Гармонія
Водоспад помаранчевий спускає долу білі хвилі. Вони-пустунки- в далечінь летять. Летять, і потім прилітають зимувать. Світило небесне віддає помаранч. Простягає мені руку. Та не бачу я її. Мої очі не вміють бачити її. Вони непотрібні, сліпі. Тому, я краще їх заплющу. Зроблю я вдих.
Я бачу, як яблуня в саду росте, як водоспад з небес спадає, як сонце посміхається мені. Як Дихання виходить з Тіла. Чайкою небесною пливе. Мурашки дрібні по шкірі пробігають. УсмІшка на губах цвіте.
Я- Тіло. Я-земне. Дихання мене породило. І як прийде час, Дихання вмертвить.
Зір не бачить його, але він його частина. Слух не чує його, але він його дитина. Нюх його не вловить, але знає, що він існує. Смак не відчує його, але він ним харчується.
Дихання входить в коло. Воно ж виходить з нього.
Сонце розсипає помаранчеву сіль. Хмарні хвилі спадають долу. Дихання прокинеться і все почнеться знову. Той самий камінь, той самий штиль, тільки очі бачать по-новому.
2021-01-05 05:50:52
5
0