Продовжили розмову ми уже на містку фрегата.
— Так, що за "сюрприз" ти для мене заховав?
— Новий дім, якщо так можна сказати.
— Таке відчуття, що ви "віджали" в офіційного уряду дредноут.
— Вітаю, ти виграв у шоу "Інтуїція".
— Серйозно?
— Ага, не твій, та все-таки хоч якийсь.
— Буде потрібно звикати до нових стін, та нічого.
— Знаєш, ми сильно надіялися на те, що ти живий.
— Ну, я помер.
— Та не суть. Ми навіть трохи переробили сам дредноут.
— Аж цікаво стало.
— Ну, кожен новий дредноут - новий план коридорів, кімнат і так далі. Ми, хоча точніше Блеквуд, переробили уже твій кабінет під той, що був на тому дредноуті, та додали декілька кімнат, тобі сподобається.
— Ого, як інтригуюче. Я зацікавлений.
— Ну, скоро побачиш те, що у нас вийшло.
— Та де сам дредноут?
— А ти його не бачив? Видно був на другій стороні від планети, ніж флот, на якому ти сюди прибув.
— Скоріш всього.
— Так, як було там, в Улькира?
— Дивно там було... Я опинився в темряві. Сотні раз я бачив своє минуле і з кожним разом воно все більше і більше вкривлялося. Потім я побачив яскраве світло. Воно манило до себе. Я не міг чинити опір цьому. Я йшов і йшов до нього. Воно ставало все яскравішим і яскравішим. Так було доти, поки мене не осліпило. Після цього я опинився серед гігантському бібліотеки Улькира. Їй кінця немає. Вона як книжковий лабіринт. Там зібрані усі знання світу. Та я відчував самотність, дискомфорт і так далі. Самому бути п'ять років не дуже весело, повір.
— Весело ж тобі було...
— І не говори. Інколи говорити із Улькиром не сильно допомагало. Він ще й гордий, що все ускладнювало.
— Ну, і як було спілкуватися із самим богом знань?
— Як до стіни, тільки стіна не дає непотрібних порад. Раз пробував розпитати про створення всесвіту і те, як з'явилися самі боги, то взагалі нічого не розповів, хоча до того на всі такі питання відповідав. І там ще на рахунок то, чому цілі колонії неподалік перемичок галактики зникають і те, що там, в центрі.
— Зрозуміло. Та все-таки цікаво, як там, та померати не хочеться, та я не обраний Улькира...
— Знаєш, в світі богів хаосу веселіше, я серйозно. Там не так самотньо, якщо чесно. Раз там побував... Було дуже "весело". Я думав, що помру.
— Навіть не буду запитувати те, що ти там загубив.
— Я і сам не знаю, якщо чесно.
— Добре...
— А що ти можеш розповісти? Як життя?
— Та немає що розповідати, друже. Після того, як тільки почали думати про повстання, то вільного часу взагалі не залишилось, а я і так із ранку до ночі на роботі. Ті сім годин, даних мені на сон, я тратив на підготовку повстання. Ось такий я, відданий роботі... Часу на особисте життя взагалі не залишалося. А зараз займатися вирішенням проблем повстання... Коли це все закінчиться, піду у відставку.
— Мабуть, я також у відставку. Набридла уже ця війна, хочу відпочити по-справжньому.
— Ехххх, розумієш ти мене.
— Хто ж може зрозуміти адмірала, як не адмірал?— я усміхнувся і легенько похлопав його по плечі.
— Так, хто ж, як не рівний по завнні,— на що і він усміхнувся.
— Робота, робота і ще раз робота. Така наша доля, мабуть.
— Так, мабуть, така наша доля. Доречі, думаю, що ти будеш радий тому, що ми ведемо пошуки Кіри. Надіємось, що вона все ще жива.
— Ну, пошуки можна зупинити.
— Так, же... Я думав, що ти так просто не кидаєш своїх же... Давіане, ти ж сам говорив...
— Спокійно, друже, ми знайшли її. Вона була в тій же в'язниці, де був і я. Я не знаю, як агенти про це не дізналися, та вона зараз на есмінці у медвідсіку.
— Аж гора з плечей. Що з нею?
— Я і сем не знаю. Довго не приходить в себе. За нею цілодобово стежать медики.
— Надіємося на краще.
— І не говори.
— Що ж, час зараз важкий. Щось мені не подобається все. Погане у мене передчуття.
