Майбутнє важливе. Якщо немає майбутнього, то немає і сенсу в житті. Та не менш важливе й минуле. Без минулого немає і майбутнього. Так і з нашою історією. Ні, це не розповідь про колонізацію космосу першими колоністами. Те зараз не важливе. Важливе дещо інше. Те, що було за декілька десятків років до сьогоднішніх подій. Тоді ще й Давіана не було на цьому світі. Хоча, це було не настільки ж давно. Всього за п'ять років до народження Давіана. Тож, про що я? Ах, так, точно... Про одну із подій, яка ще "аукнется" і буду страшні наслідки, чи навпаки? Нажаль, навіть, сам Улькир, бог знань, не знає цього. Тож, Ієрихон. Сектор Аресибо. Аграрна планета у підсекторі Дельта Танго Віктор. Нічим не примітна система Асериб-5. Тож, що тоді сталося у цій системі? А саме на планеті Асериб-5G, що ж таке могло статися у цій аграрній планеті, що лежить недалеко від лінії фронту між Ієрихоном і Федерацією на північному заході Ієрихона? Що могло статися такого "рокового"? Те, що сталося, назвали народи Ієрихона як Аресибська різня. А дійсно... Це була справжня різня. Кетеріанської різня порівняно із цим взагалі ніщо. Так, дрібний удар зрадників по планетарному захисті. Це була справжня різня, де нікого не жаліли... Ні військових... Ні цивільних... Усі були названими "Ворогами людства". Це смертний вирок для усіх. На таких дивляться не як на людей, а як на скот, ракову пухлину. Такий вирок не можливо зняти. Це той вирок, після якого гинуть мільярди цивільних, нічого не підозрюючих, людей. Тож, що саме сталося тоді? Демони? Епідемія? Масовий психоз? Мабуть, епідемія зразу відпадає... Тоді Ієрихон надовго втратив майже половину цього сектора. Це було не так стратегічно важливо, як страшно. Тоді... Війська Федерації на чолі з адміралом Андерсоном вирізали майже все населення цих систем. Велись криваві події, після яких вороття не було. Ще тоді молодий Андерсон не знав жалю... Патріот... Хоча з віком прийшла мудрість... Та якою ціною? Хоча основні звірства "творили" офіцери, нижчі за рангом. Саме вони відповідальні за усе те. Тож, пора розповісти більш детально про події на Асериб-5G. Планету тоді евакуйовували. Більшість місцевих військ Ієрихона було уже розбито і не було кому захищати планету. Усі знали про звірства, що чинили федерали стосовно інших народів. Усі, із страхом на очах, чекали транспортників. Половина так і не добралась до планети... Про міцну планетарну оборону можна і не говорити на аграрній планеті... Тож, усі ждали транспортників. Серед них і сім'я д'Арків. Зокрема і зовсім мала Ада д'Арк. Вона побачить те, після чого мало дорослих зможуть залишитися у здоровому глузді, а дитина? Повсюди були білі будівлі, що майже не мали гострих кутів, за винятком шпилів. Попереду величезної площі стояла висока будівля, що нагадувала піраміду, та вона була такою ж білою та мала безліч арк, що плавно переходили у гострі шпилі. Це було головне святилище богів хаосу на цій планеті.
