Сонет 41

Микола Мотрюк

Посіяв кіптяву сосни покіс, Повітря пахне порохом і кров'ю, І борозни від гусениць й коліс Списали лан після важкого бою... Ізпід асфальту ураган проріс, Й розцвів на площі чорною журбою, Знов грає артилерія на біс Симфонію, написану Марою. Ти думаєш, до бога вже доріс?! Підеш на шибеницю із ганьбою! Ми знаєм ваш хвалений компроміс! У землю будеш втоптаний юрбою! Тікай ти хоч в Марокко, хоч в Туніс - Тебе і там знайде вкраїнський кріс!

2024-03-20 21:47:59

12

7

Коментарі

Упорядкувати

За популярністю
Спочатку нові
По порядку

Показати всі коментарі (7)

Микола Мотрюк

@Терті пляцки Дякую!

Відповісти

2024-03-21 22:31:18

1

Лео Лея

Божої охорони💖 вірш чудовий, хоч і болюча тема...

Відповісти

2024-05-10 08:08:01

1

Микола Мотрюк

@Лео Лея Спасибі...

Відповісти

2024-05-11 05:51:35

1

Схожі вірші

Всі

Все й одразу

Ай

Ти завжди хотів все й одразу. Жага зрушити гори з місця, не торкаючись навіть каменя. Писав про світло в своїй душі, але від тебе ні променя. Тобі моря по коліно, це звісно, але ти навіть не увійшов у воду. Ти з тих, хто забув про природу слова. Раніше вірші — це була мова любові, а ти радієш кожній римі, бо знаєш, що вони випадкові. Повторюєш, як мантру що прагнеш визнання та безперечної слави. Не занадто великі бажання, навіть без крихти таланту? Ти можеш римувати, але в тебе не має душі: Твої очі порожні, як і твої вірші.

82

2

3318

Дитинство

Ruslana

Минає час, минуло й літо, І тільки сум залишився в мені. Не повернутись вже в дитинство, У радості наповнені, чудові дні. Я пам'ятаю, як не переймалась Та навіть не гадала, що таке життя. Просто ляльками забавлялась, І не боялась небуття. Любити весь цей світ хотіла і літати, Та й так щоб суму і не знати. І насолоджувалась всім, що мала. Мене душа моя не переймала. Лиш мріями своїми я блукала, Чарівна музика кругом лунала. І сонечко світило лиш мені, Навіть коли були похмурі дні. І впало сонце за крайнебо, Настала темрява в душі моїй. І лиш зірки - останній вогник, Світили в океані мрій. Тепер блука душа моя лісами, Де вихід заблокований дивами, Які вбивають лиш мене. Я більш не хочу бачити сумне. Як птах над лабіринтом, Що заплутав шлях, літати. И крилами над горизонтом, Що розкинувсь на віки, махати. Та не боятись небуття, Того що новий день чекає. Лиш знову насолоджуватися життям, Яке дитинство моє знає.

70

4

10915