«Я – Альфа і Омега, початок і кінець…»

(Об’явлення 1:8).

Люди доброї волі, кричу до вас, бо тихий голос не проникає в ваші закам'янілі серця, опам'ятайтесь, почуйте мій голос поки "півень жарений цілковито не клюнув". Той час надзвичайно близький, Антихрист серед нас, пророцтва написані в Об'явленні Івана Богослова, сповняються. Власне, розуміння пророцтв про час в якому живемо не розумом своїм, а за покликом Духа Святого, спонукало написати цю книжку. Щоб через розуміння катастрофи і кінця, прийти і вхопитися за останню і єдину дошку, яку нині простягає нам Милосердя Господа нашого Ісуса Христа. Отже, сказано: "Він пером своїм вкриє тебе і під крильми Його заховаєшся ти! Щит та лук — Його правда" (Псалом: 91:4).

Отже, "дошкою порятунку" для нас і захистом є повна правда і пізнання епохи, страшної біди, в якій знаходиться людство.

Це нам допоможе стати твердими, тверезими, сильними і тоді за нашими покликами Господь укриє нас, "як та квочка укриває під крилами курчат своїх". Адже в книзі Старого Завіту Бог сказав через пророка слова, які повторені були Ісусом Христом до Єрусалиму: "Скільки разів Я хотів позбирати дітей твоїх, як та квочка збирає під крила курчат своїх, — та ви не захотіли!" (Луки 13:34). Як подібні ми до Єрусалиму, що не захотів бути під " крилами Господніми", та це і не дивно, бо час змінюється, а люди залишаються "лукавими, злобними і неправими, що сповняють свої задуми кроваві".

Ісус Христос говорить у Євангелії: "Горе вам, книжники й фарисеї, що пророкам надгробники ставите і праведникам прикрашаєте пам'ятники, та говорите: якби ми жили за днів наших батьків, то ми не були б спільниками їхніми в пролитті крові Божих слуг" (Матея 23:29). Але водночас вони складали плани вбивства Божого Сина. Це повинно стати повчанням для нас, відкрити нам очі на вміння сатани опановувати людським розумом, який віддаляється від світла істини. Багато людей ідуть шляхом фарисеїв, вшановуючи тих, хто помер за віру, дивуючись сліпоті юдеїв, котрі відкинули Христа. Вони думають, якби ми жили в дні Ісуса Христа, то з великою радістю прийняли б Його науку та не розділили б долю тих, хто відкинув Спасителя. Але, коли послух Богові вимагає самопожертви та смирення, тоді ці люди заглушують власні переконання і не підкоряються їм. Отже, вони виявляють дух фарисеїв, яких осудив Ісус.

Юдеї не розуміли тієї великої відповідальності, яка лягала на них за те, що вони відкинули Христа. З того часу як вперше рукою Каїна була пролита невинна кров Авеля, ця історія повторювалась і повторюється знову і знову, все більша вина падає на людей. У кожному столітті пророки підносили свій голос проти гріхів, які чинили царі, проповідники народу і сам народ, промовляючи послані Богом слова, підкоряючись Його волі, часто навіть ціною власного життя. Із покоління в покоління нагромаджувалась страшна відплата для тих, хто відкидав світло істини. І нині Христові вороги накликають цю кару на свої голови. Гріх первосвящеників і старійшин був більший, ніж будь-кого з давніших поколінь. Через відкинення Спасителя вони стали відповідальними за кров усіх убитих праведників, починаючи від Авеля аж до Христа. Сучасні противники Христа мають ще сильнішу і страшнішу відповідальність, ніж фарисеї часів земного життя Ісуса, бо на них кров від Авеля до Христа, від Христа до крові невинних дітей, яких щоденно тисячами вбивають через аборт, через вживання протизаплідних засобів та іншими методами. Чаша нашого беззаконня вже переповнена і незабаром виллється на наші голови справедливим покаранням, покаранням якого ще світ не бачив і уявити не може. З цього приводу Ісус сказав до фарисеїв, а через призму часу ідо нас: "Нехай прийде на вас уся праведна кров, пролита на землі, від крови праведного Авеля до крони Захарія... Істинно кажу вам, що все це прийде на рід цей" (Матея. 23:35-36).

«Та нині це закрите від очей твоїх...»

