Не земному небесного судити.

Зі збірки приказок Дроакської імперії

Що за абсурд? Ця думка не покидала мене останні кілька годин суду й вже довела до такого стану, що я готова була рвати й метати. Взагалі останнім часом мені перманентно хотілося плакати й у мене час від часу траплялися істерики, але цей суд, його абсолютно емаєвські постанови та, що грало більш вагому роль, присутність цих… цих… цих… у мене чудове виховання, та лаятися я все ж таки вмію. Ще й як! Але для того, щоб описати мої почуття до всього роду ер*Меріон не вистачає навіть найбільш нецензурних слів. Так ось, морди ер*Меріон за хвилину ледь не довели мене до чергової істерії, яка швидко переросла в скажено-ненависний стан. І мало мені було їх бачити, я ще повинна була кілька годин сидіти з ними в одному залі й слухати цей абсурдний суд! З питання моєї опіки! Насмішили. Наче вона мені потрібна! І це після всього, що вони зробили! Я… та я… слів у мене не було, одні емоції. Дуже позитивні та життєстверджуючі! Рес, що заглянув у мої думки, здригнувся й ледь помітно відсунувся. І це двадцятишестирічний парубок, котрий точно в житті немало бачив і чув. Але зараз він і сам ледь стримувався, я бачила. Практично не помітні, мікроскопічні жести, що видавали його мені з головою. Так, для будь якого незнайомця він зараз був абсолютно спокійний, але я занадто добре його знала. Як і він мене, а я ні слів, ні думок на вітер не кидаю. Ось трапся мені хоча б один ер*Меріон в інших обставинах… вони ще й хочуть опікати мене! Да на вашому місці вже давно треба було б втекти на другий континент (хоча я й там вас знайду! Знайду й…).

Суд вносив свою немалу частку в мою скажену лють. Не відбувайся це насправді зі мною, я би вже по полу зо сміху каталася від того, що вони казали. А вся справа в чому? Да в рівності цій, в нових законах імператора, по яким дворяни судяться в звичайних судах, в тих самих, де й прості люди. Так, я все розумію про рівність всіх перед законом і все інше рівне, але щоб вашим драконам жилось добре, не даремно, ох як не даремно суди дворян і простих людей були поділені! Сторіччями було так і не варто змінювати те, що довело свою ефективність за такий довгий термін. Але ні, всі рівні тому давайте судитися разом! Добре, я ж не проти, якби судили дворяни. А їм що, нема чим більш зайнятися? Ось і я думаю, що є.

Взагалі мене все це не дуже хвилювало. Аж до того моменту, коли я сама потрапила на цей суд до звичайної людини! Звичайної людини! Ні, я не хизуюся своїм титулом і людей рабами не вважаю, а всіх їх люблю і поважаю, на День Єдності завжди ходжу й усім допомагаю, але не даремно наш суд сторіччями був окремим. У дворян забагато таємниць та нюансів, не розуміючи які… ось і зараз те саме – вони банально не розуміли ситуацію! Да й не могли вони зрозуміти, хто ж пояснювати буде? Вони сиділи й намагалися вирішити долю мою й мого дракона, фактично не маючи ніяких знань про драконів! Все, що вони казали, було б до болі в животі смішно, якби так плакати не хотілося… Або, як в моєму випадку, когось задушити. Я здивована, як я до сих пір цього не зробила, не інакше як заспокійливий відвар Іаріди подіяв. Але я спокійною не була, ні крапельки, так що навіть не знаю…

Мда, театр абсурду все набирає оберти. Мою долю вони вирішили – призначили мені опікуна. І на цьому дякую батькові Реса, він багато сил витратив на те, щоб це були не Меріони. Звичайно, ми всі би хотіли, щоб моїм опікуном був він. Або Іаріда, мати Реса. Та й сам Рес міг би бути… хоч всі вони разом! Я їх всіх люблю, вони і так моя родина. Тепер єдина…

Меріони, у всьому винні Меріони. Як же я їх ненавиджу! Вони забрали у мене всіх, ледь мене на той світ не відправили, а зараз хочуть забрати останнє – мого дракона. Це й було їх ціллю. Ар*Елдірон – дуже рідкісні дракони й неймовірно ціняться. Ні, не великі, з середнячків, але при тому сильні, витривалі й мають величезний магічний потенціал. На нашому континенті (практично у всьому світі) такі дракони є лише в трьох родів: мого, Реса й ер*Меріон. У них троє: дві самки й самець. І цей самець, як одне прикре непорозуміння, серед усіх живих ар*Елдірон найбільш магічно слабкий. Не просто слабкий, а саме непорозуміння, тому що Елдірони не бувають такими слабкими. Так, порівняно з іншими драконами ще нічого так, але з Елдіронами… у мого дракона магічний потенціал більше раз в десять, а дракониця Іаріди сильніше разів у п’ятнадцять. Меріонів багато, драконів у них мало (втім, з Елдіронами така ситуація – типова), так ще й потенційне потомство не радує. Як це в них таких крутих і всесильних з манією величі й планами на світове панування будуть слабкі драконята? Немислимо. Саме тому вони й причепились до нас. Точніше, до мого роду, тому що в матері Реса справді сильна дракониця навіть для Елдіронки. Дракон Даміра десь на рівні з моїм, їх синок, дракон Реса, пішов у батьків. До того ж, Дамір й Іаріда фіолетовоокі, і їх синок теж пішов у батьків й сам вирізняється немалим магічним потенціалом. Не по зубам вони Меріонам. А ось у моєї мами очі були янтарними, та й дракон на порядок слабкіший за Елдіронів. Теж з середнячків і як для них сильний, але наші завжди були виключенням й порівняно з ними – слабкий. Їх і вбили першими… відловили одних, без мого батька, і вбили. Мені було сім років… пам’ятаю, як сильно це по ньому вдарило. По нам обом. По мені настільки, що я стала втікати з дому й пропадати в лісі або на узбережжі тижнями, доводячи тата мало не до нервового зриву. Ось були ми в замку в один день, а наступного ранку ні мене, ні мого дракона немає, куди полетіли – невідомо, знайти мене теж не виходить. Навіть не уявляю, як він почувався в такі моменти, коли его семирічна донька з таким самим малолітнім драконом шастає невідомо де. І це при тому, що його дружина померла так само – залишилася одна й не змогла захиститися від двох-трьох Меріонів. Але тоді я про це не думала. Я тоді взагалі ні про що не думала, крім як про маму. І все, абсолютно все в замку нагадувало мені про неї. Я не могла там знаходитися. Тато намагався достукатися до мене, пояснити, що так робити не можна, що він хвилюється, що мене так можуть вбити, в кінці кінців, але я не слухала. Тобто слухала й навіть розуміла та каялася, залишалася в замку й поводила себе добре, намагалася йому допомогти, але… але через декілька днів все повторювалося. Мене було неможливо втримати в замку, я просто не могла знаходитися там.

