Вночі накрило ще більше - рука розривалась від болю, а в якості приємного бонуса піднялась температура і сів голос. На дивні звуки, що долинали з моєї кімнати,  займаючи нішу десь між стогоном і хрипом, примчали батьки. Одностайно було вирішено, що школа без мене тиждень постоїть, хоча я бурно протестувала і поривалась викрикувати гасла кубинських революціонерів, але вони в моєму виконанні виявились   не дуже ефектними, тож довелося оперувати безсмертним "Свободу попугаям!" . Тато довго іржав, а мама відрізала "Не вірю!" так, що Станіславський би посивів і на цьому, власне, сімейний зліт з нагальних питань було завершено. Безсило рухнувши в ліжко, я провалилась у глибокий сон.
Не пам'ятаю, що снилось, але снилась якась ахінея. Прокинулась о 12 з відчуттям, що якесь падло засунуло мені в голову колонку, доки я спала - голова не те, що гуділа, а вібрувала, наче всередину вмістили цілий бумбокс. Судячи по звукам в помешканні, а точніше - їх відсутності, батьки розбіглись по роботам. Але помітити відсутність шумів, я змогла лише хвилин за п'ять збирання своєї запаленої свідомості по розбитому тілу.
- Добрий ранок. - почулось тихе привітання звідкись з-за спини.
Я була неймовірно вдячна прибульцеві, за те, що він змилостивився наді мною і перейшов на шепіт. Однак голос за спиною заперечив:
- Я говорю тихо, бо не хочу, щоб твій вірний натхненник з кухні почув. - Мефістофель повільно зайшов до мого поля зору і присів на край ліжка. - Дозволь я огляну твою руку.
Я невпевнено простягнула долоню демону. Але на півдорозі відсмикнула.
- Одну хвилину.
Але за одну хвилину враженою рукою, якою в мене, напревеликий жаль, була права, розстібнути браслет не вдалось. Лише хвилин за сім мого їжачкового пихтіння, застібка піддалась і плетений джгутик впав мені на коліна.
- Ось. - я простягнула правицю Спокуснику. - Оглядай на здоров'я.
На обличчі Мефістофеля грала легенька хитра усмішка. Проте, він утримався від їдких зауважень, майже моментально захопившись грою у народного цілителя. Навдивовижу, руки демона виявились теплими і аккуратними - він ніяким чином не заподіяв мені болю, оглядаючи дивне татуювання, що тепер зовсім чітко охоплювало долоню. Сині очі зосереджено вивчали кожну лінію, від чого мені зробилось трохи незручно,тому я теж вирішила придивитись до візернунка. Малюнок нагадував щось на зразок чорного полум'я.
- А він що тут робить?! - загрозливо процідив Лад раптово вирісши в дверях. Ну, як загрозливо... Якщо хлопець в футболці з мультяшним дракончиком, і в переднику з бантиками може виглядати загрозливо, то музу це, без сумнівів, вдалось ідеально.
- Невже Даро живе в закритій резервації? - Мефістофель підвівся і, скрестивши руки на грудях, став на відстані метра від Лада. - Хто ти такий, щоб забороняти мені тут бути?
Ладомир скреготнув щелепами.
- Вона під моїм протекторатом і я не дозволю...
Демон безцеремонно перервав його, єхидно примружившись :
- То он якої ти заспівав? А де ж ти був коли вона тебе найбільше потребувала?
- Раунд! Брейк! Стопе! Гравцю в правому кутку рингу червона картка! - різко злетівши з дивану я стала між без п'яти хвилин дуелянтів, благо, у них під рукою рукавичок немає і почала активно махати руками, не стільки щоб відволікти їх, як щоб зловити втікаючий кудись функціонал вестибюлярного апарату. Зупинивши нарешті інтер'єр, котрий вирішив на славу ЗОЖ намотати пару сотень кілометрів колами, я замислилась: Хм, то ж в футболі... А в боксі тоді що?
Лад спробував зсунути мене з занятих позицій :
- Дар, відійди, нам з паном демоном треба поговори...
А доказати він не встиг, тому що я ввійшла у раж, і як наслідок - в голос, тому гаркнула:
- Ша, медузи, море все одно буде наше! - надприродних нехило так підкинуло. Треба збавляти обороти, а то нервовий тік - не найприємніший атрибут безсмертя. - Ведіть себе чемненько, а то розсаджу у різні кутки. - додала м'якше.
На диво, подіяло - тепер вони тільки сверлили одне одного поглядами.
- От і добре. А тепер - їсти. - і я бадьоро попрямувала на кухню.
Ха, рано я раділа - на ґрунті переділу місця за плитою, вони поновили бойові дії. Десь на середині словесних баталій до нас підтянувся Філ.
- Що робите? - поцікавився демон, приземляючись на моє плече.
- Справляємо поминки по моєму спокійному життю. - зітхнула, надсьорбнувши нелюдськими зусиллями відвойований чай.
- А воно колись таким було? - повів бровою Філактет.
А дійсно... Мені ж не звикати...
Чим би дитя не тішилось, аби не вішалось. От стомляться ці двоє, і я спокійно посні... Ні, мабуть пообідаю. А поки в мене є чай і час.  А це вже немало.