І ось ще одне пророцтво: "Радій вельми, о дочко Сіону, веселись, дочко Єрусалима, ось Цар Твій до тебе гряде, справедливий і спасаючий, лагідний, і їде на ослі і на молодім віслюкові, сині ослиці" (Захарії 9:9). Так, за 500 років до народження Христа, пророк Захарія передрікав про прихід Царя Ізраїлю. І ось як це сталося, бо те, що сталося дві тисячі років тому в Квітневу неділю в Єрусалимі, відкриває штору для зустрічі з Месією, а також вказує на ті події, які мають статися в проміжку між першим і другим приходом Ісуса Христа, і коли ми розуміємо, що мало відбутися в даному часі і що ще не сталося, то впізнаємо на якій сходинці до приходу Царя Слави ми знаходимось. Отже, повернемось на дві тисячі років назад на дорогу, що веде від Віфанії до Єрусалиму.

Натовп, який зібрався побачити Ісуса у Віфанії, тепер супроводжував Його, щоб побачити, як Його прийматимуть. Багато людей йшли в місто на свято Пасхи, і вони приєдналися до супроводжуючих Ісуса.

Здавалося, що раділа вся природа. Дерева були одягнені в зелень, а їхнє цвітіння наповнювало повітря ніжним ароматом. Нове життя й радість надихали людей. Знову зародилася надія на нове царство.

Маючи намір їхати в Єрусалим, Ісус послав двох своїх учнів привести до Нього ослицю з молодим ослом.

Христос дотримувався юдейських звичаїв щодо царського в'їзду. Тварина, на якій Він в'їжджав, була такою ж, на якій в'їжджали царі Ізраїлю. Як ми вже знаємо, пророцтво говорило за 500 років до цієї події, що саме так має в'їхати в своє Царство Месія. Як тільки Ісус сів на молодого осла, радісні урочисті вигуки сповнили повітря. Натовп, величав Ісуса як Месію, свого Царя. На цей раз Ісус приймав почесті, яких не дозволяв ніколи раніше, учні сприйняли це як доказ своєї щасливої надії, котра нарешті сповниться, коли Ісус сяде на престолі.

Люди були переконані, що прийшов час визволення. У своїй уяві вони вже бачили римські війська вигнаними з Єрусалиму, а Ізраїль — незалежним. Всі були щасливі й схвильовані. Люди випереджували одне одного у виявленні пошани Христові. Вони не мали можливості зустріти Його з відповідною пишністю й блиском, зате віддали Йому щиросердечне поклоніння. Вони не могли принести Спасителеві дорогоцінних дарів, але кидали Йому під ноги свій одяг, устелювали дорогу маслиновими і пальмовими гілками. Вони не могли виставити попереду царських знамен, але зрізали пальмові гілки — символ перемоги — і махали ними, вигукуючи "Осанна!".

Процесія повільно просувалась уперед, натовп увесь час зростав, оскільки люди почули про прибуття Ісуса і поспішали прилучитися до процесії. Кожний, хто зустрічав цю процесію, запитував: "Хто це такий? Що трапилось?" Люди чули про Ісуса і чекали Його прибуття до Єрусалиму.

Цей день, що здавався учням найвидатнішим днем їхнього життя, був би затьмарений тінню печалі, якби вони знали, що сцена радості лише прелюдія до страждань і смерті їхнього Учителя. Хоч Ісус не раз говорив їм про неминучість своєї жертви, вони в тріумфі забули Його сумні слова і бачили попереду тільки Його процвітаюче правління на престолі Давида.

До процесії щоразу приєднувались нові групи людей, і майже всі запалювались тогочасним піднесенням, підхоплюючи гучне "Осанна!", яке лунало від гори до гори, від долини до долини.

Всюди чулося: "Осанна! Осанна Сину Давидовому! Благословенний Грядучий в Ім'я Господнє! Осанна на висоті!" (Матея 21:9).

Ніколи раніше світ не бачив такого тріумфального походу, як цей. Він не був схожий на переможний похід великих полководців світу. У цій процесії не було конвою сумних полонених — царських трофеїв, але Спасителя оточували інші славні трофеї Його діяльності, сповненої любові до грішної людини. Тут були полонені, яких Він звільнив з-під влади сатани, вони прославляли Бога за своє звільнення. Сліпі, котрим Він дав зір, йшли попереду процесії; німі, котрим Він подарував мову, найголосніше вигукували: "Осанна!"; каліки, яких Він зцілив, сповнені радості, ламали пальмові гілки і розмахували ними перед Спасителем.