Якщо в перші дні ми однаково непокоїлися через її загибель, то потім хвилювання за живу мене затьмарило йому горе від втрати. Страшно навіть згадати, до якого стану я його тоді довела – худий, блідий, очі червоні від безсоння та нервування… я не тільки його довела. Рес і його батьки – як моя друга родина. З самого мого народження, з найперших днів життя Рес завжди був поряд, приглядав за мною, грав, забавляв, показував прості заклинання. Він був мені як старший брат. І тут я зникаю на тижні, ніхто мене не бачив, ніхто про мене нічого не чув, ніхто про мене нічого не знає. Відомо єдине – мені сім років і ні я, ні мій малий дракон захиститися від Меріонів не зможемо. Втім, навряд чи Рисраму щось загрожувало, він був їм потрібний. Можливо, саме через це вони й дали нам рости, тим часом шукаючи можливість позбутися мого батька й забрати нас до себе. Але це просто домисли, а факт – своїми зникненнями я й Реса змусила ох як хвилюватися. Настільки, що він кинув академію, де в той час навчався, і прилетів до нас. Не просто прилетів, а поселився у нас в замку й весь час проводив зі мною, намагався розбуркати й витягти з того стану. Не вийшло. Замок, ці кімнати, всі ці речі… тоді він забрав мене до себе. Моєму батькові тоді вже було все одно, де саме я буду – аби під наглядом і не втікала. А я й не втікала. Рес весь час мене чимось займав: навчанням, прогулянками, польотами. Ось без польотів я не могла – декілька проведених в стінах днів зводили мене з розуму. Він це розумів, тому кожного дня ми з ним літали навколо Шиангатских островів, де стоїть його замок, а то й по всій Ібагській затоці. І він став вчити мене захищатися. Потроху, не тиснув, але займалися ми кожен день. Щити, бойові заклинання і як він них захиститися, тактика й стратегія, загальна фіз підготовка, до якої потім додалися й основи самооборони. Рес зробив те, про що мій батько не міг і мріяти – не просто витягнув з того стану, але ще й пробудив жагу знань, поліпшив фізичну форму, а рівень мого захисту… тоді мої щити були крутими для деяких дорослих, а про зараз я взагалі мовчу.

Я жила в Реса більше півроку. Він і до того був мені як старший брат, а після… він для мене – найдорожча людина у світі.

Іаріда й Дамір спочатку мене відверто лякали. Вона – сильна й владна жінка, при одному згадуванні імені якої ще в підлітковому віці Рес миттєво ставав пай-хлопчиком, показував чудеса виховання й ідеальне знання етикету. Дамір теж дивно діяв на сина - з веселого й безвідповідального хлопчака він перетворювався в дисциплінованого й зібраного хлопця, готового вирішити будь-яке завдання. Чи потрібно говорити, що, побачивши такі зміни в Ресі, я дуже насторожено ставилася до його батьків і мало не втікала від них все своє дитинство. Він сміявся наді мною, але підлітком нерідко теж любив нишком втекти кудись, щоб до роботи не припахали. Це я пізніше зрозуміла, чому, а тоді думала, що він ховається, тому що теж їх боїться.

У замку все змінилося - хочеш, не хочеш, а мені доводилося бачитися й спілкуватися з ними. І ось тоді мій страх пропав. Насправді батьки Реса дуже добрі й сина свого люблять, але він - спадкоємець герцогства, а тому спуску йому не давали й з самого дитинства вимагали сповна. Рес не боявся, як я раніше думала, просто захоплювався ними й намагався відповідати їхнім очікуванням і вимогам, а ось при мені був самим собою - веселим хлопчиськом без гальм.

До мене вони теж ставилися добре, прийняли й полюбили. Так у мене з'явилася друга сім'я. Іаріда не замінила мені мати. Ні, це неможливо. Я знаю, що вона завжди хотіла доньку, тому прийняла й полюбила як свою дитину, але для мене вона матір'ю не стала. Так, я люблю її, але це інше.

Дамір завжди ставився до мене серйозно, навіть в сім років. Він не змушував що-небудь робити, але як тільки бачив, що мені нудно й у голову лізе всяка дурь, як тут же знаходив потрібне й корисне заняття. В основному з тієї ж серії, ніж він займав в дитинстві Реса, адже я також спадкоємиця герцогства, і ті ж знання та вміння мені необхідні. Потім він став не просто давати завдання, а щось розповідати, показувати, вчити. Дещо з цього мені вже було знайоме від батька, той зайнявся моєю підготовкою як спадкоємиці мало не з пелюшок. Всього потроху, в формі гри, але потрібні навички і якості виховувалися у нас ще з раннього дитинства.

Загалом у Реса мені жилося добре. Батько щотижня прилітав і залишався на кілька днів, чому я дуже раділа. Коли я відійшла від того стану й стала схожа на нормальну адекватну дівчинку, він і Рес взяли мене в Гастеліан, наш родовий замок, з якого я мала звичку регулярно втікати. Я не хотіла повертатися, але хлопець був непохитний. Лише перемігши свої страхи, ми стаємо вільними. Цю істину я чула не раз, тільки от намагатися перевірити мене не тягнуло. А довелося. Але він не кидав мене, не змушував робити це одній, а був поруч. Спочатку просто як подорож на день, ввечері я вже була в своїй кімнаті в замку Реса. Потім ми стали залишатися на ніч, при чому кілька ночей він з мене очей не спускав і спав разом з нами. Наступним кроком був мій самостійний політ додому, без Реса. І ось так, потихеньку, він домігся того, що я стала нормально ставиться до Гастеліану, полюбила його як в дитинстві й згадувала там про матір не з болем, а з сумом і вдячністю за всі проведені разом хвилини. І це дійсно звільнило мене. Звільнило думки, звільнило почуття, дало просто жити далі. Не забути, ні в якому разі, але жити далі.

Поступово життя більш-менш увійшло в колію. Я жила з батьком в Гастеліані, при цьому регулярно літаючи погостювати до Реса. Два дома, дві сім'ї. І там, і там мене люблять, мені раді й мене чекають. І там, і там мене чомусь вчили, будь то управління герцогством, магія, етикет або всілякі жіночі хитрощі. Так, якщо чоловіки взяли на себе моє виховання й навчання як спадкоємця (навіть не скажу, що як спадкоємиці) герцогства, то Іаріда зайнялася моїм вихованням як леді. Не підходяще слово, характер у мене не той. Та й складно назвати «леді» дівчисько, що гасає по небу на драконі й виробляє з ним мало не самогубні виверти. Але це з боку так здається, захист у мене дійсно на рівні інстинктів і дракон зовсім не промах, так що ні життю, ні здоров'ю в такі моменти нічого не загрожує. Але факт залишається фактом - побачивши нас у небі ні в кого язик не повернеться назвати мене «леді». Зате, стараннями Іаріди, на балах (на які я ходити не люблю, тому не численних) в витончених сукнях з струмливої тканини, з елегантною зачіскою й майстерно підібраним макіяжем я дійсно виглядала чарівно. Як принцеси з казок не-дворян, чесне слово. По суті, це було єдине, що я любила на балах. Ні, танцювати мені в загалом подобалося, але вся ця низка малознайомих мені кавалерів, яких в набагато більшому ступені цікавить колір моїх очей і мої землі, ніж я сама... чарівно-прекрасною я себе відчувала вдома перед дзеркалом і коли виходила й чула компліменти від батька й родини Реса. І ще перший танець я завжди танцювала з ним і при цьому теж відчувала себе чудово. І так, нам абсолютно все одно, що він старший за мене на десять років і все таке інше, перший танець завжди наш і не важливо, як ми виглядаємо з боку.