— Не знаю, наче все як раніше.
— Не знаю, Давіане, не знаю...
— Може це в тебе від роботи? Скільки ти спиш?
— Та знаю, мало сплю... Якщо пощастить, то п'ять годин.
— Може тобі просто взяти і виспатися? Ти ж не на фронті, де можеш взагалі не спати ніччю.
— Все не так просто у мене, як ти думаєш.
— Знаю, та ти можеш не хвилюватися, що половину твого флоту виріжуть, поки ти спиш.
— Не знаю, не знаю...
— Як закінчемо, то збираємося всі за мій рахунок.
— Ти так впевнений у нашій перемозі. Може це і на краще.
— Знаєш, я бачив багато чого, поки був у Улькира. Якщо розсудити, то у нас є немалі шанси на перемогу. Імперія наче дійсно готова залишити нам незалежність, лиш би закінчити цю війну. Думаю, вони не наступлять на ті ж самі граблі, що і тоді, при правлінні Хардонуса, коли утворилася Федерація. Та, наче, у них зараз хороший імператор. В будь-якому випадку кращий за попередніх, якщо подумати.
— І багато ти знаєш того, що може нам допомогти?
— Ну, я знаю, де конфісковані у мене артефакти Ієрихона, "запозичені" у імперців технології. Загалом все, що було в мене на дредноуті.
— І ти хочеш все те повернути.
— В яблучко. Підключити агентів і протягом року усе буде вивезено до нас, або, якщо пощастить, то якось флотом захопимо сховище.
— Думаю, що не потрібно говорити тобі, що ти можеш погубити цим весь флот?
— Та не весь, лише його левину долю. Та не хвилюйся, до того не дійде. Я знаю, що роблю.
— Та знаю... Знаю...
Згодом ми уже підлетіли до дредноута. Він був взагалі не такий, як мій колишній. Той більш старого зразка, масивніший, більш об'ємний. А цей... Він навіть якийсь плоский. Ніс дредноута складався із двох видовжених частин, які були плоскими на вигляд. На їх кінцях знаходилося по одній гарматі. Ці частини були як чверть самого дредноута. Сам дредноут із країв до цента ставав товстішим, та всеодно здавався плоским. Мостик я навіть не зразу помітив. У старому дредноуті він як в в дредноутах Імперії сильно виділявся із самого корпусу, а тут наче його частина. Хоча, у всіх есмінців також виділяється місток. Сам місток був не високий, та доволі широкий. Більш такої п'ятикутної форми із гострими вершинами. Це повна протилежність старому містку, де він був тонкий, довгий та високий, в декілька поверхів. Перед самим містком була доволі велика рівна площа, навіть трохи поглиблена в сам корпус дредноута, із зображенним на ній гербом Федерації.  У задній частині дредноут все більше розширювався. Там стояли гігантські двигуни: двоє центральних, що були найбільші, та чотири допоміжних по боках і два між ними. Також на корпусі повинні були вмонтовані менші двигуни для коректування курсу, та, схоже, вони були заховані у сам корпус і їх відкривали по мірі необхідності.
Ми підлетіли до носу дредноута, після чого взяли курс прямо у нього, між двома частинами носа. Там роз'їхалися гігантські ворота, а на їх місці залишилось поле, що світилося синім.
Ми залетіли в середину, після чого ворота почали закриватися. Ми вийшли із фрегата і зразу же кинулося в очі те, шо тут ангари зовсім не такі, як на старому дредноуті. Тут замість багатьох воріт всього одні, та великі. Та і тут також висока стеля, через розміри фрегатів.
— І в скільки кілометрів цей дредноут?
— Трохи більше, ніж вісім.
— Із імперськими дев'ятьма кілометрами не зрівнявся. Та, чи потрібно нам те? Мені здається, чи цей дредноут менш витривалий, ніж старий?
— Лише здається. Та і влучити в нього буде важче. Майже весь твій старий дредноут був із катаної і литої сталі. Дешевше, та не завжди краще. Цей же майже на половину складається із Терразену та Керраміту.
— Дорога іграшка.
— Так, її виготовлення було в секреті для всіх. Вийшов із орбітальної станції лише рік назад. Його довірили мені. Тож, завдяки цьому ми змогли його украсти у офіційного уряду.
— Похвально... Похвально... Проведеш мене по цьому диву інженерії?