Вдови й сироти прославляли ім'я Ісуса за Його сповнені милості діла для них. Прокажені, котрих Він очистив, стелили Йому під нього свій чистий одяг і прославляли Його як Царя Слави. Ті, кого голос Ісуса пробудив зі смертного сну, також були серед натовпу. Лазар, тіло котрого вже встигло зазнати тління, тепер у розквіті сил та змужніння, вів осла, на якому їхав Спаситель.

Багато фарисеїв стали свідками цього видовища. Згораючи від заздрощів і злоби, вони хотіли спрямувати потік людської радості в інший бік. З усією силою свого авторитету вони намагались змусити народ замовкнути, але їхні заклики й погрози лише збільшували пожвавлення. Фарисеї боялись, що численний натовп проголосить Христа Царем. Вдаючись до останнього засобу, вони проштовхувались через натовп, котрий оточував Спасителя і звернулись до Нього зі словами докори і погрози: "Учителю, заборони своїм учням" (Луки 19:39). Вони твердили, що такі галасливі процесії, як ця, незаконні, заборонені владою. Але відповідь Ісуса примусила їх замовкнути: "Кажу вам, що коли вони замовкнуть, то каміння кричатиме!"(Луки 19:40).

Ця тріумфальна сцена була передбачена самим Богом.

Вона була передвіщена пророком, і людина безсила, щоб перешкодити виконанню Божого наміру. Якби люди не були спроможні виконати Його план, Він дав би голос неживому камінню, і воно вітало б Його Сина схвальними вигуками. Отож, занімілі фарисеї відійшли, а люди продовжували тріумфальний похід, повторюючи слова пророка Захарії: "Радій вельми, о дочко Сіону, веселись дочко Єрусалима! Ось цар твій до тебе гряде, справедливий і спасаючий, лагідний, їде на ослі, і на молодім віслюкові, сині ослиці"(Матея 21:5).

У відповіді фарисеям Ісус Христос вибиває з-під ніг усяку надію, щоб ніхто не думав, що можливо, те, що написано в Біблії, не сповниться. Ні, так думати, це є страшний самообман, бо якщо люди не зможуть виконати пророцтво, то нежива природа займе місце і виконає все, що має статися "Небо й Земля проминуть, а слова мої ні" (Луки 21:33). Тобто скоріше ні Землі, ні неба не буде, ніж не сповняться пророцтва. Тому, хто має вуха, хай слухає, а хто має очі, хай дивиться, а хто має розум, хай роздумує над часом своїм і над собою.

Роздумуючи про себе, вернімось до подій в Єрусалимі. Коли процесія досягла вершини гори і мала спускатися до міста, Ісус зупинився, а з ним і ввесь натовп. Перед людьми у всій Своїй Славі, осяяний променями призахідного сонця, лежав Єрусалим. Храм привертав до себе погляди всіх. Сповнений величної гідності, він височів над усіма будовами, ніби вказуючи на небеса і спрямовуючи людей до Єдиного Істинного Живого Бога. Довгий час храм був гордістю і славою юдейського народу. Римляни також пишалися його величчю. Правитель, призначений римлянами, разом з юдеями брав участь у відновленні та прикрашенні храму, і навіть римський імператор збагатив його своїми дарами. Потужність, багатство і велич храму зробили його одним із чудес світу.

Призахідне сонце позолотило небо, його яскраві промені освітлювали білі мармурові стіни храму і виблискували на позолочених колонах. З вершини гори, де зупинився Ісус і всі, що Його супроводжували, храм здавався ніби масивною сніжною глибою, прикрашеною золотими шпилястими верхами. Вхід у храм оздоблювала виноградна лоза із золота і срібла, із зеленим листям і масивними гронами, виконана найкращими майстрами. Цей витвір символізував Ізраїль — плодючу виноградну лозу. Золото, срібло і жива зелень задовольняли найвитонченіші смаки, обвиваючись навколо білих блискучих колон, чіпляючись пагінцями за їх золоті оздоби, вони вбирали в себе сяйво призахідного сонця та виблискували славою небес.

