуби - вузлик із провізією, і тупотить дорогою. - Гаразд лізь на плечі, час ранній, ще багато пройти потрібно, поки сонце не припекло, мені ж потім назад повертатися.

У цей бік лісу не було добре протоптаної дороги, тільки самотня стежка грибників, що не боялися заглиблюватися в гущавину, і та лише вгадувалася.

Йти було важко, ноги раз у раз плуталися в траві, а сонце вже припікало в спину, в тіні дерев було прохолодніше, але кількість комарів лякала.

- Ти хоч хвостом відмахуєшся! А мені як? Які вони здорові! - здивувалася дитина, - це скільки ж крові треба випити, щоб такими вимахати? І від села далеко кого вони тут їдять?

- А ти хіба не знаєш, - зістрибнувши на землю, запитав Кріс, - однієї маленької дівчинки їм вистачить на кілька поколінь!

- Ах ти ж противний! На що це натякаєш? - рвонула Ася у напрямку до чортика, ніби й не було втоми, вони почали ганятися поміж дерев тривожачи цілі зграї комах.

- Ох, ох, ох, уморила, ох, ох, ох, ох, - стогнав кульгавий, - тримай краще, - простягаючи листок невідомої дівчинці рослини, сказав він.

- Що це? - переводячи подих, запитала Ася.

- Розімни і натри шкіру, вони тебе не зачеплять, - чортеня озиралося на всі боки, в пошуках стежки, адже дитині ще повертатися додому, сама заблукає. - Давай перекусимо, і підемо, залишилося не так вже й багато, до самих боліт тобі йти не потрібно, та й небезпечно це. Далі я сам. Ось тільки виведу тебе до дороги.

Друзі мовчки жували хліб, кожен думав про своє: чи доведеться їм побачитися ще коли-небудь? Як повертатися? Що чекає вдома?

- Візьми з собою, - простягнувши залишки їжі чортику, сказала дівчинка. - Я вже вдома поїм, а у вас такого немає.

- Дякую, - розгублено посміхнувся кошлатий, - ти справжній друг.

- Ти до мене приходитимеш у гості, коли ніжка заживе?

- Не знаю, - почухавши себе за вухом, відповів чортик. - Але, якщо потребуватимеш, зможеш мене викликати.

Астрід у захопленні відкрила рота: - Викликати? Це як? Покличу і прибіжиш? - Ася підірвалася з землі, їй хотілося стрибати від щастя, передчуваючи, як буде викликати друга за клацанням.

- Ні звісно! Те, що я тобі зараз скажу, це дуже серйозно, тому послухай уважно, - дивлячись малятку в очі, продовжувало чортеня: - Я не говорив тобі свого імені, тому що знання дає особливу владу й особливу відповідальність. І ти не зможеш вимовляти його коли заманеться! Якщо не хочеш привернути до себе увагу нечистої сили. Розумієш? Ти готова до цього? Тільки гарненько подумай.

Ася з усією серйозністю слухала свого друга, "викликати зможеш, але викликати не можна". Не так уже й райдужно.

- Звісно готова, лохматик! - зітхнувши, з таким виразом обличчя, ніби наймолодший із них тут чортеня, відповіло малятко.

- Тоді можеш називати мене Кріс! - гордо заявив він, у відповідь отримавши хвилю сміху.

- То мені тепер і "щур" не можна буде казати?

- Гей! Посмійся ще мені тут! Щур... Дивись, а то ще й із щурячим королем тобі зустріч організую!

- Що? У них є король? - здивувалася дівчинка, і роздумуючи додала: - Ні вже, з щурячим королем не треба.

Так за розмовою друзі дісталися до місця, де треба було прощатися. Було боляче розлучатися, вони й самі не розуміли, як приросли одне до одного.

- Не забувай, про що я тобі казав, і не здумай викликати мене найближчі півроку, мені ще треба буде опанувати мистецтво телепортації, - підморгнув чортеня, - а то будеш мене пішки тягти назад.

- Добре, Кріс, - зітхнула дівчинка, - ти мій найкращий друг! Дай я обійму тебе на прощання, - сказала вона, міцно притискаючи його, наче кошеня, до грудей.

- Е-ей! Збожеволіла? Ти мені всі кістки так переламаєш! - заволав чортик навмисне сердито. - Усе, біжи додому.

Він зірвав кілька листочків із гілки дерева, щось прошепотів над ними і здув у потрібному напрямку.

Вони, ніби пушинки, піднялися над землею і плавно полетіли, вказуючи шлях дівчинці.

- Біжи швидше за листям, не заблукаєш, воно виведе тебе з лісу, - поквапив він.