— Та куди ти без мене дінешся тут? Пішли, покажу твій кабінет, місток і так далі.
Ми пішли до найближчого ліфта. Хвала, у третьому тисячолітті ліфти їздять не лише вгору та вниз. Так ми дісталися до самого містка і сусідніх із ним кімнат, серед яких була і моя. В неї ми спочатку і зайшли.
Все було таким знайомим і в той же час чужим. Хоча, це вже був зовсім не той самий дредноут. На стелі LED-панелі. Кімната квадратна, невеличка. Процентні стоїть Т-подібний чорний дерев'яний стіл. Коло правої стіни на стіні закріплений террріум із якоюсь чорно-жовтою змією. На одній із стін великий монітор. Із цієї кімнати вело ще двоє дверей. Одна прямо, за столом, а інша по правій стороні, в декількох метрах від монітора.
— Не те, що раніше було, та мені подобається. Навіть більше за старе. Дякую. Та і плазма наче хороша.
— Дредноут преміум класу, Давіане.
— Думаю, що не потрібно говорити тобі, що ти можеш погубити цим весь флот?
— Та не весь, лише його левину долю. Та не хвилюйся, до того не дійде. Я знаю, що роблю.
— Та знаю... Знаю...
Згодом ми уже підлетіли до дредноута. Він був взагалі не такий, як мій колишній. Той більш старого зразка, масивніший, більш об'ємний. А цей... Він навіть якийсь плоский. Ніс дредноута складався із двох видовжених частин, які були плоскими на вигляд. На їх кінцях знаходилося по одній гарматі. Ці частини були як чверть самого дредноута. Сам дредноут із країв до цента ставав товстішим, та всеодно здавався плоским. Мостик я навіть не зразу помітив. У старому дредноуті він як в в дредноутах Імперії сильно виділявся із самого корпусу, а тут наче його частина. Хоча, у всіх есмінців також виділяється місток. Сам місток був не високий, та доволі широкий. Більш такої п'ятикутної форми із гострими вершинами. Це повна протилежність старому містку, де він був тонкий, довгий та високий, в декілька поверхів. Перед самим містком була доволі велика рівна площа, навіть трохи поглиблена в сам корпус дредноута, із зображенним на ній гербом Федерації.  У задній частині дредноут все більше розширювався. Там стояли гігантські двигуни: двоє центральних, що були найбільші, та чотири допоміжних по боках і два між ними. Також на корпусі повинні були вмонтовані менші двигуни для коректування курсу, та, схоже, вони були заховані у сам корпус і їх відкривали по мірі необхідності.
Ми підлетіли до носу дредноута, після чого взяли курс прямо у нього, між двома частинами носа. Там роз'їхалися гігантські ворота, а на їх місці залишилось поле, що світилося синім.
Ми залетіли в середину, після чого ворота почали закриватися. Ми вийшли із фрегата і зразу же кинулося в очі те, шо тут ангари зовсім не такі, як на старому дредноуті. Тут замість багатьох воріт всього одні, та великі. Та і тут також висока стеля, через розміри фрегатів.
— І в скільки кілометрів цей дредноут?
— Трохи більше, ніж вісім.
— Із імперськими дев'ятьма кілометрами не зрівнявся. Та, чи потрібно нам те? Мені здається, чи цей дредноут менш витривалий, ніж старий?
— Лише здається. Та і влучити в нього буде важче. Майже весь твій старий дредноут був із катаної і литої сталі. Дешевше, та не завжди краще. Цей же майже на половину складається із Терразену та Керраміту.
— Дорога іграшка.
— Так, її виготовлення було в секреті для всіх. Вийшов із орбітальної станції лише рік назад. Його довірили мені. Тож, завдяки цьому ми змогли його украсти у офіційного уряду.
— Похвально... Похвально... Проведеш мене по цьому диву інженерії?
— Та куди ти без мене дінешся тут? Пішли, покажу твій кабінет, місток і так далі.
Ми пішли до найближчого ліфта. Хвала, у третьому тисячолітті ліфти їздять не лише вгору та вниз. Так ми дісталися до самого містка і сусідніх із ним кімнат, серед яких була і моя. В неї ми спочатку і зайшли.