Життя текло далі. Рес знову пішов в академію, а я все більше й більше вникала в справи нашого герцогства, і це займало мене в його відсутність. Зате на канікулах я знову переселялася до нього, і ми витворяли Емай знає що. Рес закінчив академію, і ми обоє розуміли, що йому потрібно летіти, вже прийшов час і це потрібно його дракону, але він не хотів мене залишати. Тільки коли через кілька місяців у мене з Рисрамом, моїм драконом, нарешті вийшло заклинання відкриття почуттів, ми вирушили в свої подорожі. Я з Рисом - на пошуки каменя для риара, а Рес - на інший континент, шукати наречену своєму дракону. Навіть не знаю, чия подорож була складніше. Створити риар - перше й найтяжче випробування для мага з драконом. Справа в тому, що маг без дракона, як і дракон без мага - ніщо. Вони можуть чаклувати тільки в зв'язці, при цьому необхідний постійний фізичний контакт. Маг відсотків на дев'яносто створює заклинання, від себе додаючи лише трохи сили. Дракон же, навпаки, вливає в заклинання силу, при необхідності лише трохи добудовуючи або направляючи його. Поодинці вони не здатні практично ні на що, хіба створити якийсь мікроскопічний світлячок (теж від мага й дракона залежить), зате в зв'язці їх магічний потенціал множиться. Єдине, що у всьому цьому погано - постійний фізичний контакт. Потрібно немов стати одним цілим, скласти свої здібності. Існує лише один спосіб чаклувати без дотику - створити риар. Він стає тією ниточкою, що зв'язує мага й дракона, дозволяючи користуватися силами один одного на невеликій відстані. Наскільки невеликою буде це відстань залежить, знову ж таки, від них самих. У дуже слабких це сотня-інша метрів, а ось у найсильніших відстань обчислюється кілометрами.

Створити риар зовсім не просто. Перший крок - заклинання відкриття почуттів. Вся заковика в тому, що його чаклують без торкання. Так, коли мені сказали, я теж в шоці була й дивилася на батька з Ресом як на ненормальних. І ще шалено хотілося запитати, з якого дракона вони впали й накричати на нього, щоб з моїми близькими був обережнішим. Мені потрібен риар, щоб чаклувати на відстані, але, щоб його створити, потрібно чаклувати на відстані. Схоже на марення посланників Емая. Але насправді так і відбувалося - маг простягав руку до дракона, що не доносячи її буквально на півміліметра, і вони намагалися створити це заклинання. Звичайно, виходило далеко не з першого разу. І саме це й було показником, що маг і дракон ще не готові. Ще не спрацювалися разом, ще не повністю довіряють один одному, просто морально або фізично не готові. Але настає момент, коли їх зв'язок стає настільки сильним, що долає цю відстань. Ця мізерна відстань, всього якийсь нещасний міліметр повітря! Це неможливо зрозуміти, якщо тільки ти сам не стояв так перед своїм драконом, побоюючись навіть дихати, щоб зайвий раз не ворухнути рукою й не торкнутися його (або навпаки, не збільшити відстань і не ускладнити своє завдання), щосили намагаючись сконцентруватися й знайти цей зв'язок через простір, злитися зі своїм драконом... але безрезультатно. Хвилина, десять хвилин, година, дві години... я ніколи не здавалася, я завжди вірила, що ось ще трохи, ми вже практично налаштувалися один на одного, ще буквально хвилинка і... Рес відтягав мене від Риса й тільки тоді я розуміла , що вже вся промокла від поту, ледь стою на ногах, а в очах двоїться. Зазвичай після подібного сеансу я валялася в ліжку цілий день, не стільки приходячи в себе фізично, скільки перебуваючи в якомусь тупому стані апатії. Не вийшло. Знову не вийшло. І так - раз на місяць, рік за роком. Мало кому вдавалося начаклувати це заклинання раніше тринадцяти, але ми з Рисом почали намагатися ще в одинадцять. І ось черговий останній день місяця, той самий день, і ми з ним стоїмо один напроти одного й знову й знову повторюємо вже безліч разів повторене. Намагаємося подолати цей невидимий, невідчутний, але такий нездоланний бар'єр. Те, що Рес мене не відтягнув, як зазвичай, я помітила далеко не відразу. Я взагалі нічого в такі моменти не помічала, хоч би мене різали, хоч би що. Були лише я й Рис, його теплий подих на моїй долоні, його очі, що дивляться прямо на мене, наші зусилля й цей емаевий прошарок повітря. Минуло багато часу, навіть я нарешті відчула, що багато й Рес вже ось-ось мене знову відтягне. Значить, знову не вийшло... спробуємо ще через місяць, так? Я втомлено прикрила очі, а Рис невдоволено й дуже відчутно видихнув повітря. Дивлюся на нього, а він ткнувся носом у мою долоню й знову відсунувся на міліметр, а в очах тільки одне - ми зможемо. Я йому повірила. Просто й беззастережно повірила. І навіть не дуже-то й здивувалася, коли між нами заіскрилося повітря, а потім у мене немов відкрився другий зір, другий нюх, друге відчуття, набагато більш гостре, ніж моє власне. Я дивилася на себе очима мого дракона. Вийшло! Кілька миттєвостей тріумфу, а ось потім у мене просто підкосилися ноги, і я впала на руки Ресу, що миттєво підскочив до мене. Незважаючи ні на що, нам таки вдалося створити це заклинання досить рано. Мені було чотирнадцять. І, спасибі Ресу, мій захист вже був на рівні, та й в іншому я була не промах, тому батько досить безболісно відпустив мене на пошуки каменя для риара. Всі маги знають, що їх дітям потрібно буде пройти це, при тому самостійно, але все одно зазвичай відпускати з дому підлітків страшно. Особливо дівчат. Особливо з маленькими драконами. У мене інший випадок - дракон середнього розміру, підготовка, незважаючи на вік, відмінна. Батька куди більше турбували ер*Меріон. Я й сама розуміла, що це їх найкращий шанс, поки ми ще не створили риар і найбільш вразливі. А тому я хвилювалася за тата. Адже, вбивши мене, вони Риса не отримають, він залишиться в роду. У всякому разі, до смерті батька... а ось вбивши його, вони можуть отримати обох наших драконів. Подумаєш, залишиться ще якась дівчинка, складно з нею розібратися чи що? Ось тому я неймовірно хвилювалася за нього й постаралася повернутися так швидко, як тільки можливо. Здавалося, коли б я була поруч - вже нічого не трапилося б. З такою мотивацією ми з Рисом носилися по імперії і вдень і вночі, шукаючи цей камінь. Тиждень скаженої гонки, безсонні ночі й один день на перепочинок та підробіток. Камінь для риара - річ особлива. По суті він і є весь риар, решта створюється для зручності. Але саме камінь - єднальна ниточка людини й дракона. У кожної пари ця ниточка своя, індивідуальна. Взяти одного й того ж дракона й з різними магами він знайде різні камені. Взяти одного й того ж мага й з різними драконами він знайде різні камені. Скільки займають такі пошуки? У кого півроку, у кого рік, у кого й кілька років. Так, камінь повинен володіти певними задатками, підходити саме цій парі, але таких каменів багато. Він стане тим самим, якщо потрапить в єдину ауру людини й дракона. По суті, самі пошуки каменя лише привід (і обов’язково було казати про це тоді, коли ми вже повернулися?!), насправді ця подорож - можливість краще пізнати один одного, спрацюватися, стати єдиним цілим. Відкриття почуттів дає багато, спочатку воно приголомшує тебе, і саме в подорожі маг і дракон пізнають один одного на новому рівні, на рівні почуттів й емоцій, переживань і надій. Вони розуміють один одного без слів і навіть поглядів, просто знають, відчувають один одного немов частки єдиного цілого. У якийсь момент «немов» переростає в щось більше й вони дійсно стають цілим, їх аури зливаються. Камінь, з відповідними початковими даними, що потрапив в таку ауру, настроюється на неї, стає тією ланкою, що й на відстані підтримує зв'язок. Наш з Рисом камінь - змійовик. Гарний такий, мені дуже сподобався. І колір глибокий, при тому нагадує зелено-золоту луску Риса. Він був частиною якоїсь прикраси, але, коли при нашому наближенні спалахнув і засвітився зсередини, а нас з Рисом буквально потягнуло до нього, так, що очей не відірвати, прикрасі було винесено вирок. Ми заплатили ох яку не маленьку суму за нього, продавець теж розумів, що означає таке світло. Точніше, він не розумів, що це означає, але точно знав, що такі камені завжди купують і віддадуть за нього що завгодно. Крім самого дракона, хіба що. Існують навіть такі пройдисвіти, які збирають мішок всіляких каменів і тикають його зустрічним підліткам з драконами, в надії, що один з них підійде на риар. І якщо ювеліри ще мають совість, то в таких совісті немає абсолютно. Ну а як же, дворянські дітки багатенькі, чому б їм не заплатити за камінчик добре? Ось тільки одне «але» - в подорожі дворянські дітки самі по собі й розраховують тільки на себе, самі себе забезпечують. А йому скільки не дай все буде мало й мало. Коротше, не любимо ми таких пройдисвітів, я взагалі їх стороною облітала.