Вся площа була повністю заповнена людьми. Їх не були лиш у великій прямокутній зоні, яка слугувала для посадки транспортників. Майже весь народ був у чорних плащах із червоними елементами. Діти ж були у звичайному одязі. У всіх були валізи із самим найціннішим. Цілком звичайні люди, хоча серед них траплялися повністю бліді люди із зброєю, які являлися останнім захистом цієї планети перед геноцидом із сторони федералів. Та що вдіють залишки, дрібні кусочки планетарного захисту проти сил флоту. Нехай і з силами богів хаосу, та наврядчи тут залишився хоч один проповідник, чи ієрарх. Та навіть так... Тут боги не допоможуть. Здалека, в хмарному небі, почали виднітися чорні крапки. Іх було безліч. Нарешті  транспортники добралися і сюди. Вони спускалися як янголи з небес. Це було спасіння для багатьох людей... Для багатьох, ні в чому не винних, людей. Почувся грім і почав іти дощ. Таке відчуття, наче ніхто не переживе цей та наступний дні. Чорні, як ніч, хмари затягнули усе небо. Грім ставав усе голоснішим та голоснішим... Все частішим та частішим... В мить небо загорілося яскраво-гарячими кольорами, барвами. Пролунав грім, та без блискавки. Він був гучніший за усе, що лиш могли чути ієрихонці. Транспортники були уже близько. Раптом із далека показалось щось, що більше нагадувало рій бджіл, і воно швидко наближалося. Ось, перший транспортник зайшов на посадку й усі кинулися до нього... До спасіння... Майбутнього... Життя... Транспортник був великий, та у ньому мало місця для такої кількості людей... Це столиця із декілька мільйонним населення. Транспортник вилетів, а на його місце сів інший. Над усім цим літали залишки планетарної борони планет. Безліч чорних цяток, немов рій бджіл, уже були близько. Ієрихонські кораблі кинулися на захист транспортників, та усе марно. Вони почали падати, як мухи... Прямо на людей... Транспортник, повний людей, вилетів вгору, та вмить вибухнув і упав на іншого, після чого обидва транспортника упали на людей. Люди, хоча це краще назвати стадом тварин, розбіглися в усі сторони. Згодом на землю спустилися перші каральні загони федералів. Їх, в народі, назвали просто карателями. Вони почали справжній геноцид ієрихонців, обгрунтовуючи усе так званим "спасінням людської цивілізації". Та як можна рятувати людську цивілізацію і при цьому убивати мільярди ні в чому не винних людей?! Вбивати за те, що вони не із федерації?! Вбивати за те, що вони не такі, як усі... Таке воно, спасіння?! Тоді чим воно відрізняється від погибелі?  Чим? Чи спасіння врешті-решт приведе до загибелі? Тоді сенс в ньому? Відкласти неминуче? А сенс? А сенс... В чому ж він? Сенс жити, якщо все, що ти робив, із надією на майбутнє, врешті-решт перетвориться в пил? Який сенс, якщо неможливо відкласти неминуче? Це саме неминуче і відбувається уже. Процес запущений. Людство само себе переб'є і буде вважати, що вони взагалі врятували усю цивілізацію... Та коли вони зрозуміють те, що натворили, то буде уже пізно. Людство ніколи не могло зрозуміти свої помилки. Так було завжди. Від древніх часів і до кінця людського існування. Воно залишить за собою лиш руїни. Можна лише надіятися що ті, хто буде після нас, зможуть використати людські відкриття на благо своєї цивілізації. І надіятися, що вони будуть розумнішими за нас, людей. Змінити людину неможливо, лиш зламати. Так же само і все людство, а не окремі особини. Людство завжди використовує усе із однією ціллю... Убивати... Так із всім... Камінь, вогонь, метал, порох, двигун, лазер, космічний двигун, стелс поле та багато іншого. Усе в першу чергу убивало людей, а потім лиш служило на користь йому ж.
Людство невиправне, чи ні? Можливо його змінити? Наврядчи, та надія завжди помирає останньою. Так і з Адою... Вона бачила смерть усіх своїх рідних від рук федералів. Вона ненавиділа усіх їх. Та лише чудом вона змогла вижити на розстрілі. Прийшовши в себе серед ночі та трупів рідних й знайомих, вона змогла втекти в пусті райони колись величного міста. Міста, якому не було аналогів у цій сонячній системі. Тепер же по вулицях ходили патрулі загарбників. Вона була ще зовсім дитиною... Беззахисною... Їй наче якась невидима сила допомагала... Невидима рука... Можливо це були боги, а може вдача. А може й усе це разом. Лиш богам відома правда, якою вони ні з ким не діляться. Так Ада кожний день боролася за життя. Хвороби, голод, патрулі та це не весь список того, що ставало на її дорозі.