Ісус спостерігає цю картину, занімів і натовп, вражений прекрасним видовищем. Погляди усіх присутніх звернулися до Спасителя, сподіваючись побачити на Його обличчі захоплення, яке відчували вони. Натомість всі зауважили тінь смутку. Вони були здивовані й розчаровані, бо Його очі були повні сліз, тіло здригалося, ніби дерево під час бурі, а з тремтячих вуст Ісуса поривалось мученицьке ридання, яке здавалось, походило з глибини розбитого серця. Яким же було це видовище для ангелів? їх улюблений Повелитель у сльозах душевного сум'яття! Яким було це видовище для веселого натовпу, котрий з тріумфальними вигуками і пальмовим гіллям супроводжував Ісуса до славетного міста, де як вони сподівались усім серцем, Він повинен стати Царем. Ісус плакав біля гробу Лазаря із божественного співчуття до людського страждання, але цей раптовий жаль — ніби сумна мелодія у великому тріумфальному хорі. Серед радісної урочистості і загальної шани Цар Ізраїлю був у сльозах. То не були сльози мовчазної радості, це були сльози душевного болю і невимовного смутку. Натовп нараз був охоплений тривогою. Хвалебні вигуки змовкли. Чимало людей почали також плакати із співчуття до Ісуса, хоч і не могли збагнути причини Його смутку. Сльози Ісуса були викликані не стражданням, які чекали Його, перед Ним була Гетсиманія, де незабаром огорне Його жах великої темряви. Звідки було видно також овечі ворота, якими протягом віків вводили тварин, призначених для жертвоприношення. Незабаром ці ворота відкриються для Нього — Істинної жертви за гріхи світу, на Кого вказували всі попередні жертвоприношення. Попереду була Голгофа, де Він незабаром повинен був зазнати страждань. І все таки Спаситель плакав, зітхав у душевних муках не тому, що все це нагадувало Йому про жорстоку смерть. Смуток Ісуса не був егоїстичним. Думка про власні страждання не лякала Його благородну і готову на самопожертву душу. Серце Ісуса болем пронизував вид Єрусалима — міста, яке відкинуло Божого Сина, зневажило Його любов, не піддалося переконанню Його великих чудес і тепер чатувало на Його життя. Він бачив, яку провину стягував Єрусалим, відкидаючи свого Спасителя, і чим він міг би стати, якби прийняв того Єдиного, Хто міг зцілити його рани. Ісус прийшов спасти Єрусалим. Чи міг Він його покинути?!

Ізраїль був улюбленим народом. Бог зробив храм місцем Свого перебування; це була "прекрасна країна розради всієї Землі" (Псалом 48). З ним пов'язана більш як тисячолітня ніжна опіка і любов Христа — як Отця до своєї єдиної дитини. У цьому храмі пророки проголошували свої урочисті перестороги. Тут запалювались кадильниці і їхній фіміам разом з молитвами віруючих підносився до Бога, тут лилася кров жертовних тварин, символізуючи кров Христа, тут Бог являв свою Славу над престолом благодаті й священики правили богослуження. Так протягом століть, зберігалася помпезність символів і церемоній, але всьому цьому наближався кінець.

Ісус підняв Свою руку, яка стільки разів благословляла хворих і стражденних, і простягуючи її в напрямі приреченого міста, словами, сповненими болю, вигукнув: "О, якби ти хоч цього дня пізнав, що потрібне для миру тобі!"(Лука 19:42). Спаситель не сказав більше нічого про майбутнє Єрусалиму, можливо втому разі, якби він прийняв допомогу, котру йому бажав дати Бог в особі Його улюбленого Сина, тоді би він став престолом народів, процвітаючим містом, вільним і сильним могутністю Божою. Біля його воріт ніколи не стояли б озброєні воїни, і римські знамена не майоріли б над його стінами. Перед поглядом Божого Сина постала картина славної долі, яка могла б стати благословенням для Єрусалима, якби ж він прийняв Спасителя. Через нього місто могло б зцілитися від своєї страшної хвороби, звільнитися від рабства і стати наймогутнішою столицею світу. З його мурів голуб миру злітав би до всіх народів. Єрусалим перетворився б у вінець слави для всього світу. Але ця світла картина згасає перед очима Спасителя. він усвідомлює, що місто перебуває під римським ярмом, на нього спрямований гнів Божий і йому загрожує божественний суд і кара. Ісус продовжив низку своїх скорботних роздумів: "Та нині це закрите від очей твоїх. Бо прийдуть на тебе дні, коли вороги твої оточать тебе звідусюди, І зрівняють тебе з землею, і повбивають дітей твоїх, і не залишать в тобі каменя на камені — за те, що ти не зрозумів часу відвідання твого" (Луки 19:43-44).

