Колись давно жив собі один пра-пра-пра-пра... прадід. І був у того пра-пра-пра-пра... прадіда маленький пра-пра-пра-пра... правнук, який дуже сильно любив свого пра-пра-пра-пра... прадіда. І була в того пра-пра-пра-пра... правнука старенька пра-пра-пра-пра... прабабуся, дружина того пра-пра-пра-пра... прадіда.

От якось той пра-пра-пра-пра... прадід узяв на руки свого пра-пра-пра-пра... правнука та й почав розповідати одну цікаву історію зі свого життя:

— Якось пішов я до лісу за хворостом й побачив височезне дерево. Воно було най-най-най-най... найвищим в тому лісі. Таке високе-превисоке, що навіть верхів'я не було видно. А ще, було воно най-най-най-най... найгарнішим і з най-най-най-най... найдивовижнішими листочками. І росла на тім дереві картопля.

— Діду, — зауважив пра-пра-пра-пра... правнук — так картопля ж на деревах не росте!

— Так і я про це подумав. — відповів пра-пра-пра-пра... прадід — Тому вирішив перевірити. Тож, заліз я на те най-най-най-най... найвище дерево, зірвав картоплю, розламав її. Дивлюся, а в середині бубка від абрикоси.

— Діду, — знову зауважив пра-пра-пра-пра... правнук — так в картоплі бубочок немає!

— Так і я про це подумав. — відповів йому пра-пра-пра-пра... прадід — Але ж кажу тобі те, що бачив власними очима. Не побачив би, сам би не повірив.

Дід почесав свою сиву бороду й продовжив.

— Тоді мені пам'ятається, що захотілося розколоти ту бубочку. І от, бив-бив-бив-бив я ту бубочку. Бив-бив-бив-бив і розбив. А звідти, білка вискочила й чкурнула на самісіньку вершину дерева. Підвів я голову, поглянув на гору, а звідти крокодили повзуть.

— Діду, — і знову піддався сумнівам дідовим словам пра-пра-пра-пра... правнук — так білки з бубочок не вискакують і крокодили по деревах не лазять!

— Це ти мені кажеш? — засопів пра-пра-пра-пра... прадід — Та я власними очима бачив тих крокодилів. Ще й досі пам'ятаю їхні гострющі-прегострющі зуби. Та крокодили були не таким страшним, як той ведмідь, що чекав мене внизу. Він мав най-най-най-най... найзліші очі у світі. Най-най-най-най... найгостріші пазурі та най-най-най-най... найогидніші зуби. Я вже думав, що пропав. Бо ж діватися було нікуди!

— А як же ти тоді врятувався? — поцікавився пра-пра-пра-пра... правнук.

— Та як, як? Потім я прокинувся! — мовив пра-пра-пра-пра... прадід — Прокинувся й вирішив того дня до лісу не ходити!