Знайшли ми свій камінь не те щоб швидко, але не те щоб повільно - за п'ять з половиною місяців. І вдома мене чекав сюрприз - Рес вже повернувся, при тому не один. Він літав на інший континент, шукати наречену Року. І його батько, і мій теж свого часу через це пройшли. Елдіронов стає все менше на нашому континенті, та до того ж кілька поколінь назад наші й Дераонівські (рід Реса) дракони були пов'язані кровно. Їм потрібна нова кров, інакше поступово будуть вироджуватися. По суті, те прикре непорозуміння в самця Меріонів і є результат зв'язку кровних родичів. Так, на нашому континенті ще є дракони Меріонів, як раз самки, але вже краще загинути в морі по дорозі на той континент, ніж зв'язатися з цим проклятим родом.

Приблизно кожен третій не повертався з цієї подорожі. Батько розповідав мені про свого брата, що відправився туди й більше його ніхто не бачив. Так, при хорошій підготовці дістатися туди можливо. А Ресу в цьому плані дали більш ніж хорошу підготовку. Його батько літав туди й повернувся назад з Іарідою (вкрай рідкісний випадок - коли вибір дракона і його їздця збігається. І їхні сини, Рес з Роком - дивовижна пара, немов створені одне для одного. А в зв’язці їх магічний потенціал не просто множиться , він немов подвоюється й тільки потім множиться), так що вони обидва знали, що чекає їх сина й ганяли нещадно ще малолітнім. Ага, потім під роздачу потрапили й ми з Рисом. Ось ніколи не думала, що протриматися день в повітрі - складне завдання. А складне, ще й яке! Для дракона в основному, це ж він несе вас обох. Але магу при цьому необхідно підтримувати його, адже це дійсно складно й дракону теж потрібен відпочинок. Спочатку я ділилася з Рисом своїми силами, потім магічно йому допомагала, а ось потім... знайшов нас Дамір посеред пустелі, обох вижатих як фізично, так і магічно й навіть психологічно. Він багато навчав, дуже багато розповідав. Як зберегти й розтягнути свої й дракона сили на максимально довгий термін? Краще берегти магічний резерв і допомогти їм драконові, або полегшити свою вагу, щоб йому було простіше летіти? Триматися за нього магією й поділитися фізичними силами, або навпаки? І при якому темпі ми пролетимо більшу відстань? А може летіти все ж швидше й тоді це займе менше часу? Звичайно ще була важлива частина - харчування. З собою продукти на тиждень, а саме стільки в ідеалі займав політ на той континент, тягти не будеш. З огляду на розміри дракона і його апетит, це просто неймовірна зайва вага, з якою ми й години в небі не протримаємося. Над морем добути рибу - не проблема. Але як її приготувати? Витрачати магію? А як нагодувати дракона, якщо він повинен триматися в повітрі? Так, питань і проблем дійсно багато. Взяти хоча б сон. Не можемо ж ми тиждень не спати? Дамір вчив нас створювати повітряні платформи для відпочинку, а мій батько казав, що потрібно витрачати сили по черзі й потім відновлюватися. Ми слухали їх обох, адже вони літали й знають, про що говорять. Десь краще спосіб одного, десь - іншого. Хоча вони в корені однакові, тільки при виконанні відрізняються. При комбінації у нас з Рисом виходило протриматися до чотирьох днів, Ресу з Роком - вісім. Цього мало б вистачити, навіть семи по ідеї вистачає, але, коли я побачила його вдома цілим і неушкодженим, то буквально повисла на ньому, мало не плачучи від полегшення. Наступні декілька днів, навіть тижнів, ми були втрачені для суспільства - я розповідала про свою подорож, а він - про інший континент. Та ще й іншою мовою! От же ж... так, його мати вчила нас обох, і я непогано її знала, але ж у Реса була досить тривала практика, він вільно нею говорив та ще й з акцентом! Загалом нам було чим зайнятися. А ось коли я дізналася, що він привіз мені звідти подарунок, то трохи друга не придушила. Так, бачить дракон, мені-то приємно, але він про що думав? Там кожен грам має значення! Тим більше, що назад вони летіли ще й з яйцем. Які тут можуть бути подарунки?! От чесно, придушила б дурника, якби так його не любила!

Коли перші емоції у всіх пройшли, ми з Рисом все ж закінчили створення риара. Та там що, одні дрібниці залишилися: обплести камінь родової опліткою Елдіронів, додати шість маленьких крапельок-камінчиків, що означають максимальну близькість нас з ним за віком, та загартувати це все кров'ю й драконівським вогнем під час ритуалу. У порівнянні з пройденим це так просто!

Здавалося, що вже тепер-то що може трапитися? Коли створено риар, дракона вже не можна забрати. У Меріонів була інша думка з цього приводу. Батько мені не розповідав, але пізніше я дізналася, що замахи на нього відбувалися й під час моєї подорожі. І після повернення вони не припинилися. Я не знала про це, він не говорив. Інакше я б ні на мить його не залишала самого! Вже удвох-то в нас більше шансів впоратися з ними. Напевно, тому й не говорив. Щоб я не лізла, щоб не підставлялась. Я дізналася лише тоді, коли, захищаючи мого батька, загинула його драконіца. Ми відчули це обоє: я й Рис. Тоді як раз жили в Реса, і раптом це сталося. Як удар, як ніж у серце. У мене перехопило подих, і я навіть не відразу зрозуміла, що сталося. Я не відразу, а ось Рис зрозумів і заревів так, що напевно й в моєму герцогстві чутно було. Ми знайшли його. Встигли й знайшли. Маму Риса вже було не врятувати, вона вже була мертвою, але мій батько ще дихав. Все було підлаштовано, неначе нещасний випадок, він повинен був загинути під обвалом, але вона захистила його. Підставилась сама, тримаючи мого батька в лапах й укутавши крилами. Він був без свідомості, ще трохи й просто б задихнувся. Меріон не стали розбирати обвал і добивати його, адже тоді стало б очевидним, що це вбивство. А так яка різниця? Без магії, без свого дракона він не зміг би вибратися. Тільки ось вони не врахували нас з Рисом. А ми не просто відчули, що щось сталося, ми знали де це. І мчалися з такою швидкістю, що нас ледь наздогнали.

