Коли Мишко не міг заснути, а це було ледь не щовечора, він бажав доброї ночі своїм іграшкам та улюбленим речам.
Тож, і цього разу, зручно вмостившись в тепле ліжко, він тихо промовив:
– На добраніч, ведмедику Бо!
– На добраніч! – відповів йому ведмедик Бо.
– На добраніч, м'ячик! – продовжив Мишко.
– І тобі на добраніч! – пролунало тихо вдалині.
– На добраніч, мій старенький, улюблений трактор без колеса!
– На добраніч, друже! – знову десь далеко почулося у відповідь.
– На добраніч червона машинка!
– На добраніч, Мишко! – мовила червона машинка.
– І жовта машинка, на добраніч тобі!
– На добраніч! – мовила жовта машинка.
Мишко глибоко зівнув. Він заплющив очі та продовжив.
– І, і моя улюблена книга казок, на добраніч тобі!
– На добраніч! – тихо-тихо промовила книга казок.
– На добраніч, зайчику!
– На добраніч, Мишко! – промовив зайчик.
– На добраніч...
Останнє, що зміг промовити Мишко до того, як заснув.
Через декілька секунд до кімнати зазирнув тато й тихо-тихо промовив:
– І тобі на добраніч, синку!