У садах, навколо храму та прилеглих територій було пусто. Попереду, прикритий деревами, тягнувся до небес гігантський храм Ієрихону. Ада йшла вперед. У білому плащі з капюшоном, маскою та взагалі вся у білому кольорі. У неї в руках була лиш золота чаша із кришталево чистою водою.
У храмі було темно: лиш свічки освітлювали цю гігантську будівлю. Біла назовні та темна всередині... Навколо доріжки стояли люди у чорних, як ніч, плащах. В кінці доріжки стояв кам'яний вівтар, а на ньому якась одна людина, теж у чорному плащі. Ада повільно дійшла до вівтаря та піднялась на нього, ставши на коліна перед тією людиною.
— Чи готова ти, моє дитя?— почувся голос жриці, що забрала Аду із Аресиб-5G.
— Так, я готова до майбутнього,— промовила Ада, піднімаючи чашу обома руками.
— Чи готова ти нести слово богів?— промовила жриця, забираючи чашу.
— Готова нести слово Великих та проповідувати Їх волю на цих землях. Готова слідувати традиціям народу та вести його у темну хвилину.
— Готова ти віддати життя во славу богів?
— Віддати во славу богів та народу. Життя - мить... Для смерті ж вічність ціла! Перед богами ж життя нічого не варте. Все ж заради вищої мети!
— Стань же ти, дитя моє!— Сказала жриця, піднявши чашу над головою.
— Во славу богів я прийшла в цей світ та готова проповідувати слово їхнє.— промовила ада, піднявшись на ноги.
— Тоді ж одержи істинну силу, відчуй її!— Викрикнула жриця, подаючи бокал знову Аді.— Пий же, та відчуй дотик свого бога!
Ада спробувала трохи на смак цю, уже червону, воду із чаші. Вона була гірка, та потрібно було випити все до дна... Цього вимагав ритуал посвяти. Як лише вона випила, то все тіло почало боліти, а сама Ада вкрилася біотичним полум'ям, що палало яскравіше за тисячі зірок.
— Чи готова ти втілити в життя те, що завжди бажала?— викрикнула жриця. Відповіді на це питання ніхто не знав, крім Ади. Відповідь на це питання - найбільше бажання новопосв'ячених.
— Так... Помста...— промовила вона, після чого полум'я згасло.
— Та йди ти тепер у світ, неси волю богів!— жриця подивилася на усіх людей навколо та простягнула руки до неба.
За цим послідували промови. Як-не-як, а посвята у жриці. Та не аби яку. Жреці діляться на два вида: звичайні жреці та обранці богів. Для останніх приготовлено особливе місце у ієрархії. Такі жреці повністю незалежні та мають право обирати самостійно свою касту, яких вистачає у Ієрихона. Після усього Ада уже стала повноравною жрицею-обраною. Коли уже всі розійшлися, то вона просто сіла на одній із лавок храму і задумалась. Про що, лиш боги знають. Згодом коло ненї сіла інша жриця, у традиційному чорно-червоному одязі. Вона на вигляд була приблизно того ж віку, що й Ада, можливо, трохи старша.
— Ада, правильно?
— Так... А ти хто? Я тебе не бачила у залі.
— Бо мене не було. Бачу, ти не сильно рада своїй посвяті.
— Рада, та тепер цей білий одяг як клеймо...
— Ти так думаєш? Це навпаки предмет гордості. Таких, як ти, дуже мало.
— Я уже помітила... То як тебе звати, хоча б скажи.
— Кіра, приємно познайомитись.
— Приємно... Що ж, просто так прийшла, чи щось хотіла? Я вільна... Часу багато...
— Можна й сказати, що по справах.
— І що за справи?
— Це ж тебе було знайдено в руїнах?
— То було давно і я стояла на площі, де заходили на посадку кораблі.
— Не важливо, так ос, що хотіла... Ти куди будеш іти?
— Не зрозуміла.
— Яку касту будеш обирати?
— Не знаю... Або Вірні, або Безсмертні.
— Вибір не великий. Хочеш дізнатися мою думку?
— Ну, давай.
— До безсмертних краще не йти, повір. Я декілька разів з ними стикалася... Вони чимось схожі на хаоситів, якщо чесно. У Безсмертних не все добре із головою.
— І чому б це?— Ада здивовано подивилася на Кіру.
— Занадто апатичні та замкнуті. Вони ближчі до богів, що відображається на них. Не усі можуть витримати дотик богів.
— Як я зрозуміла, ти із Вірних?
— Так... Вже рік як я вища жриця.
— Ой, вибачте, жрице, я не знала. Вибачте, що говорила на рівних.— на це Кіра лиш усміхнулася.
— Не переживай, все нормально. Це честь для мене говорити із обранцем верховного бога.