Батька ми змогли врятувати. Розкидати магією завал не так-то складно, ми з Рисом взагалі перестаралися й перетворили половину каменів в пил, а потім відкопували з-під цієї гори мого батька і мати Риса. Коли він її побачив... я просто фізично відчувала його біль, а моє серце розривалося на частини. Він потикався в неї мордою, а після цього сів з таким виразом в очах... а потім він побачив мене. Я знала, що йому потрібно побути з нею наодинці, відпустити її й попрощатися. Я б не стала його чіпати, це було йому потрібно й це було його право. Рес і його батьки донесли б нас до замку, ми б впоралися й без мого дракона. Але він схилив голову до матері, торкнувся своїм чолом її й застиг, закривши очі. А потім подивився на мене. Подивився, підняв голову й заревів. І в цьому реві було все: і скорбота, і шкода, і любов, і ненависть, і безсилля, і ще багато чого, чого навіть не висловити словами. Рев, що проникав у кожну клітинку тіла й змушував відчути весь його біль. Дракони оточили її тіло й по черзі, починаючи з Риса, видихнули полум'я. Вогонь охопив її, а четверо Елдіронов знову підняли голови й заревіли реквієм по загиблій.

Я стояла на колінах перед батьком і сльози текли по щоках. Оточуючий нас пил липнув до мокрих потічків, але я не помічала цього. Рис поховав свою матір. Він зробив це тут, на тому ж самому місці, де її вбили. Зараз, навіть не встигнувши як слід попрощатися. І зробив він це заради мене, щоб віднести нас в замок, щоб у мене була можливість врятувати ще живого батька. Це складно, втрачати дракона. Це немов втратити частину себе, частину душі й тіла. Адже маг і дракон пов'язані, при чому пов'язані не просто, а пов'язані аурою. Цей зв'язок і сам по собі дуже міцний, але коли його підтвердили ритуалом на крові... Я бачила, як розсипався, перетворюючись на пил, риар батька. І я дуже боялася, що втрата дракона може подібнім чином відобразитися й на ньому самому. Таке траплялося з магами, якщо вчасно не надати їм допомогу. З драконом ні, дракон сам по собі сильніший й здатний перенести навіть таке, але людина...

Батько вижив. Ми виходили його, буквально з того світу витягли. Я не відходила від нього ні на крок навіть в замку, а от назовні взагалі не випускала. Це був той момент, коли я зрозуміла, що він відчував під час моїх постійних втеч після смерті матері. Я просто божеволіла, якщо хоч на секунду втрачала його з поля зору. А приводи для хвилювання в мене були, адже маг без дракона - ніщо. Він став абсолютно беззахисний. І я, весь час перебуваючи поруч, намагалася забезпечити хоч якийсь захист. Батько протестував, казав, що я не можу провести так все життя й взагалі мені вже час іти в академію, адже риар я вже створила. Так, час, але я й слухати про це не хотіла. Єдиний варіант, який би мене влаштував - він переселиться в Шианкар і буде жити з батьками Реса. Вони б змогли захистити, у мене не було сумнівів. Ми мало не кожен день сперечалися з цього приводу, але все залишалося як і раніше - я категорично відмовлялася залишати його одного, що означало б вірну смерть, а він був проти переїзду в Шианкар. Справи герцогства не дозволяли, але ще більше він не хотів ставити під удар Реса та його батьків.

Того вечора ми в черговий раз сперечалися й повторювали вже мільйон разів сказане.

- а я? А як же я? Ти про мене подумав?! - я вже не говорила, я кричала, а в голосі все більше пробивався відчай, - що буде зі мною, якщо ти загинеш?

Батько збліднів, його підборіддя ледь помітно затремтіло, а руки стиснулися до білих кісточок. Він рвучко підійшов, обійняв мене й притиснув до себе.

- Рія, я тільки про тебе й думаю, - ледь чутно прошепотів, погладжуючи мої тремтячі плечі, - ти не можеш залишатися тут, тут небезпечно. Іди в академію, там тебе захистять. І, - він проковтнув клубок, що підступив до горла, - якщо щось трапиться... академія візьме опіку над тобою

Я вирвалася з його обіймів, зробила кілька кроків назад і з жахом дивилася на нього.

- ні

- Рія

- ні!

Повернулася й вибігла з кімнати, голосно грюкнувши дверима. Про опікунство він думає, краще нехай про себе подумає! Мені потрібен батько, а не опікун! Останню фразу я закричала на весь замок, отримавши ментальну відповідь: «а мені потрібно знати, що моя донька жива й в безпеці, а не загине в спробі врятувати мене!».

- твоя донька сказала ні!

Здається, замок навіть затрясся від мого крику. Заблокувавши ментальний зв'язок, я обхопила голову руками. Раніше в такому оскаженіло-злому стані я б взяла Риса та полетіла за тридев'ять земель (до Реса, так), але зараз не могла зробити за межі замку ні кроку. І щоб такого накоїти, щоб хоч трохи пар спустити? Я ж зараз Гастеліан на камінчики рознесу!

У сказі металася по замку, все більше й більше накручуючи себе. Академія! Опікунство! Тьху ти. Про опікунство я навіть думати не хотіла, а от академія - зовсім інша справа. Якби батько переїхав в Шианкар, я б без заперечень пішла в академію. Адже це й так зрозуміло, що рано чи пізно вчитися там мені доведеться. І чим раніше я туди піду, тим раніше стану сильним і досвідченим магом, здатним постояти за нас обох. Мене б навіть влаштував варіант, де тато переїжджає в академію разом зі мною, але ж це неможливо. Не тільки те, що він проти переїзду куди завгодно, але ще й те, що я не можу вступити до академії. У мене ж немає дракона! Ці дурні закони, створені простими людьми! Як же так, старший чоловік в роду й без дракона? Нам довелося переписати Риса на батька. Його драконом він став тільки юридично, так як на практиці це просто неможливо. Ні, звичайно, немає нічого неможливого, але і я, і Рис, і батько твердо знали, що він - мій дракон. Так було з самого нашого народження, ми разом росли й разом пройшли через всі випробування. Він визнав у мені частину себе. Саме частину себе, а не господаря чи не наїзника, як вважали прості люди. Вони дійсно думають, що ми володіємо драконами! Наївні! Драконом неможливо володіти, дракон підкоряться добровільно й обирає свою половину. Якби Рис був проти, ніхто й ніколи не змусив би його стати моїм драконом. Але він не був проти, він визнав мене й тепер ми одне ціле. Ми вже риар створили, це має про щось говорити! І каже всім дворянам, всі маги це знають і розуміють, невідомо це лише простим людям. І не стане відомо ніколи, адже дворяни їм про це не розкажуть. Коротше, як би вони не хотіли, щоб Рис, як єдиний наш дракон, «належав» старшому чоловікові роду, він був і залишився моїм драконом, моїм супутником, частиною мене. Проте, на паперах він батьківський й не можу ж я вступити до академії з чужим драконом! Або можу? Тато дуже наполегливо випихає мене туди, повинні ж у нього бути міркування з цього приводу? По ідеї, в академії одні дворяни, а вони, як маги, ситуацію би напевно зрозуміли. Та й взагалі навряд чи стали би копатися в якихось папірцях і на щось дивитися. Для всіх магів очевидно: є риар - дракон твій.

Я ще довго блукала по замку, перевіряючи поставлений захист і сперечаючись сама з собою. Потрібно буде все-таки ще раз обговорити академію і його переїзд в Шианкар, може вийде... мої думки перервав крик. Не просто крик. Це був мій крик. Мій крик і рев Риса. Чесно, поки кричала тільки я, я сама перебувала в ступорі. Але коли почувся рев Риса... звичайно, це був не рев Риса, я б зрозуміла це навіть якби він не сидів зараз прямо біля мене. Хоча для незнайомця це було б одне й те ж. Так що там для незнайомця, я б і сама рев Рока, дракона Реса, відрізнити не змогла. Але ось голос Риса я б і серед мільйона впізнала й зараз це був не він. Дуже схоже, практично ідеальна звукова ілюзія, але це був не він. А це значить... Ні, ні, ні! Ні, не вір, це не я! Я зірвалася з місця й помчала по коридорах, ментально на всю горлянку гукаючи батька. Він не відповідав. Не відповідав! Це могло означати тільки одне, але я не вірила, я навіть думати про це не хотіла! Цього не може бути, ні!