Вона скидалася по руїнах колись величного міста. Міста, яке колись було її домом. Вона уже звикла майже до всього... Вона навчилася виживати у цьому жорстокому світі. Та й взагалі патрулі стали рідкістю для цієї місцевості. Тут, у центральній частині міста, уже ніхто не ходить, крім диких тварин. Через довгих два земних роки федерали почали колонізувати цю планету, випалену карателями. Почали засівати поля... Вони вважали, що уже ніхто не вижив... Та ієрихонці як таргани, після ядерної війни... Вони вижили, та їх десятки на усю гігантську планету. Вони доживають свої останні дні серед руїн та антисанітарії. Змушені кожен день боротися проти за своє життя. Ще юна Ада йшла по багатоповерхівці, давно покинутій людьми. Це був уже який поверх? Сороковий, чи сорок перший?  Так високо вона ще не підіймалася раніше. Це була одна із багатьох багатоповерхівок, та, мабуть, одна із тих, які ось-ось не зруйнуються. На підлозі стояв товстий шар пилу, наче килим. Повсюди ріс якийсь сірий пухкий грибок, цвіль. У цих офісах наче застигло все життя у момент вторгнення карателів. Усе було розкидане. Люди в паніці покидали свої робочі місця, коли пролунала перша тривога. Вони були налякані, боялися смерті, якої не змогли уникнути. Карателі вирізали усіх... Без жалю та угризінь совісті. Вони думають, зо геноцид... Геноцид - шлях до спасіння... Вважають усіх варварами. Лише дивом Ада знаходила у цих руїнах старі консерви. А справжнє свято було вполювати своїм саморобним луком якусь тварину. За ці два роки вона майже не говорила, а в останній то взагалі мовчала. Вона йшла далі по поверсі в пошуках чогось їстівного, та щось привернуло її увагу у кутку офісу. Вона підійшла та подивилася на стару, прогнилу дерев'яну вішалку, на якій все ще висів, сірий від пилу, плащ. Вона подивилася собі на руки, на яких були одягнені порвані рукавиці та брудний, та залатаний чим попало старий одяг, що був знайдений на просторах цього постапокаліптичного міста. Вона зтрусила пил із цього плаща і приміряла. Він, звісно, був великий, та він нагадав про ще ті часи, коли уся ця планета процвітала. Під ногами тріщало розбите скло.
Після довгих блукань, вона таки знайшла якісь консерви та декілька батарейок, що підходили до її ліхтарика. Надворі почало темніти. На небі уже з'явилося обидва супутника планети, що говорило про скорий прихід темряви. Вона почала спускатися тим же шляхом, яким і піднялася, та почула звук працюючого двигуна. Вона поглянула за вікно та побачила якийсь грузовик та людей, що виходили з нього.
Вони почали розходитися по периметру, а декілька пішли у багатоповерхівку, у якій ще була Ада. Вона почала сильно нервувати і шукати схованку, хоча і залишала на підлозі сліди. Вона знайшла якусь шафу та залізла у неї. Ставало все темніше та темніше, а вона вперше ніччю не в свому сховку. раптом в голові почулися голоса. Вони говорили й вони називали. Вони говорили про спасіння. Вони пропонували силу. Вони ще більше лякали Аду, ніж федерали, що приїхали. Вони говорили про славу. Вони весь час повторяли одне і те ж... "Ти обрана, а не проклята"... Повторювали вони... Ось і почулися кроки та голоси двох федералів і вони йшли прямо до неї по її ж слідам. Вона вперше за рік сказа перше слово... Вона тихим голосом прошепотіла: "Так..." Та голоси зникли, вони її не чули... Раптом почувся гучний тріск бетону, а за ним гуркіт. Ада піднялася і легенько привідкрила дверці шафи та подивилась. Поверх вище обвалився прямо на федералів, які стікали кров'ю. Ада подивилася на них і кинулась тікати звідси. Вона ледве помічала силуети перешкод у темряві. Так, ніч тут настає швидко. Вибігши на перший поверх вона зупинилася на секунду, щоб зорієнтуватися, та вмить все стало світлим. На неї хтось посвітив ліхтарем і вона зразу кинулася бігти у випадкову сторону. Позаду почулися крики, які вона не розуміла. Вона забігла у вузький прохід між двома будівлями. Та попереду вона побачила щось біле, схоже на вовка і воно подивилося на Аду. Вона не встигла розвернутися, як вовк уже стрибнув у її сторону. Єдине, що вона встигла, то це викинути руки перед лицем та закрити очі. Він зачепив її та кинув. Раптом вовка освітило світло ліхтарика федерала. Вовк подивився на нього, показав зуби та кинувся на федерала, який помалу відходив назад. Федерал закричав від болю та зробив декілька вистрілів перед своєю смертю. Вовк зробив декілька кроків від федерала та упав. Ада не знала що й робити. Вона, мабуть, із жалю взяла на руки того вовка, який виявився вовчицею, та помалу пішла до свого сховку.
Спустившись у підвал одного із будинків, вона закрила за собою металеві двері та положила вовчицю. У голові знову почулися голоса, які говорили щось про захист слабших, нездатних захистити себе і тому подібне. З цього часу їй часто чулися ці голоси. Вони зводили її з розуму, та це хоч якийсь голос. Хоч якийсь "співбесідник". Хоча голос у голові важко назвати співбесідником... Швидше пунктом у списку психічних розладів...
З часу того інциденту пройшло декілька місяців. Ніхто так і не шукав Аду. Швидше за все, вони списали все на нещасний випадок. На щастя, вовчиця поправилась. Ада наче знала, що потрібно робити, хоча у медицині була повний нуль. Їй наче щось допомагало. Якась невидима рука.