Ісус прийшов, щоб спасти Єрусалим і його дітей, але фарисейська пихатість, лицемірство, заздрість і злоба перешкодили Йому. Ісус знав про страшну відплату, яка впаде на приречене місто. Він бачив Єрусалим, оточений військами, а мешканців міста доведених до голоду і смерті. Він бачив матерів, що їдять тіла своїх дітей, а також батьків і дітей, котрі виривають одні в одних останню крихту їжі, тому що природна любов поглинута страшними муками голоду. Він бачив упертість юдеїв, яка привела до того, що вони відкинули запропоноване Ним спасіння, Голгофу, де Він буде розіп'ятий, засіяну хрестами, як густий ліс деревами. Бачив безбожних мешканців міста, які зносять тортури і розп'яття; бачив руїни прекрасних палаців і зруйнований храм, від стін якого не залишиться й каменя на камені, а місто буде схоже на зоране поле. Не дивно, що така картина викликала сльози на очах Спасителя.

Єрусалим був дитиною Його піклування, і як люблячий батько плаче над блудним сином, так само й Ісус плакав над улюбленим містом. Як Я можу покинути тебе? Як Я можу віддати тебе на тортури? Як Я можу дозволити тобі переповнити чашу несправедливості твоєї? Кожна людська душа настільки дорога для мене, що в порівнянні з нею цілі світи не мають значення, а тут має загинути цілий народ! Водночас із заходом сонця, закінчиться і день Божої благодаті для Єрусалима. Коли процесія зупинилася на вершині гори Оливної, Єрусалим ще мав змогу покаятись. Ангел благодаті вже згортав свої крила, щоб зійти з золотого престолу і поступитися місцем справедливому суду, який наближався. Але великодушне| любляче серце Христа ще благало за Єрусалим, який глузував над Його милістю, зневажав Його застереження і готовий був заплямувати свої руки в Його крові. Якби Єрусалим виявив бажання покаятись, то ще не було б надто пізно. Чи не було там доброго ангела, котрий привів би мешканців міста до любові Спасителя і атомну енергію, сучасні помешкання; ми опанували землею, відвернув би приреченість Єрусалима, в той час, як останні промені призахідного сонця повільно повзли над храмом, баштою і шпилястими дахами? Прекрасне, і в той же час нечестиве місто, що вкаменувало пророків і відкинуло Сина Божого, своїм непокаянням закувало себе ланцюгами рабства, — день благодаті твоєї майже закінчився.

Та все ж Дух Божий знову промовляв до Єрусалима. Раніше, ніж минув день, ще одне свідчення було дане про Христа. Це свідчення прозвучало як відгук на пророцтва з далекого минулого. Якби Єрусалим почув цей заклик і прийняв Спасителя, що входив його воротами, то він би ще міг врятуватись.

Керівникам Єрусалима повідомили, що Ісус наближається до міста з великим натовпом людей, але вони не бажали вітати Божого Сина. Охоплені жахом, вони вийшли назустріч Йому, сподіваючись, що натовп розсіється. Коли велика процесія, що супроводила Ісуса, була готова зійти з гори Оливної, її перестріли єрусалимські керівники і почали розпитувати про причини цієї бурхливої радості. Коли вони спитали: "Хто цей?", учні сповнені духа натхнення, відповіли на це запитання, повторюючи слова пророцтва про Христа: "Адам вам скаже: Він є насіння жінки, яке має зітерти голову змієві.

Спитайте Авраама і він вам скаже: Він є "Мельхіседек, Цар Салему", Цар миру" (Буття 14-18).

Яків вам скаже: Він Примиритель з коліна Юдиного.

Ісая скаже: "Еммануїл", "Дивний порадник Бог сильний, Отець вічності, Князь миру"(*Єремії 23:6).

Даниїл скаже: "Він Месія".