Рис встиг вчасно схопити мене за комір і відтягнути за кут. Ми не встигли. Він лежав на вулиці, у дворі замку на майданчику для приземлення. Лежав і не рухався. Я закричала. Кричала, виривалася, била Риса руками й ногами, щоб він відпустив мене, щоб я побігла до батька. Можливо, він ще живий і йому потрібна допомога! Та відпусти ж ти мене, мені потрібно врятувати його! Рис не відпускав. Більш того, він примудрився накласти на мене полог тиші, так що ми не видавали жодного звуку. І при цьому мій найрозумніший у світі дракон відступав, задкував до північної вежі, де є один із запасних виходів, несучи мене в зубах. Він стоїчно витримував усі мої прояви почуттів аж до башти, а ось там поклав на підлогу й із зусиллям видихнув струмінь повітря мені в обличчя. Підозрюю, що набагато сильніше він хотів на мене гарненько рикнути, щоб заспокоїлася й взяла себе в руки, але боявся видати наше місце розташування гучними звуками (все ж для повноцінного полога потрібна була я. Як він взагалі сам хоч щось примудрився зробити - не уявляю). Я зрозуміла його. Зрозуміла, відклала свою істерику до кращих часів (хіба такі бувають?!) і, стиснувши зуби, стала чаклувати. Знижуємо температуру тіла, щоб нас неможливо було знайти за інфрачервоним випромінюванням. Ставимо нормальний полог тиші на нас обох. Накладаємо невидимість. Перевіряємо запасний вихід, наше спасіння. Накладаємо на нього полог тиші, по пам'яті зовні чаклуємо ілюзію (численні тренування з цього в мене були), щоб не було видно його відкриття. І багато-багато інших дрібниць, щоб не видати себе нічим. Так, а Меріони далеко? Поки що в іншому крилі замку. Шукають мене, емаєві діти. Добре, тоді є ще трохи часу, і ми можемо поставити захист. На нас і так стояли одні з моїх найкращих щитів, але я додала всього ще й двічі. Багато сил тягне, але нічого, без цього ніяк. А тепер ще й відволікаючий маневр в іншій частині замку. Готово, можемо летіти. Тільки-но ми опинилися на вулиці, вдарив грім. У мене мало серце не стало, і ми з Рисом моментально сховалися за однією з веж на даху, але це був всього лише грім. Переконавшись, що нас ніхто не бачив, і прикинувши розташування спостерігача ер*Меріон, я знову стала чаклувати - він не повинен відчути навіть рух повітря. Ні, видно його не було, ми знайшли його магічно. А тепер ще потрібно переконатися, що нас так само знайти неможливо. І він не повинен відчути навіть слідів магії. Спасибі Ресу за науку, всі потрібні заклинання спливали в голові, і ми впоралися досить швидко. А тепер... я навіть подих затамувала, коли ми полетіли. І сиділа на Рисі задом-наперед, тримаючи напоготові всі відомі мені бойові заклинання. Заспокоїлася тільки тоді, коли ледь помітні вогні у вікнах Гастеліану зникли за горизонтом. Хоча заспокоїлася - не те слово. Все було зовсім навпаки. Я отримала те саме виховання, що й Рес. І як зі спадкоємців, з нас вимагали бути зібраними й готовими до всього в будь-який момент. Абсолютно в будь-який момент дня або ночі. І на будь-який час. Розбудити нас в темінь і на цілий день відправити вирішувати справи герцогства (мого або його - не важливо) - стандартна практика. Що вже говорити про денний час! Пам'ятаю, як один раз Реса вирвали з п'янки в академії. Вони з Роком прилетіли менше ніж за годину і його все ще хитало. Але як тільки його батько сказав, що для нас є справа, він миттєво протверезів і наступні півтора дні літав зі мною по всій Ібагській затоці й вздовж узбережжя Сефоркського моря, шукаючи кілька загублених кораблів. Може ми й шукали кораблі, та ось знайшли піратів. Взагалі, це було б навіть весело, якби нас ще нагодувати не забули... я, звичайно, рибу люблю й все таке, але ми були на завданні й нам було не до рибалки.

Загалом ми були здатні в будь-який час і в будь-якому стані зібратися, взяти себе в руки й сконцентруватися на поставленому завданні. І зберігати такий стан досить тривалий час теж, не відволікаючись на дрібниці. Але коли переді мною безпосереднє завдання пропало, у мене знову почалася істерика. Рис летів, а я притулилася до нього, обхопила його шию руками й намагалася не ревіти в голос. Вітер нещадно дув в обличчя й розвивав одяг, кидав волосся до очей, щоки кололися під струмочками сліз, але в мене вже навіть не було сил на те, щоб начаклувати захист від вітру. А незабаром почався й дощ. Я промокла до нитки, волосся позлипалося й боляче билося по спині, руки раз у раз зісковзували з мокрої луски Риса, вітер змушував трястися від холоду й ще сильніше притискатися до нього, намагаючись втриматися й добути хоч крапельку тепла від дракона. Я могла б щось начаклувати й це все виправити, але мені не було до того діла. Я думала про одне - про батька.

Тільки побачивши вогні Шианкару, я подумала про Реса. Навіть не пам'ятаю, що я йому сказала й чи сказала взагалі, швидше за це був ментальний крик відчаю. І не важливо, що була глибока ніч - коли ми за кілька хвилин опустилися на майданчику для приземлення, він був там. Вискочив прямо в чому спав і стояв під проливним дощем... за кілька годин польоту я начебто заспокоїлася. Тобто в мене вже просто боліли очі й навіть вітер в обличчя не міг змусити їх сльозитися, але, коли я побачила там Реса, я знову схлипнула й вткнулася йому в плече. Начебто він щось говорив, щось шепотів, гладив мене по спині й намагався заспокоїти. Не знаю, не пам'ятаю. У якийсь момент з'явилася Іаріда, ахнула й закрила обличчя руками. Дамір обійняв її за плечі й щось сказав синові. Той підхопив мене на руки, відніс в замок, а я все так само плакала й не могла зупинитися. Не пам'ятаю ні куди він мене приніс, ні що було далі. У якийсь момент підійшов Дамір, поклав руки мені на скроні, і я заснула.

З тих пір пройшов місяць. Місяць... за цей час можна багато чого зробити, а іншим разом моргнути не встигнеш, а він вже пролетів. Спочатку я просто приходила в себе й намагалася контролювати сльози, що весь час лилися. Батька поховали... саме в той день все змінилося. Щось немов переключилося всередині мене, біль відступив, настала лише апатія й бездушність. Я вставала, щось робила, один раз ми навіть літали в Гастеліан. Що з того? Я просто робила механічні дії, абсолютно абстрагувавшись від них і від реальності в цілому. Напевно, я нагадувала зачаровану ляльку, яка виконує чиїсь команди. Прокинулася, одяглася, помахала навколо голови гребінцем, навіть не дивлячись, розчісую я волосся або просто вожу рукою по повітрю. Не можу пригадати, щоб я взагалі кудись дивилася, у мене просто був розфокусований погляд. Щось поїла, навіть не дивлячись. Смаку я теж не відчувала. Я взагалі нічого не відчувала. Та й чи потрібно мені це? Відчувати боляче. Я просто ходила з відчуженим виглядом і виконувала набір дій. Та й сама я була... відчужена.