— Добре... Ти хотіла мене перетягнути до Вірних? Тоді у тебе це вийшло. Якщо ти не брешеш...
— У мене немає причин брехати тобі, та прийшла я не за цим. Це я так, допомогти вирішила. Священний флот збирається у черговий похід на єретиків.
— Хочеш, щоб я із ним пішла?
— А якщо я скажу, то там, куди він іде, є одна людина. Та, якій ти, мабуть, мрієш посмтитись. Так, під чиїм командуванням була захоплена твоя планета?
— Серйозно? Тоді я з вами!
— Я знала, що ти погодишся.
— Та, хто ж це?
— Потім розповім. Якщо хочеш помститися, то уже потрібно вирушати. Флот чекати не буде, а до нього не менше тижня польоту.
Згодом обидві жриці дісталися до Святого флоту та вирушили разом із ним до секторів єретиків, а Ада за помстою... Та Ада була не одна... Та вовчиця, яку вона врятувала, була поряд із нею. Хоча Ада й мало знала про свій рідний світ, та таких вовків вона ще ніде не бачила. З часу спасіння, вовчиця сильно виросла. Вона була вища за метр, коли стояла на чотирьох лапах. Навколо шиї де-не-де кінчики шерсті забарвлені у червоний, хоча це не притаманно цій породі. Та й розміри також...
За цей політ Ада остаточно вирішила вступити в касту Вірних, а Кіра стала її наставницею. Ще під час польоту вона почала наставляти Аду на "дорогу істини". Згодом Святий флот прилетів до системи, де був убивця батьків Ади, та й ще багатьох мільярдів людей... Уже почалася повномасштабна висадка сил на планету, як до системи підлетів флот Хаоситів. Після довгих суперечок із Вірними, вони теж почали висаджуватися на планету. Ада теж збиралася уже сідати в десантний модуль, та її зупинила нова наставниця.
— Стій!— кричала вона, біжучи до Ади. — Стій!..
— Щось сталось?— здивовано подивилася вона на Кіру.
— Стій... Я почула голос Верховного, він дещо сказав...— вона подивилася на Аду та дістала із невеличкої чорної сумки якусь невеличку металеву коробку.
— Що це?
— Це потрібно передати одній дитині... Так забажав Верховний. Оскільки я не буду із тобою, то тобі прийдеться передати це. Головне не відкривай.
— То що там?— Ада подивилася на коробку, а потім знову на жрицю.
— Він велів мені цього не розповідати. Та це не головне... Ти ж знаєш, кому мститися?
— Фарадей Тул. Він повинен бути у себе дома.
— Так... Його малому потрібно передати цю коробку.
— Навіщо?
— Не забувай, це лише він винен у смерті твоїх близьких, а не його рідні. Хоча, як хочеш. Та хлопця Узатот наказав залишити живим.
— Добре... Більше нічого?
— Обережніше там...
— Добре, постараюсь, наставнице.
Після цього вона сіла у десантний модуль, пристебнута ремені безпеки і згодом усі вже зайняли свої місця. Після цього десантний модуль відстикувався і полетів до планети. Нажаль вовчицю не можна було взяти на десантний модуль і вона залишила її із Кірою.
Десантний модуль струснуло і усі в ньому відчули невакомість: вони уже були у відкритому космосі. Коли модуль нарешті сів на планету, люки відчинилися та одразу же попали під вогонь федералів. Ада відстибнула ремені безпеки, поправила меч та дістала пістолет, та навіть вибігти не встигла, як по ній почали стріляти. Вони упали прямо у ряди федералів. Раптом почулися крики: "Слава кривавому богу! Кров для темних богів!" а поміж слів, що можна було розібрати, лунали крики. Федералів ставало все менше і менше. Серед їхніх рядів лунали фибухи у крики агонії. Під цей шум Ада визирнула из десантного модуля і побачила як ієрихонці у червоній формі добивали федералів. При чому стрільби із їх сторони майже не було. Вони накинулися на федералів, озброєних гвинтівками, із холодною зброєю! І це вважалося нормально серед Ієрихону! Йти із мечем проти кулемета для них прийнятно!
Це були воїни із касти Хаоситів. Ада уже раз зустрічала їх і не хотіла знову опинитися з ними на самоті. Хтось вважає Вірних тупими фанатиками? Мабуть, він ніколи не бачив хаоситів! Вони щось там кричали, що було важко розібрати, а Ада ж в свою чергу швидко прикинула, куди потрібно йти, та побігла дальше, та хаосиби були уже і там. Вона особисто бачила як один хаосит убиває другого через те, що той швидше ввдрізав голову офіцеру федералів. Якісь норми моралі? Правила? Звісно, убивати своїх не можна, та якщо сильно хочеться... Якщо сильно хочеться, то можна.