Все було таким знайомим і в той же час чужим. Хоча, це вже був зовсім не той самий дредноут. На стелі LED-панелі. Кімната квадратна, невеличка. Процентні стоїть Т-подібний чорний дерев'яний стіл. Коло правої стіни на стіні закріплений террріум із якоюсь чорно-жовтою змією. На одній із стін великий монітор. Із цієї кімнати вело ще двоє дверей. Одна прямо, за столом, а інша по правій стороні, в декількох метрах від монітора.
— Не те, що раніше було, та мені подобається. Навіть більше за старе. Дякую. Та і плазма наче хороша.
— Дредноут преміум класу, Давіане.
— Так, що там далі?
— Маєш на увазі місток?
— Так.
— Тоді пішли, покажу тобі його. І доречі, тримай ключ-карту.
— Ця всі двері відкриє?
— Так, усі двері на дредноуті та інших кораблях.
Я взяв карту, і Велеріум повів мене до містка. Коридори наче ті самі. Наче той самий сірий лабіринт із безкінечних коридорів, та уже інший.
Сам місток був чимось схожий на старий. Та стеля була нижча і не було як такого підвищення під моє місце. Та, якщо чесно, то воно було на рівні із усіма тими, хто допомагав мені у керуванні самим дредноутом. Мабуть, я як і на старому буду лише віддавати накази, а ці люди із нейроімплантами виконуватимуть мої накази.
Я пройшов далі в прямо із підлоги виїхало крісло із невеличким стовпом. Я подивився на Велеріума. На це він просто кивнув, знаючи те, що я хотів сказати, і я пішов до крісла. Перед мною почали підніматися невеличкі прямокутні сигменти, формуючи сходи і один великий квадратний із самим кріслом. Це все було дуже незвичайно для мене. Коли усе перестало рухатися, я сів на крісло. Воно було доволі зручне, якщо чесно. Той стовп, що був по праву сторону від мене, відкрився і там лежали білі рукавиці із чорними крапками на кінчиках пальців і долоні. В цей час, як я одягнув рукавиці, із країв платформи, на якій я стою, почали виїжджати ще чотири скляних стовпа із чимось чорним всередині. Через декілька секунд перед мною уже була зпроектована 3D модель галактики із синьою сферою, що позначала теперішнє місцеперебування дредноута. карта була також розфарбована у сині, чорні, жовті та червоні кольори. Сині кольори - Федерація. Жовті - Імперія. Червоні - Ієрихон. Чорні - незаселені ділянки галактики, переважно це були околиці перемички галактики. Навколо центру галактики ділили свої володіння Федерація на сході та Імперія на заході. А Ієрихон займав переферію галактики лінією із сходу на південь і звідти на захід. На північному заході Ієрихона взагалі було. Коли я зняв рукавиці, карта зникла. Раптом перед мною зпроектувалась якась синя лінія і почувся приємний жіночий голос, що наче відображався тією лінією.
— Вітаю вас, адмірале Давіан Тул, — на що я навіть розгубився.
— Хто це?
— Я - Ара. Штучний інтелект дредноута марки МК7 — в цей час до мене підійшов Велеріум.
— Ара, будеш допомагати адміралу Давіану Тулу в управлінні флотом.
— Так, звісно, адмірале Велеріум Манск.
— У нас є штучний інтелект? Що ще я пропустив за ці п'ять років?— здивовано запитав я у Велеріума.
— Його ще раніше винайшли, Давіане. Просто не використовували і вирішили вмонтувати Ару в сам дредноут.
— Тобто це справжній штучний інтелект?
— Так.
— Так, як там тебе, Ара, щоб таке запитати...
— Я все чую, адмірале.
— Так ти ще з відчуттям гумору.
— Я штучний інтелект, а не набір команд.
— Добре... І що ти умієш?
— Все, що уміє людина і навіть більше.
— Мені можна не боятися повстання машин проти людей?
— Можливо так, а можливо ні. Залежить від того, наскільки мені буле нудно.
— Велеріуме, ти чув? Нам точно потрібен цей штучний інтелект?
— Спокійно, адмірале, я пожартувала.
— Пожартувала...
— Якщо не вірите, то сенс існування машин без тих, кому можна служити?
— Звісно, машина без людини не буде існувати.
— Чисто технічно може. Замінити людину машиною не являє собою проблеми. Проблема у тому, який сенс існування машини без того, кому можна служити? Це нелогічно.
— Точно?
— Не хвилюйтеся, адмірале.
— Так, ти будеш мені допомагати?