Осія скаже: "Він Бог Саваоф, Його ім'я — Господь"(Осія 12:6).

Йоан Хреститель скаже: Він "Агнець Божий, що на Себе гріх світу бере!" (Йоана 1:20).

Великий Бог Отець проголосив зі свого престолу: "Це Син Мій улюблений" (Матея 3:17).

Ми, учні, вам повідомляємо: Це Ісус, Месія, Князь життя, Спаситель Світу. І князь сил темряви, сатана, також визнав Його, говорячи: "Я знаю Тебе, хто Ти — Ти Святий Божий"'(Марка 1:24).

Як бачимо, юдейські фарисеї мали стільки доказів, що не повірити було неможливо, більше того, вони стали гірші за князя темряви, котрий визнав, що Бог — "Святий Божий", а вони — ні.

Враховуючи, що ми є дзеркальним відображенням Єрусалиму, можна сказати, що багато хто з нас гірший за князів темряви, які знають, що Спаситель наш — "Святий Божий" і трясуться перед ним. А ми, знаючи, що Він Цар над царями і Володар над володарями, не любимо Його (бо не виконуємо Його Волі) і не боїмося Його.

"О роде невірний, — говорить Ісус нам в докору, — й розбещений, доки буду Яз вами і терпітиму вас?" (Луки 9:41).

Невже ми повторимо лукавство Єрусалиму? Невже це життя, яке піднімається своєю цивілізованістю до висот космосу і опускається до найглибших глибин океану, як храм Єрусалимський, буде зруйноване і "камінь на камені не залишиться від нього!"! Невже страждущий Ісус з Голгофського Хреста, замість утіхи і любові, почує від нас зневагу, катування та одержить оцет з жовчем для втамування передсмертної спраги?

Невже, коли наше життя, хоч і складне, майорить, на наш погляд, усіма барвами веселки, наш люблячий Спаситель, не радіє, а плаче за нами? Невже день Божої благодаті для цього світу заходить? Хіба Ангел благодаті вже згортає свої крила? Як багато питань в такому дусі можна продовжити, але скільки б їх не виникало — відповідь одна — так, для нас наступає початок кінця. Але великодушне і любляче серце Христа ще і тепер благає до Отця Небесного за цей світ, який глузує над ним. І якщо ми не виявимо бажання, якого не захотів виявити Єрусалим і не покаємось в своїх гріхах, то завтра це зробити буде пізно, бо Господь нам сказав: "Що все можу для тебе зробити тільки тебе, без тебе спасти не можу". Вибір за нами і вибір сьогодні, бо завтра наступить така темрява, така ніч, яка закінчиться, коли на небі побачимо Агнця Божого Господа Ісуса Христа на білому коні з тисячею Ангелів і Архангелів, і коли вони скажуть: "Благословен, хто йде в Ім'я Господнє".

Один священик у Відні зустрічає на вулиці жебрачку, яка французькою мовою просить у нього милостині. Він починає з нею розмову. Вона розповідає йому довгу й сумну історію свого життя. Виросла в багатій родині, вивчила кілька іноземних мов, жила як бажала. І свою розмову вона закінчила словами: "Так, я була молода, була гарна, була багата, і все це довело мене до цього жалюгідного стану".

Історія тієї нещасливої жебрачки — це символ сьогоднішнього людства, що хоч усе має, але стоїть над берегом прірви. Маємо радіо, телебачення, автомобілі, літаки, телефони, морем і повітрям, і розмовляємо різними мовами, але маючи все це, ми залишаємося моральними жебраками, бо все це нас не задовольняє, не робить щасливими, скоріше віддаляє, ніж наближує до щастя.

Сьогоднішній світ, наче та жебрачка, запропастив, змарнував Божі дари, покинув Бога і Його Заповіді, шукаючи щастя поза Богом; став моральним жебраком, став блудним сином. І якщо жебрачка свій пропащий стан усвідомила, то людство, цей блудний син, не збирається повертатись до свого Батька.