В цю мить вона усвідомлює жахливу істину... Таких, як хаосити, багато. Набагато більше безумців, ніж врівноважених. Вона почала вперше за весь час усвідомлювати, в якому світі вона живе. "Що ж, зараз уже нічого не змінити. Не мені учити їх моралі. А зараз те, чого я чекала стільки часу. Те, що є сенсом життя. Помста. Солодка помста." Кинувши свої роздуми в сторону, вона пішла уперед. До цілі, яку вона колись собі поставила. До цілі, яка стала сенсом її життя.
Діставши інфопланшет із невеличкої сумки, вона перевірила, чи там вона, де потрібно. Все ж, інфопланшет показував, що її ціль прямо перед нею. Та відірвавши очі від екрану, вона побачила, як один із хаоситів стоїть перед дверима будинку, і вона кинулась до нього. Двері лише встигли відчинитися, як Ада прострелила груди незнайомому хаоситу, та той не упав. Він тримався за двері, які ж сам відчинив, коли Ада не підійшла і кинула його з ніг. Вона зайшла в середину и завмерла.
"І де ж ховається він? Як відчув, що пахне смаженим, так зразу же втік? Чи ховається десь тут? Що ж, гра у хованки розпочалася..."
Вона пройшла ще декілька кроків уперед, як неподалік почувся вистріл і вона відчула біль у плечі. Куля влучила у наплічник, схований тканиною, та відрикошетила. Ада, наче не відчула ніякого влучання, кинулась до стрілка. Він не продовжив стріляти, а кинувся тікати у іншу кімнату. Та він зачепився плечем об привідкриті двері та упав. Ада вибігла за ним, та їй влучили у ногу, після чого вона упала перед самим стрілком. Той піднявся і почав утікати, та Ада дістала пістолет та вистрелила. Перший постріл пройшов мимо. Другий теж. Третій влучив у ногу і той знову упав. Ада скрізь біль піднялась і направила пістолет на ворога. Він же кричав від болю, в той час Ада ж майже нічого не відчувала.
Мабуть, це через її розвинені біотичні здібності. Як побічний ефект сильно притуплене відчуття болю. Це уже хвороба, яка прослідковується у більшості біотиків.
Не зважаючи на кровотечу, вона вибила з рук ворога пістолет та присіла над ним, приставивши меч до горла.
—Фаддей Тул? Вірно? Ти і не уявляєш, чим я забов'язана тобі. Пам'ятаєш Аресиб-5? Ні? А я напомню, як під твоїм командуванням вирізали цілу планету. Згадав?— На обличчі Фаддея стояла погано замаскована тривога и відчуття безвиході. Він явно розумів, що живим йому не вибратися. Даремно він залишися удома, щоб забрати важливі сімейні речі. Даремно він повернувся, а не евакуювався з іншими...Ада ж не ховала свою єхидну усмішку.— Жити хочеш? А пам'ятаєш, вони теж хотіли жити, коли всіх вели на масові розстріли. Сім'я? У них теж були сім'ї і це тебе зупинило? Вважаєш себе кращим за нас? Лише через те, що ми маєм більше сили? Так? Як чудовисько, яке убило безліч невинних людей, може вважати себе краще за когось іншого? І при цьому вважати інших породженнями пекла і убивати їх без сумління? Що? Думав, що ніхто не виживе? Ось я! Через роки та колосальні відстані стою над тобою! Молись. Моли про помилування! Давай!— Ада ударила рукояттю пістолета Фаддея, після чого він виплюнув кров.
— Краще уже померти із гідністю, ніж жити на колінах... Відьма...
Ада із злості взяла того за голову рукою, яка почала горіти біотичним полум'ям Він кричав від болю. Ада же відчувала невимовну насолоду від убивства нелюда. Коли той перестав подавати ознаки життя, то вона залишила тіло та пішла геть. Вона відчувала і радість, і насолоду, і пустоту всередині... Сенс її життя... Його більше немає. Вона все життя йшла до цього. Та вона не дійшла дальше порогу. Відсунувши труп хаосита, вона сіла. Вона розуміла, що убивство їй так просто не пробачать. Хоча й самі так же роблять... Та вона відкинула ці думки в сторону. Ціль її життя була досягнута. Вона подивилася на синє небо. Тепер нічого не має сенсу. Просто сиділа. Просто думала. Єдиним способом вибратися із цієї планети було разом із усіма. Немає ніяких привілеїв в цьому плані. Лиш уперед, хоча Ада не рвалася у бій.
В очах потемніло. Почувся голос. Згодом цих голосів стало безліч і всі вони одночасно говорили одне и те ж. Їй говорили про те, що вона обрана змінити усе. Усе, що зараз є. Та вона не сильно хотіла того. Її усе влаштовувало. Вставши, вона пішла на звуки стрільби...