— Так. До цього я служила адміралу Велеріуму Манску, а тепер буду вам, адмірале Давіан Тул.
— Добре... Велеріуме, пішли до мене в кабінет. Потрібно поговорити без зайвих очей.
Мне не дуже сподобалася ця Ара. Я не знаю, чи можна довіряти цій машині. У мене в кабінеті ми сіли один напроти одного.
— Так, що ти хотів сказати?
— Цьому штучному інтелекту точно можна довіряти. Я не знаю. Це машина і цього я і боюсь. Вона не розуміє що добре, а що погано. А раптом станеться збій і вона всіх нас уб'є? А що, як його зломають? Мені щось не пособі.
— І це все?
— А що? Я хвилююся за своє і життя моїх підлеглих.
— Не хвилюйся. Ару не зломати.
— Це ти так думаєш.
— Ні, я серйозно. Вона відокремлена від усієї мережі. А до неї ніяк не підключитися, лише вручну у серверній на цьому же дредноуті. Серверна добре охороняється, повсюди камери і також сама Ара дивиться за цим усім. На всякий випадок резервні генератори підключені до неї.
— Не знаю... Я чомусь не довіряю цьому штучному інтелекту.
— А шкода, Ара сильно допомагає в керуванні флотом та і не тільки ним.
— Вона вибирається в довіру!
— Давіане, знаєш, як це називається?
— Що називається?
— Параноя.
— Я ж тобі говорю!
— В тебе параноя.
— Вона створена урядом і вірна йому!
— Уже ні... Я ще давно її зробив нашою.
— Я сумніваюсь. Це машина, а для управління флотом потрібно мислити як людина.
— Не хвилюйся, параноїк ти наш. Це штучний інтелект, а не просто набір програм, що складається із "або", "що" і "то". Вона мислить як людина, тільки в рази швидше і більше. Розслабся. Якщо хочеш сам керувати, керуй. Вибір стоїть за тобою.
— Ага, звісно.
— Добре, я хочу спати, мабуть, уже буду йти.
— Стій, може, краще ти тут поспиш?
— А ти тоді де будеш?
— Не хвилюйся, я ще не х...— нашу розмову перебив голос Ари.
— Вибачайте, що перебиваю вас, адмірали, та у мене термінові новини для адмірала Давіана Тула.
— І ти все чула?
— Я є повсюди. Та я вас розумію. І розумію вашу недовіру мені.
— Що там за новина?— холодним голосом сказав я.
— Ієрихонка, що була привезена вами прийшла в себе і захопила медвідсік есмінця подавлення МК17 номер 641. Вона вимагає присутності місцевого головнокомандувача. У неї у полонених один майор та двоє медиків.
— А що Тіт?
— Підполковник Тіт не наважується і чекає ваших наказів.
— Добре... Скажи, щоб він  нічого не приймав без мене, лише у випадку крайньої необхідності дозволяю.
— Як скажете, адмірале Давіан Тул. Підполковник Тіт ознайомлений із вашими інструкціями.
— Так швидко? Добре... Дуже добре... І давно Тіт підполковник?
— Три роки, п'ять місяців, двадцять три дня за земним циклом.
— Терри?
— Так, за циклом Терри, або за старою назвою, за циклом Землі.
— Добре, я зрозумів. Готуй штурмовик із стелс полем до вильоту.
— У данний момент у радіусі одного світлового року не знайдено жодного корабля класу штурмовик із вмонтованим стелс полем. Усі штурмовики даного класу були зняті із виробництва і підлягали переробці. Новітні стелс штурмовики МК11 ще не були запущені у масове виробництво.
— Добре постарались... Старих немає і нові ще не готові. Є перехоплювачі із стелс полем?
— Так, на борту дредноута знайдено ескадрилью перехоплювачів із стелс полем.
— Готуй одного до вильоту. Я уже спускаюсь.
— Як скажете, адмірале Давіан Тул.
Після цих слів я швидко пішов до ліфта. Хоча я і не знав дредноута, та швидко знайшов нічим не примітний сірий ліфт серед сірих стін. Повсюди ходив персонал самого дредноута, віддавав мені честь, та я спішив і не мав коли вітатися. Як спускався у ліфті, то помітив, що у мене немає мого наручного годинника, що був до заморозки. А шкода... Вийшовши із ліфта, я побачив, як недалеко від воріт, через які я мав вилітати, готується до вильоту один єдиний перехоплювач.