Ада вийшла із свого сховку разом із вовчицею. Уся земля вкрилася білою скатертиною: йшов перший сніг. Вони пройшли трохи й ввімкнулася сирена із попередженням. Хоча блокпост федералів був у декількох кілометрах звідси, та сирену було чути. Тихо, та все ж чути. Хоча Ада цього не чула, та у сирені йшло попередження про вторгнення Ієрихону в сектор. Вона поправила плащ та пішла із вовчицею на головну площу міста. Те, на якій все це розпочиналося. Вона довго не наважувалася на це, та сьогодні зібралася силами й вирушила туди. Цей район міста був особливо зруйнований. Мало цілих будівель, а вулиці усі в горах бетону від зруйнованих багатоповерхівок, які перелазила Ада. Прогримів грім, хоча це було дуже дивно. Небо загорілося жовтими кольорами та знову гриміло. Із-за білих хмар показалися чорні цятки, які швидко падали, залишаючи хвіст диму за собою. Аду це не сильно насторожило і вона продовжила йти до площі. Та вона не помітила цілий рій цяток, що летіли прямо до неї.
Вийшовши на площу, вона залізла у транспортник, що так і не взлетів після посадки. Він був відносно цілий, хоча крила взагалі відірвало вибухом. Вона й сама не знала, що шукала. Просто копалась у всьому, що бачила. Знайшовши лише старі медикаменти, вона вилізла із транспортника і побачила якісь космічні кораблі, що йшли на посадку прямо на цю площу. Їх було троє, та, мабуть, вони собою зайняли б не менше половини всього місця. Ада просто стояла і дивилася на це, навіть не рухаючись. Вовчиця же просто же стала перед Адою і лаяла в сторону кораблів. Двоє менших сіли і з ний почали вибігати люди у чорно-червоних плащах та розходитися по сторонах. Один із них пішов у сторону Ади, та зупинився у декількох метрах, мабуть, через вовчицю. Ада ж заспокоїла свого нового друга та повільно пішла в сторону солдата. Вона ні про що не думала, просто йшла. Солдат же опустив зброю та зняв маску. Мабуть, це через чорно-червоний плащ, що був на Аді.
— Хто це у нас?— запитав солдат, намагаючись усміхнутися, що у нього чомусь не вийшло. Ада ж уже ледве не забула те, як потрібно говорити.
— А-да...
— Ада? Красиве ім'я,— солдат присів, спершись на одне коліно та зняв рюкзак.— Їсти хочеш?— сказав він, уже легенько усміхнувшись на одну щоку та тримаючи у руці батончик із свого пайку. Ада просто кивнула та підійшла до солдата, взявши батончик.
— Ти звідки у нас така?— Запитав солдат, подивившись на забентовану вовчицю, яка лягла на землю.
— З... Звідси...— промовила Ада, пустивши холодну сльозу та обнявши солдата, який такого не очікував.
— Все добре... Все добре...
Позаду приземлився найбільший корабель і з нього вийшли ще війська, а за ними жриця у чорно-червоній мантії та чорним, як космос, мечем. Це був не звичайний чорний меч. Він був наче викуваний із тих тонких ниток, що з'єднують усе в цьому світі. Він наче був викуваний із самого безкрайнього космосу. Він одночасно був темний та повний зірок. Та жриця підійшла до солдата з Адою.
— Хто це?— холодним голосом звернулася вона до солдата.
— Наче наша, та стільки років тут жити... Наврядчи...
— Що ж,— жриця подивилась на Аду.— Хто ти?
— Ада...
— Зрозуміло...— жриця трохи відвернула голову Ади і побачила на її шиї знак Узатота.
— Що ж, Ада, ходімо зі мною, а ти— вона подивилася на солдата,— можеш бути вільний. Ступай із братами.
— Як скажете, жрице,— з повагою промовив він та поспішив до своїх.
— Твоя тваринка?— промовила жриця до Ади, ведучи її до корабля.
— Т-т-так...— важко сказала вона.
— Скільки не говорила?— подивилась жриця на Аду.
— Д-довго... М-можна з собою взяти її?..
— Вовчицю? Добре, візьмемо.
Через деякий час цей корабель вилетів за межі атмосфери планети та приєднався до флоту. Аді вдалось вижити у цій розрусі. Вона змогла. Голоса в голові затихли. Вона нарешті отримала довгожданний та заслужений відпочинок. Подальшим її вихованням зайнялася ця ж сама жриця. Ада уже й була не такою ж малою... Та на її шиї був знак Узатота, знак верховного бога хаосу. Це могло означати лиш одне... Ада - обрана.