Вовчі очі
Тихий шелест збуджує дедалі
Вовчі очі, місяцем п'янкі,
Що блукають стомлено в печалі,
Що блукають в спогаді терпкім,
Де її прекрасні рученята
В ліжку теплім, ніби бісенята
Грають з шерстю, хуткі та легкі.
Де її цілительська урóда
Знову змусить канути до ніг...
І злякає дівчину порода,
Що раптово знищить оберіг,
Те, що серце ніжно захищає
Цю свободу рідну, за звичаєм,
І втече красуня за поріг...
Та із часом гірка порожнеча
Нишком прийде в тиху самоту,
Змусить душу згадувать про втечу
І кричати змучено в пустý...
В темінь ночі, в спогаді про стрáхи,
І чогось приємного до жаху.
Це так тяжко жити в німоту.
І йому нелегко довелося...
Все життя пригадувать її:
Дивний погляд, довгеє волосся...
Й не відчути більше на плечі,
Як вона торкається до шерсті.
І шкода, що в пам'яті нестерті,
Ті моменти, що живуть вночі.
Бо не чути більше між степами
Ані кроків сповнених життям,
Ані співу, щебету з птахами,
Бо злякалось зніжене дитя...
Що любов перевертня гаряча,
І в пітьмі оглóхла та незряча,
Не відпустить в інші почуття!
І тепер він чує в колисковій,
Як вона приємна й неструнка
Тихо прийде, сповнена любові,
Й буде гладить ніжністю п'янка.
Так шкода вмирати опівночі
Й не побачить більше добрі очі,
В неї ж там захована душа...
2021-07-31 13:00:03
29
3