Христос про це так говорить в Об'явленні св. Івана Богослова: "Бо ти кажеш: Я багатий і збагатів, і не потребую нічого; А не знаєш, що ти нужденний і мізерний, і вбогий, і сліпий, і голий. Раджу тобі купити в Мене золота, вогні перечищеного, щоб збагатитись, і білу одежу, щоб зодягнутися, і щоб ганьба наготи твоєї не видна була, а мастю очною намасти свої очі, щоб бачити. Кого Я люблю, тому докоряю й караю того. Будь же ревний і покайся. Ось Я стою під дверима та стукаю: коли хто почує Мій голос і двері відчинить, я до нього ввійду, і буду вечеряти з ним, а він зо Мною. Переможцеві сісти Я дам на Моєму престолі зо Мною, як і Я переміг був і з Отцем Своїм сів на престолі Його. Хто має вуха, хай чує, що Дух промовляє..!" (Об'явлення 3:17-29).

Отже, не відкидаймо Його докори, а прислухаймося до ніжного голосу Господа нашого, який хоче відкрити сьогодні нам правду, випробувану часом і людьми, Голгофським Хрестом, "кров'ю облиту, як вином з дозрілого виноградного овочу", тобто дати "золото, в огні перечищене".

Ви чуєте стук? Це Христос стукає до вашого серця, то відчиніть Йому двері вашого серця, хай увійде і буде Він з вами, а ви з Ним, і хай ці двері будуть завжди відчинені для Христа, бо якщо ваше серце не готове це зробити, то ви залишитесь Каєм з льодяним серцем (казка Г.Х.Андерсена "Снігова королева"). Але не може бути, щоб сльози Пресвятої Богородиці, яка в Об'явленні в 1985 році сказала: "Я молюся за вас кровавими сльозами... Я знаходжусь між Молотом і Кувадлом. І Молота прошу, щоб ще потерпів і не вдарив по Кувадлу", — не допомогли нам, як сльози Герди допомогли Каєві, — кусок льоду випав з серця Кая і тоді йому відкрились очі.

«На ввесь світ спаде страшна кара...»

Мати Божа сказала колись святій Лукії: "Іди, моя дитино, і скажи людям те, що я говорю тобі. Я буду разом з тобою. На ввесь світ спаде страшна кара. Людство не виконує Божих Заповітів, як бажає Сотворитель Світу. Всюди панує диявольська незгода і поневолення людства. Ця кара буде страшніша, ніж потоп світу. Це буде час великих випробувань".

Дехто з іронією читає ці слова і думає, що все це байки. Так, але зауважу, що Всесвітній потоп, спалення міст Содоми і Гомори та багато інших Божих кар, для прикладу, знищення Єрусалиму після розп'яття Спасителя — це не байка, або казочка для дітей, це сумна дійсність минувшини, яка може повторитись в наш час.

Не будьмо подібні до тополі, про яку розповідає нам Й. Ергенсен в одній зі своїх прегарних притч "Про бунт дерев проти сонця". В алегоричній формі він мистецьки змальовує залежність людини від Бога. В цій притчі читаємо, що струнка тополя у своїй промові до дерев, збіжжя і всіх інших рослин, взиває їх до бунту проти сонця: "Все від нас залежне: люди, тварини і ціла природа. Без нас немає життя. Ми керуємо світом. Наше життя ми черпаємо з нас самих, самі відроджуємося. Ми тільки від одного сонця залежимо. Чи не могли б ми обійтися без нього? Ми, рослини, маємо бути самостійні!Не хочемо гнути наші тверді карки під ярмом сонця. Тому геть сонце!Від сьогодні ми починаємо страйк проти сонця. Не хочемо рости, цвісти вдень під сонцем, але вночі у темноті. Тільки таке життя буде нас гідне ".

Цього року люди завважили дивне явище. Вдень, коли світило сонце, всі дерева та інші рослини, наче спали. Невдовзі помітними стали наслідки для страйкарів. Збіжжя без сонця не могло видати золотого колосу, зблідло і припало до землі, комахи не запилювали квітів. Згодом на всіх деревах пожовкло листя. Серед літа настала понура осінь. Тепер усі рослини зрозуміли, що страйк проти сонця вийшов їм на шкоду. Почали бунтуватися проти тополі, яка вперто стояла на своєму. Наступної весни все зазеленіло біля самотньої, завмерлої тополі. Всі рослини переконались, що без життєдайних променів сонця нема життя ". Чи це не вірний образ сьогоднішнього світу, який бажає жити своїм життям, без Бога і Його Законів? Чи це не світ, в якого серед пекучого літа настала похмура осінь.