Спочатку Рес, та й не тільки він, намагався мене розбудити. Потім він залишив мене в спокої, сподіваючись, що мені просто потрібен час. Але час минав, а я не змінювалася. Минула пара днів, пройшов тиждень, а мій стан не пройшло. Вид відчужений, погляд розфокусований, ні слова з мене не витягнеш. Єдиний, з ким я добровільно контактувала, був Рис. Я просто мовчки сиділа, притулившись до нього й легенько погладжуючи.

Чесно кажучи, я просто ховалася від Реса. Він хотів зі мною поговорити, він хотів мені чимось допомогти, щось зробити для мене, але я уникала його. Я й так занадто сильно до нього прив’язалася, а життя вже встигло мені показати, чим обертаються такі прихильності. Тому я уникала його. Уникала дорогу мені людину, проводячи час з Рисом і намагаючись заглушити в цих посиденьках почуття провини.

Рис довго терпів, але в один день йому це набридло. Коли я прийшла до нього, він показав на видряпаний на підлозі напис «Рес». Я похитала головою, але мій дракон був непохитний. Кілька хвилин тривала наша метонімна суперечка, а потім він зітхнув, показав на напис і вилетів у вікно. Я чекала його, але він не повернувся. Я кликала його, але він не відгукнувся. Я шукала його, але він явно не бажав бути знайденим. У самому що ні на є розчарованому й спустошеному стані я повернулася до себе в кімнату, де на підлозі драконівським кігтем було видряпано ім'я мого кращого друга. Найдорожчої для мене людини. Того, від кого я вже кілька днів (чи не днів? Я навіть не могла сказати, скільки насправді минуло часу) ховалася й тікала... я зрозуміла, що хотів показати мені мій дракон. Зрозуміла й розкаялася, а вже через кілька хвилин дивилася на двері Реса, не наважуючись увійти. Зрештою постукала. Він відкрив і стояв переді мною такий близький, такий рідний.

- вибач, - ледь чутно видавила з себе, відчуваючи, як мокріють очі

Рес не відповів. Він просто ледь помітно посміхнувся й обняв мене, а потім ми так само мовчки провели день. Не завжди й не для всього потрібні слова.

День за днем ​​я все більше оживала, все більше ставала схожа на людину. Скорбота по батькові нікуди не поділася, але я зрозуміла, що це нормально - жити з цим далі. Як я жила весь цей час зі спогадами про матір. Швидше з відчуттям спогадів, тому що... тому що я пам'ятала не так вже й багато.

І ось зараз, через місяць (або більше? Набагато більше? Хтось знає? Я - ні, я втратила лік часу) після смерті батька я сиджу в цьому абсурдному суді й слухаю їх абсурдні промови! Гаразд, мою долю вже вирішили. Що називається - ні нам, ні вам - імперським опікунам. Що з драконом? А що з моїм драконом, ви що зовсім з глузду з’їхали? Це мій дракон і з ним буде те ж, що і зі мною. А як інакше? Оу, схоже дуже навіть «як». Я ледве зі стільця не впала, коли один з Меріонів заявив, що дракон мого батька дуже сильний і дівчинка до такої могутності ще не готова. Дракон мого батька? Це мій дракон! Дівчинка? Смішно. Та я з семи років вашої милістю вже зовсім не дівчинка! Ви зламали мені не просто дитинство, ви мені все життя зламали! Виродки, просто виродки!

Ні, ну вони ж не серйозно думають, що можна в суді сказати мовляв я така маленька та слабенька й забрати мого дракона? Звичайно, розлетілися! Так хто ж вам його дасть? Ого-го, чим далі в ліс тим... вас взагалі з якої висоти скинули?!

З кожною хвилиною мої очі все більше лізли на лоб. Подумки, звичайно, так-то я сиджу абсолютно без руху й дуже серйозно ставлюся до всього, що вони говорять. Але подумки я можу собі багато чого дозволити, все одно тільки Рес побачить, а йому можна. З Іарідою й Даміром у мене теж є зв’язок, але іншого рівня - ми можемо тільки обмінюватися фразами. А от з Ресом все серйозніше й дає можливість покопатися в голові. Хоча теж не найглибший зв’язок, адже спогади або щось явно не призначене для нього йому не побачити. Хм, до речі, а ти про що зараз думаєш? От нехороша людина, ти навіщо від мене ментальний блок поставив?!

«не варто»

«чому?»

От зараз як від тебе поставлю, так подивишся, що варто й що ні.

«Рія, ти як маленька!»

«це ти від мене закриваєшся, а не навпаки»

«просто кхм... мама потім мені не подякує за твої нові знання»

Тут він якось підозріло зам'явся, так що мені аж удвічі цікавіше стало.

«Рія! Що ж ти людської мови не розумієш?! Слів у мене цензурних для цього всього немає, а такі тобі знати ні до чого»

Ого, а це вже цікаво. Не пам'ятаю, щоб раніше його подібне бентежило. Це ж на скільки вони нецензурні-то?

Від спроб розширити свій словниковий запас мене відірвали присяжні, які повернулися в зал суду. І от коли мені зачитали їх писульку, я вдруге ледь зі стільця не впала.

«Рія, не смій!»

Вони взагалі у своєму розумі? Що значить, я зможу отримати свого дракона по закінченню навчання в академії? Як я туди взагалі без дракона потраплю? А чаклувати я як без дракона по-вашому буду? Навіть якщо мене візьмуть, я ж академії не закінчу!

Ментальний стусан Реса був досить відчутним.

«я сказав - не смій»

«Рес, але вони ж не розуміють! Це неможливо! Я... вони... та як ти це собі уявляєш?!»

«І що ти хочеш? Розповісти їм?»

Розповісти? Ні, звичайно, я ж не зовсім з глузду з'їхала! Те, що дракон і маг поодинці безсилі - найбільша дворянська таємниця. Дітям ще з пелюшок втовкмачують цей страх - страх, що прості люди про це дізнаються. У дитинстві розповідають всякі казки-страшилки, а от як підросли вже й страшилки не потрібні - нам просто розповідають історію. І в останній раз, коли це сталося, коли хтось з не-магів дізнався...

«от і я про те»

«але невже не можна по-іншому на них вплинути? Це ж свідомо неможливо!»

«розберемося. А зараз заспокойся, у тебе вже очі світитися починають»

«заспокоїтися? Я не віддам їм Риса!»

Він явно хотів щось відповісти, але певне в мене вже досить помітно світилися очі, тому що я почула адресовану Ресу думку Даміра: «виведи її звідси».

На мене Дамір просто подивився, і це подіяло як холодний душ - виключно витвережуюче. Я раптом зрозуміла, що я взагалі-то сиджу в залі суду ну й все таке, а у мене вже очі світяться. Очі світяться! Так, дійсно час забиратися, ще не вистачало влаштувати тут нервово-злий викид сили. І що тоді Меріонам буде коштувати визнати мене взагалі неадекватною, неконтрольованою й небезпечною? А тоді Риса можуть забрати по-справжньому. Не так, на пару років під час навчання в академії, а по-справжньому й назавжди. Хоча в мене все ще великі сумніви, що я без нього взагалі потраплю в академію... нікому його не віддам! Це мій дракон! Та й спробуйте його забрати - у Риса характер ще той.

Власне, прояви характеру Риса ми побачили вже зовні, де його безрезультатно намагалися зловити. Ох, хлопці, удачі вам - живим він не здасться.

