Собор
В морі небеснім, здіймаються хвилі.
Сонце пливе на гребні білих брижів.
Кольори сходять на планету. Вершники, в яскравих накидках,
розпочинають свій похід.
Ось, оживає на полотні світлоока хмарка, пливе та посміхається.
А внизу, кострубате чорне дерево зловтішається.
Воно дивиться довкола і ображається.
Все довкруг прекрасне, а він таким лишається.
Простягає свої, вигнуті, руки до неба,
хмаринку піймати намагається.
А вона, пустунка,виривається.
Могутній велетень стоїть.
Титан мовчить.
Гігант, сірий непомітний, сторожує спокій вод.
Погляда блакитним оком в небеса ,
Стримує гранітні сльози, що от-от зірвуться в низ.
А фабри майстра надають йому подобу.
Ось, малюють двері, огорожу.
Був безтілесним, а тепер стає живим.
Щоночі Собор помирає,
Аби народитися знов.
Така його доля.
Отакий його хрест. Безмовним бути...
Художників тихо, писати старезний портрет.
2020-11-14 09:29:38
4
5