Останнім часом і ми, подібно до рослин, помічаємо, як насправді змінюється клімат. Так, у недалекому минулому, була дуже сніжна зима, а влітку то спека, від якої все висихає; то зливи, які все затоплюють; то бурі, які змітають з лиця землі цілі краї і населені пункти. В одній із телепередач диктор, розповідаючи про погоду сказала: "Природа сошла с ума!"

Лицеміри, чого дивуєтеся тому, що мало би бути? Ви звикли жити в кредит за рахунок довго терпеливості і великого Божого милосердя, що випливає з люблячого Серця Господа? Закінчується літо, закінчується день благодаті, (подібно як колись для Єрусалиму) і для людства. Людство можна ототожнити із метеликом з байки Крилова: "Стрекоза лето красное пропела, оглянуться не успела, как зима катит в глаза". Для людства, яке духовно вже давно знаходиться серед найлютішої морозної зими, вже підходить час збирати плоди. Але плоди зимою не збирають, тому виникає питання, чи не станеться з людством так, як із смоквою, яку Господь Ісус Христос прокляв за безплідність.

І знову Єрусалим. Ісус Христос після тріумфального входу в Єрусалим цілу ніч провів у молитві, а вранці знову пішов до Храму. Дорогою Христос проходив біля фігового саду, Він був голодний і, побачивши здалека дерево смоковниці, вкрите листям, підійшов подивитись, чи не знайде на ньому чогось. Однак, не знайшов на дереві нічого, крім листя, — "бо ще не була пора на смокви".

Ще не була пора для стиглих смокв, за винятком окремих місцевостей. Але в саду, до якого прийшов Ісус, одне дерево, здавалося, випереджало всі інші, воно навіть було вкрите листям. Особливість фігового дерева в тому, що до появи листя повинні з'явитися плоди. Тому дерево, вкрите листям, обіцяло спілі плоди. Але вигляд його був оманливим. Оглядаючи його гілки, Ісус не знайшов нічого, крім листя. Іншими словами дерево мало тільки розкішне, листя. Христос прокляв його, сказавши: "Нехай ніхто плоду твого не з'їсть від нині і до віку"(Матея 21:19). Наступного ранку, коли Спаситель і учні знову йшли до міста, посохлі галузки і зів'яле листя привернули їхню увагу: "Учителю, подивися, — сказав Петро, — смоковниця, яку Ти прокляв, усохла!" (Матея 21:18-21). Те, що Христос прокляв фігове дерево, здивувало учнів. Цей вчинок був несхожий на Його поведінку. Вони часто чули, як Він говорив, що прийшов не судити світ, а спасти. Учні пригадували Його слова: "Бо Син людський прийшов не губити душі, а спасти" (Луки 9:36). Його чудеса відновлювали, а не руйнували. Учні знали Ісуса Христа як цілителя, тому цей вчинок був особливим. "Яка мета цього вчинку?" — дивувались учні, — "Бог бо любить милувати" (Михея. 7:18) "... як живий Я — говорить Господь Бог, — не прагну смерті грішника" (Езекиїла 33:11). Для Нього справа суду і знищення — "діло незвичайне" (Ісаії 28:21). В даному випадку, у Своїй милості й любові, Він підіймає завісу нашого майбутнього і відкриває людям наслідки грішного життя.

Прокляття фігового дерева — це своєрідна притча. Безплідне дерево, яке гордо красувалося своїм листям перед Христом, стало символом юдейської нації і символом нашого теперішнього життя. Спаситель бажав пояснити цим причину і неминучість приречення Ізраїлю. Дерево Він використав для тлумачення божественної істини. Юдеї відокремили себе від усіх народів, вихваляючись своєю відданістю Богові. Дійсно, отримавши від Нього особливі милості, вони вважали себе більш праведними, ніж інші народи. Але перемогла любов до світу і жадоба до наживи. Вони вихвалялися власними пізнаннями, а насправді виявили повне незнання Божих вимог і лицемірство. Подібно до безплідного дерева, вони далеко простягли своє багате і розкішне "гілля". Але це гілля не мало "нічого, крім листя".

І знову паралель між часами, і знову в юдеях визнаєм цей світ, як тополю. Цей світ — як жебрачка, цей світ — як фігове дерево.