«Рія, вони з Шаару. Там про нього подбають»

Шаар... Шаар служив одночасно лікарнею для драконів і притулком для тих, чиї маги загинули. Звичайно, таких було небагато, але якщо рід обривався, а дракон, що належить йому, залишався - його забирали в Шаар. Якийсь час він проходив реабілітацію, якщо це можна так назвати. Складно, дуже складно втрачати істоту, з якою в тебе була одна аура, закріплена ритуалом на крові. Літні дракони, або ті, хто так і не зміг оговтатися, залишалися в Шаарі. А молодняк проходив «реабілітацію» й вибирав собі нового господаря - безкрилих в імперії вистачає. Це не так-то просто - стати другим обраним господарем дракона з Шаару. До бажаючих багато вимог й у працівників, так що до драконів допускають не більше третини - інші відкидаються з тих чи інших причин. А тих, хто пройшов, далі чекає другий, набагато більш ретельний відбір - відбір дракона. І довести дракону, що ти його гідний, ох як не просто.

Ще я знаю, що драконят, у яких загинули батьки, регулярно привозять в Шаар, щоб вони могли спілкуватися з дорослими, вчитися в них і зрозуміти правила зграї.

Взагалі, будь-які проблеми, пов'язані з драконами, вирішувалися в Шаарі. Риса одного разу теж возили в туди, коли він зламав кінчик хвоста. Зовсім молодий ще, учився літати. Пам'ятаю, як я переживала... але за місяць від травми не залишилося й сліду. Так, в Шаарі працюють фахівці вищого класу, і я б могла довірити їм навіть Риса, вони б про нього подбали. Інша справа, що я не можу, просто не можу жити без нього.

Підійшов один з шаарівців.

- це ваш дракон? Будь ласка, дозвольте нам забрати його

Я ледь не відповіла йому щось на кшталт «це дракон мого батька й вибачте, він дуже сильний, щоб я могла з ним впоратися». Або ще якусь відверту маячню, яку я кілька годин слухала в суді. Рес видав мені вже другий за день ментальний стусан. Нормально?! Я навіть подумаю над тим, щоб образитися на нього. Хіба я сама не розумію, що вони ні в чому не винні? Навпаки, вони допоможуть і подбають про нього, там йому буде добре. Або я, по-твоєму, не розумію, що якщо вони вважатимуть Риса агресивним і неконтрольованим, то йому же буде гірше? Та розумію я все, що не дурна ж!

- відкличте своїх людей

Шаарівець, мабуть подумки, передав іншим моє прохання, і вони опустилися до нас. Я заплющила очі й покликала Риса через риар. Відкрила я їх тільки коли він опустився поруч і з шумом видихнув повітря. Це він так мою увагу привертає. Що ти хочеш, дорогий мій? Мабуть, в моїх очах таки відбився весь той біль і печаль, а може просто відчув через риар, але Рис підбадьорливо ткнувся головою мені в груди. Ох, друже, що ж це буде... я обняла його голову, притулилася лобом до його лоба й стояла так, думаючи, що абсолютно не готова його відпускати.

За кілька хвилин все ж довелося відсторонитися.

- ми полетимо за вами

Шаарівець повільно кивнув, а в очах у нього було стільки співчуття...

До місця ув'язнення Риса, ну тобто життя в найближчі п'ять років, я летіла, тісно притулившись до нього, немов хотіла злитися з лускою дракона й ніколи його не відпускати.

Летіти звідти й залишати його одного я абсолютно не хотіла. Ми досліджували кожен міліметр. Місця не те щоб багато, але загалом вистачає. Найбільше мене бентежило те, що це був закритий простір. Так, це була просто величезна споруда, всередині якої мій дракон навіть міг літати. Всередині була й скеля зі зручним плоским майданчиком, невелика водойма й піщаний розсип для валяння, та й багато чого іншого. Повинна визнати, вони свою справу знали. І я б без сумнівів залишила тут Риса на кілька днів або навіть на тиждень. Але на місяць, на рік, на кілька років? Він далеко не маленький, йому вистачить місця тут розім'ятися, але не більше того. А для нас, звиклих до свободи й просторів, що щоранку носяться над Данійськими лісами або через всю Ібагську затоку, а може навіть і над Сефорським морем... мій дракон збожеволіє під замком. А в тому, що вибратися звідси самостійно він не зможе, я не сумнівалася. Шаар будувався в розрахунку саме на драконівську силу й стіни тут укріплені магічно. Це клітка, це достатня велика й загалом непогана клітка, але це клітка. І Рису тут не місце, йому потрібна свобода, йому потрібні польоти. Він - не вбитий горем літній дракон, у якого можуть раптом трапиться напади і який може зірватися й полетіти невідомо куди, добре якщо по дорозі нікого не покалічить. Він у мене молодий і норовливий. Коротше так, я розумію, чому в Шаарі дракони загиблих магів під час реабілітації живуть в подібних спорудах, але Рис не такий. Ми спустилися, і я пішла з'ясовувати всі деталі, що мене не влаштовували. Виявилося, вони не гірше за мене це все розуміли. А тому показали льотну площадку, як я її відразу охрестила. Вона справила на мене незабутнє враження - величезний, просто величезний простір, над яким парить кілька десятків драконів. Тут було все: гори, луки, поля, річки, озера, ліси. Все, абсолютно все. І тут абсолютно вільно літали, поодинці або зграями, дракони. Прекрасні, сильні, могутні. Шаарівець легко підкликав будь-якого з них, на якого я показувала. Як він пояснив, тільки «проблемних» тримають під замком, інші можуть літати по всій території або відпочивати в своєму особистому маленькому світку. А дракони мені сподобалися - здорові, сильні, доглянуті. Видно, що вони тут не голодують і взагалі про них добре піклуються. Так, і справді непогано... тільки я ох як не впевнена, що Рис стане слухатися шаарівців, а без цього він буде сидіти за гратами. Хто ж випустить дракона, який в будь-який момент може зірватися й полетіти? Ні, він не дарма мені кликав всіх підряд - всі, хто тут літав, слухалися його.

- я хочу працювати в Шаарі

- навіть не знаю... - Нік задумався і зміряв мене поглядом, - я не бачив тут нікого молодше років двадцяти, але начебто вікових обмежень немає. Хоча я і сам на другому курсі академії прийшов, всього рік-два тебе старше... запитаю й скажу завтра, добре?

- добре, - я мимоволі посміхнулася йому. Чудовий хлопець і справу свою знає добре, за кілька останніх годин я в цьому переконалася.

- Нік, а складно це - тут працювати й в академії навчатися?

- не просто, але я поєдную

- все ще вчишся?

- да, на п'ятий курс піду

Деякий час ми йшли мовчки, але потім він все ж запитав:

- Рія, як ти вступиш до академії без дракона?

- чому без дракона? У мене є Рис

- але ж він повинен знаходиться в Шаарі наступні п'ять років. До речі, чому?

- як же, мені не можна довірити дракона, поки я не закінчу академію! - роздратовано буркнула я. Знаю, що він не винен, але стримати емоції було складно.

Хлопець навіть зупинився і з подивом дивився на мене.

- вона це серйозно? - перевів погляд на мого друга

Рес скривився й зобразив щось не менш емоційне в повітрі, а потім просто махнув рукою й мало не виплюнув:

- так

- але як же ти...

- а я і сама не знаю, як. Є ідеї?

- немає

- і у мене немає... але я це зроблю

Заради Риса я ще й не таке зроблю!

Ми з Ніком встановили ментальний зв’язок, а я попросила Риса слухатися його. Мда, щось я сумніваюся, що він його послухає. Але мене ж послухає? А я його попросила...

Все-таки довелося полетіти. По дорозі до Шианкара я сиділа ззаду Реса, обхопивши його руками за талію й вткнувшись головою в плече. За день я вже змирилася з тим, що Рису доведеться залишитися в Шаарі, але почувала себе від цього не краще. Наче залишила там частину себе… та чому «наче»? Адже так і було…